Початку – середини ХІХ ст

1. Вплив соціально-політичного середовища на формування специфіки вітчизняної гуманітарної науки.

2. Феномен Кирило-Мефодіївського Товариства.

3. Протоетносоціологічні мотиви в українській гуманітарній науці.

1. Розвиток української суспільно-наукової думки з кінця XVIIІ ст. значною мірою відбувався у географічному і державно-політичному просторі Російської імперії. Разом з цим, ідеологічний вектор великого числа досліджень вітчизняних гуманітаріїв був спрямований на пошук якісних відмінностей автохтонних культурних процесів від “великорусских” – тут, на нашу думку, простежується подібність наукових пошуків з апологією XVI - XVII ст., спрямованою тоді проти польсько-католицького впливу.

Науковці здійснювали ретроспективний пошук причин занепаду української культури, вбачаючи їх, в цілому, у чужому суспільному ладі, який штучно і безапеляційно був насаджений царизмом - так, наприклад, у 1764 році було скасовано гетьманський лад, у 1781-83 рр. ліквідовано полково-сотенний устрій.

Вчені і видатні громадські діячі, погляди яких розглядатимуться нижче, пов’язували депресивні культурні явища також з неприродністю для вітчизняного соціуму кріпацтва (його було поширено на наших землях у 1780-90 рр.), чужого українській душі явища, яка потребує особистої свободи.

Насправді кріпосна система, як підкреслюють дослідники, переживала неминучу кризу не лише в Україні, а й у всій імперії. Це зумовило загострення політичної та громадської боротьби як у її центрі, так і на периферії. Характерною особливістю цієї суспільної кризи у Росії було співпадіння відцентрових суспільно-політичних і громадських процесів. Іншими словами, національно-визвольні, антикріпосницькі рухи відбувалися водночас з поширенням європейських ліберально-демократичних настроїв серед інтеліґенції.

Одним з яскравих прикладів цього є наукова діяльність професора філософії Харківського університету (заснованого у 1804 р.) Іогана Шада. З 1820-х років він був активним прихильником концепції природного права. Намагаючись розвинути цей просвітницький напрям, а також деякі німецько-класичні концепції, філософ ставив їх на релігійний підмурівок.

Раціональна складова людини, - вважав І.Шад, - має божественне джерело, при цьому він допускав, що біологічна її статура виникає шляхом еволюції. Виходячи з цього, у праці “Природне право” філософ називав “першопочатковими правами” (природними потягами) такі:

- на життя;

- на свободу мислення;

- на участь в інститутах громадянського суспільства.

До цих потреб, завдяки божественному дарунку (розуму), людина додатково отримує потяг до піклування участю оточуючих.

Найбільшим порушенням наведених “природних прав”, за І.Шадом, є рабство – явище, яке принципово не повинно бути присутнім при побудові суспільних відносин і має викорінюватися як неприродне для людського єства насилля. Таке міркування привело філософа до висновку про правомірність людини боротися з порушеннями її свободи і гідності шляхом залучення різноманітних засобів.

Професор Іоган Шад був зрештою висланий за межі Російської імперії, оскільки, зокрема, такі його погляди реакційна влада не могла допускати.

Загалом у російсько-імперських територіальних межах суспільна думка у розглядуваний період розвивалася двома векторами – тривало інтелектуальне протистояння між “західняками” та “славянофілами”. “Західняки” захищали позицію, що "великорусская" культура є складовою європейської, і тому політичні імперські умови наближатимуться до європейських. Натомість їх опоненти вказували на культурні особливості Московії, з чого, зокрема, випливала непотрібність їх узгодження з європейськими. Позиції, подібні цим напрямкам, спостерігаються у сучасній російській науці донині.

2. У таких умовах в Україні у 1845 - 1846 роках відбувається створення таємної політичної організації “Братство святих Кирила і Мефодія” з вираженим науково-просвітницьким і громадсько-політичним спрямуванням. Фундаторами “Братства” були: Микола Костомаров, Василь Білозерський та Микола Гулак. Згодом до них приєдналися Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та інші представники патріотично налаштованої вітчизняної інтеліґенції.

Таємна спілка мала серйозні стратегічні цілі: поборення кріпацтва, скасування станових привілеїв, встановлення республіканської форми державного устрою, при цьому наголошувалося на необхідності мирного об’єднання всіх слов’янських країн у єдину державну форму (федерацію), очолювану Україною - на засадах збереження рівноправності, певної політичної незалежності.

Провідною персоналією у “Братстві” був Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885 рр.) – на час створення організації – викладач Київського університету, український етнограф, історик та письменник.

Він опікувався розробкою ідеологічних і стратегічних засад діяльності організації, зокрема, створюючи програмний документ “Закон Божий” чи “Книга буття українського народу”. У „Законі” говориться про провідну роль українського народу у майбутній боротьбі за свободу і незалежність, значення України, Києва для всіх слов’ян. Примітно, що у цій праці чітко простежується вплив стилю “Енеїди” І.П.Котляревського – вона теж являє собою “переклад на новий лад” Вітхого Завіту.

Документ також має елементи аналізу головних рис слов’янського і, зокрема, українського і російського менталітету – М.Костомаров, зокрема, наголошував на надмірному індивідуалізмі українців і водночас зайвій толерантності до чужоземного впливу.

У інших своїх працях („Руїна”, „Павло Полуботок”, “Дві руські народності” та ін.) Костомаров вказував, що росіянам загалом властиві: примат загального, слабка толерантність до носіїв іншої культури, представників іншої віри, авторитарна влада. Натомість український менталітет Микола Іванович наділяв такими рисами: повагою до особистості, національною і релігійною терпимістю, творчим і мистецьким потягом до природи).

Іншою непересічною персоналією, членом Братства був відомий письменник, історик, етнограф, літературний критик і перекладач Пантелеймон Олександрович Куліш (1819 – 1897 рр.).

Саме він увів до широкого вжитку традиційну нині систему періодизації історії України, виділивши добу Київської Русі, Польсько-Литовську, Хмельниччину, „Руїну” та українське відродження. Серед його основних творів – „Записки о Южной Руси”, „Чорна рада”, „Граматика” та ін.

П.Куліш у контексті вітчизняної протосоціології відомий як автор так званої “хуторянської концепції”, яка не є бездоганною – якщо її оцінювати з позицій бажаності посилення національної гідності. Куліш ставив під сумнів наявність в Україні соціальної сили, здатної до наполегливих конструктивних державницьких дій. Так, скажімо, українське козацтво загалом (крім еліти) він називав руйнівною силою, натомість пропагуючи просвітництво як найбільш потужний і універсальний важіль впливу на масову свідомість. Саме воно, на думку П.Куліша, здатне пробудити до життя потужний креативний потенціал нації.

Разом з цим, П.Куліш не вважав явище козацтва соціально неадекватним і полемізував, зокрема, з польським вченим М.Грабовськоим на шпальтах журналу “Записки о Южной Руси” (1857 рік). На відміну від свого опонента, який вважав, що Річ Посполита не експлуатувала український народ, захищала його і намагалася створити уніфіковану церкву для універсалізації впливу на громадян (як поляків, так і зкатоличених українців), Куліш наголошував, що українці свого часу розглядалися польською шляхтою як “бидло”, люди нижчого ґатунку, зазнаючи принизливого ставлення, що і стало однією з причин бурхливого розвитку козацтва.

3. Для європейської науки тих часів взагалі було характерне пожвавлення інтересу до вивчення народного життя і побуту у різних країнах. Російська імперія – за зрозумілих причин не була в них зацікавленою – тому у дослідників вітчизняних матеріальних і духовних надбань часто не було ні вдосталь коштів, ні формального замовлення. У ХІХ ст. імперською владою було закрито сотні шкіл, принаджена до Москви і Петербурга велика кількість українських науковців, закрита Києво-Могилянська академія (1817 р.).

Не дивлячись на це, майже у всіх регіонах України у той час відбувався активний пошук і збір етнографічних матеріалів, а також різних жанрів народного фольклору – соціально-побутових, історичних, козацьких, чумацьких пісень, дум, міфів, легенд, апокрифів, казок, магічних культів, прислів’їв, казок і т.ін.

Збір цих матеріалів проводили не лише українські, але й зарубіжні науковці, ентузіасти-напіваматори, поціновувачі народної творчості. Їх дослідження наочно доводили, що епічна творчість українського народу є однією з найбагатших на тлі Європи. Кількість одних лише народних пісень сягає за 10000. Приведемо нижче стислий перелік персоналій дослідників та їх знакових у цьому контексті праць.

М.Цертелєв – “Опыт собирания старинных малоросских песен”;

М.Максимович – „Украинские народные песни” (у трьох томах);

П.Лукашевич – „Малороссийские и червонорусские народные думы и песни”;

Залеський Вацлав Міхал – “Польські та українські пісні галицького люду” (у двох томах);

М.Маркевич – “Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян”;

М.Номис – „Українські приказки, прислів'я і таке інше”.

Уважно і шанобливо до української культури ставилися зокрема великі російські діячі культури - І.Герцен, К.Рилєєв, Л.Толстой.

Крім окремих дослідників унікальної народної творчості, її вивченням і популяризацією опікувалися і громадсько-культурні об’єднання – такі як “ Руська трійця ”. Її чільники - Іван Вагилевич (1811-1855 рр.), Маркіян Шашкевич (1811-1843 рр.) та Яків Головацький (1814-1888 рр.) прагнули сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомості українців, зокрема, галичан для входження їх в коло вільних і культурних націй Європи.

Діяльність членів „Руської трійці” тривала переважно на заході України, а найбільш відомими їх інтелектуальними продуктами є, зокрема, праці „Статті про південно-руську мову”, „Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі”, альманах патріотичної народної творчості “Русалка Дністровая” (1838 рік).

Для нашого предмету важливо зазначити, що висновки, зроблені науковцями-етнографами, істориками та фольклористами мають непересічну соціологічну цінність. Численні дослідження, багатоманітність їх напрямків допомагають простежувати прадавні витоки української національної культури, народного світогляду і менталітету. У XVIII-ХІХ ст. ця наукова робота допомагала відстоювати національну самобутність - у час, коли вона категорично заперечувалася, зокрема, російською ідеологією.

Приймаючи до уваги зазначене вище, ми можемо говорити про нову яскраву рису української протосоціології – її спорідненість з етнографією, культурологією, мовознавством, що згодом відбилася у формуванні спеціальної соціологічної дисципліни – етносоціології.

Загальні підсумки за темою:

У XVIII-ХІХ ст. вагому роль у збереженні національної автентичності, самосвідомості і популяризації культури українського народу відігравали численні, у тому числі фундаментальні історіографічні, етнографічні, лінгвістичні дослідження. Приймаючи до уваги їх глибину і широту тематики – від соціально-філософської до аналітико-прикладної, можна стверджувати, що у середині ХІХ століття в Україні склалися передумови формування класичної української соціологічної думки.

До таких передумов, зокрема, можна віднести:

- численні і плідні спроби системного наукового та художнього осмислення подій української історії;

- методологічно зрілий ступінь осмислення науковцями-гуманітаріями специфіки українського суспільства, його історії та культури, визначення принципових напрямків їх розвитку;

- спорідненість розвитку української гуманітарної науки з європейськими тенденціями розвитку – зокрема внаслідок розвинених освітньо-просвітницьких вітчизняних традицій і наукових контактів.

Разом з цим тут зауважимо, що молода українська класична соціологія, яка скоро почала оформлюватися та інституалізуватися, мала яскраву специфіку. Якщо європейська формулювала власний предмет і його рефлексію, базуючись на філософських, економічних, правничих надбаннях почасти глобального характеру, то українська соціологія “народжувалася” не лише з соціальної філософії, але й з національної історіографії, культурознавства – при цьому у багато чому завдяки цим царинам знання.

Додатково зазначимо, що етнографічний матеріал, зібраний у ХІХ ст., є надзвичайно різноманітним і водночас системним – це дозволяє розглядати його як зародок етносоціології, яка у ХХ ст. виділилася у самостійний підрозділ соціології. Предметом її є етноси як соціальні спільноти, а також соціальні процеси, відносини, які існують всередині них.

Питання для самоперевірки:

1. В яких політичних умовах протікало вітчизняне наукове життя у ХVІІІ - ХІХ сторіччі?

2. У чому, на думку тогочасних вчених, полягає особливість ментальності українців? (автор - на вибір студента).

3. Які передумови були сформовані у ХІХ сторіччі для подальшого розвитку української соціологічної науки?

4. Які культурологічні дослідження проводилися на матеріалі українського етносу і як їх результати вплинули на подальше формування вітчизняної соціології?

Література за темою:

§ Мусієздов О. О. Історія української соціології: Навчально-методичний посібник. - Харків: Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2004. - 117 с.

§ Історія соціологічної думки в Україні: Навч. посібник. - Львів: Новий світ. - 2000. - С.68- 81.

§ В.Г.Кремень., В.В.Ільїн Філософія: мислителі, ідеї, концепції: Підручник - К.: Книга, 2005. – С.435 - 442.

§ Історія України. - Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998.- С.174- 190.

§ Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. - К.: Наукова думка, 1995.

§ М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов. Соціологічна думка України: – К.: Заповіт, 1996 – С. 191 - 213.

§ Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: [У 3 кн., 6 т.]. – Факс. вид. – К.: АТ Обереги, 1994

§ Довідник з історії України (у 3-х томах). – К.: Генеза, 1995.

Поиск по сайту: