Розвиток вищої освіти в Новий і новітній час

Історичний проміжок XVII – ХІХ ст. отримав назву Новий час. Символічною подією, з якої починається відлік Нового часу, традиційно вважають англійську буржуазну революцію 1640-х років.

Основний зміст Нового часу складає генезис капіталізму, тобто виникнення капіталістичних відносин і перемога буржуазного ладу над феодалізмом у більшості розвинутих країн у результаті буржуазних революцій.

Складається особливий тип загальносвітової культури, формується теорія європоцентризму. Більш ефективна економічно, гуманістична у своїй основі західна цивілізація мала високу привабливість для інших історико-культурних регіонів, чим, перш за все, пояснюється її порівняно швидке поширення. Вона стала джерелом модернізаційних впливів у всьому світі. Отже, Новий час – епоха панування західноєвропейської промислової цивілізації.

У соціально-політичній сфері формування культури Нового часу супроводжувалося руйнацією традиційного суспільства і формуванням суспільства громадянського. Характерною особливістю культури Заходу стає індивідуалізм, тобто визнання права кожного на свій вибір, самостійне визначення своєї долі, дбання про особисті інтереси.

Новий час породив різні форми політичного устрою суспільства: конституційну монархію, парламентську та президентську республіки. Ці форми базуються на праві громадян обирати своїх представників і на системі розподілу влади на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і судову, незалежні одна від одної.

Класові інтереси, політична боротьба в новому суспільстві роблять актуальними формування ідеологій. Основні з них: консерватизм, лібералізм, соціалізм.

Крім класових протиріч і протидій, Новий час вирішував ще й проб­лему національних відносин. Національне питання виникає саме у той час, коли нації формуються, створюють свої держави чи ведуть боротьбу за свою незалежність. З цими процесами виникає націо­налізм – ідеологія й політика національних рухів і держав.

Суттєві зміни відбуваються в духовній культурі суспільства, і їхній за­галь­ний вектор – розвиток людської індивідуальності. Світоглядні заса­ди культури Нового часу – раціоналізм, антропоцентризм, сцієн­тизм, європоцентризм.

Європейська культура цього періоду має спільні духовні орієнтири і тому утворює єдине ціле. Разом з тим, кожне століття має свою культурно-історичну специ­фіку, що здійснює вагомий внесок у становлення нової цивілізації. Існує традиційна характеристика: ХVІІ століття – доба наукової рево­люції, формування та ствердження раціоналізму; ХVІІІ століття – епоха Просвітництва та перевірки його ідеалів у випробуваннях Великої фран­цузької й американської революцій. У ХІХ ст. буржуазна культура досягає найбільших висот, але й зазнає перших кризових явищ.

Завершується епоха Нового часу в другому десятиріччі ХХ ст., коли в результаті переходу провідних країн Європи та Америки до імперіалізму світ вступає до етапу глобальних протиріч, які визначили своєрідність новітньої історії. Найважливішим фактором, що визначає розвиток культури в ХХ ст., стала наука, сучасна науково-технічна революція. Наука стала лідером культурного розвитку (підраховано, що кількість учених у ХХ ст. становила 90% усіх учених, що жили до цього на землі).

Світова наукова цілісність, що складалася в ХХ столітті, поклала початок економічному об’єднанню світу, передаванню в усі куточки земної кулі передових засобів виробничої культури. Реальністю постала все більш зростаюча інтернаціоналізація господарських зв’язків.

Про зростання інтернаціоналізації життя сучасного світу свідчить всеохоплюючий характер науково-технічної революції, принципово нова роль засобів масової інформації й комунікації.

Оптимістичний світогляд, зумовлений успіхами наукової думки, втілений у світовій промисловості й техніці, що перетворює вигляд планети, став основою для виникнення характерного для людини ХХ ст. відчуття космічності свого буття.

Космізм – унікальне, найцікавіше явище сучасної культури, значення якого стало все більш усвідомлюватися на порозі третього тисячоліття. Космізм як течія особливого розвитку отримав висвітлення у працях К.Циолковського, В.Вернадського, О.Чижевського, Тейяра де Шардена, які вважали Землю часткою Всесвіту, а отже, і людину з її розу­мом – провід­ною силою світового буття, тому вона мала брати на себе відповідаль­ність за космічну еволюцію.

У своїй програмній праці “Научная мысль как планетарное явле­ние” В.Вернадський на рівні енциклопедичних узагальнень вивів синтетичне бачення розвитку еволюції Землі як єдиного геологічного, біогенного, соціального та культурного процесу. Він доводить, що еволюція світової культури – природне явище в еволюційному розвитку. Під впливом об’єднаного людства біосфера закономірно перейде в якісно новий стан – ноосферу (від грецьк. Noos – розум та sphaira – куля). Людина, її розум – не просто кінцевий результат еволюції, а також початок нового виміру, який має створити “сферу розуму”, він і визна­чить силу еволюційного розвитку в недалекому майбутньому.

Однак культура ХХ ст. відобразила ту кризу, в яку входила тех­ногенна цивілізація. Розвиток техніки та техно­логії як знаряддя панування людини над природою стали головною метою сус­пільного розвитку. Внаслідок цього виникла ситуація, коли постійне нарощу­вання матеріального багатства на основі оновлення техніки пе­ре­­тво­рило людину на просте знаряддя ефективної економічної діяльності.

Виявилося також, що за блага, які несе людям технічний прогрес, доводиться розраховуватися: зростання продуктивності праці при­зво­дить до безробіття; досягнення життєвого комфорту збільшує відір­ва­ність людини від людини; автомобілізація населення підвищує його мо­більність і посилює забруднення атмосфери, нищиться природа.

Така ситуація виявляється в боротьбі двох протилежних тенденцій: технізицміта антитехніцизмі. Цим двом установленням відповідають два протилежні погляди на науку: сцієнтизм та антисцієнтизм. Перший стверджує, що наука є головною рухомою силою соціального прогресу й розвитку. Антисцієнтизм виступає з негативною оцінкою досягнень науки, звинувачує її у бідах людства.

Криза науки викликала кризу культури, кризу гуманістичного світосприйняття. Між традиційною гума­нітарною культу­рою європейського Заходу й новою, так званою “на­у­ко­вою куль­турою” виник катастрофічний розрив. Ворожнеча двох куль­тур призве­ла люд­ство до двох світових війн, тоталітарних режимів, нез­чис­­ленних регіо­наль­них конфліктів, до блокового про­тистояння.

Зазначені процеси вплинули на місце, роль, зміст та розвиток освіти, зокрема вищої, в цю добу.¹ Боротьба з церквою в період Відродження та Реформації започаткували основи наукового природознавства. Галілей вперше звернув увагу на розробку методології науки. Йому належить думка про те, що наука повинна будуватися на спостереженнях та експериментах і користуватися математичною мовою. Саме на основі цієї методології Ньютон створив класичну механіку. Таким чином, відбулося об’єднання двох стовбурів точного знання: аксіоматично-дедуктивного та експериментального.

Експеримент, як зброя і метод пізнання, принципово відрізняє науку Нового часу від античної та середньовічної форми теоретичного знання. Видатні мислителі XVII ст. – Ф.Бекон, Гоббс, Декарт, Спиноза, Лейбніц – звільнили філософію від схоластики й повернули її обличчям до науки. Основою філософського пізнання для них стала не сліпа віра, а розум, який опирається на логіку й факти. Авторитет знання підіймається на небувалу до цього часу висоту. Уже в середині XVIII ст. великою популярністю в Європі користувалася незаперечна аксіома про те, що тільки ті держави й ті суспільства мають перспективи розвитку, які вшановують науку й турбуються про духовну сферу. Саме тоді найбільш далекоглядні мислителі (Шарль Монтеск'є, Жан-Жак Руссо, Клод Адріан Гельвецій та інші) прийшли до висновку, що лише використання інтелекту людини може забезпечити умови для неухильного соціального прогресу. Вони вважали, що саме правителів слід у першу чергу забезпечити найновішими плодами інтелектуальної праці, несучи просвітництво.

Аргументи просвітителів були настільки переконливими, що багато європейських правителів попадають під їхній вплив і впроваджують на практиці обґрунтовані ними реформи.² Розвиток знань, зростання освіти розглядаються як рушійні сили суспільного прогресу. Вчені й філософи стають і залишаються протягом всього Нового часу властителями душ у суспільстві. Але треба зазначити, що перехід освіти з-під юрисдикції церкви до тотальної залежності від держави призвів систему освіти до бюрократизації, впровадження колективної форми навчання, схоластизації педагогічного матеріалу, формалізації часу його засвоєння.³

У ХІХ ст. європейська культура Нового часу вступає в пору зрілості. Велике машинне виробництво потребує кваліфікованих інженерів і робітників. Суспільство усвідомлює необхідність зробити освіту більш доступною для широких прошарків населення. Розвивається мережа шкіл і професійних навчальних закладів, розширюється контингент студентів, збільшується кількість університетів та інститутів. Швидко зростає загальноосвітній та культурний рівень мас. Грамотність стає загальною культурною нормою.

Саме в період Нового часу наука концентрується, перш за все, в університетах. Наука ХІХ ст. виступає як класична система знань, основні ідеї та принципи якої вважаються остаточно установленими й недоторканими істинами. У суспільній свідомості створюється переконання в тому, що картина світу наукою в загальних рисах уже встановлена й подальший розвиток наукового знання повинен лише уточнювати контури цієї картини. Тільки ХІХ ст. принесло відкрить та винаходів більше, ніж усі попередні століття разом взяті, а саме 8527.⁴

Але з середини ХІХ ст. з’являються перші ознаки кризи європейської культури. Протягом ХХ ст. було багато прогнозів щодо її загнивання та загибелі. Та все ж її досягнення в ХХ ст. виявилися настільки значними, що змінили умови життя всього людства.

Науково-технічний прогрес значно збільшив продуктивність праці, що призвело до переміщення основної маси працездатного населення західних країн з сільського господарства й виробництва у сферу культури й обслуговування. Освіта, в тому числі вища, стала масовою. Наука заглибилась у мікросвіт і космос. Комп’ютери та електронні засоби зв’язку спричинили дійсну революцію, що означала перехід до нового типу суспільства (“постіндустріальне”, “інформаційне”, “електронне”).

Разом з тим критики західної культури недаремно б’ють тривогу. Як визначав О.Шпенглер, у західній цивілізації відбувається заміна творчості працею, духовності – інтелектом, розмаїття природного середовища – сумовитою одноманітністю міських будинків, високого мистецтва – примітивною розвагою, глибоких почуттів – швидкоплинними емоціями. До цього слід додати глобальні проблеми сучасності, з якими людство зіткнулось на межі ХХ і ХХІ століть. До них належать:

- подолання екологічної кризи, пов’язаної з катастрофічними наслідками людської діяльності;

- запобігання війни з використанням зброї масового знищення;

- подолання голоду, убогості, неграмотності, розриву між багатою Північчю й бідним Півднем;

- знаходження нових джерел сировини, забезпечення подальшого роз­витку економіки, запобігання негативних наслідків науково-тех­ніч­ної революції;

- гармонічний розвиток людини.

Вимога гармонічного розвитку людини обумовлена тим, що в умовах постіндустріальної культури становище людини в суспільстві буде залежати не стільки від походження і власності, скільки від рівня освіти. Знання в сучасному суспільстві перетворюється в дійсне багатство, в ту вибухову силу, яка призведе до зрушення влади. Новий економічний світ ґрунтується на знаннях і здібностях людини, на світосприйнятті свободи й ідеї творчого саморозвитку. Тобто суспільство стає меритократичним (від лат. – гідний і грецької – влада; буквально – влада найбільш обдарованих). Світова історія знає багато обдарованих людей, котрі досягли вершин у науці та знаннях іще в молодому віці.

Студентам буде цікаво дізнатися, що в кінці XVI століття Г.Галілей зробив свої перші відкриття у віці до 20 років; І.Ньютон у цьому ж столітті відкрив закон всесвітнього тяжіння, коли йому виповнилося трохи більше 20 років; у XVIІ ст. Паскаль до 10-річного віку зміг засвоїти тогочасну фізику й математику настільки, що розпочав самостійні наукові дослідження (в 10 років він виконав свою першу наукову працю з фізики, а в 17 років збагатив математику теорією конічних перетинів); свої перші наукові роботи видатні вчені ХІХ століття опублікували: Д.Менделєєв – в 21 рік, Д.Максвелл – в 19 років, а А.Ейнштейн здійснив революцію у фізиці в 26 років; у ХХ столітті Н.Бор розробив основи квантової теорії в 28 років, Л.Ландау опублікував свою першу наукову працю в 18 років. Уже до 25-30 років були всесвітньо відомими в своїх областях знання А.Іоффе, І.Курчатов, С.Корольов, М.Келдиш, А.Александров, Б.Патон, Є.Велихов і інші.

Сьогодні ж характер освіти набуває нових рис. Зокрема, небачено раніше змінилася інформаційна база навчання. Так, Аристотель знав майже все, що було написано греками до нього. У бібліотеці Спінози нараховувалося біля 60 книг, і цього йому було достатньо, щоб бути на висоті філософської думки свого часу. В середині XV ст. у світі налічувалося всього біля 30 тисяч книг. Тепер ніхто не може похвалитися тим, що прочитав усе, що належить до його спеціальності. Адже в останні роки у світі щорічно друкується в середньому більше 800 тисяч книг. Якщо перші енциклопедії – французька, британська – писалися у XVIІІ ст. декількома особами, то тепер в їх виданні беруть участь десятки тисяч спеціалістів. Сьогодні на оволодіння наукою потрібно 15-17 років навчання в школі та вищому закладі освіти, а потім ще 3 роки навчатися в аспірантурі, тобто до самостійної наукової роботи приступають звичайно лише в 26-27 років.

Сьогодні формується теорія “інформаційного суспільства”. Впровадження нових інформаційних технологій і, перш за все, комп’ютерної техніки й систем телекомунікаційних зв’язків показали, що концепція інформаційного суспільства не є утопічною. Вона визначила шляхи формування культури, зокрема освіти, кінця ХХ – початку ХХІ століть.

Як уже відзначалося раніше, сучасна освіта повинна стати міжнародною. Тобто університетська освіта набуває рис полікультурної освіти. Вона розвиває здатність оцінювати явища з позиції іншої людини, різних культур, іншої соціально-економічної формації. При цьому в університеті зберігається дух свободи наукової творчості, але змістовно збагачуються усі навчальні курси. Створюється полікультурне середовище, яке передбачає свободу культурного самовизначення майбутнього спеціаліста і збагачення його особистості. Найважливішими принципами розвитку університетської освіти на сучасному рівні є:

- взаємозв’язок науки і практики в процесі підготовки спеціалістів;

- наступність між рівнями освіти, культуротворчість і висока корпоративність випускників університету;

- інтелігентність і висока духовність університетського життя незалежно від політичного ладу й економічних умов в країні.⁵

Прикладом сучасної міжнародної інтеграції вищої освіти є Болонська система.⁶ Спроби надати вищій освіті загальноєвропейський характер розпочиналися з підписання Римської угоди в 1957 році. Ця ідея отримала своє продовження в рішеннях конференцій міністрів освіти в 1971 і 1976 роках, а також у Маастрихтському договорі 1992 р. У наступному розроблялися та впроваджувалися різноманітні програми під егідою ЄС, Ради Європи, зокрема, програми приведення національного законодавства в галузі освіти до загальноєвропейських норм, поширення доступу до вищої освіти та академічної мобільності студентів, розробка системи навчання протягом всього життя та інше.

У 1997 році 43 країни Європи, в тому числі й Україна підписали Лісабонську конвенцію про визначення кваліфікацій, які відносяться до вищої освіти Європи. У 1998 р. міністри освіти чотирьох країн (Франція, Італія, Німеччина, Великобританія) підписали Сорбонську декларацію з нагоди 800-річчя Паризького університету. В ній закріплено міжнародне визначення бакалавра як рівня вищої освіти та формування принципів Лісабонської конвенції. Усе вищезазначене покладено в основу Болонської декларації.

Болонська декларація отримала свою назву від італійського міста Болонья – місця проведення конференції “Зона Європейської вищої освіти” й була підписана в 1999 році міністрами освіти Франції, Німеччини, Італії та Великобританії. Вони закликали країни Європейського Союзу та інші Європейські країни приєднатися до їхньої ініціативи.

Її мета – встановлення європейської зони вищої освіти, а також активізація європейської системи вищої освіти у світовому масштабі. Декларація пропонує прийняти систему освітніх ступенів (3–4 роки – бакалавр, плюс рік-півтора – магістр, плюс 3 роки – доктор), організувати кредитно-модульну систему навчального процесу, а також ліквідувати всі перепони щодо переміщення студентів із одного вищого закладу освіти в інші.

Болонська декларація констатує, що з метою встановлення європейської зони вищої освіти, перш за все, потрібно:

- прийняття більш зручної системи рівнів (ступенів) освіти, щоб сприяти працевлаштуванню європейських громадян, а також конкурентноздатності європейської системи вищої освіти в світовому ринку;

- прийняття системи, яка базується на двох освітніх рівнях. Перший, який визнано на європейському ринку праці, а також в системі вищої освіти, як відповідний рівню кваліфікації, повинен мати тривалість, принаймні, три роки;

- створення та розвиток європейської системи залікових одиниць, а також системи залікових одиниць для проведення експериментального навчання та вузівського навчання при умові, що зазначені залікові одиниці будуть прийняті університетською системою як засоби, які сприяють мобільності студентів;

- усунення перешкод у доступності студентів до всіх послуг, які мають відношення до освіти;

- зарахування періоду праці в Європі викладачів, наукових співробітників і адміністративного апарату без будь-яких порушень їх прав при обчисленні пенсії та виплат з соціального страхування;

- розвиток критеріїв і методології оцінки якості викладання;

- введення такого важливого поняття як “європейський простір вищої освіти”, в тому числі відносно змісту курсу навчання, співробітництва навчальних закладів, схем мобільності, інтегрованих програм навчання, тренінгу й проведення наукових досліджень.

Одним із головних елементів Болонської декларації вважається так звана система кредитних одиниць, яка вже діє в багатьох університетах. Сутність кредитної системи полягає у своєрідному рейтингу дисциплін.

В Європі прийнято систему, яка називається European Credit Transfer Sustem (ECTS). До цієї системи приєдналося багато європейських вищих закладів освіти. Співробітництво між ними ґрунтується на принципі взаємної довіри та базується на чотирьох основних документах:

1) інформаційний документ (опис системи та змісту курсів для отримання ступеня бакалавра й магістра);

2) укладений контракт між вищими закладами освіти, які направляють і приймають на навчання студентів;

3) розроблена у вищому закладі освіти система кредитів (тобто, який предмет оцінюється на скільки балів);

4) система оцінки знань. Рекомендується 100-бальна система оцінки знань і така шкала:

А – відмінно, 90 – 100 %;

В – дуже добре, 80 – 90 %;

С – добре, 70 – 80 %;

Д – задовільно, 60 – 70 %;

Е – достатньо, 50 – 60 %;

F_X, F – незадовільно, менше 50 %.

Після підписання Болонської декларації міністри освіти збиралися тричі: у 2001 році в Празі, в 2003 – у Берліні, у 2005 році – в Бергені. У Празькому комюніке наголошувалося на необхідності створення системи освіти протягом всього життя, а також системи оцінки якості навчання. У Берліні було вирішено прискорити процеси затвердження двохступеневої системи навчання, розробити додаткові дипломи основними європейськими мовами, розпочати серйозно займатися системою якості навчання.

Конференція у Бергені (Норвегія) відбувалася 19-20 травня 2005 року. На ній було схвалено приєднання до Болонського процесу п’яти нових країнах, у тому числі України. На конференції ще раз було підкреслено, що кінцева мета Болонського процесу – створення Загальноєвропейського простору вищої освіти до 2010 року. У прийнятому на Конференції комюніке⁷ міністри освіти країн Європи здійснили проміжний аналіз результатів проведеної роботи, а також визначили цілі й пріоритети діяльності до 2010 року. У цьому документі, зокрема, визначено що:

- ключове місце в Болонському процесі відводиться вищим навчальним закладам, їх працівникам і студентам;

- у 2003-2005 рр. відбувся істотний прогрес у реалізації цілей за трьома пріоритетними напрямами: система ступенів, забезпечення якості та терміни навчання. Зокрема, дворівневою системою ступенів у більшості країн-учасниць Болонського процесу вже охоплено більш ніж половину студентів. Для поліпшення ситуації з працевлаштуванням випускників з кваліфікацією бакалавра на Конференції затверджено наднаціональну систему кваліфікацій у Загальноєвропейському просторі вищої освіти. Міністри освіти зобов’язалися до 2010 року розробити національні системи кваліфікацій, сумісні з наднаціональною системою.

Майже всі країни вжили заходів для впровадження системи забезпечення якості, що базується на критеріях, визначених у Берлінському комюніке. У Бергені прийнято стандарти та керівні принципи забезпечення якості в Загальноєвропейському просторі вищої освіти в редакції, запропонованій Європейською мережею забезпечення якості.

Міністри освіти констатували, що сьогодні 36 із 45 країн-учасниць ратифікували Лісабонську конвенцію про визначення кваліфікацій і закликали країни, які ще не приєдналися до цієї конвенції, невідкладно ратифікувати її. Водночас міністри освіти взяли на себе зобов'язання забезпечити повномасштабне впровадження визначених у Конвенції принципів і належно інкорпорувати їх у національні законодавства.

У ІІІ розділі комюніке визначені майбутні завдання та пріоритети. Зокрема, підкреслюється важливість вищої освіти у подальшому розвитку дослідницьких робіт і значущість дослідницької діяльності як фундаменту вищої освіти для забезпечення економічного й культурного розвитку європейських держав і соціальної єдності. Відзначено, що введення структурних змін та поліпшення якості навчання повинно доповнюватися посиленням дослідницької та інноваційної діяльності. Підкреслюється, що кваліфікації рівня доктора наук повинні бути повністю узгоджені з наднаціональною системою кваліфікацій. Ключовою складовою докторантури є поглиблення знань шляхом проведення оригінальних авторських досліджень.

Підкреслюється, що соціальна складова Болонського процесу є невід’ємною частиною Загальноєвропейського простору вищої освіти. Вона охоплює прийняті урядами заходи щодо допомоги у фінансовому та економічному аспектах студентам, особливо соціально незахищеним.

Визначається, що забезпечення мобільності студентів і працівників вищих навчальних закладів між країнами-учасницями лишається одним із ключових завдань Болонського процесу. Для його виконання слід сприяти доступності та зручності грантів і позик, полегшити видачу віз і дозвіл на роботу та заохочувати до участі в програмах мобільності.

Загальноєвропейський простір вищої освіти повинен бути відкритим і привабливим для інших регіонів світу. Міністри освіти наголосили на важливості зрозуміння й поваги до різних культур, підкреслили важливість роботи над поліпшенням сприйняття Болонського процесу в інших частинах світу шляхом передачі країнам сусідніх регіонів набутого досвіду з реформування.

У комюніке визначено завдання групи супроводу на період до 2007 року відносно поточного аналізу роботи, адже до цього року планується здебільшого закінчити реалізацію трьох проміжних пріоритетів: системи ступенів, забезпечення якості та визнання наукових ступенів і термінів навчання. Зокрема, очікується поступ в таких сферах:

- впровадження стандартів і директив щодо забезпечення якості, запропонованих у доповіді Європейської мережі забезпечення якості вищої освіти;

- впровадження національних систем кваліфікацій;

- надання і визнання спільних наукових ступенів, зокрема ступеня доктора наук;

- уможливлення гнучкого шляху здобуття вищої освіти, передбачаючи визнання раніше здобутої освіти.

Групі супроводу визначено завдання надати порівнювані дані щодо мобільності працівників і студентів та щодо соціального і матеріального становища останніх.

У заключному розділі комюніке висвітлюються деякі завдання підготовки до 2010 року. Міністри взяли на себе зобов'язання дотримуватися принципу відповідальності держави за сферу вищої освіти, забезпечити автономність вищих навчальних закладів, яка є необхідною для здійснення затверджених реформ, а також визнали необхідність стабільного фінансування вищої школи.

Наступну Конференцію на рівні міністрів заплановано провести у 2007 році в Лондоні.

Таким чином, розвиток вищої освіти в Новий і новітній час характеризується такими тенденціями, як підвищенням її ролі в житті суспільства, обов’язковістю отримання вищої освіти все більшими прошарками населення, зміцненням органічного взаємозв'язку навчальної та науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах, поширенням міжнародної інтеграції у сфері вищої освіти.

Питання для повторення

1. Роль знання в період Нового й новітнього часу.

2. Зміни в освітянській сфері в цей період.

3. Освітянська сфера й розвиток науки.

4. Інтеграційні процеси в світовій вищій школі. Суть Болонського процесу.

Поиск по сайту: