Естетичні погляди і твори Аристотеля

Центральне покладене тут займає вчення про прекрасне.
Аристотель дає точне і однозначне визначення краси. Найбільш значними і суттєвими ознаками прекрасного він вважає «величину» і «порядок». У VII главі "Поетики" Арістотель каже: «Краса полягає у величині і порядку» («Поетика»). Ці ознаки прекрасного Арістотель вважає універсальними відносяться до всіх його видах. Перш за все «величина» і «порядок» відрізняють твори мистецтва. «Як неживі і одухотворені предмети повинні мати величину, легко оглядається, так і фабули повинні мати довжину, легко запам'ятовуються». Не тільки мистецтво, але і всі форми прекрасного в природі і суспільстві вимагають певної величини і порядку. «Прекрасне звичайно знаходить своє втілення в кількості і просторі, тому і то держава, в якому об'єднуються величина і порядок, повинні вважатися найгарніших» («Політика»). Таким чином, «порядок» і «величина» всюди виступають в Аристотеля необхідними й універсальними ознаками краси.
На перший погляд може здатися, що, висуваючи суто кількісні визначення прекрасного, Аристотель повертається до пифагорейскому розуміння краси. Насправді Аристотель йде набагато далі піфагорійців. Він поєднує кількісні визначення прекрасного («порядок» і «величину») з якісним принципом - відповідністю прекрасного сприйняття людини.
Цей мотив відповідності вперше був висунутий Сократом. В Аристотеля він отримує наступний розвиток Прекрасне має мати певну величину, прекрасним не може бути ні надмірно велике, ні надмірно мале істота. Істота надмірно мале не може бути прекрасним, «тому що огляд його, зроблене в майже непомітне час, зливається» («Поетика»).
Суть якраз надмірно велике не є прекрасним з тієї причини, що «огляд його відбувається не відразу, але єдність і цілісність його втрачаються для оглядати, наприклад, якщо б тварина мала десять тисяч стадій довжини.
Отже, крім «величини» і «порядку» Аристотель висуває ще один, цього разу якісний критерії прекрасного - його видимість. Будь-яка прекрасна річ, будь то твір мистецтва чи природи, повинна бути «легко оглядається», певним чином сумірною людському оку або слуху. Прекрасне в Аристотеля не зводиться тільки до «величиною» і «порядку». Ці останні прекрасні не самі по собі, але тільки по відношенню до людського сприйняття, коли вони розмірні людському оку або слуху.
Таким чином, вчення Аристотеля про прекрасне істотним чином відрізняється і від концепції піфагорійців, і від естетики Платона. Для нього прекрасне полягає не в ідеях і не в абстрактних кількісних відносинах, а в самих реальні речі. Аристотель вважає, що прекрасне - об'єктивно.
Визначення прекрасного знаходиться в арістотелівської «Риториці». Це досить складне визначення можна у спрощеному вигляді викласти так: прекрасне є те, що, будучи цінним саме по собі, разом з тим приємно для нас. Таким чином, Аристотель обмежив прекрасне двома властивостями: по-перше, це те, що цінується саме по собі, а не заради принесеної ним користі чи його результатів, по-друге, це те, що надаючи задоволення, саме цінністю не володіє, будучи проте, цінним для нас. Перше властивість («ціноване саме по собі») становить «genus», друге («приємне») - «differentia spesifica» прекрасного. Арістотелівське поняття відповідало повсякденному грецькому поданням про прекрасне, але в цій області Аристотель зробив те ж саме, що і в галузі мистецтва, подання перетворив на поняття, замінив інтуїтивний підхід науковим поняттям. Поняття ж Аристотель визначив, залишивши традиційне грецьке уявлення, тобто воно було більш загальним, ніж сучасне поняття прекрасного. Таким чином, визначення Арістотеля не згадує про вид або формі, але лише про значення і схильності.
Думка Аристотеля можна представити і в такий спосіб: всяка краса є благо, але не будь-яке благо є чудово; всяка краса є задоволення, але не всяке задоволення прекрасно. Прекрасне є те, що одночасно і блага і приємне.
Прекрасне пов'язане із задоволенням. Воно відрізняється від користі, бо цінність користі - в результатах. Серед людських діянь, вказував Аристотель, одні спрямовані до того, що корисно, інші ж - до того, що чудово. Війни ведуться заради миру, робота - заради відпочинку. Клопочуть про речі потрібних і необхідних, але, врешті-решт, це роблять заради прекрасного. Аристотель додавав: «... слід вміти робити те, що необхідно і корисно, проте прекрасне стоїть вище цього».
Сфера прекрасного для Аристотеля була широкою. Прекрасне - це божество і людина, людські тіла і суспільство, предмети і діяння, земна природа і рух небесних тіл. Прекрасне є як і в природі, так і в мистецтві. Про те, як воно розподілене між природою і мистецтвом, Аристотель думав типово по-грецьки. По-перше, він не вважав, що мистецтво з точки зору краси займає привілейоване становище, Аристотель бачив прекрасне, швидше, в природі, бо тут все має безсумнівно відповідну пропорцію і величину, тоді як людина, творець мистецтва, легко може впасти в оману. По-друге., Він бачив прекрасне більше в окремих предметах, ніж у їхніх комплексах. Аристотель говорив про красу тіл і ніколи не говорив про красу пейзажів. Гір і лісів. У такому погляді проявилося изолирующее бачення, яке так довго було характерним для греків, частково наслідком їхньої естетичної теорії, де прекрасне потребувало пропорції і відповідно; останні виявити в пейзажі значно важче, ніж в окремому живій істоті, статуї або споруду. Але такий підхід був наслідком і особливого смаку. До ландшафтним комплексам тяжіли романтики, а класики - до замкнутих в собі предметів, більш видимим, об'емлемим, обмеженим, більш чітко виявляють свою пропорцію, міру, єдність.
Краса - різноманітна, обумовлена ​​і мінлива, наприклад, краса людини обумовлена ​​його віком, вона одна у юнака, інша - у зрілого чоловіка або старого. Інакше й бути не може, якщо краса полягає в належних формах, у відповідній мірі і величиною. Однак такий погляд не є релятивізмом і ще менше - суб'єктивізмом. Всупереч естетичному суб'єктивізму софістів і в згоді з більшістю греків, Аристотель вважав красу об'єктивним властивістю деяких речей. «Цінність творів мистецтва, - писав він - полягає в них самих». І додавав: «Не слід від них вимагати більше того, що вони мають якусь форму».
Отже, на думку Аристотеля прекрасне є те, що, будучи цінним саме по собі, разом з тим приємно для нас; прекрасне є те, що одночасно і блага і приємне; прекрасне пов'язане із задоволенням. Найбільш значними і суттєвими ознаками прекрасного він вважає «величину» і «порядок». Для нього прекрасне полягає не в ідеях і не в абстрактних кількісних відносинах, а в самих реальні речі. Аристотель вважає, що прекрасне - об'єктивно.

Кант про прекрасне:

Кант розрізняє вільну та привнесену красу. Вільна краса не передбачає ніякого поняття про те, чим має бути предмет. Привнесена — передбачає подібне поняття в довершеності цього предмета відповідно до даного поняття. Насправді ж лише за умови оцінки вільної краси судження смаку є чистим судженням. В оцінці привнесеної краси судження смаку не є естетично чистим, бо воно залежить від судження розуму стосовно довершеності або внутрішньої доцільності предмета. До того ж, воно має на увазі наявність ідеалу, який зумовлений розумом, стосовно якого прекрасне в такому разі стає символом. Найвищий ідеал краси — це людина, оскільки як істота розумна вона є носієм власної цілі.
Таким чином, чисто “прекрасне, — пише Кант, — є судженням, яке у своїй основі має чисто формальну доцільність, тобто доцільність без цілі, зовсім незалежно від уявлення про добро, тому що добро передбачає об’єктивну доцільність, тобто співвідношення предмета з певною метою”10. Отже, доцільність у естетичному досвіді не стосується предмета як суті, вона пов’язана з формою його уявлення у зв’язку з структурою суб’єкта, що пізнає. Вона суб’єктивна не в значенні того, що предмет як певна даність вважається відповідним бажанням і волі суб’єкта, а в значенні того, що уявлення про нього відповідають загальній внутрішній природі пізнавальних здібностей взагалі, незалежно від будь-якого особливого визначення.
Доцільність прекрасного предмета являє нам той випадок, коли немає переваги ні розсудку над уявою (поняття не виступає у своїй однобічності, і, як говорить Кант, “неможливо побачити наміру”), ні уяви над розсудком (багатоманітність і єдність урівноважують одна одну).

Сократ про красу:

Сократ уперше вирізняє загальне поняття "прекрасне", що постає як характеристика низки явищ: прекрасна предметність, прекрасна думка, прекрасне людське тіло і под. Він розкриває діалектику об'єктивного та суб'єктивного в понятті "прекрасне": краса може бути фактом свідомості й одночасно фактом матеріального світу. "...Краса у Сократа не просто різниться від прекрасних речей, вона є їх принцип (arche), їх основна думка (hypothesis), їх індуктивно визначений смисл (logos), їх смислова "спільність" (to саtholoy)", — зазначає О. Лосев [7, с. 176].

ЛЕОН БАТТІСТА АЛЬБЕРТІ

Так, італійський вчений, архітектор, теоретик мистец тва ЛЕОН БАТТІСТА АЛЬБЕРТІ зробив учення про красу основою своєї ес тетичної теорії. Краса, на дум ку Альберті, – це щось знач но більше, ніж конкретні еле менти, які складають будь-який предмет. Краса як певний рівень прекрасного – це гар монія. Для того щоб деталізу вати концепцію розкриття прекрасного через гармонію,

Альберті вводить нове поняття, яке раніше не використовувалося жодним теоретиком, а саме «прикрашання». Отже, прекрасне як гармонія – це єдність внутрішнього змісту – «краси» і зовнішньої форми – «прикрашання». Поняття «прикрашання» повинно було підкреслити, що прекрасне не абсолютне, а може бути пов'язане з чимось випадко вим, індивідуальним.

Естетика Просвітництва в Німеччині:

М. Мендельсон у трактаті "Про основні положення вишуканих наук і мистецтв" (1757) розмежовує поняття "досконалість" і "краса", перше вважаючи сутнісною ознакою явищ, а друге — наслідком переживаючого відношення людини до світу. Філософ прагне також розмежувати красу природну та красу мистецтва на тій підставі, що прекрасне не є метою природного світу, а для мистецтва воно постає метою. Він розмежовує красу образу як предмета зображення і як способу зображення, наголошуючи, що предметом зображення може бути і потворне, а спосіб зображення — художньо досконалим. В естетиці М. Мендельсона віддається перевага художньо досконалому над досконалим у природі на тій підставі, що художньо привабливі твори мистецтва налаштовують особу на сприймання моральних істин. Велика увага в трактаті приділена виховним можливостям різних видів мистецтва: поезії, живопису, скульптури та ін.

У період Середньовіччя гарне вважалося відблиском духовної краси Бога, видима краса зізнавалася проявом невидимою краси. Метою мистецтва було наближення людини до Бога.

У естетиці Нового Часу (епоха Відродження) зразком краси проголошувався сама людина, його тіло. Тоді свого найбільшого розквіту досяг класицизм, що вимагав гармонійну ясність, логічний простоту та строгість форм, шляхетність стилю, вірність природі. Представниками класицизму мистецтво були Шіллер, Гете, Моцарт, Бетховен, Фонвізін, Державін та інші. Їм змінюють прийшли романтики, відкидалипрямолинейно-рассудочное розуміння мистецтва. Це був такі люди, як Гюго, Лермонтов, Вагнер та інші. Вони прагнули до розкріпаченню різноманітних здібностей особистості.

У ХХІ столітті відбулися зміни у філософії, і, мистецтво. На зміну романтизму прийшов реалізм. У це був соціалістичний реалізм – переклад на естетичний мову філософії історичного матеріалізму.

Нині нашій країні ведеться пошуку нових естетичних орієнтирів.

З цієї історії естетики можна дійти невтішного висновку, що моє розуміння краси визначається використовуваної філософією, змінюється філософія, змінюється від і уявлення про красу. Краса – це естетична інтерпретація. Як і естетичні цінності, пов'язана з почуттям, з емоцією. Закони краси диктують напрям мистецтва. Мистецтво ж, своєю чергою, допомагає нам пізнавати світ. Він дає нам багатший, активнішої і барвистий образ реальності. Людина від природи створює різні способи розуміння реальності. У мистецтві він висловлює власну фантазію і глибини людських переживань. Для природи людину, як разів, і характеризуєтся тим, що не обмежується одним-єдиним підходом до реальності, і може вибрати різні погляди і стати від однієї аспекти реальності решти.

Проблема краси європейського Середньовіччя…

У добу європейського Середньовіччя (IV—XIII ст.) центральні проблеми філософії античності не втратили актуальності. Змінювалися характер розуміння витоків і джерел краси, ролі мистецтва у духовному досвіді та цінності переживаючого ставлення до світу. Середньовічні філософи-богослови розглядають світ прекрасним творінням Бога, а Бога — уособленням триєдності Абсолютної Істини, Добра і Краси. Краса бачиться не чимось сталим, а рухливим, ієрархічним, її досконалість зростала у такий спосіб: від матеріально-речової краси предметного світу до духовного світу, а від нього — до Абсолюта, Бога. Структурні закономірності універсуму виявляються як естетичні принципи. Це цілісність, єдність, ритм, співмірність, гармонія, пропорція. Краса мистецтва також ґрунтується на цих принципах. У добу Середньовіччя на основі ідеї краси було вперше сформульовано критерій художності мистецтва. Чим вища сходинка краси у творі мистецтва і чим відповідніший характер її вияву, тим вища цінність твору. Цінність мистецтва визначається його впливом на почуття — емоційну сферу й естетичні судження, що пов'язуються з почуттям задоволення чи незадоволення. Отже, ідеї стосовно прекрасного, мистецтва як чуттєвого втілення ідеї краси, переживання краси та її особливостей поглиблювалися в напрямі зростання цінності духовного начала. Краса, так само як і в добу античності, залишилася центральною проблемою філософії, що дає підстави розглядати провідний характер проблеми прекрасного, адже інші філософські проблеми ґрунтуються на ній як висхідній.

У добу Середньовіччя предметом (центральною проблемою) естетики постає духовно особистісний абсолют, тому вона відображає не тілесно-чуттєву даність краси світу, а певний позатілесний, духовний зміст. Як такий він може бути чуттєвими засобами відображений лише приблизно, тобто символічно" Тому проблема символу набуває у середньовічній естетиці провідного характеру. Символічні художні форми покликані чуттєво сприйманими засобами відображати надчуттєві духовні ідеї.

Доба Відродження (XIV—XVI ст.) поглиблює увагу до проблем краси, змінюючи акценти в її розумінні. Уособленням краси постає творча людська особистість. її розглядають як поєднання природної та духовної краси, єдність розумного та чуттєвого начал духу. З потреби визначення природної досконалості людини поширюється практика виміру параметрів краси: пропорція, гармонія, міра. Естетична свідомість Відродження характеризується живописністю, оскільки ритм, пропорції належать уже не до пластичності космосу, а передусім, до суб'єктивної оптичної видимості [7, с. 571].

У добу Відродження художнє мислення зосереджує увагу на пошуках законів людського сприймання та переживання явищ реального світу. В основу цінності мистецтва покладено характер його сприймання, а саме — покуття задоволення або незадоволення, тобто принципи, вироблені ще у добу Середньовіччя, але конкретизовані з огляду на зміну уявлень про призначення мистецтва.

Проблему прекрасного розробляли майже всі видатні теоретики відродження. Спираючись на надбання античної естетики, вони внесли у цю проблему багато нового.

Поиск по сайту: