Вища освіта в незалежній Україні: стан і перспективи

Кризові явища в політичному, соціально-економічному й культурному розвитку СРСР у кінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст., загострення політичного протистояння в Москві в серпні 1991 р. призвели до прийняття 24 серпня 1991 року Верховною Радою УРСР Акту проголошення незалежності України, який було затверджено на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. Тоді ж Президентом України було обрано Л.М.Кравчука. Розпочався новий (пострадянський) період в історії українського народу.

Розпад СРСР, формування багатопартійної системи, існування різних форм власності, у тому числі приватної, введення президентсько-парламентського правління призвело до кардинальних змін у політичній, соціально-економічній, культурній сферах суспільства. Перед Україною постала низка складних проблем, які вимагали негайного вирішення. Зокрема, потрібно було:

- знайти кошти для закупівлі відсутніх і дефіцитних в Україні багатьох видів природної сировини та первинних ресурсів;

- відновити застарілі основні фонди більшості підприємств металургійної та гірничовидобувної промисловості;

- забезпечити переоснащення підприємств військово-промислового комплексу та підтримку безпеки атомних електростанцій;

- виділити з держбюджету України кошти на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи;

- утримувати за рахунок держбюджету Національні Збройні Сили, внутрішні війська, дипломатичні представництва за кордоном, державний апарат, прикордонну й митну служби тощо.

Романтичні надії на суттєву фінансову допомогу Україні з боку інших країн, української діаспори не виправдалися. Становище ускладнювалося грубими суб’єктивними прорахунками, допущенними в керівництві економікою за роки незалежності. Мова йде, перш за все, про:

- обвальний розрив економічних зв’язків з колишніми радянськими республіками, особливо з Росією, що призвело до глибинної енергетичної кризи в Україні;

- непродуману податкову та митну політику, що викликало згортання виробничої сфери в державному секторі та гальмування виробничої діяльності комерційних структур;

- безпідставні позики великих валютних ресурсів у МВФ та Всесвітнього банку, які витрачувалися не на розвиток виробництва, реструктуризацію економіки України, а на “латання дірок” в економіці та соціальній сфері;

- руйнівний вплив на економіку України суцільної спекуляції, посередницьких структур, казнокрадства, вивезення за кордон сировини й матеріалів, незаконного переведення валюти в іноземні банки;

- грубі помилки в проведенні приватизації, продаж за залишково-символічними цінами державної власності приватним особам.

Усе вищезазначене призвело до розвалу економіки та соціальної сфери України й не могло відповідним чином не позначитися на культурній, зокрема, освітянській сфері. Як відзначалось в попередньому розділі, радянська вища школа, яка в кінці 50-х – початку 60-х років майже за всіма показниками входила до світових лідерів, через тридцять років розгубила всі свої пріоритети й на час розпаду СРСР опинилась серед систем країн – середняків з третього світу. Так, на початок 90-х років ХХ ст. особи з дипломами вузів складали в Канаді 40% всієї вікової групи 25-65 років, у США – 36%, Австралії – 31%, Норвегії – 25%, Швеції та Новій Зеландії – 23%, ФРН – 22%, Швейцарії, Бельгії та Нідерландах – 20 %, Данії та Фінляндії – 18 %, Англії та Ірландії – 16%, Франції – 15%, Іспанії – 10%, Австрії – 7%, Італії – 6%.

Відповідний рівень освіченості для осіб після шкільного віку в республіках СРСР складав у 1989 році від 15,1% – у Грузії до 8,3% – у Туркменії. В Україні цей показник складав 10,4%. За кількістю студентів на 10 тис населення СРСР займав 44-те місце в світі, а Україна та Білорусія ділили між собою 49–50-те місця.¹ З такими стартовими показниками розпочиналась розбудова вищої школи незалежної України. Але майже протягом усіх 90-х років становище вищої школи України ще більше погіршувалося.

У 1992 р. проведено реорганізацію управління освітянською сферою в Україні: створене єдине Міністерство освіти, функції якого розповсюджувалися на всі навчально-виховні заклади – від дошкільних до післявузівських. До грудня 1992 р. була розроблена державна програма “Освіта. Україна ХХІ століття”, виконання якої дозволило б вивести систему освіти в Україні на рівень світових стандартів. Програма була всебічно обговорена й затверджена на І з’їзді педагогічних працівників України, який відбувся в січні 1993 р. в Києві.

У відповідності з цією програмою в освітянської сфері вводилося 5 освітянських ступенів:

1. Загальноосвітня підготовка (4 класи).

2. Основна середня освіта (7 класів).

3. Повна середня освіта (11 класів).

4. Базова вища освіта (бакалавр) – 4 роки навчання.

5. Вища освіта (спеціаліст, інженер) – 5-6 років навчання.

Передбачалося введення трьох кваліфікаційних ступенів (робітник, молодший спеціаліст, спеціаліст) і трьох наукових (магістр, доктор філософії (кандидат наук), доктор наук).

У 1993 році розпочалася акредитація вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. До 1996 року в системі Міносвіти було акредитовано 250 навчальних закладів І–ІІ рівня (технікуми, коледжі) та 160 навчальних закладів ІІІ–ІV рівня (інститути, академії, університети). В Україні з’явилися “класичні” й технічні університети, академії, вищі навчальні заклади зі статусом національних.

У 1996 році у вищій школі України навчалося близько одного мільйона студентів, працювало 72 тисячі науково-педагогічних працівників, у тому числі 5 тисяч докторів наук, професорів, 37 тисяч кандидатів наук, доцентів. Дуже швидко зростала кількість комерційних вузів, з 1996 року в державних вищих закладах освіти поряд з безплатним (бюджетним) навчанням вводиться платне навчання за рахунок комерційних структур і фізичних осіб.

Тобто формально перебудова вищої освіти в Україні розпочалася. Але реформування вищої школи, як і всієї системи освіти стримувалося гострою системною економічною й фінансовою кризою в Україні, яка поставила багато вузів перед загрозою закриття через відсутність коштів, руйнування матеріально-технічної бази, жебрацької оплати праці науково-педагогічних працівників.

Наведемо сумну статистику тих років: з 48 держбюджетних галузей економіки України за рівнем фінансування в 1993 р. вища школа стояла на 44 (!) місці. У цьому ж році не були виконані статті закону “Про освіту”, якими передбачалося виділення коштів на освіту в обсягах не менше 10% від національного доходу (до речі, цей показник у 90-ті роки постійно зменшувався і в 2000 році склав всього 3,4%), а також установлення оплати праці науково-педагогічним працівникам у розмірах, в 1,5 рази перевищуючих середній рівень зарплати у виробничій сфері. З одного трильйону карбованців (у грошових одиницях того часу), необхідних для забезпечення життєдіяльності вищої школи України, до середини грудня 1993 р. з бюджету надійшло тільки 100 млрд. карбованців, тобто 10%.

У 1994 році протягом 6 місяців була вільна посада Міністра освіти, тому що ніхто не наважився очолити Міністерство, яке нікому не потрібне. 1994–1995 навчальний рік у навчальних закладах України розпочався відсутністю головного керівника відомства.

У 1995 році фактично зупинилося фінансування розвитку матеріально-технічної бази вузів з держбюджету. На 2-3 місяця затримувалася виплата зарплати професорсько-викладацькому складу й стипендій студентам і аспірантам. У подальшому в держбюджет стали закладати лише 60 % коштів, необхідних на зарплату викладачам і стипендії студентам і аспірантам. Решту вузи повинні були заробляти самі за рахунок контрактного прийому, надання платних освітніх послуг тощо. Тобто вищі заклади освіти привчали до умов “ринкової” економіки.

Внаслідок такої недалекоглядної політики в Україні настала гостра криза національної системи освіти. Розпочався масовий відтік науково-педагогічних кадрів в інші сфери економіки. Тільки в 1995–1996 рр. вузи залишили 180 докторів наук, професорів, 1100 кандидатів наук, доцентів. Була згорнута наукова робота вузів, розпалися наукові творчі колективи й школи, різко знизилася престижність педагогічної праці.

Звернемо увагу й на те, що структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин породжували нові класи суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю й способу життя. Достатньо сказати, що освіта вже значною мірою набула станового характеру. Посилюється соціальна нерівність у доступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів.

У студентської молоді сформувалася нова система цінностей. За даними деяких соціологічних досліджень кінця 90-х років ХХ ст., якщо раніше цікава творча робота, на яку студентську молодь орієнтувала вся система освіти й виховання, входила, як правило, в першу трійку ціннісних орієнтирів, то тепер вона змістилася на 6 місце. На 5-ому місці виявилася кар’єра, престижна праця, 7-ме місце з 16-ти запропонованих позицій зайняли гроші. Праця на благо вітчизни зайняла 15-ту позицію з 16-ти. Чиста совість – на 9-ому місці, суспільне визнання виявилося важливим лише для 2% респондентів.

За результатами соціологічних досліджень серед студентів вузів Дніпропетровська лише 24% опитуваних вбачали себе освіченими, культур-ними людьми, 12% – людьми з чистими помислами, а 17% – справедливими людьми, котрі можуть стати на захист інтересів інших людей. На жаль, молоді українці найменше бажають бути патріотами, гідними громадянами своєї країни – 9%.²

Деякі позитивні зрушення в науково-освітній сфері розпочалися в кінці 1998 року, коли під час святкування 80-річчя Національної Академії Наук України керівництво країни пообіцяло посилити увагу до проблем науки та освіти. Уже в грудні 1998 року були намічені конкретні заходи в цьому напрямку, що, зокрема, отримало відображення в змінах у Законі України “Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності”.³

На межі тисячоліть дещо покращилися фінансування освітянської сфери, соціальний захист та пенсійне забезпечення наукових і науково-педагогічних працівників, фактично було ліквідовано заборгованості з виплати зарплати педагогічним працівникам, підвищено стипендії студентам і аспірантам, частково розпочалися соціальні виплати, передбачені ст.ст. 57 і 58 Закону України “Про освіту”. Велику увагу цим питанням, а також наполегливість у їх упровадженні в життя проявляли в своїй роботі Міністр освіти і науки України (“Міністерство освіти” трансформувалося в “Міністерство освіти і науки”) В.Г.Кремень і голова відповідного комітету Верховної Ради України С.М.Ніколаєнко.

Глибокий аналіз стану справ у освітянській сфері було зроблено на ІІ Всеукраїнському з’їзді працівників освіти, що відбувся на початку жовтня 2001 року в Києві.

У доповіді міністра освіти і науки В.Г.Кременя⁴ на з’їзді відзначалося, що, незважаючи на труднощі, за роки незалежності України зроблено суттєві кроки в розбудові національної системи освіти та демократизації освітянської діяльності.

До них треба віднести:

- розробку нової законодавчої бази галузі;

- створення вітчизняних підручників і педагогічної преси;

- оновлення змісту освіти, насамперед, у суспільно-гуманітарній сфері;

- варіативність мережі навчальних закладів і освітньо-професійних програм;

- розширення масштабів україномовної освіти, підвищення уваги до вивчення української мови в навчальних закладах з іншими мовами викладання;

- зроблено вагомі кроки щодо входження української освіти в Європейський і світовий освітній простір. Зокрема, приведено у відповідність до міжнародних вимог освітньо-кваліфікаційні рівні та ступневість освіти, розробляються держстандарти освіти, укладено угоди про співпрацю з більш як п’ятдесятьма країнами світу.

Разом з тим, В.Г.Кремень відзначив, що на якості освіти негативно позначаються задавнене недофінансування галузі, низький рівень заробітної плати освітян, низький рівень матеріально-технічної бази навчального процесу, незабезпеченість енергоресурсами.

Серед першочергових завдань подальшого розвитку вищої освіти визначено:

- утвердження і в громадській думці, і в суспільній практиці справжньої пріоритетності сфери освіти, як необхідної умови національного розвитку;

- модернізацію освіти відповідно до викликів ХХІ століття й вимог української державності. Для цього розроблено проект Національної доктрини розвитку освіти України, що визначатиме поступовий перехід від репродуктивної, авторитарної освіти до освіти інноваційного, гуманістичного типу. Основна мета здійснюваних і майбутніх перетворень – підвищення якості освіти. По-новому треба розв’язувати проблеми основних складових розвитку освіти: чого, як і скільки вчитися? Яким має бути навчально-методичне забезпечення цих змін?

Треба переорієнтувати навчальний процес на формування в студентів бажання і уміння самостійно оволодівати знаннями і навчити їх застосовувати набуті знання для практичного життя, виробити уміння критично мислити. Не менш важливо змінити систему стосунків у навчальних закладах, побудувавши їх на взаємній повазі всіх учасників навчального процесу. Нарешті, потрібна технічна і технологічна забезпеченість навчального процесу. Тому комп’ютер-нізація та інформатизація є пріоритетами і невідкладним завданням країни.

Міністр підкреслив, що вирішення завдань подальшого розвитку вищої школи потребує розв’язання найважливішої і складної проблеми – соціального захисту педагогічних працівників. Незважаючи на ліквідацію заборгованостей із заробітної плати, підвищення оплати праці педагогів, проблем тут ще багато. Спостерігається серйозний відтік кадрів із вищої школи – тільки за 2000–2001 роки з ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації вибуло майже 1700 докторів і кандидатів наук 25-50 років.

У виступі президента України Л.Д.Кучми на з’їзді було підкреслено, що бідний викладач, учитель – це сором для держави. Тому урядові, місцевим органам влади час уже перейти від констатації цієї гіркої даності до енергійного її подолання.⁵

У перші роки ХХІ сторіччя активізувалася робота з виконання рішень ІІ з’їзду працівників освіти України й завдань, окреслених Національною доктриною розвитку освіти.⁶ Шляхи розвитку вищої школи було окреслено у прийнятому в січні 2002 року Закону України “Про вищу освіту”.⁷ Звернімо увагу на те, що в цьому законі було визначено чіткі стандарти вищої освіти трьох рівнів – державні, галузеві й стандарти, які встановлюються вищим закладом освіти. Було також підвищено вимоги до кадрового керівного складу всіма ланками вузівської системи – від завідувачів кафедр до ректорів. Особливо ці вимоги торкалися недержавних вузів. Ці вимоги були продиктовані тим, що на початку ХХІ століття майже 42% українських ректорів, більш 30% завідувачів кафедр, 45% професорів були людьми пенсійного віку і тільки 13% доцентів мали вік менше 40 років.

Закон обмежував навчальне навантаження викладача для вузів І–ІІ рівнів акредитації – 720 годинами, а для ІІІ – ІV рівнів – 900 годинами. У законі передбачалося зменшення питомої ваги студентів, що навчаються на платній основі, до 49%. Адже цей показник у перші роки ХХІ ст. сягав 60%. Законом було зафіксовано норми бюджетного фінансування підготовки фахівців, щоб на кожні 10 тисяч населення України припадало не менше 180 студентів технікумів, коледжів і 180 студентів університетського рівня (ці норми планувалося ввести в дію з 1 січня 2005 року).

Відповідно з Законом “Про вищу освіту” передбачалося обов’язкове створення в національних вузах наглядових рад, розширення прав органів громадського самоврядування вузу та факультету, створення органу студентського самоврядування вузу, право вищого навчального закладу вести економічну діяльність, купувати майно, користуватися банківськими кредитами⁸ тощо.

Підвищення уваги до освітянської сфери на початку ХХІ ст. принесло деякі позитивні результати. Так, за звітними показниками уряду у 2004 році рівень освіти населення в Україні був одним з найвищих серед країн Центральної та Східної Європи. Валовий показник охоплення навчанням у 2003 р. в Україні становив 79,6% (для порівняння: в середньому по світу – 65%, по країнах, які розвиваються – 61%, високорозвинених країнах – 94%, в країнах Східної Європи та СНД – 77%). Кількість студентів вищих навчальних закладів на 10 тис. населення збільшилася з 316 осіб у 1990 році до 550 у 2005 році. З них близько 430 навчаються в інститутах, університетах і академіях.

На початок 2006 року в Україні нараховувалося 970 вузів. З них приблизно 620 – І–ІІ рівня акредитації (у тому числі – 114 приватних) і майже 350 – ІІІ–IV рівнів (у тому числі – 88 приватних). Якщо в 1991–1992 рр. у вузах України навчалося 876 тис. студентів, то сьогодні їх кількість складає близько 2,6 млн. З них приблизно 1,6 млн. чоловік навчаються на стаціонарі, а близько мільйону – навчаються заочно.⁹

Важливим кроком на шляху реформування вищої школи України було приєднання України до Болонського процесу 19 травня 2005 року. Свій підпис під текстом комюніке, прийнятим на Конференції міністрів освіти країн-учасниць Болонського процесу в Бергені (Норвегія), поставив новий міністр освіти і науки України С.М.Ніколаєнко, який змінив на цій посаді В.Г.Кременя, відправленого у відставку в зв’язку з президентськими виборами в Україні кінця 2004 – початку 2005 років. Вибори отримали назву “помаранчевої революції”, результатом якої стало обрання нового президента України В.А.Ющенка і формування нового уряду на чолі з Ю.В.Тимошенко.*

Доцільність вступу України до Болонського процесу активно обговорювалася вузівською громадськістю, урядовими та науковими структурами протягом 2003–2005 років. Зокрема, саме під час проведення Конференції в Бергені в Придніпровській Державній академії будівництва та архітектури (ПДАБА) відбувалася міжвузівська науково-практична конференція на тему: “Шляхи підвищення ролі кафедри у вихованні студентів, залучення їх до наукової творчості у контексті Болонського процесу”. Надамо слово учасникам конференції.

Ректор ПДАБА професор В.І.Большаков:¹⁰ “Коли ми говоримо про необхідність приєднання України до Болонського процесу та входження вітчизняної системи вищої освіти в європейський освітній простір, ми повинні бачити формально-технічну й змістовну, якісну складову цього процесу.

Під формальною складовою передбачається, по-перше, зближення вищої освіти європейських країн на основі двоступеневої системи освітньо-кваліфікаційних рівнів за схемою бакалавр (не менше трьох років) і магістр (не менше двох років); по-друге, впровадження в усіх національних системах вищої освіти обліку трудоємкості навчальної роботи в так званих кредитах. Вважаємо, що вітчизняній вищій школі для забезпечення відповідних змін особливо багато зусиль не знадобиться.

Набагато складніше підняти якість знань і особливо практичних навичок наших бакалаврів і магістрів на рівень вимог Болонської конвенції. Яким чином підвищити відповідальність ученого-викладача й студента за якість їх спільної праці? Як добитися, щоб вони стали партнерами в навчально-виховному процесі? Що нам потрібно зробити для того, щоб вищий навчальний заклад став, кажучи словами Великої Хартії Університетів (Болонья, 1988), “ідеальним місцем спілкування професорів, готових до передачі своїх знань… і студентів, які здібні збагатити свій розум цими знаннями”. Ці питання повинні, в першу чергу, турбувати нас, працівників вищої школи – від міністра до асистента. Адже саме якість національної освіти, як відзначалося на зустрічі представників більш як 300 європейських вузів у Саламанці (березень 2001 р.) є “обов’язковою умовою встановлення довіри, співвідповідності, мобільності, порівнювання й приваблювання в Європейському просторі вищої освіти”.

Вважаємо, що, перш за все, необхідно підвищити вимогливість до професорсько-викладацького складу. Особливо в тій її частині, яка торкається науково-дослідницької діяльності. Викладач вузу повинен і “робити”, і “вчити”. Тільки тоді він відповідає своєму високому статусу. Болонська система сприяє міжнаціональному співробітництву в здійсненні наукових досліджень. Ми маємо змогу використовувати фінансові та технічні можливості закордонних вузів – партнерів і отримувати гранти від урядів закордонних країн.

Найбільш складним кроком на шляху входження до Європейського освітянського простору буде перетворення науково-дослідницької роботи у вузі в невідривну складову навчально-виховної роботи. Адже в документах Болонського процесу визначено основний принцип європейської освіти: “Процеси навчання й дослідження в університетах (вузах) повинні бути неподільними, щоб навчання не відставало від суспільного попиту, що постійно змінюється, й прогресу наукових знань.”

А ось Болонський процес очима студентки цієї ж академії К.В.Трушкової:¹¹ “У мене позитивне ставлення до самої ідеї і задуму Болонського процесу. Він стане дійсною освітньою революцією. У чому ж буде полягати ця революція? Я вбачаю тут чотири базові позиції.

Нове століття – насамперед століття освіти. Тому, якщо Україна включиться в Болонський процес, вона не залишиться на периферії освітніх пріоритетів. Буде змінена освітня стратегія з метою її наближення до європейської. Зокрема, мені як студентці 30% курсів будуть пропонувати в якості обов’язкових, а 70% – я буду обирати сама. Буде змінено й систему суб’єктивно-об’єктивних відносин у вищій школі. Студент стане в цій системі надзвичайно відповідальною особою, яка має право на вибір, має право на помилку, несе відповідальність за всі плюси і мінуси.

Революція полягає ще й у тім, що міняється традиційна предметна система освіти. Від предмета ми переходимо до освітнього модуля. Для європейців модульна система – це теж новація. Включення до Болонського процесу дозволить нам просунутися в самій освітній культурі від традицій століття дев’ятнадцятого до системи століття двадцять першого.

Третій аспект цієї проблеми, який мене теж змушує висловлюватися “за” полягає в тому, що розрекламована перевага нашої освітньої системи дуже часто відбувалася за рахунок перенасичення, надвиробництва знань, що вкладалися в студентів. Тобто у нас людина отримувала знання на все життя. На заході зовсім інша система. Наприклад, німці звикли до того, що учитися потрібно все життя. В Америці людина не боїться в сорок років починати нове життя. Якщо ми займемося всерйоз Болонським процесом, то прийдеться змінити культуру ставлення до освіти. Прийдеться говорити, що ми не можемо навчити людину на все життя. Прийдеться робити так, щоб людина могла учитися, щоб суспільство чекало від неї, щоб вона вчилася, спонукало її вчитися, і щоб воно заохочувало до освіти.

І нарешті, четвертий момент, що мене дуже вражає – створення єдиних освітніх комунікацій. Це створення можливості учитися, бути споконвічно громадянином Європи. В Європі загальний економічний і політичний простір. Цілком природно, що він створює єдині освітні комунікації. І нам потрібно починати з єдиного освітнього простору.”

Не всі учасники конференції з таким захопленням говорили про Болонську систему. Зверталася увага на великі складнощі, які викликаються надзвичайно слабкою матеріально-технічною й комп’ютерно-інформаційною базою української вищої школи, недостатніми фінансовими й матеріальними можливостями більшості українських студентів, їх слабким володінням іноземними мовами. Вступ України до Болонської системи створює багато проблем для викладання в вузах блоку соціально-гуманітарних дисциплін, вимагає докорінної перебудови повної середньої та середньої спеціальної освіти

Зокрема, якщо говорити про соціально-гуманітарний блок вітчизняної вищої освіти, то чи не найважливішим аргументом для деяких “реформаторів”, які пропонують різко його скоротити або навіть виключити з навчальних планів технічних вузів, є те, що на Заході в цих вузах гуманітарні дисципліни не вивчаються. Але ж для сучасної західної системи освіти характерною є вузька спеціалізація. Вона формує спеціаліста, котрий отримує знання та інформацію для виконання лише окремих контрольованих операцій. (Тому закономірним явищем є “переманювання мозків”, що ще раз доказує переваги вітчизняної системи освіти.)

Відомий іспанський філософ Х.Ортега називав “спеціаліста” “вченим неуком”. “Одномірна людина”, – називав людину сучасної західної цивілізації Г.Маркузе. Вузький спеціаліст є гвинтиком, “людиною маси”, “одномірною людиною”, якою легко маніпулювати.

Проте на заході існує два види шкіл:

1. Елітні школи, в яких надаються глибокі фундаментальні знання, ставляться високі вимоги, існує сувора дисципліна й контроль знань.

2. Школи для “низів”, де надаються поверхові або вузькі спеціальні знання, ставляться низькі вимоги.

Відмінність в тому, що в перших формується еліта, яка призвана правити й володарювати, а в других – в кращому разі, “спеціалісти”. Не випадково кар’єра випускника залежить від того, який навчальний заклад він закінчив. На наш погляд, мета вищої освіти не в тому, щоб дати навички та інформацію для вирішення окремих практичних завдань. Освіта має не тільки прагматичну цінність – вона є цінністю сама по собі.

Влучно зазначено, що освіта – це те, що залишається, коли забувається все, чому навчалися. Вона формує особистість, прилучає до досягнень культури, розвиває мислення.

Якщо спеціальні дисципліни призвані зробити студента “спеціалістом”, то гуманітарні – в першу чергу, людиною, інтелігентом у кращому розумінні цього слова. Їх вивчення призвано навчити студента критично мислити, хоч як-небудь орієнтуватися в історичній ситуації, не дати перетворити себе в придатний матеріал для легкого маніпулювання свідомістю. Вітчизняна вища школа відрізнялася й відрізняється поєднанням у навчальних планах фундаментальних, технічних і соціально-гуманітарних дисциплін. І це поєднання, а якщо застосувати металургійний термін, цей сплав треба зберігати.

Таким чином, інтегруючись у Болонську систему, вища школа України повинна зберегти “своє обличчя”. Тим більше, що про сам Болонський процес ще існує багато міфів, на які, зокрема, вказує директор Київського інституту освітянської політики Костянтин Корсак.¹² Він наголошує, що підписання Україною Болонської декларації не слід сприймати як щось надзвичайне і майже історичне. Адже це один із розповсюджуваних міфів, що нібито в освітянській сфері Європи немає нічого важливішого Болонського процесу. К.Корсак зауважує, що термін “Болонський процес” використовується тим рідше, чим крупніша європейська держава і чим старіша й більш розвинена в ній система вищої освіти. Тобто в очах “європейської освітянської спільності” Болонський процес є цікавою, але далеко не першорядною справою. Другим фундаментальним “болонським” міфом являється поширення в науковій пресі та засобах масової інформації припущення, що Болонський процес торкається всієї європейської вищої освіти. Адже цей процес було розпочато з ініціативи ректорів провідних класичних університетів, які турбуються про збереження свого привілейованого становища в системах освіти країн Західної Європи. У більшості країн-учасниць Болонського процесу вища професійна освіта (випускники якої отримують дипломи типу “В”) за своїми контингентами перевищує сектор університетської освіти (випускники якої отримують диплом типа “А”). Саме ця обставина й змушує ставити питання про розповсюдження Болонського процесу й на професійний сектор європейської вищої освіти.

Ще одним міфом є переконання щодо орієнтації всього процесу на створення інтегрованої та уніфікованої системи вищої освіти всієї Європи, де переміщення студентів і наукових співробітників буде майже автоматичним, оскільки всі дипломи будуть однаковими й будуть признаватися в усіх країнах. Але ж у Болонській декларації нічого не говориться про обов’язковість розробки загальних для всієї Європи навчальних планів з відповідних дисциплін і повної уніфікації навчальних програм підготовки фахівців однакового профілю.

Наступний міф – переконання в тому, що кредити, модулі та рейтингове тестування є магічними засобами уніфікації освітянських систем з одночасним значним покращенням якості дипломів. Цілком імовірно, що формальна заміна одних одиниць виміру навчальної роботи студентів іншими суттєвих змін не принесе.

Нарешті, міфологічним є переконання в тому, що саме Болонський процес стане магістральним шляхом оцінювання та забезпечення якості вищої освіти.

Можна сприймати чи не сприймати перелічені зауваження К.Корсака. Але очевидно одне: процес інтеграції вищої школи України в Болонську систему протягом 2005–2010 рр. не слід штучно прискорювати, потрібно ретельно аналізувати й вивіряти кожен крок у цьому напрямку. Слід погодитися зі словами зазначеного фахівця про те, що найбільш позитивним аспектом Болонського процесу може стати освітянське зближення та об’єднання держав Європейського союзу й інших країн, що приєднаються до нього в подальшому.

Ще пройшло обмаль часу для об’єктивного аналізу ставлення нової влади до вищої школи України. У крайньому разі, як з боку нового Президента України, так і з боку уряду задекларовано багато обіцянок щодо підтримки освітянської сфери. Програму такої підтримки викладено в Указі Президента України “Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні” від 4 липня 2005 року.¹³

У ньому відносно вищої освіти, зокрема, передбачено:

- розроблення Кабінетом Міністрів до 1 жовтня 2005 року концепції реформування освіти в Україні, враховуючи перспективи інтеграції України до Євросоюзу;

- затвердження до 1 вересня 2005 року Державної програми інформатизації вищих навчальних закладів на 2006–2007 роки;

- здійснення низки заходів, спрямованих на реалізацію в Україні положень Болонської декларації, зокрема розроблення та затвердження нових напрямків (спеціальностей), за якими здійснюватимуся підготовка фахівців у вищих навчальних закладах, державних стандартів вищої освіти, вирішення питання щодо вдосконалення мережі вищих навчальних закладів, їх підпорядкування та створення в установленому порядку укрупнених регіональних університетів, утворення міжвідомчої комісії з підтримки Болонського процесу в Україні;

- розроблення критеріїв оцінювання якості навчального процесу та здійснення на їх основі із залученням органів студентського самоврядування, батьків, громадськості, моніторингу ефективності діяльності навчальних закладів та визначення їх рейтингу;

- забезпечення ефективного використання інформаційних, зокрема мультимедійних та електронних засобів навчання, створення мережі інформаційного забезпечення сфери освіти, запровадження інтерактивних методів навчання;

- удосконалення наукового супроводження розвитку освіти, збільшення обсягів фінансування наукових досліджень у цій сфері, видання Академією педагогічних наук України навчальної, наукової та методичної літератури.

В Указі президента України передбачена низка заходів щодо покращення прийому до вищих навчальних закладів та умов навчання студентів, їх соціального захисту. Зокрема, передбачено:

- підготувати та подати до 1 листопада 2005 року на затвердження програму роботи з обдарованою молоддю на 2006–2010 роки;

- до 1 січня 2006 року розробити і затвердити державну програму “Студентський гуртожиток”, спрямовану на поліпшення умов для навчання та проживання студентської молоді;

- докорінно поліпшити виховну роботу з студентською молоддю на основі традицій і звичаїв українського народу, вивчення його історичної та культурної спадщини;

- зміцнити демократичні засади в освіті, у тому числі шляхом розвитку студентського самоврядування;

- здійснити перехід протягом 2005–2006 років до проведення вступних випробувань до вищих навчальних закладів шляхом зовнішнього незалежного оцінювання навчальних досягнень абітурієнтів;

- запровадити, починаючи з 2005 року, прийом за державним замовленням на денну форму навчання до державних вищих навчальних закладів не менше 50% від загального обсягу прийому громадян із забезпеченням відповідного фінансування;

- опрацювати питання щодо підвищення з 1 січня 2006 року розмірів стипендіального забезпечення студентів вищих навчальних закладів.

У зазначеному Указі Президента України передбачені заходи щодо покращення умов праці та соціального захисту науково-педагогічних працівників. Зокрема, заплановано:

- забезпечення постійного підвищення розмірів оплати праці педагогічних і науково-педагогічних працівників з метою приведення її у 2006 році у відповідність із вимогами статі 57 Закону України “Про освіту”;

- удосконалення умов оплати праці педагогічних працівників, зокрема щодо встановлення підвищених посадових окладів залежно від кваліфікаційної категорії і педагогічного звання, збільшення розмірів доплат за окремі види педагогічної діяльності;

- опрацювання питання щодо проведення у 2007–2009 роках реформи оплати працівників освіти;

- вжиття в установленому порядку заходів щодо викоренення хабарництва та інших негативних явищ у сфері освіти, активізація дій, спрямованих на їх профілактику та запобігання.

У контексті зазначеного Указу протягом 2005 року відбулося підвищення заробітної плати працівникам освітянської сфери на 57%. Але фактично це підвищення через інфляційні процеси, галопування цін в Україні не призвело до покращення якості життя працівників бюджетної сфери, зокрема науково-педагогічних працівників вищої школи.

Імпонує діяльність міністра освіти і науки України С.М.Ніколаєнка, який не схильний “розрушать все до основанья”, а використовує позитивний досвід, набутий своїми попередниками, продовжує реформування освітянської сфери, послідовно домагається виконання статей 57 та 58 Закону України “Про освіту”. Конкретні заходи прийнято щодо покращення якості прийому до вищих закладів освіти, поширення доступу до вищої освіти випускників шкіл з малозабезпечених верств населення на держбюджетній основі. У зв’язку з демографічною ситуацією в Україні приймаються заходи зі скорочення кількості вищих навчальних закладів, зокрема комерційних, передбачено проведення акредитації широкої мережі вузів і їх факультетів з метою підвищення якості підготовки спеціалістів.

Урядом ухвалено державну програму “Інформаційні й комунікаційні технології в освіті та науці” на 2006-2010 роки, розроблену Міністерством освіти і науки України на виконання указу Президента України від 4 липня 2005 року. Програма розрахована на п’ять років, її вартість – близько 1,8 млрд. грн. У 2006 році на її освоєння буде виділено більше 250 млн. грн., у тому числі 183 млн. грн. – з держбюджету.¹⁴

Великого значення на сучасному етапі набуває регіональна політика відносно вищої школи. Адже саме тут вирішуються основні проблеми життєдіяльності вищих навчальних закладів. Наприклад, у Дніпропетровському регіоні діють 17 вищих навчальних закладів державної форми власності, чотири з них мають статус національного. За коефіцієнтом регіоналізації Дніпропетровська область знаходиться на п’ятому місці в Україні. Лише 14% молоді навчається у вищих навчальних закладах інших регіонів.¹⁵

У суспільстві розгорнулася гостра дискусія щодо ефективності діяльності Національної Академії Наук, її взаємовідносин з вищою школою. Одні вчені вважають, що штати НАНУ непомірно роздуті й це призводить до надзвичайно низького фінансування в розрахунку на одного вченого. Зокрема, в 2003 році в системі НАНУ нараховувалося 170 інститутів, в яких працювало 35000 осіб, з них 7382 кандидати наук і 2291 доктор наук. Бюджет НАНУ в зазначеному році складав 100 мільйонів євро. Якщо середнє фінансування одного вченого у Франції складало 189655 євро, у Німеччині – 138888 євро, то в Україні – менше 1000 євро. Таким чином, наша академія приблизно в півтора – два рази більше європейських аналогів при “питомому” фінансуванні в 130–190 разів менше, що, безсумнівно, є основною причиною її надзвичайно низької продуктивності.

Друга основна проблема української науки – вік вчених. Середній вік наукових співробітників академії складає 50,3 роки; кандидатів наук – 50,4 роки, а докторів – 60,1! Середній же вік дійсних членів академії 71,3 роки. Це катастрофічні показники. Адже розквіт таланту, наприклад, вченого – біолога припадає на 40–55 років, а в 65 років діячі науки всіх західних країн виходять на пенсію.¹⁶

Єдиний шлях вирішення проблем української фундаментальної науки вбачається одними вченими в суттєвому скороченні кількості наукових проектів і омолодженні наукового персоналу. Інші вчені вбачають вирішення зазначеної проблеми в об’єднанні Академії Наук з університетами. Третя група вчених вбачає полеміку про долю НАНУ безперспективною. Вони вважають, що найбільш прагматичним сьогодні було б об’єднання освіти не з академічною, а з прикладною наукою. Саме по цьому шляху пішли США, Європа, Японія й Південна Корея. Було б доцільним підпорядкування наших профільних НДІ, КБ, проектних інститутів університетам і вищим спеціалізованим навчальним закладам.¹⁷

Звертають на себе увагу погляди на призначення сучасного університету, висловлені професором Національного університету “Києво-Могилянська академія” Сергієм Квітом¹⁸ на науковому семінарі “Функціонування ідей у системі масової комунікації сучасної України. Філософський, ідеологічний і методичний аспекти”. Незважаючи на його заангажоване й безпідставне твердження про те, що нібито в радянський період відбулося руйнування української вищої школи, від якого ми ніяк не можемо прийти до тями, С.Квіт сформулював низку слушних думок. Зокрема, про необхідність створення українського університету. Він наголошує, що навіть в епоху глобалізації нації потрібен свій національний університет, який представляє не тільки державу, а ще й народ і національну культуру. Такому університету потрібно повернути суспільний престиж, автономію, можливість займатися сучасною наукою. Необхідно перебороти корупцію, повернути студентству статус суб’єкта, а не об’єкта університетського життя. Універсальної форми успішності університету не існує. Але головні складові такого університету – це свобода наукового пошуку та слова, допитливі й цілеспрямовані студенти, чесна й ефективна адміністрація, прозорі фінанси, відкритість.

Найближчі роки покажуть доцільність і корисність зазначених і інших заходів для виведення вищої освіти України на рівень світових стандартів і інтеграції її в європейський освітянський простір.

Таким чином, за роки незалежності вища освіта в Україні відчула на собі як негативні впливи, так і позитивні зрушення. Підсумки реформування вищої школи України визначить 2010-й рік, коли вона планує стати повноправним членом Болонської системи й загальноєвропейського освітянського простору.

Питання для повторення

1. Стан вищої школи України в 90-ті роки ХХ ст.

2. Позитивні зрушення в системі вищої освіти в кінці ХХ– початку ХХI століть.

3. Вища школа України й Болонський процес.

Поиск по сайту: