Психоаналітичні теорії

Поштовх до розвитку психоаналітичних теорій да­ло психологічне вчення відомого австрійця Зигмунда Фрейда (1856—1939), який висунув гіпотезу про домі­нуючу роль у людському житті несвідомих імпульсів, переважно сексуального характеру. Але між соціаль­ною доктриною Фрейда і психоаналізом як конкрет­ним методом вивчення неусвідомлених психічних про­цесів існує суттєва відмінність.

Згідно з Фрейдом проблема розв'язання сексуаль­них колізій має вирішальне значення не тільки в ін­дивідуальному розвитку, айв історичному процесі. В основі соціокультурної, художньої та інших видів людської діяльності лежить сублімація (перетворення, переключення) сексуальної енергії.

Теорія міжособистісного спілкування Фрейда за­снована на переконанні, що в процесі взаємодії людей відтворюється їх дитячий досвід. Будучи дорослими, вони застосовують у різних життєвих ситуаціях по­няття, засвоєні у ранньому дитинстві. Схильність з по­вагою ставитися до особистості, наділеної владою, на­приклад до керівника, зумовлена тим, що він нагадує когось із батьків. Фрейд вважав, що люди належать до різних соціальних груп і залишаються у них здебіль­шого тому, що переживають почуття відданості та по­кірності лідерам груп. Він пояснював це не якимись особливими якостями лідерів, а швидше ототожнен­ням їх з могутніми, богоподібними особистостями, яких у дитинстві уособлювали батьки.

Послідовники Фрейда, часто не погоджуючись з ос­новними його твердженнями щодо ролі сексуального чинника у соціальному житті, застосовували психоаналітичний метод у вивченні підсвідомих неусвідомлених процесів, їх ролі у формуванні поведінки лю­дей. Так, американська дослідниця Карен Хорні (1885—1952) займалася вивченням соціальних аспек­тів появи неврозів. Розглядаючи невроз як відобра­ження ірраціональних аспектів суспільства, Хорні вважала його рушійною силою стану «основного стра­ху», породженого ворожим середовищем. Як реакція на страх, «включаються» різні захисні механізми: придушення страху, внаслідок чого з'являються інші симптоми; «наркотизація» страху — безпосередня (за допомогою алкоголю) або опосередкована (у вигляді бурхливої зовнішньої діяльності тощо); втеча від ситу­ацій, що викликають страх. Ці засоби захисту поро­джують чотири «великі неврози» нашого часу: невроз прихильності — пошуки любові, кохання і схвалення будь-якою ціною; невроз влади — гонитва за владою, престижем і володінням; невроз покірності (конфор­мізм автомата); невроізоляція — втеча від суспільст­ва. Але ці ірраціональні способи вирішення конфлік­тів посилюють само відчуження особистості. Завдання психотерапії психоаналітики вбачають у виявленні де­фектів системи соціальних зв'язків пацієнта для кра­щої адаптації його до існуючого способу життя.

Помітною постаттю в соціології XX ст. став німе­цько-американський соціолог і психолог Еріх Фромм (1900—1980). Спочатку він розробляв теорію фрей­дистського напряму, співпрацював з ученими франк­фуртської школи, так званими неомарксистами М. Хоркхаймером, Г. Маркузе та ін. Тому Е. Фромма часто вважають неофрейдистом або неомарксистом. Насправді у 50—80-х роках він створив оригі­нальну соціологічну теорію, використовуючи і кри­тично оцінюючи при цьому різні соціологічні течії. Сам Фромм виокремив три концептуальні підходи до вивчення суспільства, які відрізняються від його власного.

1. Психологічний — характерний для мислення Фрейда, згідно з яким культурні явища зумовлені психологічними чинниками, що «виростають» з ін­стинктивних спонук, на які суспільство впливає тіль­ки шляхом повного або часткового придушення. На думку Фромма, автори, що йшли за Фрейдом, поясню­вали капіталізм як наслідок анального еротизму, а розвиток раннього християнства — як наслідок амбі­валентності щодо образу батька.

2. Економічний — виріс, як вважав Фромм, зі спо­твореного розуміння історії, яке розробив К. Маркс. Тому вважалося, що такі явища суспільно-культурно­го життя, як релігії, політичні ідеї, породжені суб'єк­тивними економічними інтересами. Протестантство постає як пряме відображення певних економічних
потреб буржуазії. Фромм зазначає, що Маркс мав на увазі інше: об'єктивні економічні умови є рушійною силою історії, оскільки зміна цих умов призводить до
перетворення економічних відносин. Внаслідок цього змінюються й економічні установки людей, причому інтенсивне прагнення матеріального багатства — лише
одна з таких установок.

3. Ідеалістичний — представлений у праці М. Вебе­ра «Протестантська етика і дух капіталізму», в якій стверджується, що новий тип економічної поведінки і
новий дух культури зумовлені появою нових релігій­ них течій, хоча й підкреслюється, що цю поведінку невизначали лише релігійні доктрини.

На відміну від цих концепцій, Фромм вважав, що ідеологія і культура ґрунтуються на соціальному ха­рактері, який є сукупністю рис, властивих більшості учасникам даної соціальної групи; формується спосо­бом життя даного суспільства. Домінантні риси цього характеру стають творчими силами, що формують со­ціальний процес.

Розглядаючи з цієї точки зору проблему протес­тантства і капіталізму, Фромм показав, що розпад се­редньовічного суспільства загрожував середньому кла­су. Ця загроза спричинила почуття ізоляції, безсилля і сумніву. Психологічна зміна зумовила принадність доктрини Лютера і Кальвіна. Вони посилили і закрі­пили зміни в структурі особистості, а нові її риси ста­ли ефективними силами розвитку капіталізму, що постав як наслідок економічних і політичних змін.

Такий підхід Фромм застосував і щодо фашизму. Низи середнього класу реагували на економічні зміни (зростаюча міць монополій і повоєнна інфляція) поси­ленням певних рис характеру, а саме: садистських і мазохістських устремлінь. Нацистська ідеологія ще більше посилила їх, а відтак ці нові риси характеру стали силами, що служили експансії німецького імперіалізму. В обох випадках, доводив Фромм, коли пев­ному класові загрожує небезпека нових економічних тенденцій, він реагує на цю загрозу психологічно та ідеологічно. Причому психологічні зміни, зумовлені такою реакцією, сприяють розвитку економічних тен­денцій всупереч економічним інтересам цього класу.

Е. Фромм змоделював механізм взаємодії економі­чних, психологічних та ідеологічних чинників: люди­на реагує на зміни зовнішньої обстановки тим, що змінюється сама, а ці психологічні чинники, в свою чергу, сприяють розвитку економічного і соціального процесу. Зміни соціальних умов приводять до зміни соціального характеру, тобто до появи нових потреб і тривог. Ці нові потреби породжують нові ідеї, водно­час готуючи людей до їх сприйняття. Нові ідеї зміц­нюють і посилюють новий соціальний характер і спрямовують людську діяльність в нове русло. Інакше кажучи, соціальні умови впливають на ідеологічні явища через соціальний характер, але цей характер не є результатом пасивного пристосування до соціаль­них умов.

Соціальний характер — це наслідок динамічної адаптації на основі невід'ємних властивостей людської природи, закладе­них біологічно або сформованих у ході історії.

Багато теоретиків вважали і вважають, що спочат­ку необхідно радикально змінити політичну та еконо­мічну структуру суспільства, а вже потім людську психіку. Інші дотримуються думки, що спочатку слід змінити природу людини і лише після цього починати будувати нове суспільство. Фромм обидва підходи вва­жає помилковими. На його думку, у першому випад­ку мотивації нової еліти нічим не відрізняються від мотивацій попередніх еліт. Ця еліта обов'язково спро­бує в середині нових соціально-політичних інститутів, створених революцією, відновити деякі елементи ста­рого суспільства. Тому перемога революції означатиме її поразку, що ілюструють революції у Франції і Росії. У другому випадку зміни суто психічного характеру не виходять за межі індивіда та його найближчого ото­чення і, врешті, не мають істотного значення. Тому Фромм дотримується думки, що структура особистості середнього індивіда і соціально-економічна структура взаємозумовлені.

Е. Фреймові належить авторство теорії радикаль­ного гуманізму, яка спирається на «типологію соціальних характерів» і на вивчення відносин між особистістю та суспільством, її основні положення: ви­робництво повинно служити людині, а не економіці; відносини між людиною і природою мають будуватися не на експлуатації, а на кооперації; антагонізми по­винні бути замінені відносинами солідарності; вищою метою всіх соціальних заходів мають бути людське благо і запобігання людським стражданням; не макси­мальне, а тільки розумне споживання служить здоро­в'ю та добробуту людини; кожна людина повинна бу­ти зацікавлена в активній діяльності на благо інших людей і залучена до неї.

Поиск по сайту: