В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ (1882–1931)

Видатний історик і політолог. Заснував консервативну школу в українській політології.

В. Липинський написав чимало фундаментальних історичних і політологічних праць, у яких остаточно викристалізовується його монархічно-консервативна державотворча концепція. Насамперед це – “Україна на переломі, замітка до історії українського будівництва в XVII-ім столітті” (1920), “Релігія і Церква в історії України” (1925), “Листи до братів-хліборобів” (1925).

Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму В. Липинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього – це всі громадяни держави. Націоналізм В. Липинського зводиться до того, що українці відрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією.

За його схемою, існують три основні типи державного устрою: “демократія”, “охлократія” і “класократія”.

Характеризуючи “демократію”, В. Липинський зауважує, що державна влада в її умовах або ж потрапляє безпосередньо до рук “багатіїв-плутократів”, або політиків- професіоналів з-поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Розмежування в умовах демократії політичних партій позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним з прикладів такої “демократії” В. Липинський вважав Українську Народну Республіку.

До держав “охлократичного” типу В. Липинський відносить революційні диктатури, фашизм, більшовизм та ін. Для цієї системи характерне зосередження політичної й духовної влади в одних руках. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.

Найприйнятнішою для України В. Липинський вважає “ класократію” – форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, “законом обмежена і законом обмежуюча” конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною.

Пропонуючи монархічний устрій, В. Липинський заперечує демократію як метод організації нації, але не заперечує її як свободу. “Класократія” в його розумінні є гармонійною політичною співдружністю хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами.

"Листи до братів-хліборобів" стали програмою побудови незалежної України на засадах соціального партнерства і трудової монархії" "Листи до братів-хліборобів" – своєрідна доктрина українського монархізму.

У "Листах до братів-хліборобів" окреслено такі поняття, як політична культура нації, класу або стану, політична культура особистості. Ці обидва види градацій взаємно співвідносяться. Політична культура нації, за В. Липинським, виявляється у прагненні і, головне, здатності та вмінні провідної її верстви – еліти – використовувати для політичної, державницької творчості кращий політичний досвід, надбання політичної теорії і науки, норми політичної етики. У зв'язку з цим видається цікавим і корисним твердження про те, що еліта нації має завжди поновлювати себе шляхом об'єднання "старих панів з новими".

В. Липинський наголошував, що політична культура – це глибоке усвідомлення елітою свого не просто класового, а національного інтересу, що активна творча діяльність з його реалізації полягає в служінні своїй державі та здобутті політичної влади.

Політична культура є виявом усвідомлення власного інтересу класом, станом або індивідом. Отже, вона формує політичну організацію. Політичну культуру В. Липинський диференціював за типами й видами. Вид політичної культури залежить від фахової приналежності:

- політична культура правлячої групи (шляхта, хлібороби і найкращі провідники всіх станів);

- підданська політична культура (всі інші представники тих чи інших станів та інтелігенція);

- політична культура індивіда, яка класифікується за типами

Якщо провідна верства даної нації має погану пам'ять, слабку свідому політичну волю, слабку інтелігентність, при надзвичайно сильній емоційності і якщо вона пам'яті, волі і інтелігентності в собі не хоче розвивати, то нація з такою провідною верствою не може мати ані політичної культури, ані побудованого на ній власного політичного життя.

Цікаво, що основними ознаками поганої пам'яті нації, В. Липинський називав: 1) недостатній розвиток рідної історії як в історіографічній, так і в історіософічній (синтетичній) частинах; 2) недостатню кількість історичних легенд; 3) недостатню погану до справ, могил та імен предків; 4) велику схильність до денаціоналізації і різних видів "зміновіхівства" серед провідної верстви; 5) велике сприйняття найбільш абсурдних для реальних умов існування нації, чужих поступових і реакційних доктрин; 6) слабкість консерватизму, яка є наслідком слабкої пам'яті і безтрадиційності в минулому та причиною такої самої слабкої пам'яті і безтрадиційності в майбутньому.

Загалом ідеї В. Липинського не знайшли широкої підтримки. Однак багато його висновків щодо утвердження України як самостійної держави зберегли своє значення, викликаючи інтерес у сучасних політиків і політологів. Зокрема, непересічне значення мають думки про теорію еліт, які за оригінальністю можна поставити в один ряд з класичними визначеннями Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса.

Поиск по сайту: