Революційнй подіі в Украіні в 1905-1907 роках

Українська парламентська громада. На початку ХХ ст. економічна криза 1900-1903 рр. і поразка в російсько-японській війні, яка показала гнилість царського режиму, загострили суспільні суперечності і прискорили наростання революційної ситуації, в країні гальмом подальшого розвитку Російської імперії залишалися: необмежне єдиновладдя царизму; поміщицьке землеволодіння; відсутність органів, які б стримували сваволю правлячих верхів; відсутність демократичних, громадських прав населення; національне гноблення. Скасувати її могла тільки революція.

В західноєвропейських країнах на той час уже відбулися буржуазні революції, які викликали докорінні зміни в економічній та політичній сферах, ввели систему буржуазного парламентаризму, демократичні права і свободи людини.

Повштовх до революції в Росії дала “Кривава неділя” (9 січня 1905 р.). Звістка про розстріл мирної демонстрації в столиці вмить рознеслася по широких просторах Російської імперії і викликала загальне обурення.

Початок революції політичні партії зустрічали по-різному. Праві партії вважали, що тільки вони віддані престолу і вітчизні, що “революція є свавілля зла, спрямоване на потоптання законності”, закликали до підтримки царського уряду. Загальноросійські ліберальні партії (кадети і октябристи), які сформувалися вже в ході революції, визнавали необхідність реформування імперії. Вони відстоювали збереження монархії, обмеженої конституцією. При цьому йти до конституції слід тільки мирним шляхом, шляхом реформ, проведення Установчих зборів на основі загального та рівного виборчого права з прямим і таємним голосуванням. Лідери цих партій засудили дії пролетаріату, селянства та революційних партій проти царського уряду.

Певну роль в революції 1905-1907 рр. відігравала партія есерів, яка оформилася наприкінці 1901 – на поч. 1902 р. Есери більше, ніж інші партії, мали вплив на селянство, особливо на його середняцькі та куркульські верстви. Вони закликали селян виявляти громадську непокору й захоплювати поміщицькі землі. Але вони не прагнули координувати забезпечення селянських виступів з боротьбою робітничого класу. Есери визнавали тактику збройної боротьби і особливу увагу надавали індивідуальному терору. В часи революції вони публікували і розповсюджували багато листівок, прокламацій з закликами до політичних страйків і повстань, брали активну участь у багатьох виступах робітників, селян, солдатів і матросів.

Багато організацій есерівської партії під час революції 1905-1907 рр. діяли і в Україні. Вони були в усіх українських губерніях і налічували понад 10 тис. членів. Спільно з іншими революційними й демократичними партіями (більшовиками, меншовиками, бундівцями та інш.) есери створювали страйкові комітети, Ради робітничих депутатів, профспілки, об’єднані штаби бойових дружин, бойові дружини та ін., брали участь у революційних виступах.

У 1906 р. група громадських діячів України – М.Шаповал, П.Христюк, М.Залізняк проголосили створення Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), але її існування й діяльність до 1917 р. не простежується.

РСДРП вступила в революцію 1905 року поділеною на дві фракції: більшовиків та меншовиків. Більшовики, лідером яких був В.Ленін (Ульянов), у квітні 1905 р. у Лондоні провели ІІІ з’їзд РСДРП, в якому брали участь і представники Одеського, Миколаївського, Харківського та Катеринославського комітетів. Оцінюючи революцію як буржуазно-демократичну вони підкреслювали, що її вождем повинен бути пролетаріат, а союзником – селянство. Головним своїм завданням більшовики вважали забезпечення самостійної і керівної ролі робітничого класу в революції, союз із селянством і встановлення в результаті ії перемоги революційно-демократичної диктатури робітників і селян, що згодом може перерости в диктатуру пролетаріату.

Меншовики, які відмовились взяти участь у роботі ІІІ з’їзду РСДРП, скликали в Женеві (травень 1905 р.) свою конференцію, виступили проти підготовки збройного повстання. Вони теж вважали революцію 1905-1907 рр., буржуазною. Через це провідна роль повинна належати буржуазії, кінцевим результатом революції мала стати буржуазна парламентська республіка західно-європейського типу.

Оскільки розкол партії на дві частини негативно позначався на її діяльності і єдності дій робітників, на ІV (об’єднавчому) з’їзді у квітні 1906 р. більшовики й меншовики об’єдналися у складі єдиної РСДРП. В Україні ще після Жовтневого страйку 1905 р. більшовики й меншовики, зважаючи на незадоволення робітників розколом партії, пішли на організаційне об’єднання. В Україні тоді було близько 20 тис. членів РСДРП.

УДП і УРП, що пізніше об’єдналися в УДРП (1906 р.), брали активну участь у роботі різних громадських организацій, міських дум і земств, виступали в пресі, організовували й налагоджували діяльність “Просвіти”, різних українських товариств, клубів, музичних гуртків. Вони обгрунтовували необхідність надання Україні автономії, добивалися права на вільне вживання української мови і розвиток української культури.

УНП у період революції 1905-1907 рр. продовжувала відстоювати ідею самостійної соборної України. При цьому вона визнавала різні методи – страйки, індивідуальний терор, збройне повстання: ”…Ми ідемо…до повстання, до збройного повстання за визволення українського народу від національного і економічного гніту”.

У період революції 1905-1907 рр. до УСДРП входили місцеві організації і групи, які діяли в Києві, Полтаві, Лубнах, Ніжині, Білій Церкві та інших містах, а також у Москві, Петербурзі, Львові. У березні 1907 р. в УСДРП нараховувалось 3 тис. членів. Девізом партії проголошувалось: “Через місто в село”. Робота членів УСДРП серед міських українських робітників полягала в їх участі у мітингах, розповсюдженні листівок і відозв, пропаганді на селі. Головним методом боротьби УСДРП вважала страйк.

Отже, в ході революції в Україні, як і в усій Росії, в рух прийшли всі класи й соціальні верстви. Їх ідеологію та интереси найбільш повно відображали політичні партії, які в цей час інтенсивно формувалися й розгортали свою діяльність. При цьому в Україні діяли як організації загальноросійських партій, так і українські національні партії.

З кожним місяцем революція набирала сил, ставала справді народною. Безпосереднім і найближчим її завданням було повалення царизму, встановлення демократичної республіки, 8-годинного робочого дня, конфіскація поміщицьких земель, подальший розвиток капіталістичних відносин.

Революційна боротьба у жовтні 1905 р. переросла у загальноросійський політичний страйк. Одними з перших в Україні застрайкували харків’яни: залізничники, телеграфісти, робітники всіх заводів і фабрик, друкарень, конки, службовці, студенти й учні. Страйк охопив усе місто і став загальним, був створений коаліційний комітет для проведення страйку. У наступні дні страйк охопив Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одесу та інші міста. Всього ж у жовтневому страйку взяли участь 120 тис.робітників України.

На середину жовтня страйк охопив усю Росію. Сили царського уряду були паралізовані і він змушений був 17 жовтня видати маніфест, який обіцяв забезпечити демократичні свободи, скликання законодавчої Думи. Ряд політичних партій (в т.ч. більшовики, українські соціал-демократи) бойкотували вибори до першої Державної Думи. Тільки УДРП висунула своїх кандидатів. Жовтневий політичний страйк, а потім грудневе збройне повстання викликали подальше піднесення селянського руху.

Селянський рух восени 1905 р. охопив 13 повітів Європейської Росії. В Україні у жовтні-грудні 1905 р. відбулося понад 1800 селянських виступів у 64 повітах (з 94). Як і раніше, вони мали в основному антипоміщицьке спрямування. Всьго за 1905 р. в Україні відбулося близько 4 тис. селянських виступів, якими було охоплено понад 6 тис. сіл з населенням понад 5 млн. чол.

На Лівобережжі і Півдні України відбулося найбільше гострих виступів селян, було розгромлено 540 поміщицьких маєтків. У ряді випадків селяни створювали селянські комітети, які керували виступами.

Навіть в армії вибухали повстання. Найзначнішими з них були виступи на броненосці “Потьомкін”, крейсері “Очаків”, повстання саперів у Києві та інші. Всі ці події яскраво свідчали про наближання збройного повстання. Воно почалося на початку грудня 1905 року.

В Україні основним центром збройної боротьби проти царизму став Донбас. Найбільшого розмаху донбаське повстання набуло 17-20 грудня 1905 р. у Горлівці. Бурхливо розвивались події в інших районах України. Протягом грудня збройні виступи робітників відбулись в Харкові, Олександрівську, Києві, Дебальцевому та Миколаєві.

12 грудня відбувся збройний виступ робітників Харкова, який очолили більшовики Б.В.Авілов, О.П.Васильєв, Ф.А.Сергеєв (Артем) та ін. Після його поразки багато учасників повстання виїхало з міста на вузлові станції – Люботин, Куп’янськ і Лозову, щоб спільно з місцевими робітниками продовжувати боротьбу. Опір карателям вчинили захистники Люботина. Козаки двічі – 15 і 16 грудня – намагалися захопити станцію, але безуспішно. Тільки 17 грудня, застосувавши проти повсталих артилерією, війська змогли оволодіти станцією Люботин.

Грудневе повстання в Україні, яке було складовою частиною збройної боротьби робітничого класу всєї Росії, зазнало поразки. Причинами поразки були розрізненість, неорганізованість, погана озброєність, обороний характер повстання, неодночасність виступів, слабкість керівництва, недостатня участь селянства та інші.

Початок ХХ ст. характеризується масовими хліборобськими страйками. Найбільшого розмаху досягнув страйк 1902 р. у Галичині (взяло участь до 200 тис. сільських робітників), який був організований всіма українськими партіями. Утворилися селянські страйкові комітети. Їм вдалося змусити землевласників платити за працю не 12-й сніп, а 7-9-й. На придушення страйків австрійська влада кинула війська і жандармів. Було заарештовано 4 тис. селян, з них понад 780 чол. були засуджені до ув’язнення.

У 1900-1903 рр. у Східній Галичині відбулося 70 робітничих страйків, які часто супроводжувалися мітингами, зборами і демонстраціями. Це були переважно економічні страйки, однак починають висуватися і політичні вимоги (першотравневі виступи, боротьба за введення загального виборчого права, рух за визнання робітничих організацій). Окремі страйки набувають політичного характеру і мають загальнодержавне значення. Серед них -–страйк 5 тис. будівельників (1902 р.), 8 тис. нафтовиків Борислава (1904 р.). У 1903 р. страйкували мебльовики Ужгорода. Страйк набув політичного характеру. 1904 р. було позначено спільними діями галицьких та закарпатських робітників.

З великим захопленням зустріли західноукраїнські робітники, селяни, передові громадські діячі звістки про першу російську революцію 1905-1907 рр. У січні-лютому 1905 р. у Львові, Чернівцях, Тернополі, Дрогобичі, Станіславі, Коломиї та інших містах і селах прокотилася хвиля масових мітингів, демонстрацій, зборів, учасники яких гаряче вітали революцію в Росії і висловлювали свою солідарність з трудящими Російської імперії.

В період 1905-1907 рр. страйковий рух цього регіону під впливом російської революції досяг своєї кульмінації. У 1905 р. число підприємств, охоплених страйками, зросло проти 1900 р. майже в 4 рази, а кількість страйків – більше, як у 3 рази. Загалом протягом 1905-1907 рр. у Східній Галичині відбулося понад 220 страйків, у яких взяли участь понад 40 тис. робітників близько 1750 підприємств. Більш масовими й чисельними були страйки і виступи селян в Північній Буковині і Закарпатті.

У жовтні 1905 р. виступи в Австро-Угорщині, в тому числі і в Західній Україні та події в Російській імперії, примусили австрійський уряд 4 листопада 1905 р. заявити про свою згоду на введення загального виборчого права. Після поразки революції 1905-1907 рр. революційний рух пішов на спад. Але він не припинився і продовжувався, хоч і з меншим розмахом, до початку першої світової війни. Широку діяльність розгортало товариство “Просвіта”. На 1914 р. в Галичині воно мало 77 регіональних філій, близько 3 тис. сільських читалень і стільки ж бібліотек. При читальнях діяли театральні гуртки, хори, оркестри.

У 1906 р. в Австрії було впроваджене загальне виборче право, наслідком чого стало обрання до загальнодержавного парламенту (попри численні порушення виборчого закону) 21 українського депутута: 17 націонал-демократів, троє радикалів і одного соціал-демократа. З’явилося багато нових українських шкіл, кілька українських кафедр у Львівському університеті, чисельні кооперативи та молодіжні товариства. Дуже важливим фактором життя Галичини стала українізація міст. Одночасно нищівної поразки зазнав колись потужний рух русофілів. Так, у 1913 р. на виборах до галицького сейму, попри велику грошову підтримку з Петербурга, русофіли провели лише одного депутата, українофіли різних партій - 30.

Після поразки грудневого збройного повстання революційний рух почав спадати. Але боротьба трудящих ще продовжувалась. Масові виступи робітничого класу відбувалися у річницю “Кривавої неділі”, у першотравневі дні, та дні святкування річниць революційних подій.

У післяреволюційний період робітничий клас України не припинив своєї боротьби. Не припиняло боротьби й селянство. У 1907-1910 рр. проти поміщиків відбулося понад 1400 виступів. Однак селянський рух, як і в інших регіонах Росії, носив стихійний характер. Розвивався він хвилеподібно і не збігався з революційними виступами робітників.

Революція 1905-1907 рр. для українських земель мала велике значення. Хід революції засвідчив, що соціальне й національне визволення пригноблених народів залежало передусім від успіхів спільних дій трудящих всієї Росії. Революційні події змусили царський уряд послабити національний гніт й пійти на поступки. Законом від 24 листопада 1905 р. дозволялося видавати літературу національними мовами, випускати журнали і газети, створювати культурно-освітні товариства й відкривати національні театри. Тривалий час передові українські діячі домагалися ліквідації чинності Емського акту 1876 р. і заборони друкування літератури українською мовою. Першою українськомовною газетою вийшла 12 листопада 1905 р. в Лубнах газета “Хлібороб”, редактором-видавцем якої був М.Шемет, однак пізніше вона була заборонена адміністрацією. У Полтаві у грудні 1905 р. почав видаватися політичний, літературний і науковий журнал “Рідний край”. У Києві газета “Громадська думка” (потім “Рада”), організаторами якої були лідери УДРП С.Єфремов, Є.Чикаленко, газета “Боротьба”, сатиричний журнал “Шершень”. Виходили також газети у Харкові – “Слобожанщина”, в Одесі – “Вісті” і “Порада” та ін. Крім газет, в Україні друкувалися й журнали. У Києві виходив місячник “Нова громада”, редактором якого був Борис Гринченко, а з 1907 р. замість “Киевской старины” вирішено було видавати “Україну”. В цілому в 1906 р. видавалося українською мовою 18 газет і журналів, а протягом 1905-1907 рр. – 25, із них в Україні – 21.

Велике значення для розвитку української преси мало рішення перенести зі Львова до Києва “Літературно-науковий вісник”. Зробив це Михайло Грушевський, тодішній редактор журналу, з двох міркувань: по-перше, він вважав, що журнал повинен виходити в столиці України; по-друге, таким чином реалізувалася ідея створення свого роду духовного містка між двома частинами України – російською та австрійською.

У 1906 р. у Санкт-Петербурзі була опубликована одна з перших узагальнюючих праць з історії України - книга О.Єфименко “История украинского народа”. У 1907 р. там же здійснено перше повне видання “Кобзаря” Т.Шевченка, а у 1908 р. вийшла книга М.Аркаса “Історія України-Русі”.

У роки революції на Наддніпрянщині, за прикладом Галичини, виникли українські культурно-освітні товариства – “Просвіти”. Вони діяли в Києві, Кам’янці-Подільському, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Житомирі та іншіх містах. Українські “Просвіти” були засновані і працювали і в ряді інших місцевостей Росії, де жили українці – в Катеринодарі, Мінську, Баку та інших містах.

“Просвіти” організовували бібліотеки й читальні, видавали українською мовою книжки, влаштовували для населення лекції, музично-драматичні вечори та ін. У “Просвітах” активну участь брали видатні діячі української культури: Леся Українка, Микола Лисенко, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Дмитро Яворницький. Одночасно з “Просвітами” в Україні почали виникати кооперативи, які організовували взаємодопомогу селян і проводили культурно-освітню роботу.

Сподівання на вільний національний розвиток і національне самовизначення посилились. Певні надії покладалися, зокрема, на представницький орган, а потім і на законодавчий парламент.

У І Думі, яка працювала 72 дні (від 27 квітня до 8 липня 1906 р.), представники пригноблених в Росії народів для об’єднання сил і відстоювання своїх прав створили “Спілку автономістів-федералістів” (близько 120 депутатів), яка вважала необхідним здійснити принцип автономізму, як можна більшу децентралізацію державного управління, забезпечити всім громадянам право на культурне й національне самовизначення. До Спілки ввійшли українська, литовська, татарська, естонська та інші парламентські групи.

Водночас члени Думи від України створили свою окрему фракцію – Українську парламентську громаду (понад 40 депутатів). Її головою обрали адвоката й громадського діяча з Чернігова І.Шрага. Серед членів громади були такі українські діячі, як В.Шемет і П.Чижевський з Полтавщини, барон Ф.Штейнгель і М.Біляшівський від Києва, професор М.Ковалевський, чернігівський земський діяч О.Свечин та ін. Громада почала видавати в Петербурзі російською мовою свій друкований орган – журнал “Украинский вестник”, редактором якого став М.Славинський, секретарем – Д.Дорошенко. Для допомоги громаді зі Львова до Петербурга переїхав М.Грушевський.

Вирішення українського питання думці від України не відокремлювали від вирішення загального питання про перебудову держави на принципах рівнаправ’я народів, національно-територіальної автономії. Українські депутати мали намір виступити з написаною Грушевським декларацією про реформування Російської імперії. В ній вимагалося: введення федеративного устрою як основи для організації майбутніх національних стосунків; використання в даний момент принципу національно-територіальної автономії як фундаменту нового державного устрою; територія, де проживає більшість українського населення, виходила з існуючих адміністративних одиниць, створювала органи самоврядування під керівництвом народного представництва – українського сейму, що обирається загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням; прийняття закону про права мов і діалектів у державних закладах, використання в народних школах народних мов (в тому числі й української) та інш. Декларацію готувався проголосити з думської трибуни голова Громади І.Шраг, але 8 липня 1906 р. І Думу розпустили.

ІІ Дума, яка працювала 103 дні (від 20 лютого до 3 червня 1907 р.), за складом виявилась лівішою за першу. 47 депутатів з України знову створили “Українську думську громаду”. Дума відзначалась більшим радикалізмом, ніж попередня. Багато її членів поділяли погляди трудовиків і належали до думської трудової групи. До Громади входили священник А.Гриневич, М.Рубіс, селяни Є.Сайко, В.Хвіст, С.Нечитайло та інш. Громада видавала свій часопис “Рідна справа (Вісті з Думи)”.

В основу своєї діяльності Українська думська громада поклала програму УРДП, але перебувала на позиціях її лівого крила. Членів громади об’єднували спільні вимоги автономії України, широкого місцевого самоврядування, запровадження української мови у школі, адміністративних установах, суді, в церкві.

В аграрному питанні повної єдності серед депутатів не було. Селяни категорично вимагали конфіскації поміщицьких земель і націоналізації всєї землі. У робітничому питанні громада відстоювала 8-годинний робочий день, свободу страйків, робітничих спілок, страхування робітників і обмеження часу праці жінок-робітниць та дітей.

Отже, в період революції 1905-1907 рр. в Україні одночасно з революційною боротьбою проти самодержавства за демократизацію всієї країни розгортався й національно-визвольний рух, спрямований проти національного гноблення, за вільний, рівноправний розвиток українського народу серед інших народів Росії. Національно-визвольний рух в Україні охопив всі верстви населення. Хоча боротьба трудящих і виступи інтелігенції, службовців, молоді проти великодержавної політики російського царизму біли різними за формами та методами, але всіх їх об’єднувало прагнення політичних свобод і автономії України у складі демократичної Росії.

Поиск по сайту: