Володимир Антонович (1834 - 1908)

Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців слугували орієнтиром українському рухові, який був оформлений у мережу громад — напівконспіративних гуртків демократично зорієнтованої інтелігенції. Одним із лідерів цього руху був історик Володимир Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, обгрунтував природне походження нації, охарактеризував основні принципи життя трьох народів: українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами), росіян (принцип авторитету державної влади, що спричинюється до самодержавства).

Володимир Антонович - професор Київського університету - працював у галузі історії України ХVІ - ХVIII століть, Великого князівства Литовського, Київської Русі та був одним із основоположників української археології.

Своє народницьке життєве кредо Антонович сформулював у статті під назвою "Моя сповідь" (1862), надрукованій у журналі "Основа", проголосивши тим самим програму "свідомого українства". Основою цієї програми стали "культурницька" ідея, прагнення до класового примирення всередині нації, соціального компромісу: пройняте національною свідомістю українське панство повинне повернутися до народу, просвітити його й повести за собою, а ті шляхтичі, які не українізувалися, мусять покинути Україну. Таким чином, українофіли мали пропагувати прихильність до вироблених історично форм місцевого життя, підкреслювати свої національні відмінності, виховувати любов до своєї мови, звичаїв, способу й умов життя.

Цією публікацією Антонович намагався допомогти цілій групі українофільської польської інтелігенції, об'єднаних у гурток так званих "хлопоманів", визначити своє громадське становище в південно-західному краї.

Усе своє життя був прихильником народоправства і федералізму. У своїй програмі "культурництва" (українофільства) Антонович ставив вимоги " дати народові освіту й громадське усвідомлення ", стоячи на позиціях певної лояльності до уряду, намагався досягти цього виключно мирними, "дозволеними" методами.

Учений також уважав, що талановитим політиком у майбутній українській державі можна буде назвати лише ту людину, яка, будучи ознайомлена з усіма суспільними напрямами свого часу, зможе вибрати найбільш зручний момент для втілення у життя своїх планів.

В. Антонович обстоював також ідею соціального миру всередині нації (українська нація - давно утворена спільність, що виникла поза конкретним середовищем, своєрідна містична "понадкласова сила"), миру, який може забезпечити держава. Він уважав, що окремі соціальні групи можуть виробити взаємну повагу, але за умови, що панівна група, маючи свідомість, зрозуміє недоцільність експлуатації і піде на певні поступки.

Учений-народник твердив, що в історичному процесі діють певні "начала"; одні з них коріняться в основах народної техніки, властивої даному народові, інші (географічні) є зовнішніми чинниками. Історичний процес є боротьбою цих "начал" (точніше, розвиток, боротьба і взаємодія певних сил, начал і провідних ідей), унаслідок якої утворюються нові форми суспільного життя. Носіями "начал" є певні (вищі) соціальні верстви народу.

Суспільне життя, за його переконанням, складається залежно від "провідного народу" (або "духу народу"), від рівня свідомості, культури й освіти даного народу. Він уважав, що тільки при високому рівні народної освіти і культури можна найкраще втілити "провідну ідею", а при низькому - будь-які спроби організувати більш досконалі форми суспільного життя будуть марними (звідси - його програма "культурництва").

У недостатньому запасі культури як народу загалом, так і його керівників коріниться, на думку вченого, невдача українського народу втілити в життя свій одвічний демократизм (саме цей "принцип вічевий, принцип широкого демократизму і признання рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства" був провідною ідеєю українців).

Окрім того, що В. Антонович аргументував докорінні відмінності українців і росіян в антропологічних та етнопсихологічних відношеннях ("Три національні типи народні", "Погляди українофілів"), велику увагу він приділяв характеристиці українців як окремого народу (нації). Його підхід до проблеми під поглядом антропології та психології давав йому підстави стверджувати, що український народ не може розглядатися як однорідне явище.

" Народність наша, - зазначав він, - з трьох явно виражених типів: південно-західний - галицький, північний та український ". Проаналізувавши географію розміщення кожного з них, учений дійшов висновку, що " галицький тип відрізняється здатністю до найширшої ініціативи, прагненням до зближення із західними культурними народами, стійкістю у збереженні своїх національних особливостей".

Загалом же невід'ємною прикметою українського народу Антонович уважав його природжену нездатність і нелюбов до державного життя, протиставляв державі (з її регламентацією та апаратом, політикою державності задля державності) апофеоз вільної творчої суспільності.

Характеризуючи український національний тип як своєрідний бездержавний, учений наголошував, що росіяни розвинули у своєму історичному житті принцип авторитету і монархічної влади, поляки - принцип аристократизму, а українці - громадської правди і рівності; що українець знаходить задоволення у у внутрішньому усвідомленні свободи, у розвитку особистості, усвідомленні справедливості й істини.

Український же народ загалом виявився, на думку вченого, нездатним творити своє державне життя тому, що вся його енергія пішла на відстоювання свого внутрішнього, не політико-державного, а соціального устрою. Тому вияв "українського духу", провідних ідей його історичного буття потрібно шукати саме тут.

Поиск по сайту: