Історія становлення соціології конфлікту

Першим звернув свій погляд на соціальний конф­лікт Арістотель. Певні думки щодо природи та розв'я­зання конфлікту присутні у філософських системах Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо. Як соціальне явище конфлікт був уперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою поділу суспільства на класи та економічної бо­ротьби між ними. Г.-В.-Ф. Гегель вбачав причину со­ціального конфлікту в соціальній поляризації суспіль­ства. На окремих аспектах соціальних конфліктів та засобах їх вирішення зосереджувалися фрейдистські, неофрейдистські концепції, теорії соціал-дарвінізму та соціобіології. Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М. Вебера, Г. Зіммеля. К. Маркс застосовував конфліктологічну парадиг­му до всього історичного розвитку, розглядаючи його як боротьбу класів. Міжкласовий конфлікт він вважав передусім антагоністичним зіткненням інтересів прав­лячого та пригнобленого класів, стверджуючи, що чим виразнішою буде їх поляризація, тим більше насиль­ницьких форм набуде розв'язання конфлікту. Підхід до вивчення конфліктів у теорії К. Маркса був одно­бічним та обмеженим. Об'єктивно і глибоко проаналі­зувавши реальне розгортання конфлікту, він бачив ли­ше один варіант його розв'язання — соціальний вибух і революцію.

Ширший і багатогранніший розгляд суспільства у світлі конфліктологічної парадигми зробив М. Вебер. Головний конфлікт сучасного йому суспільства він вба­чав у боротьбі між політичними партіями, які репрезен­тують інтереси громадськості, та бюрократією.

Формулювання засадничих принципів теорії кон­флікту, впровадження в науковий обіг терміна «соціологія конфлікту» відбулося завдяки німецькому соціологу Г. Зіммелю, який вважав конфлікт універ­сальним явищем, а безконфліктне суспільство недіє­здатним. На його думку, чим гостріший конфлікт, тим згуртованішими є групи, що конфліктують; чим мен­ша гострота конфлікту, тим імовірніше, що він вико­нує інтегруючу функцію у суспільстві; чим частіші конфлікти й менша їх гострота, тим імовірніше, що учасники конфліктуючих груп можуть позбутися ворожнечі й підтримати систему, виробивши норми врегулювання конфлікту. Отже, на відміну від К. Мар­кса, Г. Зіммель вважав, що конфлікт не тільки може бути врегульований мирними засобами, а й стати засо­бом розвитку суспільства.

Т. Парсонс трактував конфлікт як соціальну ано­малію, фактор, що дезорганізовує та дестабілізує жит­тя. На його думку, головне завдання суспільства поля­гає в попередженні конфліктів і підтриманні безконф­ліктних відносин між його елементами. На рівні соціальної системи таку функцію виконують правові інститути, релігія та звичаї. З розвитком суспільства все менше стає причин для виникнення конфліктів Із сучасних вчених найчастіше вдаються до пробле­ми соціологи конфлікту Л. Козер, Р. Дарендорф, К.-Е. Боулдінг. Американський соціолог Л. Козер у праці «Функції соціального конфлікту» обґрунтував ідею позитивної функції соціального конфлікту, який є своєрідним запобіжним клапаном системи, з допомо­гою якого суспільство пристосовується до нових умов. Всі різновиди конфлікту він типізував на внутрішні та зовнішні, виокремлюючи у кожному з них соціально-позитивні, які ведуть до розвитку системи, та деструк­тивні конфлікти, що загрожують її існуванню. Л. Козеру належить найпоширеніше у світовій соціології трактування конфлікту як боротьби за цінності й пре­тензії на певний статус, владу й ресурси; боротьби, в якій цілями є нейтралізація, заподіяння шкоди або знищення суперника. Демократичні, гнучкі суспільст­ва небезуспішно намагаються використати конфлікти собі на користь, оскільки толерантне ставлення до них дає змогу соціальній системі перетворити їх на засіб самооптимізації.

Німецький соціолог Р. Дарендорф у своїй теорій «конфліктної моделі суспільства» розглядав конфлікт всюдисущим, оскільки кожне суспільство спирається на примушування одних його елементів іншими. Нері­вність соціальних позицій, відмінність інтересів лю­дей якраз і спричиняють конфлікти. А особливості су­спільств він вбачав у різному ставленні до конфліктів з боку влади. У демократичному суспільстві теж є кон­флікти, проте раціональні методи регулювання роб­лять їх невибухонебезпечними. Сам конфлікт у своєму розвитку долає, на думку Дарендорфа, три стадії роз­витку.

1.Формування квазігруп з власними інтересами та готовністю до самозахисту.

2. Організація квазігруп в угруповання, усвідом­лення ними власних глибинних інтересів.

3. Безпосереднє зіткнення соціальних груп (класів, націй, політичних партій тощо).

Американський соціолог К.-Е. Боулдінг у своїй праці «Конфлікт та захист: загальна теорія» ствер­джував, що конфлікт є невід'ємним елементом суспіль­ного життя, певним різновидом соціальної взаємодії, а сучасні суспільства здатні вивчати і регулювати його. Конфлікт є ситуацією, за якої сторони розуміють несумісність власних позицій та намагаються випереди­ти одна одну в своїх діях.

У колишньому Радянському Союзі конфліктологіч на традиція була практично відсутня. У наукових працях в основному йшлося про матеріально-економічну та класову природу конфліктів. Згідно з доктриною про відсутність у соціалістичному суспільстві антаго­ністичних класів було зроблено висновок про немож­ливість конфліктів. Існування їх припускалося лише н царині міжособистісних стосунків, якими займалася соціальна психологія. До конфліктологічної тематики інколи зверталася так звана «критика буржуазної со­ціології», яка тенденційно розглядала реалії переваж­но західних суспільств.

Ситуація змінилася після того, як колишнє «безконфліктне» суспільство вибухнуло безліччю кон­фліктів — національних, політичних, конфесійних, економічних, регіональних, локальних тощо, а науко­ва думка виявилася повністю обеззброєною перед ни­ми. Під натиском невідкладних потреб соціальної реальності за кілька років було загалом сформовано українське конфліктознавство, центром якого став Ін­ститут соціології НАН України. Однак відчутною за­лишається недорозвиненість загальних концептуаль­них засад вивчення конфлікту.

Поиск по сайту: