Політико-правові погляди Арістотеля (384-322 до н. е.)

У своїх творах філософ визнавав об´єктивне існування матеріального світу.

Відкинувши платонівський світ ідей, засудивши спробу Платона знайти сутність речей поза речами, Арістотель побудував теорію, за якою сутність міститься в самих речах.

Вчення про співвідношення форми й сутності (матерії) було покладено мислителем в основу його вчення про державу і право.

Арістотель був не тільки великим філософом, а й уважним і глибоким дослідником питань суспільно-політичного життя. Свої соціально-політичні та правові погляди він виклав у таких творах, як «Етика», «Політика», «Афінська політія», «Риторика» та ін.

Держава, приватна власність, рабство та інші соціальні явища розглядалися ним як явища природні, такі, що існують від природи. Мислитель не поділяв традиційних релігійних уявлень про походження і сутність держави. Він заперечував також уявлення про те, що держава є продуктом довільної творчості людей, шукаючи природних основ, які обумовили утворення держави.

За вченням Арістотеля, держава - природня форма співжиття, а людина за своєю природою - істота політична. У ній від природи закладено потяг до спілкування з іншими людьми. Першим видом спілкування є сім´я; з декількох сімей виникає поселення або рід; зрештою, об´єднання декількох сіл складає державу. Якщо сім´я - проста форма, село - вища, то держава - найвища форма людського співжиття. Будучи найвищою формою співжиття, держава не тільки кількісно, а й якісно відрізняється від інших форм співжиття.

Підсумовуючи свої міркування з приводу різних видів співжиття, філософ дав таке визначення держави: держава - це спілкування подібних один до одного людей заради досягнення можливо кращого життя.

У це визначення держави Арістотель уклав цілком конкретний зміст. Під людьми він розумів рівних один одному, вільних громадян грецьких полісів, які об´єдналися для спільного управління справами рабовласницького суспільства. Варварів і рабів Арістотель людьми не вважав. Вони, на його думку, були нерозвинені духовно і нездатні до державного життя; їхня доля - бути рабами у греків. Навпаки, рабовласник зображався ним як істота, яка різко відрізнялася за своїми природними якостями від раба, як пан за природою, а раб - істота нижчого порядку, здатна лише коритися. А тому рабство філософ розглядав як необхідне і природне явище. Одні люди, писав він, за природою покликані панувати і управляти, інші природою визначені коритись і належати іншому. Отже, рабство - це природна необхідність, закон природи - таке вихідне положення Арістотеля.

Аргументацію рабства від природи він доповнював доказами економічного порядку. У тій державі, яка бажає мати правильний лад, громадяни повинні бути вільними від турботи про предмети першої необхідності. Отже, мусить існувати рабство. Прислів´я каже: «Немає дозвілля без рабів». Дозвілля повинно бути забезпечено рабами. Відзначаючи, що фізична праця неможлива без рабів, Арістотель оголосив рабство вічними природними стосунками людей у суспільстві.

Для Арістотеля, як і для Платона, держава являла собою щось ціле, тобто єдність елементів, які її складають. Водночас Арістотель критикував спробу Платона зробити державу надмірно єдиною. Держава, підкреслював він, складається з багатьох елементів, і надмірне прагнення до їх єдності через створення спільної власності майна, жінок, дітей призводить до знищення держави.

З цих позицій Арістотель ґрунтовно критикував обидва проекти платонівської ідеальної держави. Арістотель виступав переконаним захисником права індивіда, приватної власності, індивідуальної сім´ї. Приватна власність, писав він, подібно до рабства корениться в природі та є елементом сім´ї.

Велику цікавість викликає його вчення про три елементи державної влади, властиві кожному державному устрою. Як елементи державної влади він розрізняв: законодавчий орган, урядовий орган і судовий орган. Деякі автори вбачали в цьому випередження доктрини про поділ влади.

Особливої уваги заслуговує вчення Арістотеля про форму держави. Мислитель жив у період великих змін в економічному, соціальному і політичному житті Стародавньої Греції, частих змін однієї форми держави іншою. Тож головне завдання політичної теорії Арістотель вбачав у тому, щоб відшукати найдосконалішу державну форму, яка забезпечила би стабільність суспільства. З цією метою він детально проаналізував тогочасні форми держави, їхні хиби та причини державних переворотів.

Ми вже знаємо думку Арістотеля про те, що держава не може складатися лише з бідних чи багатих, що в державі існують різні суспільні групи людей, нерівних між собою. Але суттєвими елементами в державі, на його думку, є багаті та бідні. Залежно від переваги того чи іншого елементу встановлюється і відповідна форма держави. Такий висновок Арістотеля робить честь глибині його політичного аналізу.

Мислитель вважав, що від форми держави як від визначального начал багато дечого залежить у самій державі.

По-перше, всі закони визначаються політичним устроєм. По-друге, політичним устроєм визначається саме поняття громадянина. Громадянин повинен бути тим чи іншим залежно від тої чи іншої форми державного устрою. За кожної форми держави сутність громадянина змінюється.

Отже, форма держави утворює рушійне, життєве начало держави. Вона визначає собою законодавство, виховання, громадянство, характер магістратури та ін. Форма держави визначає собою різні сторони її життя.

Арістотель писав, що класифікувати речі - значить, пізнавати їхню сутність. Для класифікації форм держави він уживав одночасно два критерії. Філософ розрізняв форми держави залежно від кількості правителів, тобто, хто править - один, декілька чи більшість, як править. З огляду на це він розрізняв правильні й неправильні форми держави. За правильних форм правителі керуються загальним благом, за неправильних - тільки своєю особистою користю. У підсумку він запропонував таку класифікацію форм держави: три правильні - монархія, аристократія і політія; три неправильні - олігархія, демократія і тиранія.

Отже, справа не тільки в кількості правлячих осіб у державі, а й у тому основному напрямку, якого неодмінно одержує їхня політика. В цьому сенсі Арістотель казав, що принципом олігархії є багатство, демократії - свобода, аристократії - доброчесність, а політія поєднує інтереси багатих і бідних та примирює всі три принципи - свободу, багатство і доброчесність.

Саме тому політію Арістотель називав найкращою з-поміж інших правильних форм держав. У політії управляє більшість в інтересах загальної користі. Усі інші форми являють собою те чи інше відхилення від політії. З іншого боку, сама політія, за Арістотелем, є ніби життям олігархії та демократії. Цей елемент політії (поєднання інтересів багатих та бідних, багатства і свободи) є, на думку мислителя, в наявності у більшій частині держав, тобто взагалі характерний для держави як політичного спілкування. Тобто, політія -це державний лад, де немає прірви між бідними і багатими, де переважає середній заможний клас, із середнім достатком.

Із неправильних форм держави тиранія - найгірша. Арістотель з особливою силою вказував на її хиби. Що краще, запитав він, влада закону чи влада однієї людини? Звичайно, влада закону, відповів сам мислитель. Верховна влада закону всім надає рівність і свободу, а влада одноособова веде всіх до рабства. Влада закону є влада розуму, а влада одноособова - це влада людини, гіршої від тварини.

Відхід від закону, від права означав би, на думку Арістотеля, відхід від політичних форм до деспотичного насильства, виродження закону в засіб деспотизму. Звідси філософ зробив геніальний висновок: «Політичне управління - це управління закону, а не людей. Правителі, навіть найкращі, піддаються почуттям і афек-там, закон же врівноважений розумом». Під цим кутом зору правління закону, а не людей, означає, на думку Арістотеля, стабільність існуючих форм держави і порядку в ній, бо порядок і є своєрідним законом.

А тепер з´ясуймо, які, за вченням Арістотеля, є причини політичної нестійкості, заворушень і зміни форм держави.

Платон учив, що державні форми змінюють одна одну з певною закономірністю, тобто здійснюється поступовий перехід від найкращої, ідеальної форми до найгіршої через псування людської натури.

На думку Арістотеля, ніякого визначеного порядку у зміні форм державного устрою встановити неможливо. Але можна вивчити причини державних переворотів.

Основна причина політичної нестійкості й зміни форм держави полягає у відсутності належної рівності. Бідні повстають, бо прагнуть до рівності. Багаті, перебуваючи у кращому становищі, хочуть збільшити нерівність, набути таке майно, яким вони ще не володіють.

Отже, основною причиною державних переворотів, за Арісто-телем, є економічна і соціальна нерівність.

Філософ указував і на інші, менш суттєві причини державних переворотів - причини психічного порядку: нахабність, жадібність до багатства, страх, презирство та ін. В олігархіях причиною переворотів бувають утиски олігархами народних мас.

Мислитель допускав, що джерелом внутрішнього безладу може бути також різноплемінність населення, аж доки ця різноплемінність не згладиться.

Із сказаного можна зробити висновок, що, на відміну від Платона, який пов´язував державні перевороти і зміну форм держави головно з перемінами у свідомості й психіці людей, Арістотель на перший план висував економічні причини, а вже потім - усі інші.

Які ж засоби пропонував мислитель для подолання державних переворотів і забезпечення стабільності суспільства?

Для стійкості кожної державної форми Арістотель вважав дуже важливим утворення в державі середнього елементу, середнього класу. Там, де недостатньо сильний середній клас, виникає непо-мірковане панування чи бідних, чи багатих. У першому випадку утворюється крайня демократія, у другому - крайня олігархія. В обох випадках панування закону замінюється свавіллям. А тому, вважав Арістотель, необхідно зміцнювати середній клас.

Формування середнього класу відбувається на основі майнового цензу. Мислитель розумів, що встановити абсолютну кількісну норму цього цензу неможливо. Але слід налагодити справу так, щоб кількість осіб, які можуть брати участь у державному управлінні, все ж таки перевищувала кількість осіб, позбавлених цього права. Створивши середній клас із середнім достатком і допустивши його до управління, можна отримати «середню» форму держави, і така форма матиме найкращий державний лад.

Арістотель розумів також, що нерівність у державі може торкатись і розумових здібностей, заслуг, але не повинно бути нерівності в договорах і користуванні громадянськими правами. Доки не поважатимуть прав громадянина і не буде рівності прав, у державі існуватимуть революційні елементи. Істинним засобом проти революцій є, на думку філософа, точне визначення прав кожного громадянина і повага до них із боку всіх.

Указаний засіб є дуже важливим. Але ще важливіше, вважав Арістотель, є дотримання справедливості.

Справедливість - це передусім те, що відповідає закону. Несправедливим у цьому аспекті є кожний, хто порушує закон. Водночас Арістотель стверджував, що справедливість полягає в рівномірності, в рівному розподілі чого-небудь. Але, будучи виразником інтересів імущих класів, він не допускав зрівняння всіх громадян в їхніх політичних правах, а тим паче у майновій площині.

Звідси Арістотель розрізняв два види справедливості: мінову (зрівняльну) і розподільчу. Завдання мінової справедливості - відплата за рівне. Вона обходиться з усіма особами як із рівними в усьому, і є просто середина шкоди і вигоди. Завдання розподільчої справедливості - розподіл політичних прав кожному за гідністю.

Отже, мінова справедливість має справу з кількісними відмінностями, розподільча - з якісними. Мінова - з рівними особами, розподільча - з нерівними, оскільки вона кожному віддає належне за гідністю.

Мінова справедливість - це еквівалентні відносини, які встановлюються без урахування особливостей індивіда. За вченням Арістотеля, мінова справедливість регулює приватні взаємовідносини індивідів - договори, зобов´язання, вирівнювання шкоди і под. Розподільча справедливість полягає в урахуванні гідності кожного індивіда, а тому вона поширюється на сферу політики, політичних відносин і розподіл політичних прав.

Так, Арістотель висловився за два різні масштаби, два критерії, що видавалися йому однаково справедливими - кожний на своєму місці. Міновій справедливості він відвів галузь обміну, галузь цивільно-правових відносин, приєднавши до них сферу діяльності суду. Розподільчій справедливості мислитель відвів, головним чином, галузь політики, де мова йшла про розподіл політичних прав, різних почестей і благ, і де філософ відкрито висловився за нерівномірне їх надання громадянам, за розподіл за гідністю.

Отже, вчення про розподільчу справедливість служило в Арістотеля теоретичним виправданням політичної та майнової нерівності людей. Хоча сам мислитель вважав, що дотримання розподільчої справедливості є вкрай необхідною умовою правильної організації політико-правового життя.

Велику увагу Арістотель приділяв праву. Його теорія права була підпорядкована тим же ідеологічним завданням, що й вчення про державу. У своєму праворозумінні він поділяв положення Сократа і Платона про ідентичність справедливого і законного, а водночас вважав, що право уособлює політичну справедливість і служить нормою політичних відносин між людьми. Так він підкреслював зв´язок права з державою як моральним спілкуванням між вільними людьми. Але право як політична справедливість регулює спілкування лише вільних і рівних людей, політичні відносини влади й підкорення, а не деспотичні стосунки пана і раба.

Право характеризувалося Арістотелем так само, як і рівність, але ми вже знаємо, що, відповідно до його тлумачення справедливості, ця рівність - не абсолютна, а відносна, оскільки люди нерівні за гідністю. Рівність щодо нерівних, як і нерівність стосовно до рівних - протиприродна і суперечить політичній справедливості й праву. Загалом філософ вважав право політичним явищем, а тому називав його політичним правом, що означало неможливість його існування в неполітичних формах спілкування.

Своєю чергою, політичне право, за вченням Арістотеля, поділяється на природне і умовне (встановлене волею).

Природним правом Арістотель називав те, що скрізь має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання його в законодавстві тієї чи іншої держави. Воно природне тому, що адекватне природі людини і виражає вимоги та уявлення про політичну справедливість у людських взаєминах. Приписи природного права мислитель ніде спеціально не перелічував, але, за сенсом його концепції, до таких належать усі суспільні явища, що існують від природи: сім´я, рабство, приватна власність, війна греків із варварами та ін.

Життя людей, на думку Арістотеля, спершу спиралося на природні закони, і тільки з часом було вироблено правила поведінки - закони, встановлені людьми. До встановленого волею (умовного) права він відносив установлені людьми закони і загальні угоди, які не скрізь однакові, як не скрізь є однаковою міра вина.

Крім того, мислитель розрізняв писаний закон і неписаний (звичай). Останній він відносив не до природного, а до позитивного (умовного). Але і природний, і позитивний закони характеризуються справедливістю, хоча природне право є зразком для писаного.

Із сказаного випливає, що Арістотель розрізняв право і закон. Усякий закон у своїй основі має право. Це означає, що справедливим є лише такий закон, який спирається на право, і право повинно знайти свій вираз, втілення й дотримання в законі.

Філософ розрізняв також закони, які відповідали правильним і неправильним формам держави. Ті, що належали до правильних форм, він називав справедливими, інші - несправедливими. І все ж і за тими, і за іншими він визнавав законну силу: їх необхідно виконувати, якщо вони прийняті державою. Для попередження порушення закону слід обмежувати владу посадових осіб, головно в часі. Влада повинна бути не тільки тимчасовою, а й відповідальною. Над усім має панувати закон.

Арістотель розумів, що закон - загальна міра, він не може передбачити всі випадки життя. Якщо окремий життєвий випадок не підходить під загальне положення закону, останній підлягає зміні або доповненню. Подібне подолання негативних наслідків загального характеру закону мислитель називав правдою. Правда, стверджував він, теж справедлива, але не в сенсі букви закону, а в дусі самого законодавця. Правдива людина, навіть маючи законне право на своїй стороні, не дотримується букви закону на шкоду ближньому, а застосовує закон вільно, як повівся би сам законодавець, якби він знав цей випадок.

Арістотель розумів також, що закон не може торкатися всього, і все ж виступав за законодавче регламентування всіх основних аспектів суспільного, політичного і приватного життя людей. У цьому плані він був легістом (законником).

Як було вже сказано вище, Арістотель зображав справедливість як щось середнє між крайностями. Він не допускав поняття надмірно суворої справедливості, за якої вище право стає вищою справедливістю. Звідси мислитель виводив різницю між суворим правом і справедливістю.

Суворе право узгоджується з буквою закону; але закон, як абстрактна і доволі загальна формула, не може справедливо застосовуватися до всіх випадків. Цю ваду вузького права виправляє справедливість. Право схоже на залізну лінійку, яка ніколи не гнеться. Справедливість нагадує олов´яну лінійку лесбійців, яка гнеться відповідно до форми і контурів предмета, що вимірюється, і є придатною для всякого вимірювання.

Це положення може бути оцінено як намагання філософа принизити писані закони, підпорядкувати їх нормам звичаєвого права і наперед установленій у природі справедливості.

Завершуючи розгляд цього питання, слід сказати, що Арістотель не протиставляв природного права, як правильного, позитивному, як неправильному, як це ми побачимо в пізніших природно-правових ученнях ХУІІ-ХУІІІ ст., хоча допускав, що позитивні закони можуть бути добрими і поганими. Оголошуючи тогочасне право деякою конкретизацією природного права, він намагався цим підняти моральний авторитет чинного в рабовласницькій Греції права.

Не обмежуючись розглядом різних тогочасних форм держави, в одному з розділів «Політики» філософ хотів показати таку державу, в якій є всі умови для щастя її громадян.

Найкраща держава, твердив він, це така держава, в якій щасливі всі її громадяни. Інтереси держави і громадян повністю збігаються. Однак радикалізм Арістотеля, який вимагав щастя для всіх громадян, був, власне, вигаданим. Він зводився до вимоги цього щастя тільки для незначної частини населення цієї держави. Із загалу громадян вилучалися всі, кого рабовласницький поліс прирікав на незабезпечене існування.

Слід, однак, зазначити, що мислитель надав своєму ідеалові конкретнішого характеру, ніж Платон. Він ставив його існування в пряму залежність від реальних умов певного міста.

Арістотель не обмежився вказівкою загальних принципів, а пропонував конкретні заходи, здатні, на його думку, привести до організації досконалої держави. А оскільки побудова такої держави залежить від наявності низки зовнішніх умов, то саме з них і почав філософ її зображення.

Великого значення Арістотель надавав розмірам і географічному положенню ідеальної держави. Вона не повинна бути надмірно великою за територією і населенням, бо такій державі важко дати належну організацію. З іншого боку, держава з нечисленним населенням не може бути самодостатньою, їй не забезпечено автаркії.

Територія досконалої держави повинна бути такою, щоб на ній росло все те, що необхідно для харчування населення. Важливо необхідним для такої держави є її сполучення з морем, яке корисне у площині оборони і постачання населення всіма необхідними продуктами.

Для досконалої держави, вважав мислитель, необхідні сприятливі кліматичні умови. Клімат повинен бути не дуже холодний і не дуже гарячий. Холодний клімат сприяє зміцненню мужності, але не сприяє інтелектуальному розвиткові. Клімат гарячий хоч і сприяє розвиткові інтелекту, але не сприяє формуванню мужності. Тут необхідна середина, яка є в наявності в Елладі.

У Арістотеля, отже, ми бачимо зачатки вчення про роль кліматочного, географічного факторів, що їх згодом розвинули у своїх працях Ж. Боден, Ш. Монтеск´є та ін.

Що ж являє собою суспільний і політичний лад у досконалій арістотелівській державі?

У досконалій державі зберігається нерівність серед населення. Держава повинна забезпечити щастя всім своїм громадянам. Але щастя передбачає дозвілля і свободу від необхідності виконувати фізичну працю. Звідси висновок: громадяни не повинні ні ремісникувати, ні робити коло землі. А з цього випливає, що ремісники і хлібороби не можуть мати прав громадянства. Отже, всі, хто працюють, за сутністю - раби.

Цим радикальним рішенням Арістотель намагався подолати протиріччя між рабською працею та працею ремісників і хліборобів, усунути необхідність утримувати за рахунок держави розорену бідноту.

Що випадало на долю громадян? На долю громадян випадали військова справа, турбота про законодавство, управління країною, суд і відправлення релігійного культу. Виникло питання, чи виконання цих функцій мало покладатися однаково на всіх громадян, чи слід було ділити людей на стани, в яких кожному відводилося здійснення особливої функції?

Арістотель був проти такого поділу, який не допускав переходу з одного стану до іншого. Він пропонував поєднати становий поділ із віковим. І ось як це повинно було виглядати: функції військові, з управління державою виконувалися тими самими особами, але не одночасно, а послідовно. У молодшому віці громадяни зайняті військовою справою, а в старшому - державною. У такий спосіб усе цивільне населення держави поділялося на два стани, тобто військовий і законодавчий. До них долучався третій стан -жерці, а отже, кожний громадянин послідовно виконував функції воїна, законодавця або судді й жерця. Поділ громадян на замкнені спадкові групи, на манір єгипетських каст або платонівських станів, Арістотель відкидав. Усі громадяни повинні були володіти рівними політичними правами та однаковою мірою брати участь у здійсненні державної влади.

Державний лад найкращої арістотелівської держави нагадував політію тим, що тут, як і в політії, політичними правами користувалася лише частина населення. У політії позбавлено політичних прав лише деяких громадян держави, а саме тих, які не відповідали умовам майнового цензу. У найкращій державі громадяни беруть участь в управлінні державою тому, що всіх ремісників і хліборобів вилучено зі спільноти громадян.

Формально найкраща держава Арістотеля - це демократія. Тут усі громадяни однаково брали участь у здійсненні державної влади. Але за сутністю це - держава небагатьох рівних між собою людей. Це ще раз підтверджується тим, що земельна власність у такій державі мала належати лише тому, хто визнавався громадянином держави. Ремісники і хлібороби нею не володіли.

Вчення Арістотеля справило великий вплив і на подальший розвиток філософії та політичної думки. В історії політичних вчень ні один із відомих мислителів античності, середньовіччя і нового часу не розминувся з творчою спадщиною Арістотеля. І в наш час триває всебічне вивчення й використання творчої спадщини мислителя.

Політичні та правові вчення середньовіччя

Загальна характеристика правової та політичної думки у середні віки.
В історії Західної Європи середні віки охоплюють більш ніж тисячолітній період (V–XVI ст.). На протязі цього періоду політичні та правові ідеї, погляди змінювалися та розвивалися. В цьому процесі можна відзначити три значні етапи. Перший, який належить до кінця V ст. середини XI ст., характеризується тим, що державність спочатку організується у великі, але доволі слабо інтегровані монархії, а пізніше розпадається на конгломерати роздроблених політичних утворень. Другий етап — період середини XI ст. — початку XV ст. Для цього періоду є типовими централізовані станово-представницькі монархії, рецепція римського права та формування "міського" (магдебурзького) права. Третій етап (XV–XVI ст.), державність якого характеризується переважно абсолютними монархіями. Особливості розвитку державно-правового життя на цих етапах мали суттєвий вплив на особливості та динаміку середньовічної політико-правової думки. Глибокий відбиток на її розвиток, як і на все тодішнє інтелектуальне життя, накладало християнство і церква. На противагу античному світогляду твориться теологічний світогляд. Античний світогляд грунтувався на двох базових засадах: 1) споконвічний порядок природи є основа універсально діючого, об'єднуючого всіх воєдино права; 2) людський розум є орган надійного пізнання права. Християнська релігія поставила під сумнів і відкинули обидві ці засади. На противагу їм вона висунула тезу про створення світу богом із нічого і вчення про божественне одкровення, яке переходить межі того пізнання, яке здійснює розум, що сприяло поглибленню ірраціоналізму середньовічного релігійного світосприйняття.
Другою ідеологічною конструкцією, яка мала визначальний вплив на зміст і формування політико-правових поглядів у цю епоху, є теоретична модель (схема) соціального розшарування суспільства. Спершу, схема Августина з його поділом людей на два розряди: пануючих і підлеглих, володарів і рабів; пізніше її витіснила тричленна модель соціальної структури: воїни, клірики та трудівники.
Визначальною для розвитку правових та політичних вчень вказаного періоду є і боротьба між світською та духовною владою за панівне становище. Власне, однією з центральних проблем політико-юридичних знань в цей період є питання про те, яка влада (організація) повинна мати пріоритет: духовна (церква) чи світська (держава). Ідеологами першої були Августин, Тома Аквінський, другої — Данте, Марсілій Падуанський, Вільям Оккам. Важливо також відзначити, що, незважаючи на ці суперечності, непохитною залишалася монархічна ідея, саме вона належить до найбільш значимих і стійких компонентів політико-правової свідомості середніх віків, хоча і вона змінювалася на протязі розглядуваного періоду.
В цілому, правова свідомість середньовіччя, як і тодішня політична ідеологія, головним джерелом таких ключових понять, як справедливість, право, законодавство, мали Біблію, хоча це джерело не перекрило впливу на середньовічну правову думку етико-юридичних поглядів давньої Греції та Риму. Разом з тим, вона мала ряд своїх, тільки їй притаманних рис. Наприклад, середньовічна правова думка заперечувала, що і на суспільстві лежить вина за вчинення злочину окремою особою, не визнавала обмеженої осудності людини, відкидала можливість допущення помилок суддями тощо. Вона вважала, що справедливість зобов'язує застосовувати до винних тільки два крайніх заходи: або жорстоке покарання у повному обсязі, або помилування. У правосвідомості тогочасного суспільства присутня повага до закону, переконаність в його безперечності, віра в його фундаментальне значення для нормального людського співжиття.
Відродження і Реформація — найбільш значні і знамениті події пізнього західноєвропейського середньовіччя. Термін "Відродження", введений в літературний обіг приблизно в середині XVI ст., на початках означав факт воскресіння, відновлення в духовній культурі тих видатних досягнень античної цивілізації, які були втрачені в епоху середньовіччя. Нині цей термін, не втративши свого початкового значення, трактується більш широко — він охоплює увесь той комплекс змін, які відбуваються в Європі в цей період, — це формування національної державності, криза римсько-католицької церкви та ортодоксальної релігії, яку вона відстоювала, формування антисхоластичного типу мислення і гуманістичної, антропоцентричноорієнтованої системи світоглядних і етичних цінностей, розквіт опертого на ідею гуманізму мистецтва тощо.
Слово-заклик "Реформація" дещо ранішого походження, ніж термін "Відродження". Вже в XIV–XV ст. воно часто фігурувало у тогочасних ідеологів, які висловлювали за його допомогою думку про необхідність вдосконалювати, покращувати церкву, світські порядки, правові інститути тощо. Пік реформаційного руху припадає на XVI ст. Якщо першою країною, з якої починається Відродження, була Італія, то центром Реформації була Німеччина. Тим спільним, що об'єднує Відродження і Реформацію в один соціокультурний феномен, є зміщення у сторону секуляризації суспільної свідомості, критика офіційної церкви та існуючих суспільно-політичних інституцій. Разом з тим, ці дві події мають і суттєві відмінності між собою. Лейтмотив Відродження — гуманізм, тобто визнання самоцінності, неперехідної значимості людської гідності, всього багатства творчих проявів індивіда, як вищого життєвого блага. Відродження прагнуло перетворити існуюче суспільство, трансформувати його в розумне і гуманне суспільство, яке б не потребувало політико-правових та ідеологічних інститутів, що протистоять йому. Воно було спрямоване проти середньовікової схоластики і догматизму, що сковували людський розум, проти всяких заборон на вільний і самостійний пошук істини. Натомість, провідна тенденція Реформації була спрямована на відновлення у початковій чистоті християнської релігійності. Для Реформації дуже показова обов'язковість жорсткого підпорядкування людини громаді, її ідеологічні концепції розроблялися у формі строгих "закритих" доктрин, як кодифіковані релігійно-політичні програми, які підлягали беззаперечному прийняттю і виконанню. "Реформація — це чітко і однозначно сформульована система істин, впроваджувана в життя. Тому за неї можна було і померти, і вбити". Релігійна нетерпимість для найбільш яскравих представників Реформації характерна не менше, ніж для представників римо-католицької церкви.
В цілому ж, слід зазначити, що найвищі результати Відродження і Реформації стали органічними і неперехідними компонентами всього наступного розвитку людської цивілізації, серед них є й певна сукупність політико-юридичних ідей і цінностей. Головна увага приділялася таким ідеям, як свобода індивіда, його самоцінність. Саме під цим оглядом актуалізувалась антична спадщина. Під поняття загального блага почали підводити уявлення про державу з республіканським устроєм, оперту на принципи рівності і справедливості. Гарантія рівності і справедливості — запорука свободи особи — вбачалася у виданні і дотриманні законів, зміст яких узгоджується з сутністю людини. У період Відродження оновлюється давня концепція суспільного договору, яким пояснювалась як причина виникнення держави, так і легітимність державної влади; акцент робився на значенні вільного виявлення своєї волі всіма організованими в державу людьми, звичайно добрими від природи. В цілому, в епоху Відродження і Реформації закладаються основи раціонально-логічного, вільного від схоластики і догматизму підходу до розуміння державно-правових явищ та їхньої суті.

Марсілій Падуанський
"Захисник миру" складається з трьох трактатів. У першому розвивається світська теорія держави, в другому викладаються погляди на суть і призначення церкви, у третьому формулюються висновки. Марсілій опирається у своєму трактаті на раціоналістичне вчення Арістотеля, концепцію єдиного розуму Аверроеса, він також неодноразово згадує Біблію, як книгу, "з якої можна почерпнути знання про божественний закон", він також посилається на Тому Аквінського, Августина.
Розглядаючи погляди Марсілія на державу, необхідно зазначити, що він розглядає її відповідно до античних поглядів, називаючи її формою досконалого устрою суспільства. Держава для нього — це світський інститут, який розвивається за власними законами і має "власну субстанцію"; "це постійна спілка, завдяки якій людина досягає самодостатнього життя". Розглядаючи походження держави, він вважає, що вона виросла з сім'ї, як первинного, найпростішого елементу людської асоціації. Саме з появою держави він пов'язує і появу політичної влади. Згідно з Падуанським, держава — це результат природного прагнення кожної людини до досконалого життя.
Держава досконала, якщо вона добре управляється, має хороші закони, а також виконує функції, що забезпечують підтримку миру. Саме Падуанському належить перше "політичне" трактування миру, як засобу для досягнення "громадянського щастя", а не як універсального порядку, що підтримується божественним правом. Досягається він у тому випадку, коли кожна людина в державі отримує можливість безперешкодно займатися своєю діяльністю, завдяки узгодженому функціонуванню всіх органів держави, досягненню певного правового порядку.
Під людськими законами Марсілій розумів "правила", що регулюють людську поведінку і містять накази, заборони і дозволи, і наділені примусовою силою. Саме у примусовості, як специфічному юридичному атрибуті, він бачить суть законів, які виступають, як приписи людської влади. Призначення людського права полягає, з одного боку, у регулюванні відносин в державі: — це "універсальний суддя громадянської справедливості і загальної користі", а з другого, — в утриманні людської влади від свавілля, тобто у контролі за здійсненням влади правителем на основі права.
Основою політичного вчення Марсілія Падуанського є його трактування народного суверенітету, згідно з яким сувереном в державі є народ-законодавець. Відповідно до цієї концепції, народ створює закони держави, тобто є legislator humana (людським законодавцем). Він призначає уряд (правителя) і контролює його діяльність, а в разі необхідності змінює їх. Важливою функцією народу-законодавця є контроль за тим, щоб закони переслідували "загальну користь", справедливість.
Виконавчі функції в державно-правовій концепції Падуанського виконує уряд, на чолі якого стоїть правитель, який обирається народом і йому підзвітний. Головне завдання правителя — проводити на практиці те, що вважає необхідним народ-законодавець. Важлива функція правителя — здійснювати правосуддя: він повинен судити, здійснювати свою владу і виконувати свої рішення на основі закону. Якщо ж правитель відступає від законів або перетворюється у тирана, то народ може покарати і, навіть, скинути його.
За вченням Марсілія, законодавець завжди незмінний, у той час як правитель може мати різний устрій, який обумовлює форму правління: виконавчі функції можуть бути довірені одному, багатьом або всім. Щодо форм держави, то він, так як і Арістотель, розрізняє три правильні і три неправильні форми. Марсілій виступає за монархію, тобто правління одного, але за монархію виборну, оскільки у такому випадку "народ завжди зможе вибрати найкращого, тоді як при інституті спадкового правителя ця умова дотримується дуже рідко.
Значення та вплив Марсілія Падуанського на формування пізнішої європейської думки досить значні. Його називали "родоначальником всіх демократичних авторів нового часу" та підкреслювали, що його "з найбільшим правом можна зарахувати до предвісників правової держави в новому розумінні", що він створив "нове вчення про державу, побудоване на раціоналістичних засадах".

Поиск по сайту: