Зона можливих рішень

Рис. 1.5

Ілюстрація методу нижньої оцінки

1.2.7. Теорія прийняття рішень

Теорія прийняття рішень являє собою набір понять й систематичних методів, які дозволяють всебічно аналізувати проблеми прийняття рішень в умовах невизначеності. В основі теорії прийняття рішень лежить припущення про те, що вибір альтернатив повинен визначатися двома чинниками:

· Уявленнями особи, що приймає рішення (ОПР), про імовірні різні можливості результатів (наслідків), які можуть мати місце у разі вибору того чи іншого варіанту рішення;

· Перевагами, які ОПР віддає різним можливим результатам.

Щоб урахувати ці чинники, необхідно у кількісному вигляді представити судження про можливі наслідки (спираючись на поняття суб’єктивної імовірності), а також висловлювання про переваги (використовуючи теорію корисності).

Для зручності викладу доцільно виділити чотири важливих етапи процесу прийняття рішень:

1. Раціональний синтез інформації, яка отримана в результаті виконання перших трьох етапів, а також аналіз чутливості альтернативних варіантів до флюктуацій параметрів, ступіней невизначеності інформації, а також міри ефективності.

2. Визначення альтернативних способів дії з зазначенням відповідних мір ефективності;

3. Опис ймовірностей можливих результатів з кількісним вираженням (через розподіл ймовірностей) невизначеності, пов’язаної з альтернативними рішеннями;

4. Ранжирування переваг можливих результатів через їхню корисність за допомогою міри ефективності, яка визначає у числовій формі як відношення ОПР до результатів, так і імовірність можливих результатів;

Теорія прийняття рішень зазначає норми поведінки ОПР, якими вона повинна керуватися, щоб не вступити у протиріччя із своїми власними судженнями й перевагами, але вона не дає метод опису того, як фактично окремі особи повинні поводитися. Вона лише озброює ОПР методологією для прийняття складних рішень, які включають елементи суб’єктивізму.

До характерних особливостей задач, що стоять перед теорією прийняття рішень відносяться наступні:

· Багатоцільовий характер (у складних задачах іноді йдеться про досягнення різних цілей, які, як правило, суперечливі, так що просування шляхом досягнення певної цілі звичайно супроводжується погіршенням результатів по іншим цілям);

· Вплив чинника часу (наслідки вирішення задачі не проявляються одразу ж і важко зазначити конкретний момент, коли можна спостерігати той чи інший наслідок);

· Поняття, що не формалізуються (такі поняття, наприклад, як добра воля, престиж, хвилювання, жарт, страждання, політичні дії тощо можуть суттєво ускладнити вирішення проблеми);

· Невизначеність (в момент прийняття рішення, як правило, невідомі наслідки кожної з альтернатив);

· Можливість отримання додаткової інформації (йдеться про необхідні для цього ресурси, а також про ступінь її вірогідності);

· Динамічні аспекти процесу прийняття рішень (поточне рішення не вичерпує, як правило, проблему й, до того ж, може “зачинити двері” перед певними можливими діями і, у той же час, “прочинити” їх перед іншими діями; тому важливо знати заздалегідь динамічні аспекти проблеми і бачити можливості, які можуть відкритися у майбутньому завдяки даному рішенню);

· Вплив рішень на групи (певна прийнята альтернатива може вплинути на велику кількість різних груп, особливо коли це стосується урядових рішень, тому будь-яка інформація про можливість такого впливу корисна для ОПР);

· Колективне прийняття рішень (у разі, коли відповідальність за вибір альтернативи несе не окрема особа, а група експертів, важко розподілити функції та відповідальність цих експертів для певного кола задач і тому останнє слово повинно належати ОПР, яка керується рекомендаціями групи експертів).

Багато важливих задач не мають усіх зазначених вище особливостей, але, як правило, їх цілком досить, щоб зробити задачу такою, що трудно вирішується. Теорія прийняття рішень дозволяє проводити аналіз усіх цих питань незалежно й дає схему для наступного синтезу інформації з метою розробки найкращого способу дії. Головним у прийнятті рішення є керування принципом вибору дії, який полягає у тому, що треба обирати таку альтернативу, яка максимізує очікувану корисність.

У теорії прийняття рішень користуються наступними позначеннями та визначеннями:

Проста лотерея L (x₁, p, x₂) – імовірність події, яка має два можливі результати х₁ та х₂ , імовірності настання яких відповідно дорівнюють р та (1 – р).

Перевага ≻;

Рівноцінність ∼:

Рівноцінність або перевага ≿.

Відносна перевага, коли для певної пари результатів х₁ та х₂ їхні переваги будуть такими, що або х₁ ∼ х₂, або х₁ ≻ х₂, або х₂ ≻ х_1.

Транзитивність, коли для будь-яких лотерей L₁, L₂ та L₃ справедливо наступне: (а) якщо L₁ ∼ L₂ і L₂ ∼ L₃, то L₁ ∼ L₃;

(б) якщо L₁ ≻ L₂ і L₂ ∼ L₃, то L₁ ≻ L₃ і т.п.

Порівняння простих лотерей, коли для ОПР х₁ ≻ х₂

(а) L₁ (x₁, p₁, x₂) ≻ L₂ (x₁, p₂, x₂) при p₁ > p₂;

(б) L₁ (x₁, p₁, x₂) ∼ L₂ (x₁, p₂, x₂) при p₁ = p₂.

Числова оцінка переваг – ставлення ОПР у відповідність кожному можливому результатові х те чи інше число π(х), де 0 ≤ π(х) ≤ 1, таке, що х ∼ ∼L (x*, π(x), x⁰), причому π(х) має назву імовірності рівноцінності і виконує роль міри відносної переваги.

Числова оцінка невизначеності судження – число Р(Е) [0 ≤ Р(Е) ≤ 1], яке відповідає кожній можливій події Е, що може вплинути на результат рішення, таке, що лотерея L (x*, P(E), x⁰) стає рівноцінною ситуації, за якою ОПР отримує х*, якщо відбувається подія Е, і х⁰, якщо подія Е не відбувається. Значення Р(Е) визначається ОПР.

Можливість заміни – модифікація задачі прийняття рішення шляхом заміни одного результату (або лотереї) іншим (іншою), якщо для ОПР обидві задачі прийняття рішення (стара й модифікована) – рівноцінні.

Еквівалентність умовної та безумовної переваг – наявність однакових переваг (наприклад, для лотерей L₁ i L₂) з точки зору ОПР в умовах наявності чи відсутності інформації щодо настання події Е, яка визначає можливість реалізації L₁ та L₂.

Методологія прийняття рішення повинна відповісти на наступні питання:

· Яке рішення є найкращим в умовах відсутності експерименту?

· Чи слід ОПР проводити експеримент, і якщо так, то який буде найкращим?

· Якою має бути максимальна плата, яку варто сплачувати за окремий експеримент?

· Якою повинна бути максимальна плата, яку варто сплатити за певний обсяг експериментальної інформації?

Останнім часом все більше набуває чинності теза про те, що у складних організаційно-технічних системах "дрібні" чинники зовсім не є тою "дрібнотою", яку не варто приймати до уваги. Навпаки, саме вони й визначають стратегію керування у складних обставинах, особливо за умовами неповноти й "розмитості" інформації, а також нестачі часу для прийняття рішення (ПР). Це обумовлено в значній мірі тим, що існує суттєва різниця між теоретичною імовірністю дії того чи іншого чинника (яка може належати до класу подій "майже неможливих") і реальною можливістю створення умов метастабільності, за якими ця імовірність стрибкоподібно перетворюється на факт, що здійснився. Як випливає з закону Паркінсона (Закон "бутерброду"), якщо якась подія у принципі можлива, то вона, як правило, відбувається, не зважаючи на малу імовірність такої події.

Треба відзначити, що саме система переваг ОПР (Р_А) і є вирішальним компонентом ПР. Одначе, ця система "спрацьовує" звичайно за умов "прозорості" й однозначності критеріїв, що визначають бажану оптимальну альтернативу. У реальних обставинах P_A часто характеризується концептуальною невизначеністю ("непрозорістю"), відсутністю чітких меж (розмитістю), що не дозволяють впевнено обрати ту чи іншу альтернативу з підмножини найбільш з точки зору ОПР перспективних. У таких обставинах варто звернутися до використання у процесі ПР наступного підходу. Його зміст полягає у тому, що усі дані, що характеризують конкретну альтернативу, формуються у свого роду спектральну характеристику, в якій кожний компонент "спектру" розміщується у раз і назавжди закріпленому для нього місці ("жорсткий формат"), причому амплітуда "спектральної" лінії (або її зворотна величина, якщо вона є негативною рисою альтернативи) характеризує відносне значення відповідного компоненту, яке може мати або вигляд відсотку від максимально можливого значення, або ж характеризуватися певними поняттями з царини теорії можливостей (як, наприклад, "незначний", "середній", "великий" тощо), які теж надаються у вигляді чисел від 0 до 1 (відсутність того чи іншого компоненту "спектру" в реальній характеристиці при цьому виглядає як компонент з нульовою амплітудою так що, наприклад, компонент, який не має ніякого відношення до проблеми, що розглядається, характеризується числом 0, до певного ступіню релевантний до проблеми - числом 0,25, суттєво релевантний - числом 0,50, конформний - числом 0,75, а тотожній - числом 1,00). При цьому крива, що обгинає "ідеальну" спектральну характеристику (тобто характеристику, "спектральні" лінії якої мають одиничні значення) буде мати вигляд прямої, паралельної осі абсцис. Криві, які обгинають реальні спектральні характеристики, будуть у тій чи іншій мірі відрізнятися від "ідеальної". Як міра невідповідності реальної характеристики ідеальній (у даному конкретному випадку) може бути використана наступна метрика, яка є зворотною до функції належності:

де J - загальна кількість "спектральних" ліній, які включають також і "спектри дрібнот", R - загальна кількість альтернатив, що розглядаються (відповідно, j та r - номери "спектрів" та альтернатив, що розглядаються у даний момент), x_rj - числове значення j-ї "спектральної" лінії r-ї альтернативи.

При цьому оптимальною альтернативою буде альтернатива, яку характеризує мінімальна метрика, тобто така, яка відповідає наступній умові:

У разі необхідності виконання процедур "ранжирування" альтернатив (наприклад, відокремлення альтернатив, у яких метрика виходить за межі максимально припустимої, або лінійне упорядкування принципово припустимих альтернатив) такі процедури можуть бути виконані за наступним алгоритмом:

:

Інакше кажучи, послідовно визначається k-та оптимальна альтернатива з множини альтернатив, у яких замість кожної попередньо визначеної оптимальної (мінімальної) метрики підставляється її максимальне (одиничне) значення D_r(opt):→1, причому якщо чергова метрика дорівнює або перевищує припустимі межі D_k≥D(max), подальший пошук альтернатив припиняється, як і у разі, коли кількість послідовно визначених альтернатив досягне загальної кількості альтернатив у множині A, тобто коли k=R. При цьому усі визначені таким чином альтернативи автоматично упорядковуються згідно з монотонно наростаючими значеннями метрики й отримують відповідні номери (k).

Подібний підхід є досить універсальним та ефективним шляхом пошуку оптимальної альтернативи (чи підмножини альтернатив, що принципово прийнятні для вирішення даної проблеми в конкретних умовах) з загальної множини можливих альтернатив в умовах, коли ці альтернативи характеризуються нечіткими характеристиками, залежать від багатьох чинників і, таким чином, не є достатньо "прозорими" як для ОПР, так і для групи експертів, яка сформована спеціально для обгрунтування вибору оптимальної альтернативи. У разі визначення за допомогою підходу, що пропонується, підмножини принципово прийнятних для вирішення конкретної проблеми альтернатив, подальшим кроком може бути або прийняття альтернативи, яка характеризується найменшою (min)_min метрикою, або ж визначення оптимальної альтернативи групою експертів за мажоритарним принципом або за так званою "візантійською угодою". У разі групового прийняття рішення за участю відповідних експертів кожний з них висловлює свою "суб'єктивну" думку, яка може бути відкинута іншими експертами, схвалена їми без змін, або прийнята за основу й доопрацьована з урахуванням думок інших експертів. Виявлення індивідуальних точок зору й формування на підставі цього єдиного погляду колективу експертів може здійснюватися за допомогою різних методів, найбільш ефективним з яких є так званий метод "Делфі". Він являє собою ітераційну процедуру, яка дозволяє піддавати критиці думку кожного з експертів з боку інших експертів, не вимагаючи їх фактично стикатися обличчям до обличчя. Ідея методу полягає у тому, щоб створити механізм, який би забезпечував збереження анонімності точок зору окремих осіб і тим самим звести до мінімуму вплив визнаних авторитетів та красномовних фахівців, які володіють даром упевняти, на поводження групи у цілому. Усі взаємодії між членами групи експертів знаходяться під контролем з боку координатора, що скеровує усю діяльність групи. Координатор регулює процедуру аналізу поглядів (думок) й зберігає їхню анонімність. Групова оцінка розраховується координатором шляхом певного усереднення (звичайно за допомогою знаходження середнього значення, медіани, або так званої "візантійської угоди") й доводиться до відома усіх членів групи. Результати співставлень ефективності різних методів експертних оцінок проектів дають підстави зробити такі висновки на користь "Делфі":

- особисті дискусії не дають таких же ефективних результатів, як метод "Делфі";

- точність оцінки збільшується із збільшенням кількості членів групи й числа ітерацій;

- точність оцінок зменшується із збільшенням інтервалу часу між відповідями членів групи;

- при використанні методу "Делфі" досягається більша згода між груповою думкою і думками окремих членів групи, ніж у разі використанні методів, які вимагають особистих контактів. Це особливо важливо, якщо деякі з членів групи - керівні працівники, відповідальні за впровадження результатів обговорення проблеми.

Суттєвими недоліками методу «Делфі» є наступні:

· «Незаангажовані» (тобто об’єктивні з точки зору аналізу можливих варіантів рішень) експерти, оскільки вони є сторонніми особами, що не будуть приймати безпосередню участь у реалізації рішення і не несуть відповідальність за подальшу долю того чи іншого проекту, не враховуватимуть певні “індивідуальні” характеристики виконавців рішення, певні особливості підприємства тощо, які можуть суттєво вплинути на хід виконання рішення та подальший розвиток подій.

· “Незаангажованість” експертів у деякій мірі буде сприяти їхній орієнтації на усереднений варіант (тобто сприятиме після певної кількості ітерацій до приєднання до думки більшості не за об’єктивними міркуваннями, а за відсутністю вагомих для опонентів аргументів), що не є завжди доцільним.

Та, не зважаючи на зазначене вище, метод “Делфі” у поєднанні з “візантійською угодою” може дати найкращі результати, тобто забезпечить прийняття оптимального рішення.

1.3. Головні шляхи реалізації енергозбереження:

1.3.1.Е нергоаудит як проблема пошуку «вузьких місць»

Енергоаудит – взаємопов’язаний комплекс технічних, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на виявлення можливості економічно ефективної оптимізації споживання енергетичних ресурсів. Результатом енергоаудита є енергетичний паспорт. Енергоаудит передбачає наступні процедури:

• Енергомоніторинг – відстеження встановлених та фактичних параметрів енергоспоживання.
• Вимірювання – визначення за допомогою спеціальних приладів (засобів вимірювання, засобів обліку) параметрів у контрольних точках.
• Опитування й анкетування учасників процесу виробництва або споживання енергоресурсів.
• Вивчення супутньої нормативної бази, керівних документів та інструкцій на підприємстві.
• Розрахунки економічної ефективності впровадження тих, чи інших організаційних пропозицій, або інвестицій в енергозберігаючі технології.
• Складання звіту, яки й містить результати проведеного енергоаудиту та рекомендації.

Під час виконання енергетичного обстеження реалізуються наступні заходи:

• Аналіз стану систем енергозабезпечення, теплопостачання, водопостачання, парку технічного устаткування підприємства.
• Оцінювання стану систем і засобів вимірювання (приладів для обліку енергоносіїв) та їхньої відповідності встановленим вимогам.
• Виявлення необґрунтованих втрат.
• Оцінювання стану системи нормування енергоспоживання та використання енергоносіїв.
• Перевірка енергетичних балансів об’єкту, що обстежується.
• Розрахунок питомих енерговитрат на вироблення продукції чи інших видів робіт.
• Оцінювання доцільності головних енергозберігаючих заходів, що реалізуються підприємством.

Результатом енергоаудиту може стати:

· Висновок про якість енергоресурсів, які отримуються (особливо електроенергії).

· Рекомендації щодо впровадження заходів і технологій енергозбереження.

· Рекомендації щодо проведення заходів (у тому числі й змін у технології), які спрямовані на підвищення енергоефективності виробництва.

· Рекомендації щодо заміни енергоресурсів, які споживаються, іншими видами ресурсів.

1.3.2. І нновації як шляхи подолання «вузьких місць», що виявлені

Інновація – це нововведення, яке впроваджене у життя і яке забезпечує якісне зростання ефективності процесів або продукції (послуг), затребуване ринком. Інновація є кінцевим результатом інтелектуальної діяльності людини. Треба зазначити, що інновація – це не будь-яке нововведення, а лише таке, яке серйозно підвищує ефективність, безпеку, екологічність системи, що діє.

Особливістю інновацій є висока невизначеність з точки зору досягнення бажаних результатів і зв’язаний з цим комерційний ризик відносно інвестицій. Новизна споживчих властивостей технічних процесів з вироблення товарів та надання послуг є однією з головних ознак інновацій, які у значній мірі забезпечують повернення інвестицій. Кінцевий результат інновації не завжди можна точно визначити, тому для їхньої реалізації створюються спеціальні інноваційні фонди, банки і інші фінансові установи. Стимулювання інновацій – важливий чинник підвищення технологічного рівня виробництва і конкурентоздатності національної продукції. Головну роль в інноваціях відіграє дрібний та середній бізнес, у той час, як великий капітал гальмує впровадження інновацій, оскільки переймається виробництвом виробів, що вже апробовані ринком. Це один з головних аргументів на користь стимулювання розвитку малих та середніх підприємств – головних провідників технічного прогресу. Інновація – це не мета, а механізм, двигун, що допомагає дістатися певної цілі, можливість подивитися під іншим кутом зору і зрозуміти (щоб ти не робив), що завжди є спосіб зробити це по-іншому, що існують такі шляхи досягнення мети, про які раніше й гадки не було. Обмеження у фінансуванні іноді виявляється найкращим стимулом для інноваційного мислення, знаходження «обхідних» шляхів досягнення мети, зародження нових ідей. Інновація може допомогти зекономити великі кошти, оскільки часто вона не вимагає створення якихось нових у мов чи механізмів – вона допомагає знаходити нове застосування вже існуючим механізмам підприємства, використати їх з більшою ефективністю. Іноді, щоб створити інноваційний продукт, не треба обов’язково залучати нові інвестиції – достатньо змінити спосіб виробляти продукцію (послуги) й подумати, як по іншому можна використати ті прилади й механізми, які вже є.

В сфері енергозбереження інновації мають розвиватися у двох напрямках:

• Економія енергоносіїв за рахунок їхнього оптимального використання (скорочення втрат енергії під час її генерування, перетворення, транспортування та використання) та шляхом утилізації вже використаної енергії.
• Заміна «традиційних» енергоносіїв альтернативними (побутові, сільсько-господарські та промислові відходи, біопаливо тощо) та використання таких «невичерпних» джерел енергії, як сонячна, вітрова, водяна, геотермальна тощо.

1.3.3.М енеджмент як підхід до ефективного використання інновацій з метою енерго- та ресурсозбереження

Ме́неджмент — це процес планування, організації, приведення в дію та контроль організації з метою досягнення координації людських і матеріальних ресурсів, необхідних для ефективного виконання завдань. Менеджмент пронизує всю організацію, торкається практично всіх сфер її діяльності, створює організаційну культуру, творчий інноваційний клімат, стимулює працівників на нововведення. Енергоменеджмент – це сукупність знань, принципів, засобів й форм керування енергозбереженням з метою зниження витрат енергоресурсів. Енергоменеджмент може забезпечити:

· Виявлення дефектів, незадовільної роботи та збоїв у системах, що є споживачами енергії.

· Швидке втручання у разі несприятливих тенденцій до збільшення енергоресурсів.

· Виявлення вдосконалень, що необхідні, та їхнього пріоритету.

· Більш уважне відношення до питань використання енергії та екології на всіх рівнях виконавчої влади та органів самоврядування.

Енергоменеджмент – це співпраця між міською адміністрацією, енергоменеджером і особами, що відповідають за питання енергоспоживання в муніципальних спорудах, причому енергоменеджер відповідає за споживання енергії та води на відповідній території і займається питаннями економіки при забезпеченні ефективності заходів з енергозбереження, що пропонуються. Процес організації енергоменеджменту може розпочатися з однієї споруди й розвиватися до рівня усієї організації чи підприємства. Система енергоменеджменту – комплекс організаційних заходів, технічних засобів й програмно-методичного забезпечення, який дозволяє керівництву підприємства приймати оперативні управлінські рішення, спрямовані на споживання виключно мінімально необхідної кількості ПЕР на одиницю продукції (послуг). Енергоменеджмент дозволяє планувати рівень споживання енергоресурсів і контролювати виконання планових показників. Система енергоменеджменту дозволяє також оптимізувати використання обмежених фінансових ресурсів для реалізації проектів з енергоефективності за критерієм максимізації прибутку. Функції системи енергоменеджменту передбачають:

· оперативний контроль енергоспоживання, обсягів і номенклатури продукції, що виробляється, та інших чинників, які впливають на величину енергоспоживання;

· визначення нормалізованого (планового) рівня енергоспоживання;

· співставлення фактичного та нормалізованого рівнів;

· діагностику причин перевищення фактичного рівня енергоспоживання над нормалізованим;

· прогнозування енергоспоживання;

· прийняття оперативних управлінських рішень, які забезпечують зниження енергоспоживання, і керування проектами з енергоефективності.

Оперативний контроль здійснюється шляхом щодобового автоматизованого та/чи ручного введення даних в комп’ютер й формування бази даних енергоспоживання (БДЕ). За відсутністю необхідних приладів обліку споживання ПЕР енергоспоживання може обраховуватися за даними відомого номінального енергоспоживання, часу роботи та коефіцієнту завантаження устаткування.

Визначення нормалізованого (планового) рівня енергоспоживання може здійснюватися двома шляхами: розрахунково-аналітичним або статистичним. Перший шлях є переважним, оскільки дозволяє найбільш повно врахувати усі чинники, що впливають на рівень енергоспоживання. Але іноді, виходячи з особливостей підприємства, використовується і статистичний метод, який вимагає накопичення великих масивів даних про енергоспоживання протягом року.

Діагностика причин перевищення фактичного рівня енергоспоживання над нормалізованим дозволяє відповісти на питання: на якій виробничій ділянці і в результаті впливу яких чинників здійснилися перевитрати ПЕР. Діагностика реалізується шляхом розбудови ієрархічної системи показників енергоефективності за схемою «підприємство – виробнича ділянка – технологічний агрегат», аналізу енергобалансів окремих підрозділів та видів ПЕР і побудови дерев оцінювання ситуацій, які зв’язують відхилення параметрів, що контролюються, з певними причинами.

Прогнозування енергоспоживання відбувається на базі використання розрахунково-аналітичних та статистичних моделей споживання ПЕР. Воно є основою для планування витрат ПЕР для підприємства.

Прийняття оперативних управлінських рішень, які забезпечують зниження енергоспоживання, і керування проектами з енергоефективності включає два завдання: оптимальний вибір проектів та їхній моніторинг після реалізації. Оптимальний вибір проектів базується на вирішенні проблеми оптимізації розподілу обмеженого фінансового ресурсу за критерієм максимізації прибутку, для чого розробляють ТЕО для кожного потенційного проекту з урахуванням капітальних витрат, річної економії та строку окупності. Завдання моніторингу реалізованих проектів здійснюється з обґрунтування графіку повернень коштів, що вкладені, шляхом співставлення питомих показників енергоспоживання до та після реалізації проекту.

Прийняття оперативних управлінських рішень, які забезпечують зниження енергоспоживання, і керування проектами з енергоефективності відбувається за результатами діагностики. Рішення, що приймаються, мають організаційно-технічний характер і можуть бути поділені на такі групи:

· підвищення якості роботи оперативного персоналу;

· оптимізація режимів експлуатації устаткування;

· своєчасне ремонтно-технічне обслуговування устаткування;

· модернізація або заміна устаткування.

Контрольні запитання для перевірки знань

1. Як пов’язані між собою знання, мета, вміння та навички?
2. Які проблеми енергоспоживання в Україні?
3. Якими шляхами має відбуватися вирішення проблеми енергозбереження?
4. Які головні напрямки діяльності у сфері енергозбереження?
5. Що таке енергоаудит?
6. Що таке інновації?
7. Що таке енергоменеджмент?
8. Чому енергозбереження є головною проблемою у розвитку ЖКГ?
9. Що таке альтернативні види палива?
10. Що таке альтернативні джерела енергії?
11. Що таке альтернативні технології?
12. Що таке втрати енергії?
13. Що таке «вузьке місце»?
14. Які головні джерела утворення «вузьких місць»?
15. У чому полягає задача усвідомлення наявності «вузького місця»?
16. Що передбачає задача дослідження об’єкту?
17. Які можливі похибки під час дослідження?
18. Які дії передбачаються на підставі аналізу результатів дослідження?
19. Які бувають помилки під час оцінювання результатів дослідження?
20. Як виявляється ступінь рівномірності використання ресурсів?
21. Що таке масове обслуговування?
22. Як визначається коефіцієнт навантаження системи?
23. Які існують види черг на обслуговування?
24. Що таке сітьовий графік?
25. Що таке критичний шлях?
26. Які види оптимізації використовують при розбудові сітьових графиків?
27. Що таке корисність?
28. Які існують види бінарних відношень?
29. Що таке метод нижньої оцінки?
30. На чому базується теорія прийняття рішень?
31. Яка методологія прийняття рішень?
32. Що таке метрика?
33. Які існують різновиди колективного прийняття рішень?
34. Які позитивні і негативні риси методу «Делфі»?
35. Енергоаудит як проблема пошуку «вузьких місць».
36. Інновації як шляхи подолання «вузьких місць».
37. Менеджмент як шлях використання інновацій з метою енерго-ресурсозбереження.

Поиск по сайту: