Основні категорії соціології екології

Основними категоріями соціології екології є «соціально-екологічна система», «екологічна свідо­мість», «екологічна поведінка», «екологічна освіта», «екологічна культура», «екологічна політика» тощо.

Соціально-екологічна система — сукупність структурних еле­ментів та їх функцій, що характеризують екологічну безпеку населення на регіональному та локальному рівнях.

Ці елементи та функції поєднані в три взаємопов'я­зані підсистеми: А — населення регіону, Б — об'єкти природного середовища; В — суб'єкти, що впливають на довкілля.

Населення (соціальна спільнота) є центральним елементом екологічної системи. До об'єктів природно­го середовища належать атмосферне повітря, води, рибні ресурси, ґрунт, ліси, флора та фауна, природні території, що перебувають під охороною, клімат у ре­гіоні та мікроклімат як наслідок діяльності людей тощо. До суб'єктів впливу на природне середовище на­лежать: паливний, енергетичний, металургійний, ма­шинобудівний, оборонний, агропромисловий, транспортно-дорожний, будівельний комплекси; лісова, хімічна, гірничодобувна промисловість; відходи кори­стування, комунальне господарство, військова діяль­ність, техногенні аварії та катастрофи тощо. Елементи екологічної системи взаємодіють між собою, відобра­жаючись у масовій свідомості.

Стан соціально-економічної системи залежить від багатьох чинників, одним з найважливіших серед яких є екологічна свідомість.

Екологічна свідомість — індивідуальна і колективна (суспіль­на) здатність до усвідомлення нерозривного зв'язку людини з природою, залежності добробуту людей від цілісності природ­ного середовища, вміння та звичка діяти, не порушуючи зв'яз­ків та кругообігів у природі.

її характеризують:

— заклопотаність станом навколишнього середовища;

— здатність до ідентифікації джерел екологічної загрози і соціальних суб'єктів, що породжують її;

— визнання здорового і безпечного середовища існування суспільною цінністю;

— позитивна мобілізація (формування готовності до дій на основі осмислення інформації про ризики І небезпеки);

— індивідуальна мобілізація (усвідомлення необхідності особистої участі в протестах та інших колективних діях).

Донедавна екологічна свідомість, ґрунтуючись н;І переконанні про невичерпність багатств Землі, лише фіксувала процеси взаємодії суспільства і природи, бо негативні аспекти її були незначними. Лише у 80-ті роки XX ст. почали усвідомлювати обмеженість і невідновність природних ресурсів, а відповідно — і необ­хідність збереження довкілля. У боротьбі за це еколо­гічна свідомість навчилась відстоювати свої позиції і мобілізовувати громадську думку.

Екологічна свідомість є суперечливим явищем, в якому занепокоєність станом довкілля межує з байду­жістю, самозаспокоєнням, нерозумінням реальної за­грози можливої екологічної катастрофи.

Водночас вона є і складним за своєю структурою феноменом. Елементи цієї структури фігурують у ши­рокому діапазоні, починаючи з усвідомлення несприя­тливого стану навколишнього середовища, закінчуючи прагненням до особистої участі в реалізації заходів щодо його нормалізації. За глибиною усвідомлення мі­ри економічного ризику виділяють чотири ступені екологічної свідомості:

1. Задоволеність. Виявляється внаслідок усвідом­лення відповідності природного навколишнього середо­вища соціальних суб'єктів.

2. Ущемлення. Характеризується пригніченістю, породженою усвідомленням того, що екологічна ситу­ація загрожує потребам та інтересам соціального суб'єкта.

3. Соціальна напруженість. Постає внаслідок усві­домлення загрозливого для соціального суб'єкта роз­витку екологічної ситуації, виявляється в готовності протистояти небезпечним змінам довкілля.

4 .Конфліктність. Є результатом усвідомлення суб'єктом глибокого протиріччя екологічної ситуації інтересам і настановам, виявляється в готовності усунути їх шляхом зіткнення з іншими соціальними суб'єктами, що спричинили погіршення стану довкілля, посилення небезпеки для людей.

Усвідомлення особистістю природного середовища ЯК соціалізації природи відбувається не тільки на рів­ні мислення, а й екологічної поведінки — особливого різновиду соціальної поведінки особистості.

З формуванням екологічної свідомості пов'язаний екологічний вимір суспільної думки, яка є одним з об'єктів соціологічних досліджень. Проведені в моніторинговому режимі, тобто повторювані через певні проміжки часу, соціологічні дослідження в Україні, інших пострадянських країнах, свідчать про нароста­ючу стурбованість суспільної думки станом довкілля. Особливості сприйняття суспільною думкою загрози довкіллю виявляють в загостренні чутливості до проб­лем місцевого середовища, у своєрідній регіональній «екологічній солідарності».

Екологічна свідомість зазнала складної еволюції, під час якої сформувалися різноманітні уявлення людей про соціоприродну взаємодію, а відповідно — різні типи сприйняття реальності (екологічних субкультур).

Сільська екологічна субкультура. Архаїчний її тип сприймає простір як неоднорідний, а час — як цикліч­ний, повторюваний феномен, тобто навколишнє се­редовище усвідомлюється нею як вороже, загрозливе. Сучасна «сільська» культура, визнаючи гетерогенність (неоднорідність) простору, вважає час лінійним, а не повторюваним.

Міська екологічна субкультура. Сприймає довкілля гетерогенним, вбачаючи іноді загрозу йому з боку со­ціального середовища. Тоді «дика природа» символі­зує для людини певний захист, час сприймається нею як лінійний — зворотний.

Наукова екологічна субкультура. Характеризуєть­ся усвідомленням простору як гомогенного (однорідно­го), а часу — як лінійного, зворотного, що передбачає можливість вольового повторення ситуації для коригу­вання, оптимізації соціоприродних відносин.

Нова екологічна субкультура. Сприймає простір як гомогенний, час •— як лінійний, незворотний. Тому, відповідно до цих критеріїв, помилки у соціоприрод­них взаємодіях неможливо виправити, що вимагає ви­сокої відповідальності людей за збереження біосфери Ці уявлення визначають рівень та особливості екп логічної свідомості, формування якої є процесом ви роблення та засвоєння особистістю певних правил -І¹; І норм поведінки щодо природи. Воно засноване ІІІІ сприйнятті особистістю соціально-екологічного ідеалу, є суб'єктивним чинником оптимізації соціоприродної взаємодії. Істотну роль у цьому процесі відіграє еколо гічна освіта.

Екологічна освіта — свідомий і планомірний розвиток знань про навколишнє природне середовище.

Основна її мета полягає у формуванні уявлень про природне середовище, специфіку його внутрішніх від­носин, особливості впливу людини на середовище, принципи гармонійного розвитку людини і довкілля. Вона включає певні знання про природне середовище, особливості антропогенного впливу на нього і форму-¹ вання поведінки людини, спрямованої на збереження, збагачення і розвиток природи.

Критерієм ефективності екологічної свідомості є не тільки знання і навички щодо охорони довкілля, а й активна екологічна поведінка, спрямована на збере­ження і примноження природних багатств.

Екологічна поведінка — система взаємопов'язаних дій, в яких реалізуються освіченість людини щодо закономірностей функ­ціонування довкілля, бережливе ставлення до нього.

Вона визначається сукупною дією багатьох прямих і спонукальних чинників. До прямих чинників еколо­гічної поведінки належать: природне середовище, без­посередньо створене людиною технологічне й урбанізоване середовище, технологічні фактори та ін. Спо­нукальні чинники охоплюють соціальну структуру суспільства, рівень розвитку демократії, сутність і стру­ктуру влади та управління, культурні традиції, мораль­ні норми тощо. Чітке уявлення про фактори, що детер­мінують екологічну поведінку індивідів і груп, втілену в екологічній культурі, за твердженням канадського соціоеколога А. Дренгсона, сприяє формуванню прин­ципово нової світоглядно-культурно - діяльнісної систе­ми («екософії» — екологічної мудрості), заснованої на визнанні абсолютної цінності всього живого. Таке ви­знання передбачає глибоку екологічну трансформацію мислення і дії, глибоку гармонію людини, що мислить планетарне, з усіма твореннями природи, реалізацію цієї гармонії в повсякденній життєдіяльності. Така екологічна культура є найважливішою умовою соці­альне орієнтованої екологічної політики.

Екологічна політика — соціальна діяльність, спрямована на забезпечення економічних, соціальних і культурних умов, не­обхідних для гармонійного буття, збереження і відтворення навколишнього середовища.

Соціальний зміст економічної політики полягає у забезпеченні стійкого розвитку, тобто у поєднанні про­цесів технологічного та економічного зростання зі збе­реженням і відтворенням середовища існування.

На сучасному етапі актуалізується проблема еко­логічного етногенезу. Еколого-етнічна цілісність на­цій і народів розкриває перспективи коеволюційного (єдиного) розвитку суспільства і природи. Соціокуль-турна модель ставлення людини первісного суспіль­ства до природи мала адаптивний характер і спрямо­вувалася на гармонізацію стосунків природи і люди­ни. З настанням індустріальної фази розвитку етноси виявилися відчуженими від природного середовища. Штучне середовище стає бар'єром між людиною та оточуючою дійсністю і діє за власними законами іс­нування.

Прогрес етносів посилив експлуатацію природних ресурсів, що призвело до їх деградації, яка проявля­ється у війнах етносів за нові джерела природних ба­гатств. Численні міграції, урбанізація спричиняють змішування етносів, втрати ними зв'язків з природою. Це простежується і в Україні, на території якої прожи­ває понад 100 націй і народностей. А сучасна демогра­фічна криза викликана й екологічними причинами. Отже, всебічне вивчення еколого-етнічної цілісності націй і народів дає змогу зрозуміти причини екологіч­ної кризи та її наслідки, зобов'язує формувати еколо­гічно безпечне соціальне середовище, дбати про охоро­ну природи і природних ресурсів.

У процесі трансформації українського суспільства на соціальну арену вийшло нове соціальне формуван­ня — екологічні громадянські ініціативи і неурядові екологічні організації. Так, якщо на початку 70-х ро­ків XX ст. діяло 2500 об'єднань та екологічних рухів, у 80-х — 15 тис., то на початку 90-х — майже 20 тис. Такі організації як «Грінпіс», «Екофорум за мир» та інші відзначаються принциповим підходом до розгортання екологічної діяльності та поширення екологіч­них знань.

Фахівці констатують, що екологічна криза вразила всі сфери екосистеми в Україні. За оцінками вчених, щорічні втрати України внаслідок неефективного і нераціонального природокористування становлять від 15 до 20% національного доходу (один з найвищих по­казників у світовому співтоваристві). У документі «Навколишнє середовище і розвиток», поданому в ООН, засвідчується, що економічна політика в Украї­ні спричинила формування екологічно нераціональної економіки, перенасиченої хімічними, металургійни­ми, гірничими виробництвами та застарілими техно­логіями. Наслідком такого ставлення до навколишньо­го середовища стала аварія на Чорнобильській АЕС — глобальна екологічна катастрофа, яка завдала значно­го удару довкіллю не лише України, Білорусі, Росії, а й Швеції, Німеччини, Італії, Австрії, Бельгії та ін. У навколишнє середовище викинуто радіонуклідів за­гальною активністю 50 млн. кюрі різних типів. Еконо­міка багатьох країн зазнала великих втрат. За оцінка­ми спеціалістів, витрати на ліквідацію наслідків катастрофи до 2000 р. становили 180—200 млрд. дола­рів. Внаслідок переселення людей (переміщено 200 тис. осіб з 2 тис. населених пунктів) під загрозою опинилась унікальна культура цих районів. У зараженій місцевос­ті мешкає 2,4 млн. населення (з них 1 500 тис. дітей ві­ком до 14 років), що руйнує генофонд нації.

В Україні для подолання екологічної проблеми створено Міністерство охорони навколишнього се­редовища і ядерної безпеки, прийнято Закон про охо­рону природного середовища, засновано Національ­ний екологічний центр, розроблено заходи щодо роз­гортання екологічних досліджень, екологічної освіти тощо. Екологічні проблеми стали предметом глибоких і всебічних досліджень природничих та гуманітарних наук. Так, спеціалісти, вивчаючи вплив конкретних технологій на природу, сформулювали екологічні об­меження у різних галузях народного господарства, об­ґрунтували нові стратегії екологічно чистих напрямів виробництва. Зростає популярність галузей знань, які спеціалізуються на вивченні екологічних проблем, сформувалася і відносно самостійна наука — соціоло­гія екології.

Запитання. Завдання

1.Охарактеризуйте соціальні чинники екологічних криз.

2.У чому полягає відмінність проблематики екології та екологіч­ної соціології?

3.Розкрийте особливості коеволюційного розвитку суспільства.

4.Яким цілям підпорядковане екологічне вимірювання соціаль­них процесів?

5.Проілюструйте структурні елементи екологічної свідомості. Які
з них домінують у даний час?

6.Які специфічні риси характеризують інвайроментальну соціо­логію?

Поиск по сайту: