Середньовіччя, Відродження та Реформації

Термін Середньовіччя виник в Італії в ХV – XVI ст. серед гуманістів. Гуманісти, просвітителі вважали Середньовіччя періодом глибокого культурного занепаду на противагу високому піднесенню культури в античному світі й Новому часі. Ставлення до Середньовіччя як до перерви в розвитку культури, періоду “темних віків” закріпилося в епоху Просвітництва, стало панівним в XIX столітті. Гегель, наприклад, називав його своєрідним типом варварства. Романтики, а також представники християнського персоналізму (релігійно-ідеалістичний напрямок філософії) досить високо оцінювали роль Середньовіччя в історії культури, вважаючи цю епоху найбільш плідним періодом духовно-культурного піднесення у світовій історії. Сучасна наука розглядає Середньовіччя як історично закономірну складову частину розвитку європейської культури. Стосовно освіти, то саме в добу Середньовіччя у цій сфері відбулися значні зрушення.

Середніми віками називається тривалий період в історії Західної Європи між Античністю й Новим часом. Нижньою межею середніх віків традиційно вважається дата занепаду Західної Римської імперії – 476 p. Верхню межу Середньовіччя визначити складніше. Більшість авторів обмежує Середньовіччя XVI – серединою XVII ст.

Середньовічна культура відзначається такими основними особливостями:

- виникненням феодального суспільного ладу, який прийшов з розпадом рабовласницького ладу й занепадом античної цивілізації. Феодалізм породив іншу, ніж у давні часи систему людських взаємовідносин – станово-корпоративне суспільство. Структуру середньовічного суспільства складали: духовенство, дворянство (лицарство) та інші жителі, згодом названі “нижчим станом” або “народом”;

- найважливішим фактором формування й розвитку західноєвропейської середньовічної культури були християнська релігія та церква. Поступово християнська доктрина стає основним елементом світогляду середньовічної Європи. Філософія, мораль, право, освіта, література, мистецтво були пов’язані з богослов’ям або підкорялися йому, оцінка реальності частіше за все подавалася в категоріях, що зародилися у сфері релігії та теології. Церква в Середні віки була єдиним носієм духовних цінностей, моральних норм, позитивних знань і т. ін., які вона у міру можливостей намагалася привносити в маси;

- основними центрами християнської культури були монастирі. З VII ст. кожен більш-менш усталений монастир обов’язково повинен був мати при собі бібліотеку, скрипторій (місце для переписування документів і книг) і школу. Для навчання кліриків (священнослужителів) використовували єпископські й монастирські школи;

- тривалий час головною ідеєю середньовічної Європи була ідея теократії (богоуправління). На практиці ця ідея набула вигляду так званого папоцентризму, тобто зосередження в руках папи римського не тільки духовної, але й світської влади над замкненими монархіями та їх монархами;

- панівним станом у середньовічній Європі був стан феодалів-землевласників, який брав свій початок від лицарів (від. нім. Ritter – вершник). Сформувалася особлива лицарська ідеологія й субкультури. Її складові частини: куртуазність, лицарські турніри, лицарська література.

Як наголошує П.О.Сапронов,¹ на етапі Раннього Середньовіччя освіта в Європі зіткнулася з гострою кризою. Її рівень падає уже в Пізню Античність, особливо в частині філософії та класичної філології. У Ранньому Середньовіччі все, що входило в античні тривіум і квадривіум, доходило до освіченої людини з других, а то й третіх рук. Праці видатних античних учених, як правило, наступним століттям були невідомі. Книги Платона, Аристотеля, імена Евкліда, Архімеда, Птолемея були надовго забуті.

У цей час престижність освіти була мінімальною. Зосереджена вона була майже включно в монастирях. Відповідно, хоч скільки-небудь освічена людина була, як правило, монахом. Нова варварська еліта, за рідким виключенням, залишалася неграмотною.

Таким чином, у Раннє Середньовіччя античні традиції у сфері освіти були зруйновані. Якби не потреби церкви й богослужіння, антична освіта остаточно б зів’яла. І все ж нові життєві реалії помітно змістили акценти в характері “семи вільних мистецтв”.

Зокрема, як і в античні часи, навчання розпочиналося граматикою за підручником римлянина Доната. Учень набирав словниковий запас, засвоював граматичні правила, іноді навіть правила віршоскладання. Але зміст текстів майже повністю ігнорувався. Тексти розглядалися чисто формально. Їх читали, але не прочитували.

Наступним за граматикою йшло вивчення риторики, тобто мистецтва красномовності. Але тепер риторика була пов’язана не стільки з усною, скільки з письмовою мовою. У межах риторики навчалися, перш за все, тому, як зразково складати ділові папери: листи, грамоти, послання тощо.

Навчання тривіуму завершувалося діалектикою. Але ніякого відношення до гегелівського філософського методу вона не мала. Точно так же вона не була й мистецтвом дискусії, як в античну епоху. Тривіум складав перший і найчастіше єдиний ступінь освіти в V – VІІІ ст.ст.

Другий ступінь освіти – квадривіум – відкривався арифметикою. Вона розумілася, перш за все, як мистецтво рахунку. Ніякою наукою в цей період арифметика не була на відміну від античних часів, коли математика (арифметика й геометрія) була обов’язковою частиною філософського умобачення.

Відсутність дійсного інтересу до математичного знання відповідним чином відобразилася на геометрії, яка в античні часи відповідала тому, що для Античності було географією. Тепер же географія стала описанням землі, дуже далеким від будь-якої науковості. Географія-геометрія втратила будь-яке життєво-практичне значення.

Астрономія й музика мали символічно-релігійний зміст, як і всі шкільні дискипліни.

Як бачимо, “сім вільних мистецтв” на початку Середньовіччя давали дуже слабкі знання. Від століття до століття цей запас знань залишався практично одним і тим же.

Утім у літературі зустрічаються й позитивні оцінки вивчення “семи вільних мистецтв” у добу Середньовіччя.²

Розповідь про формування системи середньовічної освіти буде не повною, якщо не висвітлити місце й роль освіти в культурі Ісламу (від араб – покірність), початок формування якої був покладений в першій половині VII ст.

Ісламська культура Середньовіччя концентрувалася в містах, характеризу-валася всебічним розвитком. Вагомим фактором росту но­вих міських центрів була ісламська система освіти. Коран прямо вимагав від кожного мусульманина повсякчас поповнювати свої знання. Цитата з цією вимогою, як правило, прикрашала фасади ісламських навчальних закладів. Навчальні заклади початкової “коранічної” школи (для дітей віком від 5 років) називалися мектебами, потім вивчення Корану продовжувалося в кутабах (з 10 років), а середню й вищу освіту можна бу­ло от­ри­мати в медресе. З Х ст. медресе стає найпоширенішим типом навчального закладу. Викладачам та прислузі тут сплачували жалування, учні забезпечувалися стипендією, навчальними приналежностями й житлом. Основним предметом вивчення було мусульманське право, яке викладалося за кількома напрямками. Для кожного такого напрямку передбачався свій викладач з помічниками. Навчання відбувалося у формі лекцій, опрацювання авторитетних джерел і диспутів. Вивчалися також богословські дисципліни, мова і література, медицина, арифметика та інші “науки стародавніх”. Інколи засновувалися спеціалізовані медресе для підготовки тлумачів етико-правових норм ісламу або медиків. При медресе завжди засновувалися бібліотеки. Традиції організації арабської освіти в медресе досить помітно вплинули на становлення системи коледжів (колегій) у Західній Європі ХІІ ст.

Таким чином, на відміну від християнства мусульманство високо цінить не тільки віру, але й знання. Слова пророка: “Віра є знання в серці”. Навчання розглядається в мусульманстві як релігійний обов’язок і шлях до раю, а вчена людина перевершує благочестивих віруючих, наскільки повний місяць перевершує зорі. Разом з тим Магомет виділяв чотири вади знання: хвастовство своїми знаннями; відчуття переваги перед признаними вченими; використання знання в змаганнях з дурнями або з метою залучення людей на свій бік; спроби досягти за допомогою знання прихильності людей, які займають впливове положення. Учений не користується знанням заради грошей. Умови здобуття знання – проникливий ум, достаток часу, здібності, уперта праця, досвідчений учитель, бажання. Мусульманська етика ґрунтується на нерозривній єдності знання, віри та діяння.³

У ІХ столітті було відроджено ліквідовану Юстиніаном вищу освіту у Візантії. Ініціатором цього був енциклопедист Леон Математик (або Лев Філософ, помер близько 869 р.) Його стараннями у Константинополі була заснована так звана Магнаврська школа, в якій, як і в колишньому Аудиторії, викладання було світським і розрахованим на підготовку фахівців для вищого адміністративного апарату імперії. У 1045 році цю школу реформовано в Константинопольський університет з двома факультетами: юридичним і філософським. При церкві Святих апостолів було створено вищу медичну школу.

З ХІІ століття в Європі відбуваються докорінні зміни в системі освіти. Пов’язано це було з розвитком середньовічних міст і формуванням ними своєї власної системи цінностей. Важливе місце у цій системі посідала освіта.⁴ Зростаючі міста потребували фахівців нового типу – юристів, лікарів, учених. Тому саме міське життя породило школи-коледжі (колегіальні спільноти учнівської молоді і викладачів, об’єднаних за професійним принципом). Шкільна освіта приділяла увагу саме тим знанням, потребу в яких викликала тогочасна феодальна культура.

Школи-колегії скоро почали укрупнюватися у своєрідні міські освітні центри – університети або в академії, які сприяли розвитку освіченості й повсюдному поширенню знань. Так, медична школа італійського міста Салерно стала університетом у 1158 р., правова болонська – в 1162 р, богословська паризька – в 1200 р. Згодом університети з’являються і в Англії (Оксфорд, Кембридж), Чехії (Прага), Польщі (Краків).

Університети – дітища Середньовіччя й це відбивається до теперішнього часу. Звідси пішла університетська ієрархія – поділ учених за ступенями та званнями. Саме в Болонському університеті з’явився вчений ступінь “доктор” (doctor). “Доктор” – буквально “вчитель”, “наставник, викладач” – найвищий ступінь освіченості в середньовічному університеті. Слово “університет” виникло від того, що ці вищі (вищі, чим монастирські та церковні) школи складалися з двох цехових корпорацій: з сукупності вчителів, яка називалася латинською мовою “університас магісторум” і сукупності учнів – “університас схоларіум”, так що слово “університет” походить від латинського слова “університас” – сукупність.⁵

Університети були типовими середньовічними корпораціями зі своєю автономією і територією, юридичним правом і судом. Наприклад, Паризький університет, відкритий на свої кошти Робертом Сорбоною (звідси – Сорбона), мав свою територію на березі Сени. У зв’язку з тим, що на цій території розмовляли переважно латинською мовою, університетська територія називалася латинським кварталом. Туди не розповсюджувалася влада паризького магістрату.

Наприкінці XV ст. в Західній Європі нараховувалося 65 університетів, в переважній більшості заснованих з санкції римської курії. Студенти (від лат. Studeo, steadier – старанно навчатися) об’єднувалися в організації (“земляцтва”, “провінції”, “нації” та “науки”). На чолі “науки” стояли виборні прокуратори. Виборними були також посади ректорів. Навчання в університетах проходило у формі професорських лекцій, організо­вува­лися публічні виступи й диспути з проблем філософії і богослов’я. На­вчання проводилося латинською мовою і тому не дивно, що тільки третина студентів одержувала ступінь бакалавра і тільки кожен шіст­надцятий – ступінь магістра.

Мандрівні школярі – ваганти – кочували по всій Європі в пошуках кращих вчителів і кращого життя.

Середньовічний університет міг складатися щонайбільше з чотирьох факультетів: молодшого (артистичного, де вивчалися “вільні мистецтва”) і трьох старших (богословського, правового, медичного). Факультети залучали і об’єднували викладачів, які мали науковий ступінь. Кожний факультет очолював декан (“Десятник”). Поряд з університетом для студентів створювалися гуртожитки, на які поширювалася назва колегій. Навчальний процес продовжувався з 20 жовтня до 7 вересня з перервами на всі великі релігійні свята й літні канікули (вакації). Навчання проводилося латинською мовою у формі лекцій та диспутів. Здебільшого лекції зводилися до коментування текстів Священного Писання. Лекції були двох видів: ординарні (обов’язкові), які читали магістри, і екстраординарні (додаткові), які проводили бакалаври. Диспути доповнювали лекційний курс і мали навчити студентів вести суперечки на визначену тему.

Книги були рукописними й дуже дорогими: в Італії одна книжка коштувала стільки ж, скільки півтора – два гектари землі. В університетських аудиторіях їх замикали в залізний футляр, прикований ланцюгом до кафедри. Лектор відмикав книгу ключем і читав (слово “лектор” від лат. – читець), студенти хором повторювали текст, намагаючись запам’ятати його. Лише після того, як у XV ст. Йоганн Генсфляйш, відомий під прізвищем Гутенберг, винайшов книгодрукарство, освіта стала приймати більш світський характер і кількість освічених людей в Європі стала швидко зростати.⁶

До середини XІV ст. у новоутворених університетах та академіях панівною була реалістична течія схоластики (від грецької – шкільний, учений), “стовпами” якої стали Альберт Великий, Ульріх Страсбурзький і Фома Аквінський. Вони намагалися поєднати надбання античної науки з християнським світовідчуттям і привести розум і віру до злагоди. До сьогодення методи написання наукових творів багато в чому наслідують схоластичні трактати з їх поділом на вступ, основну частину (в якій передбачався розподіл на книги, розділи, глави і параграфи або артикули) і висновки.

Університет мав право присвоювати наукові ступені:

- ступінь бакалавра отримували слухачі артистичного факультету, які склали іспит з дисциплін тривіуму (до речі, за тих часів зі 100 слухачів тільки 30 здавали іспит на бакалавра);

- ступінь ліценціата присвоювався після успішної здачі іспитів з наук квадривіуму;

- ступінь магістра отримували один-два ліценціата, які закінчили один зі старших факультетів; магістрант після складання іспитів мав прочитати лекцію і провести диспут, на якому мусив викласти свої погляди, вислухати заперечення і спростувати їх.

Цей останній і досить важливий елемент навчання вимагав від здобувача великої майстерності. Наприклад, відомий філософ Оксфордського університету Іоанн Дунс Скот (близько 1266-1308 рр.) вислухав на диспуті 200 заперечень своїх тез, повторив їх напам’ять і всі спростував.

Магістранта приводили до присяги і вручали відзнаки його гідності: книгу, каблучку (символ союзу з наукою), капелюх і мантію.

Факультети середньовічних університетів мали не тільки різний рівень навчання, але й різну кількість студентів. Так, на артистичному факультеті займалося до 600 студентів, на юридичному – до 10, на богословському – 7-8, на медичному – не більше 5. Більш заможні студенти переважно групувалися на юридичному факультеті, а порівняно бідніші – на богословському. Таким чином, середньовічні університети поступово стали осередками освіти і освіченості, виразниками культури зрілого феодалізму. Детально про життя середньовічних студентів розповідає Аліна Бажал у своїй статті “Служитель Вакха, “мученик науки”: средневековый студент”.⁷ Вона уточнює, що у XV ст. в Італії функціонувало близько 25 університетів, більше 20 – у Франції, решта – в Німеччині, Англії, Іспанії, Богемії (Чехії), Польщі. Уже в ті часи в Європі зароджується єдиний освітянський простір, про що сьогодні мріють активісти Болонського процесу.

А.Бажал підкреслює, що наука належала всьому світу й до неї могла залучатися за власним бажанням будь-яка особа чоловічої статі. Вступних іспитів тоді ще не існувало. Як правило, через два роки навчання юнак ставав бакалавром, ще через два – магістром. Для отримання докторського ступеня та звання професора треба було затратити набагато більше часу.

Навчальна програма, як правило, складалася на весь рік. Семестри вперше з’явилися в Німеччині в кінці XV ст. Умовно існувало два навчальні періоди: великий – з середини вересня-жовтня до Великодня та малий – після весняних канікул до середини червня. До речі, за пропуск занять та запізнення сплачувався штраф, причому, як студентами, так і викладачами.

Від викладачів вимагали, щоб їхня мова була живою та вільною. Вони жили на гроші, отримані за читання лекцій. Студенти укладали з ученим договір про оплату освітянських послуг та приміщень для занять.

Великим успіхом у недбалих студентів користувалися короткі виклади “програмних” книг, що негативно позначалося на якості навчання. Ніяких письмових робіт у Середні віки не існувало. Практичні заняття проходили у формі репетицій та диспутів. На жаль, слід констатувати, що середньовічні викладачі не були святими, гроші та подарунки на екзаменах приймали охоче.

Студенти мали багато пільг. Вони звільнялися від усіх видів військової служби, не платили місту податків. Підтримували студентів матеріально не тільки рідні та друзі. Міські магістрати та заможні громадяни робили благодійні внески на користь високих шкіл, надавали здібним студентам стипендії, безкоштовне житло, одяг тощо.

Університетський статут приписував студентам носити особливий, подібний до ченецького, костюм, який складався із довгого підрясника з поясом і плаща сірого або темного кольору. Правда, французькі студенти носили червону “уніформу”, оброблену хутром.

У Середні віки з’явилися перші студентські гуртожитки – колегії та бурси, які надавали спальне місце, їжу та утримання для бідних студентів. До речі, слово “бурса” (у перекладі – “гаманець”) спочатку означало одне “ліжко-місце” в гуртожитку та суму, що виділялася на кожного студента. З часом у колегіях стали жити не тільки бідні, але й усі студенти.

У бурсі існували суворі правила. Заборонялося без дозволу покидати приміщення, ночувати за межами навчального закладу, носити одяг, який не відповідав приписаній статутом формі, розмовляти не на латині. Штрафом і навіть тюрмою каралися азартні ігри, носіння зброї тощо.

Різниця між викладачами й учнями в ті часи не була такою чіткою, як зараз. Бакалаври й магістри мали право викладати певні лекції, а за отримані гроші могли послухати лекції інших учених. Викладачі часто були не набагато старшими за віком від своїх студентів. І ті, і інші були холостяками, однаково присягали на вірність ректору й статуту, користувалися загальноуніверситетськими пільгами й підлягали такому ж покаранню за провини, однаково жили в колегіях тощо.

У ті часи в університетській спільності люди одружені зустрічалися дуже рідко. Недарма слово “бакалавр” уживалося і в значенні “холостяк”. Існувала думка, що наукова діяльність та сімейне життя – речі несумісні.

Треба відзначити, що середньовічні університети не виховували із студентів інтелігентів у сучасному розумінні цього слова. Адже в ту епоху жорстокі звичаї панували в усьому суспільстві. Тому першокурсники проходили жорстокий обряд посвячення в студенти. Після цього кожен з них протягом року “прикріплювався” до старшого товариша, називав його своїм паном, в усьому прислуговував йому (щось на зразок сучасної “дідовщини” в армії – В.Б.). Тільки з розвитком науки й культури всього суспільства хиби студентського середовища стали виправлятися, а студентське життя – облагороднюватися.

Із середньовічними університетами щільно пов’язані процеси зародження культури Відродження. Відродження (Ренесанс) – період у культурному та ідейному розвит­кові країн Західної і Центральної Європи, перехідний від Середньовіччя до Нового часу. Сам термін “відродження” був введений італійськими мислителями-гуманістами, які запозичили його з Біблії. Ренесанс харак­теризується звертанням до культурної спадщини Античності, немовби відродженням його. Відродження почалося в Італії.

Епоха Відродження – це час початку розпаду феодального ладу. Провідна роль у суспільстві переходить від дворянства до людей певних професій – філософів, філологів, поетів, інженерів, які замість “божественного” стали вивчати все “людське”. Звідси їх назва – гума­ніс­ти.

На противагу Середньовіччю з його пригнічуванням індивідуа­льності, підкореністю людини церковним догматам діячі перехідної епохи вбачали життєвий ідеал у звільненні особистості, її розкутості, твор­чому початкові як головної суті людини, виявлення чого вони вба­чали в ан­тичній культурі.

Епоха Відродження стає першим етапом свідомої секуляризації (від лат. – світський) європейської культури, її орієнтації на світську культуру. Разом з тим куль­­­тура Відродження залишалася культурою християнською.

З епохою Відродження пов’язане виникнення поняття гуманізм (від лат. Humanus – людський, людяний). Це поняття вживається у вузь­кому й широкому розумінні слова. У вузькому – це світогляд епохи Від­ро­дження, світське вільнодумство того часу. Він проголошує людину найвищою цінністю, стверджує її здатність до пізнання і творчої діяль­ності. У широкому розумінні слова гуманізм – це напрямок у громад­ській думці, ознакою якого є захист людської гідності, її свободи і права на вільний, гармонійний розвиток.

Харак­терною рисою людей епохи Відродження була глибока переконаність в си­лі розуму і його здатності зрозуміти життя. У період Відро­дження почи­­нається становлення сучасної науки, перш за все, розвиток природо­знав­ства.

Ставлення гуманістів до розумових здібностей людини, їх розвитку й застосування в повсякденному житті дуже виразно сформулював титан епохи Відродження Леонардо да Вінчі, котрий наголошував, що і залізо, не знаходячи собі застосування, покривається іржею, а розум людини, не знаходячи собі застосування, чахне. Тому гуманісти велику роль відводили освіті та вихованню.

В Італії створюються школи нового гуманістичного спрямування. Серед них школа Вітторіо да Фельтре в Мантуї. Викладалися в ній традиційні “сім вільних мистецтв”. Особлива увага приділялася вивченню грецької, латинської мов, античних поетів і філософів. Школу називали “Будинок Радощі”. Вона розташувалася у приміщенні, збудованому в античному стилі. Будівля знаходилася в мальовничому оточенні гаїв, озер, лужків. Учні займалися й фізичними вправами: верховою їздою, грою в м’яч, фехтуванням. Тілесні покарання не застосовувалися. Школа була всестановою.

Майже такої ж знаменитості набула Феррарська школа Гуардіно да Верони. Обидві школи удалися настільки, що, як свідчить сучасник, юрбою з’їжджалися туди учні не тільки зі всіх частин Італії, але навіть із Греції, Франції, Німеччини. Мантуанська й Феррарська школи були не тільки осередками нової гуманістичної освіченості, але, до певної міри, й острівками нового за ренесанськими мірками життя.⁸

Однак, гуманізм не був народним рухом. Гуманісти представляли собою порівняно малочисельну групу вчених і художників, а їх творчість зверталася до тих, хто був здатний прочитати їхні латинські або хоча б італійські трактати. Поза сферою мистецтва вплив гуманістів на духовне життя суспільства був незначним. Як філософія, так і природознавство не вийшли з-під влади церкви. Схоластика продовжувала торжествувати в університетах. Насіння, посіяне гуманістичною культурою, зійшло пізніше, з наступившим за Відродженням Новим часом.

У контексті форму­вання нового світогляду епохи слід розглядати Реформацію. Це назва широкого суспільно політичного руху, який на початку ХVІ ст. охопив майже всю Європу, відіграв значну роль у ста­­нов­ленні буржуазного суспільства і створенні основ нової євро­пей­ської культури. Гуманізм як культурне явище мав елітарний світської хара­ктер, був орієнтований на освічену частину суспільства. Реформація, навпаки, намагалася охопити широкі прошарки насе­лення, активно популя­ризувала свої ідеї. Реформація стала вияв­­ленням крайнього обурення віронавчанням і практикою католицької церкви, спочатку була спрямо­вана на їх виправлення, а потім і проти­ставлення їм свого розуміння християнського вчення. Результатом Реформації стало відпадання від католицизму третього різновиду хри­стиян­­­ського віросповідання – протестантизму.

Відродження й Реформація тісно пов’язані між собою прагненням відновити спотворені давні цінності. Можна виділити політичний, соціально-економічний і культурний аспекти Реформації

Культурний аспект полягає в тому вкладі, який був внесений ідеологами реформаційного руху в загальнолюдську куль­туру. Перш за все, слід відзначити здійснений Лютером переклад Біблії на німецьку мову, створений прецедент перекладу й на інші мови. Це поклало початок формуванню національних мов і принципу націо­нально-державної організації суспільства.

Говорячи про Реформацію, потрібно сказати про рух, який проти­стояв їй і отримав назву Контрреформація. Контрреформація – це като­лицька реакція, церковно-політичний рух у Європі, з середини ХVІ – ХVІІ ст. очолюваний папством і спрямований проти Реформації з метою відновлення позицій, втрачених католицизмом у ряді країн в пер­шій половині ХVІ ст. Головною зброєю Контрреформації були інкві­­зиція, монашеські ордена, римська курія.

Важлива роль відводилася навчанню молоді в єзуїтських школах і колегіумах. Єзуїтська школа охоплювала своєю програмою цілий ряд наук, поділених на два відділи: нижчій і вищий. Очолював школу ректор. Науковою частиною керував префект. Учительська посада в єзуїтських школах вважалася відповідальною й почесною. Попасти на цю посаду було нелегко – трудніше навіть, чим стати членом єзуїтського ордена.

Перший відділ єзуїтської школи (гімназія) складався з п’яти класів. Тут вивчалися класичні мови (у 3-х класах), поезія й риторика. У кожному класі був окремий учитель. Велика увага приділялася вивченню латинської мови.

Вищий відділ єзуїтської школи включав філософський курс (трьохрічний) і богословський (чотирьохрічний). У педагогічній програмі єзуїтських шкіл були відсутніми точні науки: математика і природознавство зовсім не викладалися, а фізика базувалася на теоріях Аристотеля. Усе навчання переймалося релігійним духом.⁹

Таким чином, доба Середньовіччя, Відродження та Реформації – важливий етап розвитку освіти в цілому, а також період становлення й формування системи вищої освіти, зокрема освіти університетської. Ця епоха характеризується боротьбою релігійних та світських тенденцій у змісті освіти.

Питання для повторення

1. У чому сутність кризи освіти в Раннє Середньовіччя?

2. Система освіти в культурі ісламу.

3. Започаткування та еволюція університетської освіти в добу Середньовіччя.

4. Організація навчальної роботи в середньовічному університеті.

5. Роль і місце католицької церкви в системі освіти.

6. Вплив ідеології Відродження та Реформації на освітянську сферу.

Поиск по сайту: