Середньовічна естетика

Середньовічна культура – це культура релігійного типу, якому притаманна різка перевага релігії над усіма іншими сферами культури. Центральне місце у християнській моделі світу належало Богу, як вищому, всеохоплюючому началу. Бог є творцем світу з його упорядкуванням.

Традиції античної естетики після розпаду Римської імперії продовжували своє існування у Візантійській державі, проте відбулося перенесення акцентів від таких естетичних категорій як гармонія та міра до категорії піднесеного. Розвиток естетичної думки епохи Середньовіччя відбувався під впливом християнської доктрини, що зумовило її специфічність, підпорядкованість релігійним вимогам. Головне місце в естетичній системі займала божественна краса. А світ наповнений красою, оскільки він – творіння Бога. Творчий процес був прирівняний до божественного акту, бо художник – це посередник між вищими силами та людьми. Завдання мистецтва полягало не в реалістичному відображенні світу, а в тому, щоб застосовуючи символи, алегорії та знаки, натякати на вічне.

Характерною рисою християнського світогляду є його символізм. Тобто сприйняття і тлумачення кожного предмета або явища природного світу як певного знаку – символу світу божественного, духовного. Архітектуру та скульптуру цього періоду називають "Біблією в камені" через те, що вони відображають прагнення людини до Бога. Значна висота готичних храмів, їх прагнення вгору та вертикалізм, символізують "порив та політ віруючої душі". За принципом символізму побудовані зображення святих на іконах. Великі очі – дзеркало душі – є символом пріоритетності духовного над земним.

Найвизначнішими представниками естетики середньовіччя виступають Аврелій Августин, Псевдо-Діонісій Ареопагіт і Тома Аквінський.

Аврелій Августин (Блаженний) (354-430) вважав, що в центрі світотворення знаходиться Бог – триєдність абсолютної істини, добра та краси. Бог створив світ за законами краси, тому він є прекрасним. Краса ієрархічна і виступає мірилом усіх речей. Вона втілюється в таких принципах як цілісність, єдність, порядок та форма. Значну увагу філософ приділяв питанню мистецтва, змістом якого виступає краса, насамперед духовна. Пріоритетним є мистецтво, що відтворює саме таку красу: поезія та музика. Всі мистецтва повинні долучати людину до краси та духовних цінностей. Це можливо шляхом прямого емоційно-естетичного впливу, чи за допомогою візуальних знаків-символів. Знак у Августина стає універсальною категорією. Знаками виступають різні міметичні зображення, мова, алегорії та ін. Саме знаки натякають на божественну сутність речей, ведуть до розуміння істини, навіть насолоду від сприйняття творів мистецтва. Знаково-символічний характер мистецтва став однією з характерних рис естетичного мислення в Середні віки.

Псевдо-Діонісій Ареопагіт (V чи поч. VI ст.) вважав, що за допомогою прекрасного відбувається залучення людини до Бога, як джерела краси. Передача вищого знання здійснюється через розуміння символів. Він вирізняє два типи символів – "подібні" та "неподібні" до архетипу. "Неподібні" вищі, бо через відсутність зв'язку з предметом легше направити уяву на дещо протилежне зображенню – на абсолютну духовність. Навіть потворні предмети та явища можуть бути символами духовного. Повне розуміння символів дає найвищу насолоду.

Тома Аквінський (1225-1274) в естетиці розробив вчення про форму (ідею) та сутність (матерію), визначаючи прекрасне як сукупність суб'єктивних та об'єктивних характеристик предмета. Ними виступають об'єктивні (пропорційність, духовність, повнота, досконалість) та суб'єктивні (духовна насолода, яку відчуває людина споглядаючи об'єкт) характеристики. Краса оцінюється не як символ божественного, а як природна краса, від споглядання якої людина отримує задоволення. Наголошував на ідеалізаторській функції мистецтва, коли митець створює прекрасне з потворного.

Поиск по сайту: