Вища освіта в Україні в ХІХ – початку ХХ століть

Особливість історико-культурного розвитку України в ХІХ – початку ХХ ст.ст. полягала в тому, що її землі знаходилися під владою двох імперій – Російської (Лівобережна та Правобережна Україна, Слобожанщина, Південь) та Австрійської (Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття). Тому українці перебували під впливом двох культур, двох християнських цивілізацій: православної, орієнтованої на Росію, та католицької латинської, яка відчувала значні польські та австрійські впливи.

У цей період Україна остаточно втрачає залишки своєї автономії, а її землі стають фактично колоніями зазначених імперій. Бурхливий розвиток капіталізму в ХІХ ст. не сприяв культурному піднесенню на українських землях, тому що індустріалізація та урбанізація тоді ще мало торкнулися українців: адже тільки трохи більше 5% їх проживало в містах, а більшість, як і раніше, залишалася пов’язаною з сільським господарством. Мало українців було серед інтелігенції: 16% – юристів, 25% – вчителів, менше ніж 10% – письменників та викладачів мистецтв. Міські наймані робітники у своїй більшості були відчужджені від національної культури. Її носієм залишалося село.

Відбувалася руйнація культурно-творчої еліти нації. На сході колишня козацька старшина, отримавши дворянські привілеї, відреклася від українства, русифікувалася, а на заході панівні стани були ополячені та окатоличені.

Українська православна церква, яка залежала від уряду й перебувала під юрисдикцією російської патріархії, не могла відстоювати інтереси національної культури. Те ж саме можна сказати й про греко-католицьку церкву.

Поступово головна роль у збереженні та розвитку національної культури переходить до гуманітарної інтелігенції. Саме справою інтелігенції було так зване національне відродження ХІХ століття.

Враховуючи, що нова інтелігенція звичайно з’являлася в містах і, перш за все, там, де існували вищі заклади освіти, можна сказати, що успіх національного відродження багато в чому залежав від поширення і рівня вищої освіти в Україні.

ХІХ століття – це період створення університетської освіти та інших навчальних закладів на східних українських землях. Значну роль у відродженні української культури, зокрема, на Слобожанщині, відіграв Харківський університет, відкритий у 1805 р. У 1820 р. в Ніжині була відкрита Гімназія Вищих Наук, яка прирівнювалася до університетів (з 1832 р. була реорганізована у фізико-математичний ліцей; з 1840 р. – юридичний ліцей; з 1875 р. – Історико-філологічний інститут; з 1920 р. – Педагогічний інститут). У 1828 р. Ніжинський ліцей закінчив М.В.Гоголь, а пізніше Євген Гребінка. До речі, М.Гоголь не визначався в гімназії ні успіхами, ні поводженням, але уже тоді позначився його хист на літературному й артистичному полі.

У Києві традиції Києво-Могилянської академії продовжив Київський університет, заснований у 1834 році. З часів свого першого ректора М.Максимовича університет, призначений для русифікації поляків, набуває певних українських рис, а в 70-ті роки його професори та студенти брали активну участь у діяльності Південно-Західного відділення Географічного товариства й Київської Громади. У 1865 році шляхом реорганізації Рішельєвського Ліцею (заснований 1837 р.) було створено Одеський університет з офіційною назвою Новоросійського університету. У 1874 р. створюється Глухівський учительський інститут.

У результаті розвитку промисловості й загального підвищення рівня економічного розвитку України були відкриті Харківський економічний інститут (1884 р.), Київський політехнічний інститут (1898 р.), Катеринославське вище гірниче училище (1899 р.), Київський (1906 р.) та Харківський (1917 р.) комерційні інститути. У 1915 р. у Харкові почав функціонувати евакуйований з Нової Олександрії (Пулава) сільськогосподарський інститут.

Незважаючи на те, що політика царського уряду була направлена проти вищої жіночої освіти, на початку 80-х років ХІХ ст. при Київському університеті вдалося відкрити Вищі жіночі курси, які в 1885 р. було закрито. У 1906 р. їх знову вдалося відновити, а з 1914 р. курси було перейменовано в Жіночий інститут ім. св. кн. Ольги. У 1906 р. були відкриті Вищі жіночі курси в Одесі, в 1907 р. – у Харкові. В 1910 р. з’явилися жіночі медичні інститути в Києві, Харкові та Одесі, а в 1916 р. – Вищі жіночі медичні курси у Катеринославі.

Треба сказати, що до освіти російські царі ставилися по-державному: Олександр I особисто займався впровадженням передового педагогічного досвіду, Микола I щорічно особисто оглядав підвідомчі навчальні заклади, читав річні звіти Міністра освіти. У Росії присуджувалися всі європейські ступені – доктор, магістр, бакалавр. До 1917 р. наукова атестація була справою професорських колегій і деяких навчальних закладів (у тому числі Харківського університету). Високою була престижність науково-педагогічної праці. Зокрема, у відповідності з “Табелем рангів” вчені звання співвідносилися наступним чином: кандидат наук – “губернський секретар”(XII клас); магістр – “титулярний радник” (IX клас); доктор наук – “колезький асесор” (VIII клас). До 1845 р. чини XIV – IX класів надавали право на перехід в “особисте дворянство”, а VIIІ – в “потомственне дворянство”.

Сьогодні кожен із вищих закладів освіти, утворених в ХІХ столітті, має більш, ніж 100-річну історію, а Харківський університет відзначив своє 200-річчя. До “круглих дат” своєї історії у вищих закладах освіти видана багаточисельна література¹, в якій висвітлюється історія їх створення та життєдіяльності. Через обмеження обсягу навчального посібника коротко зупинимося на характеристиці лише деяких вищих закладів освіти, використовуючи цікавий матеріал, поданий у книгах В.А.Греченка та Степана Сірополка.²

Отож, у 1802 році у царській Росії засновується Міністерство освіти. Думка про заснування такого міністерства належала Василеві Каразіну, який був наближеним до молодого царя Олександра І. Міністром освіти став граф П.Завадовський.

У цьому ж 1802 році шляхтич В.Каразін добився згоди Олександра І на відкриття університету в Харкові, причому на кошти шляхти Харківської губернії. Університет було відкрито 17 січня 1805 року. Тут було чотири факультети: словесний, етико-політичний, фізико-математичний та медичний. Першим ректором університету став проф. Іван Рижський, котрий викладав російську літературу.

У перший рік існування університету в ньому було лише 57 студентів, а перший викладацький склад нараховував всього 9 іменованих професорів. Вступний іспит до університету був дуже легким. У затверджених для студентів правилах наголошувалося, що, як у шкільні дні, так і в свята студенти повинні вставати о 6 годині й готуватися до слухання лекцій, після закінчення яких студентам зразкової поведінки та навчання дозволялося прогулюватися, а також займатися пристойними гімнастичними іграми. У неділю та в свята студенти повинні ходити до церкви під безпосереднім доглядом інспектора або його помічників і там стояти набожно. Студентам заборонялося носити довгі зачіски. В університеті достатньо високий розвиток отримали наука й журналістика.

З приходом до влади Миколи І було прийнято університетський статут 1835 р., за яким ректор і декани залишалися виборними, але компетенція професорської ради була обмеженою. У цей період міністр освіти Сергій Уваров висуває тезу, за якою вся освітня діяльність повинна ґрунтуватися на триєдиній формулі: православ'я, самодержавство, народність. З 1835 р. тягнеться смуга всіляких утисків на внутрішнє життя університетів. У 1845 р. було підвищено платню за навчання. Під переслідування попадають такі дисципліни, як філософія, державне право європейських країн.

У 1850 р. Харківський університет відвідав Микола І, але його зустріч зі студентами завершилася, не розпочавшись. Він залишив актову залу, обурившись тим, що в одного студента, який стояв перед ним, підборіддя було не досить виголене. Інспектора полковника Строєва було звільнено з посади, а студента виключено з університету.

Тільки з приходом до влади Олександра ІІ настало полегшення для університетів. Він відмовився затвердити виготовлений ще при Миколі І проект про утворення в усіх університетах кадрів шпіонів з кола студентів. У 1856 р. відновлено відрядження професорів за кордон з науковою метою, відновлено кафедри філософії та державного права; у 1861 р. скасовано обов’язкову студентську форму.

Новий університетський статут (18 червня 1863 р.) відновив університет-ську автономію: ректор і декани стали виборні; університет мав право судити студентів за провину їх в стінах університету; наукові ранги остаточно призначалися професорською радою; факультети мали право рецензувати праці своїх науковців при виданні праць університетом; влада куратора шкільної округи обмежувалася загальним доглядом над діяльністю університету.

Але уже в 1872 р. розпочинаються дії щодо внесення змін в статут 1863 р. Олександр ІІІ 13 серпня 1884 р. затвердив проект нового статуту. У відповідності з ним університети повністю підпорядковувалися Міністерству освіти. Воно не лише вибирало ректорів, призначало, підвищувало і звільняло професорів, але й затверджувало програми окремих курсів і навіть розклад занять. Статут 1884 р. завів вперше в російських університетах лекційну платню студентів на користь професорів, крім платні за навчання в університеті; увів державні іспитові комісії та знов увів уніформу для студентів.

Статут 1884 р. скасував доцентуру: одних доцентів було переведено до категорії надзвичайних професорів, інших – призначено тимчасово виконуючими обов’язки надзвичайного професора, а решту – звільнено з університету. У 1887 р. було підвищено платню за навчання з 5 до 25 крб. за кожний семестр.

У цьому ж році активізується студентські заколоти, внаслідок чого 43 студенти було звільнено, а університет був тимчасово закритий. Навесні 1899 р. розпочався студентський заколот у Петербурзі і швидко перекинувся на інші університети, в тому числі на Харківський. Уряд відреагував на ці виступи введенням 29 липня 1899 р. правила про віддання в солдати учасників студентських заколотів. Відповіддю на введення в життя тих правил (183 студенти Київського університету справді було призначено до війська) було вбивство міністра освіти Миколи Боголєпова (14 лютого 1901 р.).

Важливу роль у пробудженні національної самосвідомості українських студентів відіграв ад’юнкт Харківського університету О.Потебня. Пізніше серед професорів Харківського університету було вже декілька українців (Д.Багалій, Д.Овсяніко-Куліковський, М.Сумцов і інші). У 1897 р. у Харкові створюється невеликий гурток “Українська студентська громада”. Її першими членами були шестеро студентів університету і технологічного інституту на чолі зі студентом університету Дмитром Антоновичем, сином відомого історика, професора Володимира Антоновича. До речі, Д.Антонович став одним із фундаторів створеної у 1900 р. Революційної української партії (РУП).

З числа вихованців Харківського університету в ХІХ ст. вийшло багато визначних учених, як, наприклад: Д.Багалій, В.Бузескул, М.Ковалевський, М.Костомаров, І.Мечніков, О.Потебня, І. Срезневський, М.Сухомлінов та інші. При Харківському університеті діяли наукові товариства: 1. Товариство досвідних наук; 2. Товариство дослідників природи; 3. Математичне товариство; 4. Історично-філологічне товариство.

У Харківському університеті в цей період працювало багато видатних педагогів. Випускники університету дуже тепло згадували про професорів М.Луніна, Д.Каченевського, О.Потебню та інших. Але були приклади й іншого характеру. Зокрема, серед першого складу професорів Харківського університету ганебна слава припала в уділ Афанасію Стойковичеві, професору фізики. За свої аморальні вчинки (брав хабарі від студентів, торгував (навіть в університеті) вином, що його виписував із-за кордону ніби тільки для себе) він у 1873 р. був відрахований професорською радою зі складу професорів. Микола Костомаров у своїх спогадах згадував про лектора французької мови Паки-де-Совіні, який примушував кожного студента, приходити перед іспитом до нього, щоб взяти собі “лесони” – записку з зазначенням – про що саме питатиме він на іспиті – та заплатити за “лесони” 10 крб. На жаль, подібні випадки не поодинокі в сучасній вищій школі України.

На кінець періоду, що розглядається (на 1 січня 1915 р.) в Харківському університеті працювало 56 звичайних професорів, 2 – виконували обов’язки звичайного професора, 12 – надзвичайних професорів, 21 – виконували обов'язки надзвичайного професора, 63 – приват-доценти, 4 – лектори. Крім того, були ще асистенти, лаборанти, прозектори та ординатори.

Склад студентства Харківського університету на 1 січня 1913 р. характери-зується наступними даними: усього студентів було 3002. Із них:

Стовбові шляхтичі – 332

Особисті шляхтичі та урядовці – 552

Почесні громадяни і купці – 363

Священноцерковнослужителі – 247

Міщани і цехові – 816

Козаки – 65

Селяни – 402

Чужинці – 60

Інші – 165

Київський університет засновано 15 липня 1834 року, саме в день св. Володимира Великого. Ректором університету було призначено професора Московського університету Михайла Максимовича, українця за походженням. Київський університет повинен був обслуговувати перш за все польське громадянство Київщини, Волині, Поділля. Тільки пізніше Київський університет став притягувати до себе українську молодь.

Київський університет довгий час керувався спеціальними статутами. Спочатку він мав тільки два факультети: філософський та правознавчий, а в 1841 р. було відкрито медичний факультет. Перший склад студентів налічував усього 62 особи. Більшість студентів становили поляки. 57 студентів першого складу належали до шляхти, троє – до духовного стану, а двоє – до міщан. Викладачами були переважно поляки, за ними йшли німці, і лише незначна меншість належала до українців і росіян. Серед професорів на початку 40-х років утворилося дві групи: німецька та російська. Тут ми знаходимо багато визначних учених: В.Антонович, Е.Афанасьєв, С.Богданов, О.Бередіхін, М.Бунге, П.Владимирів, М.Владимірський-Буданов, М.Дашкевич, М.Драгоманов, М.Зібер, П.Іванішев, В.Іконніков, О.Кістяківський, О.Колоссовський, М.Костомаров, О.Котляревський, А.Лобода, В.Лучицький, М.Максимович, Ф.Міщенко, В.Модестов, Ю.Неволін, О.Новицький, В.Образцов, П.Павлов, В.Перетець, В.Подвисоцький, С.Реформатський, О.Романович-Славітінський, І.Сікорський, М.Скліфосовський, Ф.Терновський, Р.Траутфеттер, кн. Є.Трубецькой, П.Тутковський, М.Шіллер, О.Ейхельман, О.Ходін, Ф.Яновський. Багато з них залишили після себе цінні праці, присвячені вивченню історії, природи і культури України.

Штат казеннокоштних (“бюджетних”) студентів складав у ХІХ ст. 130 осіб, а саме: 30 – на історично-філологічному факультеті для підготовки учителів гімназій і повітових шкіл; 20 – на правничому факультеті для підготовки урядовців та 80 – на медичному факультеті для підготовки лікарів у розпорядженні уряду. Казеннокоштні студенти жили в бурсах, а коли бурси було ліквідовано у 1858-1859 навч. році, для студентів було встановлено стипендії в розмірі 183 крб. на рік.

Заснуванню університету в Одесі багато посприяли як куратор одеської шкільної округи Микола Пірогов, так і новоросійський генерал-губернатор граф А.Строганов. Відкриття університету відбулося 1 травня 1865 р. Спочатку було 3 факультети: історико-філологічний, фізико-математичний і правознавчий, а у 1900 р. було відкрито медичний факультет. Першим ректором було призначено Івана Соколова, а першим обраним ректором став Федір Леонтович (від 1869 р. до 1877 р.).

У трьох університетах у кінці ХІХ століття одночасно навчалося 4 тис. студентів. Всього ж у Наддніпрянській Україні в 1915 р. – окрім університетів діяли такі вищі професійні заклади освіти:

1. Жіночий медичний інститут у Харкові.

2. Педагогічні фреблівські курси в Харкові з трирічним курсом.

3. Комерційний інститут у Харкові.

4. Сільськогосподарський інститут у Харкові.

5. Жіночий політехнічний інститут у Харкові (приватний).

6. Технологічний інститут у Харкові.

7. Ветеринарний інститут у Харкові.

8. Жіночий медичний інститут у Києві.

9. Педагогічний фреблівський інститут у Києві.

10. Комерційний інститут у Києві.

11. Політехнічний інститут у Києві.

12. Консерваторія у Києві.

13. Духовна академія у Києві.

14. Гірничий інститут у Катеринославі.

15. Ветеринарний інститут у Катеринославі.

16. Жіночий медичний інститут в Одесі.

17. Консерваторія в Одесі.

18. Історично-філологічний інститут у Ніжині.

Таким чином, зі 105 вищих закладів освіти, які існували в Російській імперії, більш 20 знаходилися в Україні. Дві третини з них приходилися на Київ та Харків. Вивчення історії зародження та розвитку вищої школи показує, що спочатку вищі заклади освіти займалися переважно навчальною діяльністю. Але в другій половині ХІХ – початку ХХ ст.ст. університети, а також наукові заклади при них стають основними осередками дослідницької роботи й зосередження наукових сил. Незважаючи на те, що тоді в Росії нараховувалося всього 11,6 тис. наукових працівників і 5,5 тис. професорів, лише половина з яких займалася наукою, вони поставили вітчизняну науку врівень зі світовою. У цей період в університетах і технічних вищих закладах освіти України плідно працювали наукові школи з історії, філософії, органічної хімії, математичної фізики, механіки, електрометалургії, опору матеріалів, гірничої справи та інші.³

На західноукраїнських землях центром культури й освіти залишався Львів. У 1784 р. Австрійський імператор Йосип ІІ відновив Львівський університет з чотирма факультетами. У їх числі був і теологічний факультет, де викладання відбувалося почасти німецькою, почасти латинською мовами. На прохання Львівського Єпископа П.Білянського Йосип ІІ тимчасово відкрив у 1787 р. при Львівському університеті так званий руський інститут – “studium ruthenum”, куди могли б вступити українці без знання латинської мови: мовою навчання там мала бути українська. Туди було прийнято 44 вихованця. “Studium ruthenum” проіснував до 1809 р.

У 1817 р. у Львові знову було відновлено університет, але з німецькою мовою навчання. З 1867 р. мовою викладання в університеті стала польська. Перші українські кафедри з’явилися тільки у 1848-1849 рр., що було наслідком так званої “весни народів” – революційного антимонархічного руху європейських народів навесні 1848 р. У цей період у народів, втративших свою незалежність, посилився рух за національне відродження. У жовтні 1848 р. у Львові було скликано Собор Руських учених, який намітив широку програму організації науки й народної освіти, реалізувати яку, на жаль, не вдалося, бо уже в 1849 році австрійський уряд придушив революційний рух і повернувся до абсолютизму.

Та все ж у 1849 р. у Львівському університеті була вперше створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я.Головацький. Увесь час точилася боротьба між українцями та поляками за мову викладання. У 1871 р. обмеження в мові викладання було скасовано, але фактично університет полонізувався. У 1894 р. в університеті було засновано кафедру історії України, яку очолив професор Михайло Грушевський.

У 1844 році у Львові було засновано Політехніку, а в 1855 р. – Землеробську Академію (з 1881 р. – Ветеринарна Академія).

На Буковині університет було засновано в 1875 р. в Чернівцях. Мовою навчання була німецька. Але було створено 3 кафедри з українською мовою викладання: української мови і літератури, церковнослов’янської мови та практичного богослов’я. Кількість українських студентів на початку ХХ ст. складала 280 осіб. З 1880 р. у вищих закладах освіти західних територій України велася боротьба за рівноправність українського студентства, а потім за створення окремого українського університету.⁴

Окрім формування на українських землях у ХІХ – початку ХХ ст.ст. системи вищої освіти відбулися зміни в початковій та середній освіті. У 1803 р. недавно створене Міністерство освіти провело систематизацію навчальних закладів в Російській імперії. Було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які були початковими, навчання продовжувалося 4-6 місяців у селах і до одного року в містах. Навчання велося російською мовою, учнів навчали читати, писати, рахувати, основам православної віри.

Повітові школи були спочатку дво-, а згодом – трикласними. Тут навчалися здебільшого діти купців, дворян, чиновників, заможних ремісників. Вони вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, фізику.

В гімназіях спочатку навчалися 4 роки, а згодом – 7. Тут викладали іноземні мови, як правило, французьку, німецьку, грецьку, латинську, “закон божий”, священну та церковну історію. Наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. в Україні нараховувалося 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів, 19 гімназій (з них 2 в Харкові), де навчалося близько 4 тис. учнів.

Проміжне становище між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких на Україні було три: Рішельєвський в Одесі (працює з 1847 р.), Крем’янецький (з 1819 р.), Ніжинський (з 1820 р.). Поряд із загальноосвітніми в Україні діяли й професійні навчальні заклади: у кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 р.) і Києві (з 1852 р.) з дітей дворян виховували офіцерів. У Єлизаветграді – медична школа, у Києві – фельдшерське, у Миколаєві – артилерійське і штурманське училища, у Севастополі – морська школа. У 1851 р. біля Харкова – землеробська школа почала готувати агрономів.

У 1864 р. знову було проведено реформу освіти, згідно з якою всі типи початкових шкіл оголошувалися загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою, тобто відбувалася уніфікація навчання. Діти здобували елементарні знання: вчилися читати, писати, вивчали елементарну арифметику, закон божий.

Середніми освітніми закладами були гімназії, які мали два ступеня: гімназія і прогімназія (з 4-річним навчанням). Гімназії були двох типів: класичні і реальні. У класичних перевага надавалась вивченню давніх мов (до 40% часу), їх випускники могли без іспитів вступати до університетів. З метою “виховання у відповідному дусі” вводився інститут класних наставників, а також кодекс покарань.

Реальні гімназії (згодом реальні училища) були більш наближеними до потреб життя. Тут вивчали природознавство, фізику, математику. Їх випускники могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів.

Дівчата навчалися окремо в інститутах шляхетських дівчат (у Харкові відкритий у 1812 р., організував і очолив цей заклад український письменник і громадський діяч Г. Квітка-Основ’яненко), гімназіях та єпархіальних училищах (для дівчат духовного звання).

З середини ХІХ століття в системі освіти в Україні посилюються процеси насильницької русифікації, утиску української мови та культури. 20 червня 1863 р. видається наказ Міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону вживання української мови в системі освіти, а 18 липня цього ж року він надсилає лист до Міністра освіти О.Головніна, в якому, зокрема, говориться: “Давно вже точаться суперечки в нашій пресі про можливість існування самостійної української літератури … Навчання у всіх без винятку школах проводиться російською мовою, і уживання української мови в школах ніде не дозволено; саме питання про користь і можливість уживання української мови не тільки не вирішено, але навіть поставу такого питання прийнято більшістю українців (“малоросіянъ”) з обуренням, що часто знаходить свій вислів у пресі. Вони дуже докладно доказують, що ніякої окремої української мови не було, немає і не може бути; що мова, яку вживає простолюддя є та сама російська мова, тільки зіпсована під впливом на неї Польщі, що російська мова так само зрозуміла для українців, як і для росіян, і навіть значно зрозуміліша, ніж так звана українська мова, що її утворюють для них деякі українці (“малороссы”) і особливо поляки ”. Більшість самих українців (“малоросовъ”) докоряє особам того гуртка, що намагаються доказувати протилежне, в сепаратичних задумах, ворожих до Росії та згубних для України (“Малороссії”)…”

Міністр освіти О.Головнін 20 липня 1863 р. відповів П.Валуєву наступне: “Маю шану повідомити вас, що суть твору є думки, висловлені в ньому, і взагалі вчення, що його поширює твір …., а не мова, чи діалект, якою чи яким її написано, і що старання письменників опрацювати граматично кожну мову чи діалект і для того писати і друкувати тою мовою є дуже корисно з погляду народної просвіти й заслуговує повної пошани”.⁵

Але розпорядження міністра П.Валуєва залишилося в силі. Внаслідок цього, було заборонено видання українських книжок, крім творів красного письменства. Тому, якщо в 1861 р. у світ вийшло 33 українських книжки, то в 1865 р. – лише 6, а в 1866 р. – одна.

Мовби в продовження наказу П.Валуєва 19 травня 1876 року прийнято так званий “Закон Юзефовича” (Юзефович – у той час титулярний радник у Києві), в якому говорилося, що російський Імператор велів:

1. Не допускати ввезення в межі Імперії без особливого дозволу головного управління у справах друку яких би то не було книг і брошур, що видаються на малоросійському діалекті.

2. Друк і видання в Імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж діалекті заборонити за виключенням лише:

а) історичних документів;

б) творів витонченої словесності.

3. Заборонити різні сценічні спектаклі й читання малоросійською мовою, а також друкування нею текстів до музичних нот.⁶

Цей закон жорстоко виконувався. Було деяке послаблення в роки революції 1905-1907 рр., але потім в роки реакції справа дійшла до того, що в 1910 році в поштових відділеннях Києва виявлялося, хто з викладачів університету є дописувачем українських газет, і проти них починалися гоніння.

Суцільна русифікація негативно позначалася на освітній сфері. Адже доступ до навчання було перекрито для більшості селянських дітей. Наприкінці ХІХ ст. в українських губерніях Російської імперії було 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте ці імперські заклади могли охопити навчанням лише 30% дітей. Порівняльно з періодом гетьманської автономії кількісні показники ХІХ ст. свідчать про загальне зниження рівня грамотності. За переписом 1897 р. в Україні серед населення віком від 9 до 49 років письменних нараховувалося лише 24%.

Дещо кращою для українства на початку ХХ ст. була ситуація в освітній сфері у Західній Україні. Число українських шкіл збільшилося: у 1914 р. було вже 6 державних та 15 приватних гімназій і 3000 народних шкіл. Українці мали 7 кафедр (посад професорів) та 3 доцентури у Львівському та 3 кафедри в Чернівецькому університетах. Було вирішене питання про відкриття українського університету, але світова війна завадила реалізації цього довгоочікуваного рішення.

На Буковині перед 1914 р. українці мали дві українсько-німецькі та дві української гімназії і одну учительську семінарію. Українських народних шкіл напередодні війни налічувалося: в Галичині – 2612, Буковині – 216, але на Закарпатті з наявних у 1883 р. 282 українських шкіл не залишилося жодної. Показово, що серед людей 10-річного й більше віку, що проживали в Австрії, в 1914 р. не вміли читати й писати; у чехів – 2%, у німців – 3%; у мадяр – 10%; у словаків – 14%; у поляків – 27%; у румун – 60%; у русичів – 61%; у хорватів – 63%.⁷ Велике значення для консолідації національних сил мало утвердження в Галичині й Буковині, завдяки спільним зусиллям національної еліти усіх частин України, єдиної з Наддніпрянщиною літературної мови та запровадженням в шкільне навчання (з 1892 р.), а згодом у діловодство фонетичного правопису.⁸

Підсумовуючи, зазначимо, що в ХІХ – початку ХХ ст.ст. освітня сфера на українських землях, з одного боку, – отримала подальший розвиток: було реорганізовано початкову та середню школу, на українських землях з’явилися університети, вищі заклади освіти технічного, медичного, сільсько-господарського, економічного, педагогічного, музичного профілів. Але, з іншого боку, доступ українців до освіти був обмежений імперською шовіністичною політикою, яка проводилася на українських землях.

Питання для повторення

1. Формування системи університетської освіти в Україні в ХІХ ст.

2. Організація навчально-виховної роботи в дореволюційних університетах.

3. Створення системи початкової, середньої та вищої освіти на українських землях у ХІХ – початку ХХ ст.ст.

4. Русифікація, онімечення та ополячення освітянської сфери на українських землях та їх негативний вплив.

Поиск по сайту: