Консультація ІППВ т. 12 Основні державно - правові вчення Західної Європи II – ї половини XIX - на початку XX ст

1. Державно-правові теорії позитивізму започатку­вав у XIX ст. французький мислитель Огюст Конт (1798-1857), автор "Курсу позитивної філософії" та "Системи позитивної політики ".

О. Конт і його прибічники заперечували можли­вість пізнання сутності речей, у тому числі держави і права, висловлювали думки про те, що науці слід лише описувати явища та їх співіснування.

У праці "Система позитивної політики" О. Конт спробував систематизувати соціальне життя і теоре­тично обґрунтувати новий, "позитивний" соціально-політичний порядок. Розвиток суспільства і таких його явищ, як політична влада, держава і право, мислитель пов'язував з еволюцією людської свідо­мості, поступовою зміною типів світогляду - теоло­гічного, метафізичного і (останнього) позитивного, або наукового.

Коли домінував теологічний світогляд, держава і право вважалися результатом дії Бога.

В епоху метафізичного світогляду люди намагали­ся пояснити такі феномени як держава і право, апріорними метафізичними спекуляціями, для чого запроваджували спеціальні категорії - "суспільний договір", "права людини", "сутність держави, права, влади".

На третій стадії розвитку, де провідним став пози­тивний (науковий) світогляд, мілітаристський спосіб життя зникає назавжди, настає промислова епоха, "анархічну республіку" змінює нова соціально-політична система - соціократія.

На цій стадії розвитку людства має панувати закон, закладений у формулі: "Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета".

Цьому законові мусять коритися всі три соціальні прошарки суспільства: землевласники, фабриканти, купці й банкіри; філософи - позитивісти і вчені;

виконавці - прості робітники.

Розвиток природничих наук, а також техніки сприяв подальшому розвиткові позитивізму, що на нього спиралися політико-правові вчення другої половини XIX - початку XX ст. З часом позити­вістська теорія держави і права отримала два на­прямки: юридичний позитивізм і соціологічний позитивізм.

Найбільшого поширення юридичний позитивізм набув в Англії (Д. Остін), Німеччині (К. Бергбом, П. Лабанд) та у Франції (А. Есмен). Прибічники цього напрямку не визнавали теорій природного пра­ва і стверджували, що існує тільки позитивне право, матеріалізоване у прийнятих державою правових нормах. Юриспру­денція, за їхнім ученням, має справу не за сутностями, а тільки з правовими явищами, і те, що стоїть за ними, ніколи не стане надбанням науки. Отже, юриспруденція є формальною наукою про позитивне право.

У XX ст. юридичний позитивізм поширювався в країнах Західної Європи у вигляді нормативізму, представником якого був австрійський юрист Ганс Кельзен (1881-1973), засновник "чистої" теорії права (за назвою його основної праці "Чиста теорія права").

Право, за вченням мислителя, повинне бути деідеологізованим, надкласовим. Тільки в цьому випадку воно стане об'єктивним регулятором суспільних відносин і відповідатиме своєму призначенню.

Другий варіант позитивістської теорії держави і права був представлений соціологічною юриспру­денцією, що започаткувала сучасну західну соціоло­гію права.

Становлення цього напрямку державно-правових вчень пов'язується з творчістю німецького вченого Рудольфа фон Ієрінга (1818-1892), який вважав право і державу продуктами суспільного розвитку, складовими соціального життя, що постає в його концепції як царство цілей, цілеспрямованої діяльності людини.

У другій половині XIX ст. на грунті соціологічного позитивізму виникли органічна теорія держави і права та теорія насилля.

Засновником органічної теорії був англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820-1903);

Теорії насилля - австрійський правознавець і соціолог Людвіг Гумплович (1838-1909).

Сутністю органічної теорії е проведення аналогії між державою та біологічним організмом. Г. Спенсер зазначав, що держава є не що інше, як організм, частини якого подібні до частин (органів) живої істоти.

Як і всі живі організми, держава з'являється на світ, росте, збільшуючись у розмірах, досягає зрілого віку, старіє і гине.

Походження держави Л. Гумплович пов'язував із загарбницькими війнами, уярмленням одних племен іншими. Сила приводить до поєднання панів і рабів, переможців і підкорених.

Насилля одних над іншими, безмежна влада і підкорення стають звичними і з часом переходять у звичай та право. Сила, зазначав Л. Гумплович, пере­дує праву.

На початку XX ст. соціологічна юриспруденція продовжила існування в іншій інтерпретації - в теорії "вільного права", біля витоків якої стояв Євгеній Ерліх (1862-1922). Учений стверджував, що право корениться не в законах, а в самому суспільстві. Джерело права слід шукати в поведінці людей, які реалізують це право. Фактичні відносини у господарській, політичній та інших сферах неза­лежно від суверена та його законів формуються у фактичні правила поведінки, правові норми.

Сучасна соціологічна концепція права набула поширення у США та базується на ідеях гарвардсь­кої школи права і права "реалістів".

Засновник згаданої школи Роско Паунд (1870-1964) і його послідовники розглядали право в його безпосередньому зв'язку і взаємодії з суспільством. Право оголошується ними головним інструментом соціального компромісу, метою якого е забезпечення загальної солідарності.

На відміну від гарвардської школи, Карл Ллевеллін (1893-1962), Джером Френк (1889-1957) та їхні послідовники - "реалісти" не визна­вали норм поведінки, виражених у законах і преце­дентах. Вони ототожнювали право з судочинством, практикою адміністративного апарату, де, за їх учен­ням, формується "реальне" право.

Багато в чому схожою на ідеї гарвардської школи права була концепція солідаризму, яку в історії дер­жавно-правових учень репрезентував французький юрист Леон Дюгі (1859-1928).

За вченням Л. Дюгі, право виникає стихійно, з соціальної солідарності, а тому є вищим, ніж держа­ва, та обов'язковим для виконання. Юридична норма виникає теж стихійно, а функцією законодавця є тільки її фіксація.

На зламі XIX-XX ст. у країнах Захід­ної Європи стався перехід соціології від натуралізму та біологізму до психологізму, відбулося становлен­ня психології як науки. Деякі вчені робили спроби; віднайти сутність права в почуттях, інстинктах, емоціях, які, на думку психологів, є первинними відносно розуму і панують над ними.

Право почали розглядати як похідне від психіки, таке, що міститься в характері людини, в його пере­живаннях. З подібних ідей виникала психологічна теорія права, найвидатнішими представниками якої були французький соціолог і криміналіст Габріель Тард (1843-1904) та викладач Петербурзького, а потім Варшавського університетів Лев Йосипович Петражицький (1867-1931).

Г. Тард психологізував суспільні відносини, основ­ними соціальними процесами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якого індивід засвоює норми і правила поведінки.

Аналізуючи елементи психіки людини, такі як воля, свідомість, відчуття та емоції, Петражицький вважав, що останні є основою поведінки людини. Найбільш важливими є етичні емоції людини, що виникають внаслідок уявлень про якісь вчинки. Власне, вони є внутрішніми імперативами, запере­чують егоїстичні зазіхання і сприяють формуванню почуття обов'язку.

Завдяки такому підходові робився висновок, що існує стільки систем, скільки індивідуальних правосвідомостей. Причому перше місце посідає інтуїтивне право, оскільки воно відображає інтереси особи і йому мають відповідати офіційне й позитивне право. Щоб така відповідність мала місце в прак­тичному житті, пропонувалося розробити особливу юридичну науку - політику права, яка рівночасно вдосконалювала б психіку людини.

Поиск по сайту: