Давнього світу та їх функції

Первісне суспільство є підґрунтям всіх напрямків культури людства. Особливість первісної культури – її безписемність. Це обумовило повільність накопичення інформації в суспільстві та витікаючі звідси слабкі темпи культурного й соціального розвитку. Як підкреслює О.О.Горелов, від Людини Умілої до Людини Розумної пролягає дистанція в 3 млн. років. Приблизно таку ж дистанцію людство пройде від Людини Розумної до Людини Духовної.¹

Поява та розвиток мови сприяли не лише обміну інформацією, а й її збереженню й накопиченню, що неминуче прискорювало інтелектуальний розвиток суспільства. Як уже відзначалося, для первісного суспільства характерною була буденно-практична форма навчання, тобто навчання трудовим навичкам. Але з розвитком суспільства накопичуються знання про природні явища, відбувається поєднання трудових навичок, наукових знань і фантастичних вигадок. Найбільшого ефекту в поєднанні емоцій, творчої уяви й інтелектуальних здібностей людини досягли міфи. Колективний досвід предків, що карбувався у міфі, не підлягав сумніву й не перевірявся. Міф став наріжним каменем первісних наукових знань, мистецтва, релігії. Традиційно міф вважається історично першою формою мислення, свідомості й культури.

Міфологія – це система уявлень про світ, своєрідна модель світу, що створює зразок, приклад поведінки. Міф нерозривно пов’язаний з релігією. Головною особливостю релігійного світорозуміння первісних людей було те, що вони поки не виділяли себе з природного середовища.

Духовній культурі первісної епохи в цілому було властиве тісне переплетення пізнавальної, художньої й культової діяльності. Сприйняття світу носило цілісний характер.

З епохи неолітичної революції відбувається переосмислення сприйняття простору й часу. З переходом від бродячого способу життя до осілого динамічне (маршрутне, лінійне) усвідомлення простору перетворилося в статичне (радіальне). Осілий хлібороб став уявляти собі просторову протяжність у вигляді концентричних кіл, що загасають до горизонту. З’явилися перші карти –позначення маршрутів військових або дарообмінних (“торгових”) походів, нанесені на деревну кору, дерево або шкуру. Одержала значний розвиток піктографія (від лат. рicture – картина і грец. grapho – пишу), за допомогою якої тепер робилися досить складні “записи”. Але, як і колись, більшість символів рисункової “писемності” потребували усних пояснень.

У бронзовому віці відбувається подальше накопичення позитивних знань. Зароджуються суспільні “науки”. Саме тоді виокремлюються й правові знання.

Бронзовий вік був останньою стадією розвитку первісного суспільства. З приходом залізного віку, появою писемності розпочинається період цивілізації в історії людства. З переходом до цивілізації кожна релігійна спільнота поступово втрачала синкретизм (нерозчленованість, злитість), притаманний первісній культурі. З одного боку, з’являється два типи культур: східна й західна, як два “осьові” способи життєустрою сучасної людини. З іншого боку, в самих цих культурах відбувалося відокремлення науки, освіти, релігії, мистецтва, ремесла як суто специфічних форм духовної діяльності.

Східна культура – тип суспільних систем, у яких переважає настанова на злиття з природою, відмова від активного втручання людини в процеси навколишнього світу й робиться акцент на особистісне самовдосконалення, формування ціннісної свідомості. Давньосхідні цивілізації – це рабовласницькі деспотії (від грецького – необмежена влада), економіка яких ґрунтується на іригаційному (поливному) землеробстві та общинному землекористуванні. Культуру цих суспільств відрізняє перевага традиції практично у всіх сферах життєдіяльності. Такі суспільства прийнято позначати як “традиційні”.²

У суспільстві традиційного типу в умовах відносно слабкого поділу праці, напівнатурального господарства й екстенсивного характеру економіки, соціум являє собою ієрархічну, жорстко розділену по верствах і локально розрізнену структуру, що складається з маси окремих ізольованих соціально-економічно самодостатніх організмів – общин. Оскільки община охоплює всі сторони життя людини, вона багатофункціональна, сама визначає норми та контролює їхнє виконання, вона самодостатня, її зовнішні зв’язки зведені до мінімуму.

Ментальність народів, що належать до традиційного суспільства, має яскраво виражену своєрідність. Суспільна свідомість носить харизматичний характер. Обожнюється ставлення до основних цінностей, ідеалів, а також лідерів, вождів, монархів, які розглядалися як носії вищих цінностей. Людина традиційного суспільства виступає не як автономний і самостійний суб’єкт, а як елемент конкретної малої групи. Людина соціально і “територіально” обмежена та підконтрольна, але, з іншого боку, її статус усталений, її положення відносно стабільне й захищене соціумом.

Людина традиційного суспільства зовсім не позбавлена приватних інтересів, однак, можливості її обмежені сакральним (релігійним) порядком, що встановлює традиція. Можна сказати, що людина традиційного суспільства, які б приватні інтереси вона не переслідувала, насамперед, зайнята підтримкою загального сакрального порядку.

Традиція, апробована досвідом багатьох поколінь, канонізувалася як вища суспільна цінність. Тут не було місця для проблем “батьків і дітей”, розриву між поколіннями не існувало. Оскільки декілька поколінь існувало в однакових умовах, то нові покоління використовували досвід старших. У силу цього авторитет старшого покоління дуже високий, молодь повинна демонструвати знаки пошани й поваги до старших.

Все це відповідним чином відбивалося на системі та змісті освіти в давньосхідних цивілізаціях. Зокрема, грамотність у країнах Давнього Сходу була привілеєм незначної меншості. Навчалися тільки діти жреців, управлінців, чиновників, капітанів кораблів та інших високопоставлених осіб. Писемність служила цілям державного та культового характеру, державні документи (на які спирався численний штат переписувачів і чиновників) самим детальним способом регламентували господарське життя, здійснювали правове регулювання стосунків між чоловіком і дружиною, батьками й дітьми.

У давньоіндійських традиціях велике значення приділялося безпосередній передачі знання від учителя до учня. Вважалося що тільки знання, отримане від учителя, веде найбільш прямим шляхом.

Великим авторитетом користувалися просвітителі в Давньому Китаї. Так, Лао-цзи підкреслював, що всі пороки людини виникають від нестачі знань. Головний твір Конфуція “Лунь юй” ("Бесіди й висловлювання") розпочинається фразою про необхідність навчання та час від часу повторення вивченого. Учні Конфуція згадували, що він категорично утримувався від чотирьох речей: не вдавався в пустопорожні роздуми, не був категоричним у своїх міркуваннях, не виявляв упертості й не думав про себе особисто. Саме Конфуцію належать слова: “Даремне навчання без думки, небезпечна думка без навчання”.³

Західна культура – суспільні системи, що характеризуються спільністю настанови на скорення природи, активне перетворення громадського життя, культом науки та техніки. На Заході панують принципи матеріалізму, практицизму, раціоналізму; його досягнення – результат власного необмежного активізму, підкреслюється індивідуалізм, особистісний початок, свобода, демократія. Західна цивілізація висуває як головну цінність розвиток особистості, її свободу.

Західна цивілізація представлена античною культурою. Під античністю (від лат. – давній) в історії культури розуміється особливий тип культури, охоплюючий історичні форми суспільної самосвідомості грецької та римської традицій.⁴

Давні греки створили унікальну систему освіти, в якій формується не професіонал у певній сфері, а людина як особистість – з визначеними ціннісними орієнтаціями. У вчителя-граматика дитина здобувала початкову освіту, навчалася читанню та письму, знайомилася з грецькою літературою. Викладання музики доповнювало школу граматики, тому що багато віршів декламувалося у супроводі музики. З 12 років хлопчики відвідували палестру, займалися гімнастикою. У гімназіях музичні та гімнастичні мистецтва об’єднувалися у формі змагань молоді в присутності глядачів. Прислів’я “в здоровому тілі – здоровий дух” прийшло з Давньої Греції.

Цей навчальний процес не зводився до оволодіння сумою норм і вимог, він був підготовкою до суспільного життя.⁵

Головними сферами грецької культури стають філософія та мистецтво. Як відзначається в книзі В.А.Греченка та інш.⁶, виникнення давньогрецької філософії пов’язане з епохою архаїки. З’являються перші філософські вчення Фалеса, Анаксімена, Геракліта, Анаксімандра, Піфагора. Традиційно філософів архаїчного періоду називають досократиками. Їх творчість сприяла виникненню перших філософських шкіл, а також поклала початок розвитку в Європі низки наук, таких як природознавство, математика, медицина тощо.

Та все ж таки можна сказати, що вся антична філософія “вийшла” з Сократа. Найбільш відомим його учнем був Платон. Він заснував школу у примісті Афін (примістя називалося на честь героя Академа). Платонівська Академія прославила не тільки самого Платона, але й слово “академія”. Вона представляла собою союз однодумців, проіснувала 1000 років і була ліквідована візантійським імператором Юстиніаном у 529 році. Продовжуючи думку Сократа, що “правити повинні знаючі”, Платон розробив концепцію, у відповідності з якою філософи, як найбільш мудрі люди, повинні управляти державою.

Аристотель, який у сімнадцятирічному віці вступив до Платонівської Академії, не тільки засвоїв погляди Платона, але й створив особисте вчення, піддавши філософські роздуми попередників серйозній критиці ("Платон мені товариш, але істина дорожче"). Аристотелем було створено Ліцей для навчання. До таких наукових і освітянських центрів, як Академія Платона й Ліцей Аристотеля, в часи еллінізму добавився Мусей (буквально “святилище муз”) в Олександрії, поєднуючи наукову установу, університет і бібліотеку, кількість книг в якій досягла 700 тисяч.⁷

В епоху Римської античності досягають високого рівня розвитку ораторське мистецтво, художня проза, історична наука, механіка, природознавство. Найважливіші культурні новації римської античності пов’язані з розвитком політики й права.

У добу Римської імперії вперше виникають риторичні публічні школи, викладачі яких отримували жалування з імперської казни. Поступово складалася система освіти з викладом так званих “вільних” мистецтв або наук, тобто теоретичних дисциплін, оволодіння якими не пов’язане з фізичною працею, що вважалася не гідною благородної людини. Філософські школи, які, в основному, розвивали давньогрецькі традиції, також продовжували функціонувати і розвиватися.⁸ Але ідеологічні акценти все більше зміщуються від філософії до релігії.

З виникненням християнства важливу увагу проблемам освіти приділяє церква. Християнство вирішувало цю проблему шляхом заснування катехитичних (підготовчих до хрещення) шкіл. Але одночасно з поширенням християнства серед високоосвіченої верстви і втягненням християн у філософські дискусії виникає потреба у більш ґрунтовній та різнобічній освіті. У ІІ ст. розгалужена християнська школа деякий час діяла у Римі (засновник Юстин Філософ). Заклад, що задовольняв новим вимогам, виник у ІІ – ІІІ ст. в науково-освітній столиці елліністичного світу Александрії Єгипетській. Відомі вчителі церкви Климентій Александрійський, Оріген, Діонісій Александрійський та їх послідовники ще в період гонінь розробили програму християнської освіти, яка включала дисципліни світських шкіл, увінчувані богослов’ям.

У 425 р. імператором Феодосієм ІІ було засновано Константинопольський університет – так званий “Аудиторій”, в якому викладалися не лише “вільні мистецтва”, але й філософія, фізика, біологія, медицина і право. Заклад мав готувати державних службовців вищого рангу і був суто світським. Проіснувавши понад сто років, він був закритий разом з філософськими школами імператором Юстиніаном.

У VI ст. відомий культурний діяч Кассіодор переконував папу Агапіта відкрити вищу школу в Римі. Відкрити вищу школу папа тоді не наважився, але Кассіодор і Боецій добилися затвердження папою форми ступеневої школи, заснованої на вивченні так званих “семи вільних мистецтв” (цю шкільну програму уклав римський ритор Марціян Капелла у V ст.), ступені якої отримали назви тривіуму (три нижчі дисципліни – граматика, риторика і діалектика – звідси поняття "тривіальний") та квадривіуму (арифметика, геометрія, астрономія й музика). Але за раннього Середньовіччя на Заході реально діяла тільки школа тривіуму. Навіть заснована в кінці VІІІ ст. першим імператором Заходу Карлом Великим “Академія” під проводом вченого монаха Алкуїна обмежувалася тривіальною програмою. Сам імператор намагався вивчити іноземні мови і мистецтво арифметичного ліку, однак, грамотно писати він так і не навчився.

Початкові школи (як візантійські, так і латинські) знаходилися при монастирях і соборах. Тут вивчали молитви, давали елементарні знання з письма, лічби, читання.

Таким чином, у Давні часи було зроблено перші кроки з запровадження системи освіти як окремої сфери життєдіяльності суспільства, отримала поширення початкова освіта, постало питання про відкриття вищих навчальних закладів.

Питання для повторення

1. Відмінності східної й західної культур та їх вплив на освітянську сферу.

2. Система освіти в Давній Греції.

3. Освіта в епоху римської античності.

Поиск по сайту: