Соціальні процеси та їх різновиди

Значні соціальні зміни в суспільстві відбуваються внаслідок спільних односпрямованих і взаємоузгоджених дій людей, які беруть участь у всіх соціальних процесах.

Соціальний процес — послідовна зміна станів у соціальних системах і підсистемах, соціальних інститутах та організаціях, соціальні зміни в динаміці.

У широкому розумінні соціальний процес є сукуп­ністю односпрямованих соціальних дій, які можна ви­окремити з сукупності інших. Це взаємодія людей або явищ, які відбуваються в організації, структурі груп і змінюють стосунки між людьми чи між складовими спільноти. Здійснюється він під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, має стійкий порядок взаємодії своїх компонентів, тривалий у часі й спрямований до певного стану об'єкта. Кожен соціальний процес охоп­лює кілька стадій, які відрізняються за змістом, меха­нізмами, способами зв'язку його елементів.

Найважливішими рисами соціальних процесів є їх загальність і зв'язок із суб'єктом, який здійснює про­цес. Ніщо не може відбуватися в суспільстві поза соці­альним процесом. Функціонування і розвиток його відбуваються в різних формах соціальних процесів. У зв'язку з цим нерідко соціологію вважають наукою, що розглядає соціальні явища як процес.

Зв'язок соціальних процесів із суб'єктами, які його здійснюють, дає змогу уникнути їх безликості, визначи­ти форми і методи їх прискорення, гальмування чи ней­тралізації. Усі перетворення в суспільстві, в його еле­ментах, зміни особистості є причиною і наслідком соці­альних процесів як історичної практики людей.

Завдання соціології полягає в оцінці соціальних процесів, виявленні проблем і суперечностей його розви­тку, глибини і ґрунтовності зв'язків, взаємодії з соціаль­ною організацією, суб'єктом та іншими соціальними процесами. Це важливо для прогнозування і розвитку цих процесів, вироблення гіпотез, обґрунтування конце­пцій свідомого подолання досягнутої межі (стану) пев­ного процесу чи явища. Для цього потрібні знання теорії певного соціального процесу, яка розкриває за­кони і тенденції його розвитку, а також соціологічне вивчення його розгортання.

Характеризуючи соціальні процеси, необхідно брати до уваги стадійність, фазність, етапність їх пе­ребігу й розвитку. Наприклад, процеси соціалізації особистості охоплюють такі етапи життєвого шляху: дитинство, юність, зрілість, старість. Кожному з них властиві певні фази розвитку. Так, у дитячому віці фі­зіологічні, психосоматичні процеси значно відрізняють­ся в перші 2—3 місяці життя від тих, які домінують у 5-річному віці. Водночас кожному етапу властиві певні особливості, які визначають специфіку стадійності про­цесу. Так, в юності (на етапі соціалізації) особистість проходить різні фази фізичного, психологічного, трудо­вого, етичного, правового становлення. На кожній з них відбувається складний процес, який проходить кілька стадій. Наприклад, процес трудового вихован­ня неминуче охоплює такі етапи: засвоєння теоретич­них основ \ і навичок простих трудових операцій; засвоєння н-ррм і принципів дотримання трудового розпорядку І трудової дисципліни; засвоєння трудо­вих навичок, операцій середньої і високої складності; формування і вироблення власної позиції щодо різних форм і методів творчості в процесі трудової діяльнос­ті тощо.

Не менш складну структуру мають і процеси, які відображають різні параметри колективів, соціальних інститутів та інших суспільних утворень. Так, кожний соціальний інститут чи трудовий колектив спочатку проходить етап формування, відтак становлення, роз­витку, розквіту певних можливостей і, нарешті, пос­тупового розпаду. Буває, що розпад колективу настає ще до завершення процесу його формування.

Кожен з етапів зміни соціальних об'єктів охоплює фази, що відображають специфіку процесів. Наприк­лад, у колективі на стадії становлення неминучі такі фази змін, як перехід від слабких, нестійких і перева­жно односторонніх міжособистісних зв'язків (стадія «конгломерату») до двосторонніх. Ці зв'язки, як пра­вило, насиченіші й гнучкіші, їм властиві товарись­кість і дружба в різних підсистемах. Все це нерідко зу­мовлює багатоярусні структури колективів (стадія «інтеграції»). Нерідко трудові колективи протягом тривалого часу перебувають на різних проміжних ста­діях розвитку, так і не досягнувши рівня інтегруван­ня зв'язків, відносин між елементами і підсистемами.

Не менш важливо усвідомлювати різноступеневість соціальних процесів, оскільки кожен з них є конкрет­ним і предметним, але ці предметність і конкретність стосуються тільки досліджуваного об'єкта чи аспекта його. Наприклад, процес соціалізації стосується не тільки особистості, бо вона як одна з вихідних оди­ниць соціальних процесів може реально соціалізувати­ся тільки за умови залучення до діяльності інших ви­хідних одиниць соціального аналізу — сім'ї, групи, колективу та ін. Тому процес соціалізації може мати безпосередньо особистісний аспект (зріз, рівень аналі­зу). Однак сутність його детермінована процесами ін­шого рівня соціальної організованості. Наступний ас­пект — зміст процесу соціалізації. Наповнюваність процесу соціалізації особистості може обмежуватися різними його рівнями. Наприклад, погляди на світ, ін­тереси, установки окремої особистості чи різних типів особистостей можуть бути орієнтовані як на засвоєння нормативів та інтересів усієї цивілізації, так і замика­тися на цілях, формах і способах діяльності, спрямо­ваних на досягнення інтересів окремих груп, партій, інститутів чи інших соціальних утворень.

Сам по собі соціальний процес не може бути гаран­том розвитку потенціалу особистості чи іншої соціаль­ної структури. Для розкриття його необхідно знати механізми формування і впливу різних соціальних процесів, щоб забезпечити їх керованість. На жаль, рі­вень вивчення соціальних процесів значно відстає від динаміки і глибини процесів, і тому більшість їх від­бувається стихійно, некеровано.

Аналіз соціальних процесів тісно пов'язаний з проблемою їх класифікації. Одними з перших до неї вдалися у 1924 р. американські соціологи Р. Парк та Е. Беджес, які розрізняли процеси кооперації, конку­ренції, пристосування, конфлікту, асиміляції, амальга­мації (біологічного змішування різних етнічних груп). Важливим для класифікації соціальних процесів є з'ясування її базових критеріїв. Один з них — ступінь загальності соціальних процесів, за яким розрізняють соціетальні (глобальні), загальні, особливі й окремі со­ціальні процеси. До соціетальних належать процеси всесвітньо-історичного розвитку цивілізації, глибокі процеси економічних, демографічних, екологічних та інших змін. Загальними вважають процеси функціо­нування таких соціальних інститутів, як системи управління, охорони здоров'я, освіти, виховання то­що. До особливих належать процеси урбанізації, адап­тації, стабілізації.

Масштабність і значущість названих процесів очевидна, однак зрозуміти й оцінити багатство їх змісту можна тільки завдяки пізнанню різноманітних окремих (одиночних) процесів, унікальність яких утворюють іс­торичні, генетичні, економічні, культурні, географічні та інші об'єктивні й суб'єктивні чинники становлення особистості, сім'ї, трудового колективу, інших одиниць соціуму.

Соціальні процеси можуть відбуватися об'єктивно та суб'єктивно, бути вираженими у конкретній чи аб­страктній формі, детермінованими внутрішніми чи зо­внішніми чинниками, пов'язаними зі структурними чи функціональними змінами, кількісними або якіс­ними показниками вимірювання.

За характером процеси можуть бути еволюційними та революційними, за спрямованістю — прогресивни­ми та реакційними. У їх розмежуванні часто викорис­товують поділ на прості й складні, на процеси розвит­ку і деградації.

За системами, у яких відбуваються процеси, їх

класифікують на:

— внутріособистісні (процес самоосвіти);

— процеси у стосунках між двома індивідами;

— процеси у стосунках між індивідом і групою;

— процеси, які змінюють організацію і внутрішню структуру спільноти;

— процеси, які змінюють відносини між двома гру­пами (спільнотами);

— процеси, які змінюють структуру та організацію глобального суспільства.

Є спроби класифікувати соціальні процеси, взявши за основу не масштаби системи, в якій вони відбува­ються, а зміст змін, які вони зумовлюють. Так, поль­ський соціолог Ян Щепанський (нар. у 1913 р.), кла­сифікуючи соціальні процеси, виходить з того, що основним джерелом суспільного життя є необхідність задоволення різноманітних потреб. Прагнучи одержа­ти засоби для задоволення потреб, люди стикаються з аналогічними прагненнями інших людей, що спричи­няє різні явища, процеси. Ці прагнення можуть бути у різних формах пристосовані одне до одного.

Процес співробітництва, наприклад, формується з метою спільного добування необхідних благ і цінностей. Процеси суперництва, конкуренції, зумовлені пра­гненням випередити аналогічні намагання інших інди­відів і груп у досягненні мети. Якщо в процесі супер­ництва виявиться бажання ліквідувати конкурента чи якусь його систему предметів або цінностей, то супер­ництво перетворюється на конфлікт, який також може мати різноманітні види та інтенсивність. Усе це — процеси взаємодії між людьми.

Виділяють також процеси мобільності, які зміню­ють місце індивідів чи груп як у просторі, так і в со­ціальних структурах; процеси дезорганізації та реор­ганізації, які змінюють соціальну організацію спіль­ноти. Процеси змін у системах культури впливають на стосунки між людьми, на організацію і структуру спільноти, наприклад процеси, які змінюють системи ідеології, релігії, науки, техніки.

Процеси пристосування виявляються завжди там, де індивід чи група опиняються в новому середовищі.

Пристосування — прийняття індивідом чи групою культурних норм, цінностей та еталонів нового середовища, якщо норми й цінності, засвоєні у попередньому середовищі, не задовольня­ють потреби, не створюють прийнятої поведінки.

Про пристосування йдеться, наприклад, коли гру­па емігрантів потрапляє в країну з іншою культурою і соціальною організацією; коли змінюються умови еко­номічного і політичного устрою; коли молода людина приходить з навчального закладу на виробництво та ін. Тому пристосування — це форма поведінки, придатна для життя в новому зовнішньому середови­щі. Оскільки умови зовнішнього середовища безпе­рервно змінюються, то процеси пристосування відбу­ваються в суспільстві постійно. Залежно від зна­чущості соціальних змін і ставлення до них індивідів процеси пристосування бувають швидкими й повільни­ми, короткочасними й тривалими. Тривала непристо­сованість призводить до дезорганізації особистості. А групи чи спільноти, які не можуть пристосуватися до нових умов середовища чи до глобальних змін у суспі­льстві, в культурі, техніці тощо, піддаються дезоргані­зації.

Співробітництво — соціальний процес, який полягає в узго­дженні діяльності індивідів, груп для досягнення загальної ме­ти, незалежно від її характеру.

Співробітництво між партнерами (індивідами, гру­пами) передбачає наявність спільних або схожих ін­тересів, усвідомлення кожною стороною необхідності й можливості взяти на себе реалізацію завдань для їх досягнення, виявлення аналогічних прагнень з іншої сторони, достатнє розуміння і знання один одного для впевненості в лояльності, встановлення правил, які забезпечують співробітництво. Сутність співробітницт­ва — взаємна вигода. Співробітництво можливе на ос­нові взаємного пристосування, що передбачає і відмо­ву від деяких власних цінностей.

Суперництво — соціальний процес, який полягає у зіткненні протилежних інтересів індивідів, груп або прагнення до задо­волення однакових інтересів за допомогою засобів, якими ін­ші групи чи індивіди хочуть реалізувати власні інтереси.

Але суперництво не обов'язково призводить до кон­флікту. Змагаються, наприклад, учні за одержання найкращого атестата. Суперництво може виникати і тоді, коли конкуренти за високу посаду, за високе ста­новище не знають один про одного.

Конфлікт — соціальний процес, у якому індивід чи група праг­нуть досягнення власних цілей (задоволення потреб, реаліза­ції інтересів) шляхом усунення, знищення чи підпорядкування собі іншого індивіда або групи з близькими чи ідентичними ці­лями.

Він може виникнути між індивідами чи групами, які мають різні цілі, але для їх досягнення намагають­ся скористатися одними й тими ж засобами. В конфлі­кті завжди є усвідомлення противника, чітко окресле­на ситуація. Його породжує антагонізм, різні системи цінностей, упереджене ставлення, почуття небезпеки. Конфлікт може виявлятися в різних формах. Наприк­лад, боротьба — це форма конфлікту, в якій суперни­ки прагнуть продемонструвати свою перевагу. Мета бо­ротьби — змусити іншу сторону капітулювати через визнання переваги і прийняття умов, які випливають з цього визнання в конкретній сфері.

Конфлікти можуть виникати скрізь, де є протилеж­ні інтереси, цілі, сповідування протилежних принципів цінностей. Вони бувають економічними, класовими, по­літичними, етнічними, релігійними тощо.

Якщо в межах існуючої організації та системи кон­тролю процеси пристосування, співробітництва, супер­ництва і конфлікту підтримуються в такій рівновазі, що соціальному порядку ніщо не загрожує, то вва­жають, що ці процеси протікають соціальне організо­вано. Але за перевищення допустимої межі нестійкос­ті цієї рівноваги, а також коли задоволенню потреб членів спільноти загрожує небезпека, настає стан со­ціальної дезорганізації.

Соціальна дезорганізація — сукупність соціальних процесів, які спричиняють у межах певної спільноти дії, що не відповіда­ють нормам, оцінюються негативно і перевищують допустимі межі, загрожуючи нормальному розвитку процесів колектив­ного життя.

Дезорганізація полягає в дезінтеграції інститутів, які не виконують своїх завдань, в ослабленні механіз­мів формального і неформального контролю, нестійко­сті критеріїв оцінок, у поведінці, яка суперечить уста­леним і допустимим нормам, її зумовлюють різні чин­ники: стихійні лиха, тривалі війни, політичні кризи, радикальні зміни системи влади, революції, масові мі­грації населення, радикальні зміни в одній галузі гос­подарства, науки чи техніки, які порушують рівнова­гу й узгодженість з іншими галузями і зумовлюють зниження ефективності дії інститутів та форм соціаль­ного контролю. Серед причин соціальної дезорганіза­ції — масові захворювання, участь у вирішенні питань колективного життя неврівноважених чи психічно хворих людей тощо.

Усі соціальні переміщення особистості чи соціаль­ної групи охоплює процес мобільності.

Розрізняють два типи соціальної мобільності: гори­зонтальну і вертикальну. До горизонтальної соціальної мобільності належать процеси переміщення в геогра­фічному просторі й процеси переходу з групи в групу без зміни соціального статусу (зміна місця проживан­ня, перехід індивіда з однієї сім'ї в іншу). З вертикаль­ною соціальною мобільністю пов'язують переміщення суб'єкта з одного соціального прошарку в інший, вго­ру чи донизу, щаблями ієрархізованої соціальної дифе­ренціації.

Залежно від напряму переміщення існує два типи вертикальної мобільності: просування вгору (соціальне підвищення) і деградація (соціальне зниження). Мо­більність у формі підвищення — це проникнення ін­дивіда з нижчої соціальної верстви у вищу або ство­рення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи у вищі верстви, на рівень уже існуючих груп з цих верств. Спадна соціальна мобільність по­лягає: а) у переміщенні індивіда з вищої соціальної позиції на нижчу, коли група, до якої він раніше належав не розпадається; б) у деградації соціальної групи в цілому (зниженні її рангу на тлі інших груп або в порушенні її соціальної єдності).

Процеси соціальної мобільності є важливими по-і кавниками ефективності різних типів суспільних устроїв. Суспільства, в яких забезпечені умови для вертикальної мобільності (переходу від нижчих до вищих; верств, груп, класів), де є широкі можливості для те­риторіальної, в тому числі через межі країни, мобіль­ності, називають відкритими. Типи суспільств, у яких такі переміщення надто ускладнені або практично не­можливі, називають закритими, замкненими, їм властиві кастовість, клановість, гіперполітизованість. Відкриті шляхи для вертикальної мобільності є важ­ливою умовою розвитку сучасного суспільства. В ін­шому разі постійно виникатимуть соціальна напруже­ність і конфлікти.

Особливим різновидом соціальної мобільності є мі­грація.

Міграція (лат. т/£гап'о — переселення) — процес зміни постійного місця проживання індивідів чи соціальних груп, їх переміщення в інший район чи іншу країну, а також переселен­ня з села в місто або навпаки.

Соціологи виділяють три групи чинників, які спону­кають людей до зміни місця проживання: виштовхуван­ня, притягування, доступність шляхів міграції.

Чинники виштовхування пов'язані з незадовільни­ми умовами існування індивідів у рідних місцях — со­ціальні потрясіння (міжнаціональні конфлікти, війни, диктатури), економічні кризи, стихійні лиха тощо. Чинниками притягування є сукупність привабливих умов для проживання в інших місцях, наприклад ви­ща оплата праці, вища політична стабільність, кращі умови для соціального піднесення. Доступність шля­хів міграції характеризується наявністю чи відсутніс­тю бар'єрів для реалізації потенційними мігрантами своїх намірів щодо змін місця проживання. Часто дія цих чинників нейтралізує дію сил виштовхування та притягання.

Розрізняють міграцію міжнародну і внутрішню, пов'язану з переїздами в межах багатьох чи однієї країни.

Негативні наслідки мають як штучне стримуван­ня міграції, так і надмірне її стимулювання. Перше, як правило, пов'язане з порушенням прав людини. Надмірна міграція може призводити до негативних змін демографічного складу регіону чи країни, ринку робочої сили, зниження інтелектуального рівня су­спільства.

Пострадянський простір в останньому десятиріч­чі XX ст. став одним з найдинамічніших у світі за станом рухливості населення. Головною причиною цього став розпад Радянського Союзу і утворення но­вих незалежних держав. У внутрішній політиці де­яких пострадянських країн було взято курс на етно-кратизм, що виштовхувало значні маси людей з місць постійного проживання, породжувало значні міграційні потоки. Позначилися на цьому і непооди­нокі вогнища міжетнічних конфліктів та громадян­ських воєн — Нагірний Карабах, Фергана, Таджики­стан, Придністров'я, Абхазія, Північний Кавказ. Багато людей прийняли рішення про переселення, прагнучи возз'єднатися з рідними, які опинилися в інших країнах.

Активізації міграційних потоків в Україну сприя­ло відновлення історичної справедливості щодо неза­конно депортованих народів. Ще однією причиною ак­тивних міграційних процесів на пострадянському про­сторі є диференціація за рівнем життя нових держав і регіонів. Показником дії цих чинників є зміна мігра­ційних потоків. Наприклад, у 1991—1992 рр. в Укра­їну переселялося більше людей, ніж виїжджало з неї, а починаючи з 1994 р., з погіршенням економічної ситуації збільшився потік виїжджаючих з України. Активізації міграційних процесів в Україні сприяли утвердження права людини на свободу вибору місця проживання і свободу пересування. Своєрідним мігра­ційним явищем в умовах економічної кризи, безробіт­тя стало «човникування».

Процеси мобільності й дезорганізації часто зумов­люють реорганізацію, реформування та інтегрування системи інститутів, стандартів поведінки і критеріїв їх оцінки. Іноді такі реорганізації охоплюють одночасно макро- і мікроструктури спільнот. Під час цього процесу відбувається пошук нових принципів упоряд­кування елементів спільноти, тобто пошуки нового її Життєвого порядку. Він може бути матеріалізований.Свідомими зусиллями, спрямованими на створення 1 Нових основ функціонування і розвитку спільноти, «Спонтанним пристосуванням нових елементів чи р пристосуванням до нової ситуації. Традиційно реорганізація у першій фазі реалізації посилює дезорганізацію.

Запитання. Завдання

1.Які зміни належать до соціальних?

2.Що спільного і відмінного між поняттями «соціальні зміни»,
«соціальний розвиток», «соціальний прогрес»?

3.Які переваги й недоліки основних сучасних макросоціологічних теорій соціальних змін?

4.Чому проблеми інновації набули популярності в другій полови­
ні XX ст.?

5.Що таке соціальні рухи? Які причини їх виникнення та стадії розвитку?

6.У чому полягає відмінність соціальних рухів від соціальних груп та соціальних інститутів?

7.Що сприяє виникненню реформаторських рухів?

8.У чому полягають завдання соціології у вивченні соціальних процесів?

9.Які особливості процесів соціальної мобільності в Україні спо­стерігаються на рубежі XX—XXI ст.?

Поиск по сайту: