Соціологічна структура особистості

Особистість, взаємодіючи із суспільством, виявляє свої характерні риси: самосвідомість, ціннісні орієнта­ції, соціальні відносини, автономність, внутрішню ду­ховну структуру (потреби, інтереси, цінності, мотиви, соціальні норми, переконання, світоглядні принципи, смаки, звички та ін.). Соціологічний підхід до струк­тури особистості враховує передусім особливості й ме­ханізми її соціальної поведінки. Вона має певні спону­кальні чинники, до яких належать потреби та ін­тереси.

Найважливішим критерієм аналізу особистості є потреби — внутрішні стимули її активності, те, що забезпечує її існування і самозбереження. Американ­ський соціолог Абрахам-Харолд Маслоу (1908—1970) виробив ієрархічну теорію потреб, поділивши їх на ба­зові (постійні) та похідні (змінювані). Базові потреби розташовуються, згідно з принципом ієрархії, у вис­хідному порядку від нижчих (переважно матеріаль­них) до вищих (переважно духовних):

- фізіологічні та сексуальні потреби (у відтворенні людей, їжі, диханні, русі, одязі, житлі, відпочинку);

- екзистенціальні (у безпеці свого існування, впев­неності у завтрашньому дні, стабільності суспільства,гарантованості праці);

- соціальні (у належності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);

- престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні й високому статусі в суспільстві);

- духовні (у самовираженні через творчість).

Перші дві групи потреб Маслоу вважав первинни­ми і вродженими, інші — набутими, наголошуючи на тенденції зростання потреб, заміни первинних набути­ми людиною.

Потреби відображають об'єктивну залежність людини від зовнішнього світу, соціального середовища, їх ще класифікують на природні та соціальні (створе­ні суспільством). Природні потреби характеризують людину як біологічну істоту (потреба одягу, житла, їжі тощо), соціальні — продуктом суспільного життя, рівня розвитку людини (потреби духовної культури, спілкування з іншими людьми, необхідність трудової діяльності). З розвитком суспільства, набуття ним ци­вілізованих форм природні потреби людини соціологі­зуються. Це означає, що цивілізована людина потре­бує певного типу житла й одягу, їжі певної якості, що зумовлено конкретно-історичним розвитком суспільст­ва, національними традиціями, релігією, моральними нормами.

Тісно пов'язаний з потребою інтерес. Він також має об'єктивно-суб'єктивну природу і є усвідомленням потреб. Потреби й інтереси виступають об'єктивною стороною діяльності й поведінки особи. Разом вони є основою ціннісного ставлення особистості до навко­лишнього світу і використовуються для дослідження регуляторів соціальної поведінки. Суть соціологічного підходу до проблеми цінностей полягає в з'ясуванні їх ролі як з'єднувальної ланки між поведінкою особисто­сті, з одного боку, та соціальними групами, спільнота­ми і суспільством — з іншого..

Цінність — суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища, надає їм визначальних соціальних рис.

Звичайно, індивід оцінює предмет, не співвідносячи його зі своїми потребами та інтересами, а крізь призму існуючих у суспільстві ціннісних критеріїв, уявлень про справедливе, прекрасне, корисне тощо. Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних особистістю цінностей формує систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у житті.

Ціннісні орієнтації — соціальні цінності, які спрямовують ді­яльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею.

Ціннісні орієнтації виступають як соціальні наста­нови людини, регулюють її поведінку.

Соціальні настанови — соціальне визначені загальні орієнта­ції особистості, які відображають можливості особи діяти від­повідно до об'єкта дії.

Людину як суб'єкта окреслюють мотиви, які ха­рактеризують її ставлення до інтересів і ціннісних орієнтацій.

Мотиви — усвідомлена потреба особистості-суб'єкта у досяг­ненні певних цілей, бажаних умов діяльності.

Мотиви класифікують, виокремлюючи серед них основні — матеріальні, духовні, економічні, соціальні, ідеологічні, релігійні та ін. У свою чергу, кожен з них має свій внутрішній поділ: наприклад, у духовних мо­тивах вирізняють моральні, естетичні, релігійні, атеїс­тичні, філософські та ін. У системах мотивів виділя­ють домінуючі або периферійні, провідні або другоряд­ні тощо.

Особистість є не тільки наслідком, а й причиною со-ціально значущих дій в певному соціальному середови­щі. Економічні, політичні, ідеологічні та соціальні від­носини певних історичних типів суспільства виявля­ються по-різному, визначаючи соціальну якість кожної людини, зміст і характер її практичної діяльності. Са­ме в процесі діяльності людина, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, з ін­шого — виробляє своє особливе ставлення до зовніш­нього світу. Вони виявляються в діяльності людини як особисте ставлення до дійсності. Соціальні відносини є тривкою системою зв'язків індивідів, що склалася в процесі їх взаємодії в конкретному соціальному середо­вищі. Соціальні відносини особистості виявляються в її діяльності й поведінці як її соціальні якості.

Соціальна якість людини — сукупність взаємопов'язаних елементів, які зумовлені особливостями соціальної взаємодії особистості з іншими людьми у конкретних історичних умовах.

До елементів, що складають соціальні якості людини, належать соціальне визначена мета її діяльності; виконувані нею соціальні статуси і соціальні ролі; очі кування щодо цих статусів і ролей; норми і цінності (культура), якими вона керується в процесі діяльності; система знаків, яку використовує; сукупність знань, що дають змогу виконувати прийняті на себе ролі та орієнтуватися в навколишньому світі; рівень освіти і спеціальної підготовки; соціально-психологіч­ні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень.

Узагальнене відображення сукупності істотних со­ціальних якостей особистостей, що повторюються і становлять певну соціальну спільність, фіксується в понятті «соціальний тип особистості». При визначенні соціальної типології особистості за основу беруть кате­горію «суспільна формація». Зведення аналізу сус­пільної формації до аналізу особистості дає змогу роз­крити в особистості істотне, типове, яке виявляється в конкретно-історичній системі соціальних відносин, у межах певного класу, соціальної групи, соціального інституту і соціальної організації, до яких ця особис­тість належить.

Кожна людина має власні ідеї, мету, думки і по­чуття. Ці індивідуальні якості визначають зміст і ха­рактер її поведінки. Однак для соціології істотне* зна­чення мають не індивідуальні, а соціальні думки і по­чуття людей, що виявляються в їхніх діях. Об'єктом соціологічних досліджень є не інтереси і відносини окремої особистості, а інтереси і відносини людей, що володіють спільними соціальними характеристиками і живуть у схожих умовах, виконують соціальні дії у конкретних історичних умовах. Підстави для соціаль­ної типологізації особистостей можуть бути найрізно­манітніші, в тому числі системи потреб, соціальних ін­тересів, ціннісних орієнтацій тощо. Найважливіші з них — статус і роль в системі соціальних відносин. Соціальний тип особистості — результат взаємодії історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності лю­дини, сукупність повторюваних якостей людини як істоти со­ціальної. Соціологія виокремлює такі типи особистості:

- ідеальний — втілює в собі особливості соціаль­ного ідеалу певного суспільства;

- нормативний — репрезентує сукупність якостей особистості, необхідних для розвитку даного сус­пільства;

- реально існуючий, або модальний — переважа­ючий тип особистості на певному етапі розвитку су­спільства, який може суттєво відрізнятися від норма­тивного, а тим більше ідеального типів.

Інша типологія особистості побудована на уявній трикомпонентній структурі: гармонійний, традицій­ний, технократичний та неадаптований тип. Вона може бути корисна під час аналізу сучасних тенденцій розвитку українського суспільства.

Найважливіші компоненти структури особистості — пам'ять, культура і діяльність.

Пам'ять — система знань, засвоєних особистістю в процесі її життєдіяльності.

Вона є відображенням дійсності у формі як певної системи наукового знання, так і повсякденних знань відповідно до мети, яку переслідує особистість.

Культура особистості — сукупність соціальних норм і ціннос­тей, якими вона керується в процесі практичної діяльності.

Постає як реалізація потреб та інтересів особистос­ті, визначає особливості, взаємодії суб'єктів соціально­го процесу.

Діяльність — цілеспрямований вплив суб'єкта на об'єкт.

Поза відносинами суб'єкта та об'єкта діяльність не існує. Вона завжди пов'язана з активністю суб'єкта, яким у всіх випадках є людина або персоніфікована нею соціальна спільнота. Об'єктом діяльності можуть бути і людина, і матеріальні або духовні умови життя.

Особистість є соціально-історичною цінністю, її структурні елементи, взаємодіючи і розвиваючись, утворюють систему. Результатом цієї взаємодії є пере­конання — стандарт, за допомогою якого людина ви­являє свої соціальні якості. Ці стандарти називають ще стереотипами (тривалі, повторювані). У свідомості людей вони постають як емоційно окреслені образи, що поєднують в собі елементи опису, оцінки; як спро­щений, стандартизований образ будь-якого явища дій сності і як схема, що фіксує деякі риси явищ, інколи неіснуючі, приписувані цьому явищу суб'єктивно.

Об'єктивним результатом стереотипізації є спроще­не, схематичне, інколи близьке до істинного, інколи викривлене, тлумачення дійсності. Таке тлумачення є своєрідним психологічним бар'єром на шляху до по­дальшого пізнання дійсності. Неповний, однобічний опис факту дійсності, стереотипи, як правило, поєдну­ють із сильними емоційними почуттями (симпатія або антипатія, прийняття або неприйняття), традицією, звичаєм, зразками поведінки та оцінки. Стереотипи сприймаються індивідом некритично, а засвоюються під впливом його соціального оточення. Формування стереотипу здійснюється у процесі безпосередньої вза­ємодії людини з соціальним середовищем і через про­паганду, навчання, виховання особистості.

Опосередкованою ланкою між метою суспільства та особистості виступає соціальна система.

На підставі того, як індивід стає елементом со­ціальної організації, інтегрується в суспільство, визна­чається спроможність соціальної організації впливати на особистість (соціалізувати її), а також її здатність піддаватися впливу інших людей.

Поиск по сайту: