Зародження і розвиток соціологічної думки

Історія соціологічної думки в Україні як цілісний процес донедавна практично не досліджувалася. Нині у зв'язку з процесами державотворення та національ­но-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції вітчизняної соціальної думки, почина­ючи від її витоків до інституціалізації як академічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку проблем, пов'язаних зі складними процесами становлення і розвитку українства від початків його історії до сьогодення.

Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвит­ку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:

— протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська дер­жава, княжа доба, литовсько-польський період — V —
кінець XV ст.);

— протосоціологічне знання козацької доби (від по­чатків козацтва до зруйнування Січі — кінець XV —третя чверть XVIII ст.);

— протосоціологія доби відродження України (кі­нець XVIII — середина XIX ст.).

Витоки соціального пізнання в Україні сягають си­вої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, форму­ванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янсь­ких племен навколо політичного й культурно-еконо­мічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдав­ніших українських мислителів.

Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113—1125 рр.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Ру­ської, громадянського миру.

Різноманітним історико - соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторст­во якого належить ченцеві Києво-Печерського монас­тиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності.

Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив «Галицько-Волинський літопис» — важливе джерело інформації про соціальне життя на західноукраїнських теренах.

Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у XIII ст. у зв'язку з пануванням на українських землях монголо-татарського іга. У XIV ст. центрально-українські землі були захоплені Великим князівством Литовським. Більшість галицько-волинсь­ких земель опинилася під польською владою. З півдня дошкуляли татарські напади.

Історична доля українського народу витворила своєрідний соціальний феномен — козацтво — проміж­ну верству між шляхтою і селянством, на яку не поши­рювалися ні кріпацтво, ні панщина. Особливість його в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існу­вала як унікальна державно-правова система, суб'єк­том якої було козацтво. З ним пов'язані і перші пере­писи населення в Україні, формування козацьких реє­стрів, створення війська реєстрових козаків.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспіль­ного договору розробляв Станіслав Оріховський - Рокслан (1513—1566), якого сучасники називали українсь­ким (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував поло­ження, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які ре­гулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити.

Виникнення держави спричинене двома фактора­ми: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби «клеїть» їх, в'яже одним вузлом. Обов'язок держави щодо громадянина — гарантувати кожному право на існування. Вона повинна дбати про освіту громадян, «адже ніхто нічого не зробить корис­ного навіть у самому незначному мистецтві, якщо не буде вчитися», сприяти розбудові нових шкіл. Обов'язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність має спрямовуватися передусім у руслі ін­тересів держави.

Суспільні погляди С. Оріховського відіграли етап­ну роль у розвитку вчення про державу від середньо­вічних концепцій до теорій держави і права XVII— XVIII ст. Щодо багатьох положень він випередив та­ких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопович (1681—1736).

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпоміт­нішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості.

У цей час центр освітнього, інтелектуального жит­тя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам цер­кви і держави, церковній та світській владі.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зро­бив видатний український філософ, письменник Григо­рій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не за­перечуючи ролі й значення технічних досягнень, найго­ловнішою він вважав науку про умови та способи забез­печення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справж­нє щастя — у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпечен­ні щасливого життя вперше набула рис загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття.

Безпосереднім суб'єктивним виявом людського ща­стя Сковорода вважав внутрішній світ, добрий сердеч­ний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, вті­люючи веління своєї «внутрішньої натури», пізнаного в собі Бога. Цією «внутрішньою натурою» є спорідне­ність із певними видами праці. Люди мають пізнати самі себе, свої здібності й виробити адекватний своїй природі спосіб життя. Спорідненість, покликання і є справжнім Богом у людині.

У такому контексті розглядає Сковорода й пробле­му соціальної нерівності, визнаючи тільки одну — не­рівність обдаровань і покликань, тобто нерівність при­родного походження. Звідси його принцип «нерівної рівності». «Бог, — писав Сковорода, — богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись сія: «Неравное всьм равенство»... Меншій сосуд менье имьет, но тем равен єсть большему, что равно єсть полный». З цих позицій критикує він суспільні вади, ратуючи за моральну перебудову світу шляхом подолання неспорідненої праці, бо саме вона породжує суспільні вади. Треба займатися тією справою, для якої людина наро­джена.

Великого значення у пізнанні людської природи, у виборі людиною свого місця у житті Сковорода нада­вав практиці, вправам, які вдосконалюють природні дані. Наука і звички повинні спрямувати людину на шлях спорідненої, корисної для суспільства праці, яка є основною сферою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях.

У творчості Г. Сковороди започатковані й ідеї екзи­стенціалізму (філософська течія, що на першому пла­ні розглядає людину та її переживання), які у світовій науці стали розробляти тільки через століття. Його роздуми сповнені гуманізму, конструктивного змісту і варті сучасного ґрунтовного дослідження.

Отже, суспільні концепції, які постали в Україні в період від античності до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем і підходів до їх вирішення. З позицій свого часу, тодішнього рівня знань автори на­магалися осмислити окремі і загальні соціальні яви­ща, що створювало інтелектуальне підґрунтя для по­дальшого вивчення суспільства як системи, механіз­мів його функціонування. У тогочасній українській протосоціологічній думці домінують загальні законо­мірності становлення й еволюції соціологічного знан­ня та специфічні особливості, зумовлені розвитком української історії. Ця специфіка відображена у соці­альній проблематиці, пов'язаній з боротьбою етносу за свою політичну й національну незалежність, грома­дянські права та свободи, за національні соціальні ін­ститути. Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні до­слідження фольклору, етнографії, історії українського народу, набутий яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Багато праць цього періоду, переду­сім «Опис весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Землеописания о Малия России» М. Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича, «Істо­рія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Істо­рія русів» невідомого автора засвідчують появу сис­темних українознавчих студій, в контексті яких до­сліджувалося і соціальне життя народу.

Подальший розвиток та якісно новий стан само­усвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфе­стом Братства стала «Книга буття українського наро­ду» М. Костомарова, в якій історія України розгляда­ється у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями все­слов'янського братства і відродження України.

Поиск по сайту: