У еміґрації

1. Загальний стан української соціології у еміґрації.

2. Наукова діяльність видатних українських соціологів за кордоном.

1. Як зазначено у попередніх темах, на початку ХХ сторіччя у країнах західної Європи і США авторитет вітчизняних науковців був досить високим – зокрема завдяки працям М.Грушевського, М.Ковалевського та інших соціологів. Більше того, поза межами України (Російської імперії, СРСР) було створено ряд потужних соціологічних інститутів і наукових об’єднань академічного типу - Український соціологічний інститут (Відень), Українське соціологічне товариство і Український інститут громадознавства (Прага), НТШ (глобально об’єднує українських науковців, має численні осередки в Україні і за кордоном), Українська господарська академія (Подєбради) та ін. Стратегічною метою таких установ було служіння українському відродженню, підтримка і розвиток української культури, науки, освіти і просвітянських традицій.

Вітчизняні науковці, які не змогли змиритися з ідеологічними і політичними утисками на батьківщині, вимушені були продовжувати наукову діяльність під патронатом цих організацій у еміґрації. Така діяльність, яка була плідною і втілилася у ряді наукових праць: М.Драгоманова “Вибрані твори”, В.Коваля “Соціально-економічна природа сільськогосподарської кооперації”, С.Бородаєвського “Історія кооперації”, В.Петріва “Військо і суспільство”, В.Мандрики “Соціологія освіти в Америці”, М.Шаповала “Соціологія українського відродження”, “Загальна соціологія”, “Соціографія України”, “Соціологія України”, у публікаціях соціологічного часопису “Суспільство” та інших.

На тлі такої великої маси фахових досліджень на особливу увагу заслуговують соціологічні праці В.Старосольського, М.Шаповала, О.Бочковського, а також В.Липинського. Розглянемо їх детальніше.

2. Український письменник, соціолог і політичний діяч Микита Юхимович Шаповал (1882 – 1932 рр.) головну увагу у соціологічних працях приділяв проблемі суспільства, а також питанням руху української нації. Щодо поглядів на суспільство, то М.Шаповал дефінував його як гуртування людей, які живуть у взаємному зв’язку – коли поведінка однієї людини чи кількох осіб детермінує поведінку інших. Вчений також здійснив плідну спробу класифікувати суспільні групи, виділивши такі їх види:

- організовані (всередині них є взаємини керівництва і підлеглості);

- неорганізовані (відсутня стала організація);

- елементарні або прості (в них індивіди поєднані за однією ознакою);

- кумулятивні (індивіди поєднані за кількома ознаками).

Видатний український соціолог розробляв також положення про національне суспільство, яке є мікрокосмом світового суспільства і у стислій формі виконує його функції у економічній, культурній, політичній сферах. Такі позиції М.Шаповал екстраполював, перш за все, на українську націю, вказуючи, що суспільство в Україні стане зрілим лише тоді, коли на теренах нашої держави ці сфери будуть встаткованими, а громадяни самостійно підтримуватимуть їх на рівні сталого розвитку.

Таким чином вчений вважав соціологію “правдивою наукою про суспільство”, інтелектуальним інструментом становлення української державності.

Базові праці М.Шаповала: “Українська соціологія” (1927 рік), “Соціологія українського відродження” (1927 рік), “Загальна соціологія” (1929 рік), “Соціологія України” (1933 рік). Частина праць є, власне, ґрунтовними підручниками з соціологічної науки. Логіка її викладання була у М.Шаповала такою:

- відомості про людину і про форми суспільної організації;

- чинники суспільного руху;

- суспільний процес, під яким сукупно розумілися культурний, господарський і політичний;

- витвори суспільного життя - корисні (мову, письменство, науку, мистецтво, право та ін.) і некорисні (злидні, самогубство, гніт, зиск та ін.);

- розвиток суспільства від початкових до сучасних форм.

Слід відзначити, що український соціолог доволі оригінально відносив у розряд соціальних такі чинники, як космічні - фізичні, хімічні, геокліматичні (світло і темряву, тепло і холод, вплив Сонця і Місяця, родючість землі та багато іншого). Вони разом з біологічними, психічними та соціальними, на думку М.Шаповала, утворюють складну систему, яка впливає на поведінку людини. М.Шаповал наголошував, що врахування комплексності і системності впливу цих факторів допоможе усвідомити складну детермінацію суспільної поведінки індивідів і соціальних груп. Перебуваючи певною мірою під впливом психологічних та психофізіологічних концепцій – біхевіоризму і вчення про рефлекси, він вважав, що комплексний вплив названих чинників спричиняє складні рефлективні реакції людини і людських скупчень (груп). Обґрунтування цих думок українського соціолога зокрема міститься у фундаментальній праці “Загальна соціологія”.

Крім цього, М.Шаповал, будучи впливовим вченим, визнаним європейськими науковими і політичними колами, надавав активну інформаційну, моральну, а, почасти, і матеріальну підтримку радянським вченим, які прагнули до еміґрації з СРСР. Така допомога була ним надана у тому числі Питириму Сорокіну, який згодом особисто познайомився і висловив подяку М.Шаповалу.

Володимир Старосольський (1878 – 1942 рр.) – український соціолог і правознавець. Подібно до більшості еміґрованих науковців, соціологічні інтереси його були зосереджені навколо проблеми нації, держави. Аналізував вчений також соціологічні аспекти права. У своїх працях “Причини до теорії соціології” (1902 рік), “Теорія нації” (1921 рік) вчений визначав націю як суб’єктивну цілісність з її внутрішнім психічним змістом, що перетворює її на суб’єкта (“особовість”) історичного процесу. Націю В.Старосольський атрибував свідомістю (базова характеристика), власним життям, волею, а також долею. На думку соціолога, джерело націотворення полягає у прагненні суспільної спільноти до політичної самостійності, самоврядування.

Щодо соціологічно-правничих поглядів, то у них простежується певна кореляція з деякими думками Р.Мертона, Е.Дюркгейма. Так, В.Старосольський зазначав, що соціологія, зокрема, покликана визначати і аналізувати причини поведінки людей, яка суперечить правовим нормам (девіантної). Він також аналізував дію правових норм на громадян, називав державу одним з різновидів соціальних зв’язків, сутність якого полягає у силі правових норм. Загалом вчений зазначав, що існує значна розбіжність між догматичним і соціологічним розумінням правового регулювання.

Вплив провідних світових соціологічних поглядів того часу простежується і у працях іншого відомого українського соціолога, публіциста, політичного діяча Бочковського Ольгреда Іпполіта (1884 – 1939 рр.). Соціологію він розглядав як науку про суспільство, головним предметом якої (подібно до В.Старосольського) є народ і нація. Професор Бочковський вважав, що соціологія повинна залишити позаду “пережитки” позитивізму і не ототожнювати закони природи і суспільства. Досліджуючи соціум, він наголошував, що головними процесами у його розвиткові є суспільна інтеґрація і диференціація.

Найбільшу цікавість вітчизняного науковця викликав народотворчий процес, у якому він виділяв два етапи:

- етногенеза – охоплює термін від становлення народу. Головною передумовою цього процесу є господарський зв’язок окремих верств суспільства. Одним з результатів цього етапу є утворення з “етнографічної сировини” народу для наступних перетворень його у націю;

- націогенеза – наступний етап націотворення, може ініціюватися певними потрясіннями, кризами. Впродовж певного періоду народ перетворюється на окрему суспільно-культурну особистість (націю), індивідуальність, яка має, зокрема, національну свідомість.

Саме О.Бочковський у своїх працях “Народження нації” (1939 рік), “Націологія і націографія як спеціальна соціологічна дисципліна для наукового розгляду нації” (1927 рік) розробив концепцію виокремлення системи нових соціологічних дисциплін, обґрунтувавши їх актуальність.

Вельми цікавою для нашого дослідження є персоналія українського історика, соціолога і публіциста В’ячеслава Казимировича Липинського (1882 – 1931 рр.). Зазначимо, що він був також відомим політиком свого часу – засновником партії “Український союз хліборобів-державників”, послом УНР у Відні.

На формування його наукового світогляду вплинули теорії еліти, соціального конфлікту, раціоналістичні тенденції науки Західної Європи. Науковий твір: “Листи до братів-хліборобів” (1926 рік).

Головною концепцією В.Липинського як соціолога є його теорія організації національних еліт та їх кругообігу. Якщо детальніше, то вчений вважав, що кожна нація є творінням особливої групи людей, які здобули владу у своєму суспільстві. Прямо не вживаючи для їх визначення термін “еліта”, вітчизняний соціолог оперував поняттями “національна аристократія”, “провідна (або правляча) верства”. У свою чергу, шляхами до формування такої суспільної групи, на думку В.Липинського, є: класократія, охлократія і демократія.

Опікуючись питаннями соціальної структури, вчений дискутував з концепціями соціальної рівності, обстоюючи ідею суспільної ієрархії. Соціолог виділяв такі класи: промисловий, хліборобський, фінансовий, купецький та інтеліґенцію. При цьому у кожному з класів він виокремлював організаторів – “панів” і сукупність організованих – “народ”. Атрибутами перших були більша активність і більша індивідуальна сила (організаційна, політична), а для других – сила більшості і сила числа.

Головною політичною метою В.Липинського було створення української незалежної держави. Певною мірою, у своїх намаганнях він був більш радикально налаштований – коли велика кількість українських науковців у екзилі атрибували націю фольклором, мовою, культурою, звичаями, вчений говорив про нагальність створення державотворчої національної еліти, українського монархізму.

З часом активність українських соціологічних (і наукових взагалі) пошуків у еміґрації зменшилася. Причинами цього є, імовірно, культурна асиміляція, Друга Світова війна та інші чинники. Проте можна говорити саме про зменшення, а не про зникнення українознавчих досліджень – українські наукові установи поза межами України і сьогодні існують у країнах Північної і Південної Америки, Австралії, Європи, Азії (у Росії), охоплюючи широкий спектр діяльності – наукової, просвітницької, культурної, правничої, політичної, адміністративної (у межах країн мешкання).

Загальні підсумки за темою:

З середини 20-х років значна частина інтелектуальної вітчизняної еліти еміґрувала за кордон через радянські репресії, що відбувалися у загальнонауковій, громадській, політичній сфері. Вчені-еміґранти гуртувалися під проводом численних і потужних наукових інститутів, частина яких була створена ще до Жовтневого перевороту.

Українські науковці активно продовжували свою академічну діяльність, спрямовану загалом на розвиток теоретичної соціології.

Разом з цим їх вагомий і багатогранний науковий доробок повною мірою відбиває оригінальність вітчизняної соціологічної тематики – зокрема активно опрацьовувалися теоретичні підвалини розбудови української нації, її ролі і місця серед інших, оптимальної влади тощо.

Іншими словами, існують всі підстави стверджувати, що саме еміґровані вітчизняні вчені продовжували розвивати традиційну тематику української соціології, сфера якої охоплювала питання суспільного розвитку, націотворення, сутності права. Також можна справедливо вважати, що саме діаспорова українська соціологія є прямою спадкоємницею класичної, а сучасна переробка її надбань є необхідною для наступного розвитку вітчизняної соціологічної науки.

Питання для самоперевірки:

1. Стисло охарактеризуйте базовий науковий інститут, під егідою якого здійснюється головний об’єм наукової роботи українських науковців за кордоном.

2. У чому виявляється спадкоємність праць діаспорових науковців з тематикою вітчизняних соціологічних досліджень, які тривали до 1917 р.?

3. Як впливали західні соціологічні, філософські і психологічні течії на погляди українських соціологів?

4. Назвіть провідних вітчизняних соціологів, наукова діяльність яких тривала за межами України, стисло охарактеризуйте їх погляди (на вибір).

Література за темою:

§ Мусієздов О. О. Історія української соціології: Навчально-методичний посібник. - Харків: Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2004. - 117 с.

§ Історія соціологічної думки в Україні: Навчальний посібник. - Львів: Новий світ. - 2000. - С. 115 - 129.

§ Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. - К.: Наукова думка, 1995.

§ М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов. Соціологічна думка України: – К.: Заповіт, 1996. – 446 с.

§ Бібліографія записок наукового товариства імені Шевченка. Томи I - CCXL (1892 - 2000). - Львів: НТШ, 2003. - 739 с.

§ В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. – К.: Каравела, Львів: Новий Світ – 2000, 2002. – 480 с.

§ Енциклопедія українознавства (репринтне відтворення видання 1955-1984 рр.). – Львів: НТШ, 2000.

§ М.Шаповал. Загальна соціологія. – К.: Український центр духовної культури, 1996. – 368 с.

Поиск по сайту: