Трансформація соціальної структури українського суспільства

Трансформація соціальної структури передбачає ІМіну, перетворення її істотних рис. Для з'ясування Особливостей трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з по­переднім станом суспільства. Без цього неможливо ви­користовувати основні тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що відіграють у ньому провідну роль.

Відомо, що в Радянському Союзі існувала структу­ра тоталітарного суспільства, яка не допускала інших форм власності, крім державної чи одержавленої, іншої ідеології, крім комуністичної. Усе це разом з іншими чинниками ешелонувало вертикаль ієрархічних відносин, за яких володіння владою передбачало право розпоряджатися власністю і брати участь у її розпо­ділі. У такому суспільстві відсутні класи через відсут­ність економічних основ їх існування.

Соціальна структура тоталітарного суспільства Жорстко детермінована: жодні впливи не можуть зруй­нувати головної соціальної межі — між правлячою елітою (вищих верств господарської, партійної, держа­вної номенклатури) та рештою суспільства. З роками в радянському суспільстві склався механізм самовідтво­рення еліти (номенклатури), сформувалися внутрішні Горизонтальні та вертикальні зв'язки: неписані правила апаратної гри зумовлювали визначений тип поведінки; належність до владної еліти відкривала доступ до привілеїв. Кастовість і корпоративізм робили еліту замкненою стратою, ротація кадрів здійснювалася за суворо визначеними правилами, унеможливлюючи появу в її рядах «випадкових» осіб.

Решта суспільства, що не належала до еліти, була соціально слабодиференційованою. Через відчуження від власності та влади вона не могла ефективно впливати на суспільні процеси. Соціальні переміщення в ній могли бути тільки горизонтальними, стосуючись професії, а не зміни соціальної позиції в суспільній ієрархії, позаяк реально соціальні позиції робітника, селянина, інтелігента відрізнялися мало. Слабка верти кальна мобільність підривала стимули до соціальної і трудової активності, консервувала низькі життєві стандарти переважної більшості суспільства.

Повне відчуження від власності нівелювало принципову різницю між двома декларованими класами — робітниками і колгоспниками та соціальною верствою інтелігенцією. Попри деякі розбіжності в характері т;І змісті праці, освіті й психології, ці соціальні групи являли собою масу найманих працівників, слабо структуровану за доходами, доступом до прийняття рішень ціннісно-ідеологічними настановами. Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких — у зміні функціоналі, них зв'язків у суспільстві, її основу становлять:

1. Зміна суспільної форми всіх основних соціаліних інститутів — економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливішою).

2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури — класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб'єктів власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.

3. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифіка­ційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної
Мобільності українців.

4. Активізація процесів маргіналізації.

Маргіналізація (лат. таг&о — край, межа) — втрата особис­тістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої.

Це процес зміни суб'єктом одного соціально-еконо­мічного статусу на інший. В українському суспільстві ИВ рубежі XX—XXI ст. вона характеризується перехо­дом переважно в нижчі верстви населення (феномен «Нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, Інтелігенції).

5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспіль­ства домінував адміністративно-посадовий критерій. Пов'язаний з місцем у системі влади та управління, то і нинішньому вирішальним є критерій власності й до­ходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політич­ну вагу.

6. Підвищення соціального престижу освіти і квалі­фікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та управлінської.

7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціаль­ної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями
розпитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Внаслідок негативних демографічних тенденцій населення України щорічно зменшується в се­редньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуля­ції населення (кожна п'ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочуєть­ся середня тривалість життя (якщо на початку 90-х років XX ст. за показниками здоров'я Україна посідала 40-ве місце у світі, то через десять років вона пере­містилася у другу сотню).

8. Поглиблення соціальної поляризації суспільст­ва. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верст­ви різко зросли, а у більшості населення — різко зни­зилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виок­ремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні, декласовані елементи.

Структура українського суспільства, зазнавши по­мітних змін порівняно з радянським часом, досі збері­гає багато його рис. Для її істотної трансформації не­обхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років. Стратифікація сус­пільства буде й надалі втрачати стабільність і однозна­чність. Межі між групами і верствами стануть прозо­рішими, виникне безліч маргінальних груп з невизначеним чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна. Позаяк поява відносно однорідних «суспільств середнього кла­су» характерна для постіндустріалізму, а пострадянсь­кі країни не тільки не переросли індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка від­кинула їх економіку далеко назад. За цих умов соці­ально-класові розбіжності стають особливо значущими.

Поиск по сайту: