Енергоспоживання в Україні. Проблеми й перспективи

В 1990 році паливо-енергетичний комплекс України виробив:

Електроенергії 298,5 млрд. кВт. год.

Теплової енергії 411,4 млн. Гкал.

Нафти 5,2 млн. т.

Газу 28,1 млрд. куб. м.

Вугілля 164,8 млн. т.

Імпорт склав близько 90-100 млрд. куб. м. природного газу і 50-60 млн. т. нафти. З цього витікає, що свої господарські комплекси Україна забезпечувала енергоресурсами лише на 68%.

Після здобуття незалежності перед енергетичним сектором народного господарства країни виникли такі проблеми:

· Знизити рівень енергоємності виробленої продукції;

· Зменшити залежність від імпорту газу, нафти та ядерного палива;

· Збільшити ефективність використання енергії.

Структура енергоспоживання (відсоток від загальної кількості) серед головних секторів економіки у 1990 році мала наступний вигляд:

· Промисловість – спожито 70% електроенергії, 59% теплової енергії, 59% нафтового еквіваленту котельно-пічного палива;

· Житлово-комунальне господарство і соціальна сфера – спожито 13% електроенергії, 34% теплової енергії, близько 34% нафтового еквіваленту котельно-пічного палива;

· Сільське господарство – спожито 10% електроенергії, близько 3% теплової енергії, близько 4% нафтового еквіваленту котельно-пічного палива;

· Транспорт – спожито близько 5% електроенергії, близько 2% теплової енергії, близько 3% нафтового еквіваленту котельно-пічного палива;

· Будівництво – спожито близько 1,5% електроенергії, близько 2% теплової енергії, 0,2% нафтового еквіваленту котельно-пічного палива.

Сьогодні Україна імпортує понад 41% від загального обсягу споживання енергоресурсів, причому у житлово-комунальному господарстві споживається 75 млн тонн умовного палива, що становить близько 30% загального обсягу палива, яке щорічно витрачається в Україні. Існуючий житловий фонд та соціальна сфера споживають енергоресурсів 85%; промисловість будівельних матеріалів – 11,4%; будівництво – 3,6%. Підприємства житлово-комунального господарства щорічно споживають електроенергії біля 8,2 млрд кВт.год, природного газу – 8,5 млрд куб. м.

Витрати одного мешканця житлового фонду України становлять 2,3 – 1,4 т.у.п., у Данії цей показник у 1,5 – 2 рази менше. Витрати енергоресурсів на одиницю виготовленої продукції та наданих комунальних послуг більш ніж у 1,5 рази перевищують зарубіжні показники. Витрати палива на вироблення 1 ГКал тепла в комунальній енергетиці становлять 185 – 190 кг у.п., в розвинутих країнах – 145 – 150кг. Перевитрата палива призводить до викидів в атмосферу 45 г/МДж СО₂ замість 26 г/МДж СО₂. Енергоємність національного продукту в Україні сьогодні становить 1,91 кг у.п./дол. У Німеччині, наприклад, 0,19 кг у.п./дол. Така значна енергоємність національного продукту зумовлена низкою причин.

По галузі в цілому:

- відсутність економічної мотивації до використання енергозберігаючих технологій;

- обмеженість фінансових ресурсів.

Протягом декількох останніх десятиліть теплоенергетиці в нашій країні не приділялось належної уваги. Ефективність використання палива практично у всіх теплоенергетичних установках значно нижче, ніж на Заході. Так, ККД енергоблоків, що роблять електроенергію, на 7–10% нижче, ніж у США та Німеччині.

Втрати енергії палива в газових турбінах, двигунах внутрішнього згорання на 5–13% вище, ніж у закордонних. Але не тільки відсутність належної уваги привело українську теплоенергетику в настільки жалюгідний стан. Багато років ціни на паливо були штучно занижені. У колишньому Радянському Союзі практично відсутні були які-небудь економічні стимули для економії палива. Можна навіть сказати, що економічного фактора в розвитку теплоенергетики реально не існувало.

Тепер в нашій країні інша ситуація. Ціни на паливо в порівнянні з тими, що були в СРСР, стали в кілька разів вищі. Свого палива не вистачає, і велику частину його доводиться закупляти за кордоном. Паливна складова собівартості практично всіх товарів, вироблених в Україні, виросла майже в три-чотири рази. Здавалося б, така ситуація повинна викликати могутній імпульс для швидкого впровадження нових енергозберігаючих технологій у народне господарство.

Однак сьогодні, як і до стрибка цін на паливо, ефективність виробництва електроенергії і теплоти поки залишається на колишньому рівні: ККД теплових електростанцій низькі: 35 – 39% (у вугільних і того менше), 60–80% енергії палива промислові печі даремно викидають в атмосферу, енергія більшості органічних відходів промисловості і сільського господарства практично не використовується і т. д.

У результаті в Україні склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, значне зростання цін на паливо, низька ефективність його використання створили могутній економічний стимул для впровадження нових енергозберігаючих технологій у практику. З іншої в ряді інститутів нагромадилося багато нових розробок, упровадження яких могло б істотно скоротити витрати палива в Україні. Але, як і колись, більшість з них залишаються незатребуваними. Неозброєним поглядом видно: дія економічного стимулу штучно блокується. Цьому, головним чином, сприяє те, що в умовах вкрай обмежених фінансових ресурсів у правовому полі України панує суб’єктивний фактор.

Україна має достатньо потужні та розвинуті газо-, нафто- та електричні мережі, поєднані з транспортними мережами ЄС і країн СНД, що дозволяє їй брати участь у формуванні Європейської енергетичної політики та спільного енергетичного ринку, відгравати важливу роль у енергетичній співпраці країн СНД та ЄС.

Наша держава приймає досить суттєві кроки для впровадження нових програм, законів та стратегій щодо енергетики. Вже сьогодні пропонується сучасна стратегія розвитку паливно-енергетичного комплексу України на період до 2030 року. Про неї говорять не тільки науковці, урядовці, а й політики та пересічні громадяни. Адже енергозабезпечення торкається не тільки сталого функціонування промисловості та сільського господарства, але і нормальної життєдіяльності людей.

Індустріальне суспільство потребує дедалі більше енергії. Від гарантованого забезпечення суспільних потреб в енергетичних ресурсах залежить функціонування усіх елементів життєзабезпечення країни. Саме тому енергетична безпека є однією з найважливіших складових економічної безпеки будь-якої держави.

Енергетична безпека держави визначається її можливостями гарантовано забезпечувати свої поточні та перспективні потреби у якісній та економічно доступній енергії з урахуванням імовірності особливих режимів функціонування економіки у надзвичайних ситуаціях.

Підґрунтям енергетичної безпеки є сталий розвиток власного паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) та ефективне використання енергії на основі широкого застосування, енергозберігаючих, екобезпечних технологій у виробництві та побуті.

Висока енергомісткість продукції, особливо в умовах імпорту енергоносіїв, обумовлює її високу собівартість, а відтак – зменшує конкурентоспроможність української продукції не лише на зовнішніх ринках, а й на внутрішньому ринку, виступаючи додатковим чинником скорочення виробництва.

Тому, і пропонується впровадження сучасної стратегії розвитку паливно-енергетичного комплексу України на період до 2030 року.

Основним замовником енергетичної стратегії є суспільство – як найзначніший учасник енергетичного ринку і найбільший споживач. Таким чином, головною метою є одержати згоду громадськості на представлену програму. Суспільство повинно дізнатися, наскільки запропонована стратегія гармонізує систему відносин між виробниками і споживачами енергії.

Основним завданням та напрямами реалізації Енергетичної стратегії є:

1. Формування цілісної та дієвої системи управління і регулювання в паливно-енергетичному секторі.

2. Створення передумов для докорінного зменшення енергомісткості вітчизняної продукції за рахунок впровадження нових технологій, прогресивних стандартів, сучасних систем контролю, управління та обліку на всіх етапах виробництва, транспортування та споживання енергетичних продуктів, розвиток ринкових механізмів стимулювання енергозбереження в усіх галузях економіки.

3. Розвиток експортного потенціалу енергетики, в основному, за рахунок електроенергії, шляхом модернізації та оновлення генеруючи потужностей, ліній електропередач, в тому числі міждержавних.

4. Розвиток вітчизняного енергетичного машинобудування та приладобудування, як передумови конкурентоспроможності підприємств України в енергетичних проектах, в т.ч. за кордоном.

5. Оптимізація видобутку власних енергоресурсів з урахуванням їх пропозицій на зовнішніх ринках, цінової та геополітичної ситуації, збільшення обсягів енергопродуктів, видобутих із альтернативних відновлюваних джерел.

6. Диверсифікація зовнішніх джерел постачання енергетичних продуктів, а також диверсифікація маршрутів їх транспортування.

7. Створення єдиної державної системи статистики, стратегічного планування, моніторингу виробництва і споживання енергетичних продуктів, формування балансів їх попиту та пропозицій.

8. Збалансування цінової політики на енергетичні продукти, та створення відповідних умов для надійного функціонування і сталого розвитку підприємств ПЕК.

9. Нормативно-правове забезпечення реалізації цілей Енергетичної стратегії, відповідно до існуючих міжнародних забов'язань, передбачених Договором до Енергетичної Хартії, Кіотським протоколом, численними двосторонніми міжнародними договорами, а також вимогам європейського енергетичного законодавства.

До 2030 року прогнозується збільшення обсягу виробництва ВВП майже в 3 рази, а споживання первинних енергоресурсів – тільки на 47,5%, тобто з 205,2 млн. т у.т. у 2005 році до 302,7 млн. т у.т. у 2030 році.

Випередження темпів економічного зростання порівняно з темпами споживання первинних енергоресурсів має забезпечуватися шляхом реалізації стратегічної мети, спрямованої на досягнення до 2030 року світового рівня показників енергетичної ефективності. Досягнення такого рівня планується здійснити за рахунок двох основних факторів:

- технічного (технологічного) енергозбереження, що передбачає модернізацію або заміну енергомістких наявних технологій, підвищення енергоефективності промисловості і соціально-комунального сектору економіки та зменшення втрат енергоресурсів;

- структурного енергозбереження, що передбачає докорінні структурні зміни для створення молоенергомісткої та малоресурсної економіки шляхом впровадження новітніх технологій.

Впровадження енергозберігаючих технологій можливе тільки за умови переходу на ринкове формування цін на енергетичні ресурси, що передбачається здійснити переважно у 2006 – 2007 роках.

Для того щоб була втілена в життя стратегія розвитку паливно-енергетичного комплексу України до 2030 року, необхідне вдосконалення законодавства з енергозбереження в Україні, та створення сприятливих умов для ефективного використання ПЕР, уникаючи безпосереднього втручання у господарську діяльність суб’єктів господарювання. Для реалізації цього завдання перш за все необхідно створити взаємоузгоджену дієву та прозору систему законодавства з енергозбереження. Така система повинна містити правові норми, які б передбачали адекватне поєднання інструментів державного регулювання та заохочення суб’єктів господарювання та населення щодо ефективного використання ПЕР. Найбільш ефективним шляхом досягнення цієї мети є прийняття нової редакції Закону „Про енергозбереження”, в якому зокрема необхідно передбачити створення правових підстав для запровадження механізмів державного регулювання ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів.

Серед найбільш ефективних механізмів державного регулювання у сфері енергозбереження слід виділити нормування питомих витрат ПЕР на одиницю продукції. З метою запровадження дієвого впливу системи нормування ПЕР на ефективність використання енергоресурсів у суспільному виробництві України, мають бути створені відповідні правові підстави.

На сьогодні в Україні дуже гостро стоїть питання надійного та доступного забезпечення паливно-енергетичними ресурсами. Кризові явища в ПЕК загрожують національній безпеці, негативно впливають на розвиток економіки та спричиняють соціальні конфлікти. Світовий досвід дає певні рецепти щодо розв’язання цієї проблеми, зокрема структурну перебудову економіки на користь менш енергомістких галузей, енергозбереження, та застосування відновлюваних джерел енергії.

Стратегічною ціллю нашої держави повинно стати вбудовування держави до системи колективної енергетичної безпеки, позиціювання її як невід’ємного елементу ланцюгу видобування-транспортування-споживання енергії.

Таким чином житлово-комунальне господарство (ЖКГ), як і інші галузі народного господарства України, стоїть перед нагальною проблемою істотного реформування. Головна мета, кінцева ціль, етапи й підходи до вирішення проблеми сформульовані Програмою реформування галузі. Одним з напрямків, яким слід рухатися для реалізації завдань, що стоять перед галуззю, є вирішення проблем енерго- та ресурсозбереження на підприємствах ЖКГ. Економія паливних ресурсів (а це і є один з аспектів енергозбереження) однозначно сприяє не тільки нормалізації економічного життя країни (оскільки імпорт енергоносіїв поглинає чималу частку національного бюджету та ще й ставить нашу державу в залежність від “доброї волі” постачальників палива), але й покращенню оточуючого середовища і створює підвалини для підвищення стандартів життя.

Вирішення проблеми енергозбереження може і повинно відбуватися декількома шляхами, головними з яких є наступні:

· Нормативно-організаційний, який передбачає створення умов для стимулювання енергозберігаючих заходів шляхом розроблення відповідних законодавчих актів, нормативів, управлінських та контролюючих структур, заохочувальних фондів тощо;

· Технологічний, який передбачає найбільш раціональне використання існуючих технологій шляхом їхньої оптимізації на базі широкого застосування компьютерної техніки, або використання принципово нових технологій;

ЗМІСТ

Поиск по сайту: