Політична думка Київської Русі

9 століття стало початком феодальної формації, що проіснувала на Русі тисячу років, аж до середини XIX ст., і з того часу всі соціальні, політичні та ідеологічні процеси відбувалися в рамках цієї формації і нею визначалися.

Протягом певного часу не було відповідної феодальної ідеології. Іншої ж форми, крім релігійної, ідеологія того часу не знала. Тому феодальна верхівка Київської Русі відчула гостру потребу нової релігії. Ця релігія повинна була адекватно відповідати феодальній формації.

Введення Київською Руссю східної гілки християнства як офіційної релігії санкціонувало її зближення з Візантією. Прийняття християнства зміцнило становище феодальних верхів, підняло міжнародний престиж держави, дало змогу Київській Русі приєднатися до візантійської культури.

Наслідки християнізації:

- зміцнення феодальної орієнтації суспільної свідомості й використання нею культурних досягнень Візантії й Болгарії.

- Релігійна орієнтація, суттєво вплинувши на всі ідейні процеси, що відбувалися в країні, визначила тип, характер і спрямованість політичного життя.

Дослідники Київської Русі зазначають, що тут склався свій унікальний менталітет з особливою соціальною психологією і суспільною свідомістю.

Давньоруська держава не формувалась на незайманому ґрунті; вона ввібрала досвід усіх тих слов'янських та неслов'янських державних і напівдержавних організацій, які в минулому існували на цій території. Багатоетнічний характер цієї в своїй основі слов'янської держави сприяв засвоєнню історичної спадщини Візантійської та Римської імперій. Історіографічне окреслення «Імперія Рюриковичів» зустрічаємо в Іларіона, який згадує «старого Ігоря» та «славного Святослава» - перших творців цієї держави у своєму творі «Слово о законі і благодаті». У трактуванні Іларіона нова християнська держава Русь посідала своє гідне місце серед інших державних утворень того часу.

Церква і держава на Русі не знали протистояння. Логіка говорить про перевагу політичного чинника - княжої влади - над церковною організацією. Церква на Русі не відразу стала самостійною політичною силою - поступово такою вона ставала у XII, особливо в XIII ст. Властиве церкві вміння ототожнювати власні інтереси з державними сприяло тому, що церква стала суттєвим елементом її структури.

Основними творами, в яких відображені політичні ідеї, були "Слово про закон і благодать " митрополита Іларіона, “Руська Правда” Ярослава Мудрого, "Повчання дітям " Володимира Мономаха, "Повість минулих літ" літописця Нестора, "Ізборник 1076p " та ін.

Першим кодексом законів на Русі була «Руська правда» Ярослава Мудрого. З неї видно, що високо цінувалася людська честь, осуджувалися злодії та вбивці. Наші предки шанували старших і були милосердними - не запровадили смертної кари на Русі. За будь-який злочин існував штраф, і можна було викупитися грішми. Найважчою карою було вигнання з рідної землі - за крадіжку коней і за підпал. Князь Ярослав будував церкви, при них організовував школи, збирав бібліотеки, поширюючи на Русі освіту.

Київський митрополит Іларіон (XI ст.) у праці-проповіді «Про закон і благодать» виступив проти рабства, за мир, злагоду між народами, вважаючи їх рівними між собою, за політичну самостійність Київської Русі; відкинув закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини, закріплюють богообраність лише одного народу, закликав підпорядкуватись не такому закону, а благодаті, тобто євангельським істинам, що скасовують рабство, славлять доброту людини, роблять церкву вірною служницею держави і князя.

Для давноруських пам'яток характерне звеличування діяльного життя як істинно гідної людини. Найяскравіший приклад - «Повчання» Володимира Мономаха, головний зміст якого полягає в оспівуванні багатогранності, повноти людського існування, прагнення до реалізації дарованих людині інтелектуальних та фізичних можливостей. Це настанова голови держави підданим. З владою зростає і відповідальність. Правитель має бути справедливим. Є декілька порад щодо управління державою.

Віідомі також твори Кирила Турівського, Климента Смолянтича, «Повість про Акира Премудрого», де утверджується активність людського розуму, відчувається пафос «книжного панування» та етичний інтелектуалізм.

Християнська течія значно посилила ці мотиви.

Феодальному суспільству Київської Русі властиві явища і соціальної, і ідейної опозиції. Оскільки релігія домінувала в теоретичному мисленні, ідейна опозиція обов'язково набувала релігійної форми, виробляючи такі ідеї, які відрізнялися від релігійної ортодоксії. Соціальні ідеї єретичних рухів виражали потреби тих чи інших груп населення. Не посягаючи на основи феодального ладу, єретики ставили собі за мету обмежені цілі - відстояти чи поліпшити становище тих соціальних груп, які зазнавали утисків з боку верхів феодального суспільства. Такими були бюргерські єресі в Західній Європі. Близька до них єресь стригольників та ожидовілих, що знаходилась у Києві, а поширювалася переважно серед посадського населення Новгорода і Пскова в ХІУ-ХУ ст. Стригольники були противниками церковної організації, відкидали деякі релігійні служби і обряди, прийняті ортодоксальним православ'ям. Для стригольництва, як і для середньовічного єретизму взагалі, характерні елементи раціоналізму, вважалося, що розум здатний осмислювати (і переосмислювати) релігійну догматику.

Стригольництво було історичним попередником таких єресей, які в нових умовах повернули свої ідеї вже проти засад феодалізму, поставивши під сумнів можливість його подальшого існування. Але для цього потрібно було, щоб всередині феодального суспільства з'явилися перші зародки нових соціальних відносин. Через ординську навалу та в силу багатьох причин в Україні це відбулося не раніше, ніж наприкінці XV - на початку XVI ст.

У другій половині XV ст. головними центрами суспільно-культурного життя в Україні були Київ і Галицька земля. Політичне відродження Київського князівства в середині XV ст. сприятливо вплинуло на його економічний і культурний розвиток. Саме тоді Київ стає центром раціоналістично-гуманістичного руху, який охопив українсько-білоруські землі Великого князівства Литовського. Процеси, що відбувалися в культурному розвитку, були відображенням реального життя в Україні. Звернення до історичного минулого, нові редакції знаменитого «Києво-Печерського патерика» 1460-1462 рр. були зумовлені автономістичною політикою київських князів Олельковичів, що прагнули повернути Києву роль головного центру всіх українських земель.

Славетна столиця давньоруської держави за Олельковичів (40-60 -ті роки XV ст.) знову стає центром духовного життя всієї України. Цьому сприяли причини як політичного (відновлення Київського князівства 1440 р.), так і соціально-економічного порядку. Дослідники показали, що протягом другої половини XV ст. Київ поступово перетворювався на великий господарсько-торговельний центр. У його політичному й культурному житті все активнішими стають міські ремісничо-купецькі кола, які на цей час помітно зміцнили свої економічні позиції. Саме ці верстви міського населення були зацікавлені в суспільному прогресі, у розвитку науки. За Олельковичів Київ підтримував активні торговельні стосунки як зі Сходом (через Каффу), так і з Заходом (через Польщу). Тут помітно оживилася діяльність єврейської общини, яка займалася тлумаченням та перекладом книг арабсько-єврейського походження. З цих кіл вийшла так звана єресь «ожидовілих», що була поширена на Півночі, особливо в Новгороді.

Перекладна література, яка з'явилась у Києві, розцінюється дослідниками як перші паростки якісно нових порівняно з середньовічними культурних феноменів (ренесансних).

Високий рівень навчання, активна робота проти полонізації й пока-толичення, демократичність статуту Львівської школи стали взірцем для інших братських шкіл України. Львівська школа готувала вчителів і забезпечувала підручниками інші братські школи — в Рогатині, Стриї, Межибожі, Миколаєві, Луцьку, Дубні, Пінську. На початку XVII ст. братські школи існували по всій Україні.

Виникнення широкої мережі національних шкіл в Україні було наслідком загального культурного піднесення і зростання потягу народу до освіти і науки, свідченням глибокого проникнення ідей гуманізму в громадське і культурне життя.

Школи не стояли осторонь політичних проблем, які хвилювали гро мадськість. Вони виховували учнів у дусі патріотизму, поваги й любові до мови й культури свого народу і протистояли католицьким та єзуїтським навчальним закладам, що служили знаряддям полонізації укра-їнської молоді, наступу на українську культуру. Це сприяло пробудженню і зміцненню національної свідомості народних мас, посиленню їхньої боротьби за незалежність.

Програми братських шкіл і навіть їхні назви — греко-слов'янські — значною мірою зумовлювались ідеологічними мотивами. Українські братські школи вигідно відрізнялися від західноєвропейських тим, що в них навчалися діти різних станів. «Багатії над убогими в школі нічим вищі не можуть бути, — зазначалось у шкільних статутах,— лише самою наукою, плоттю ж рівні усі».

Деякі братські школи, особливо Львівська, Луцька, успішно конкурували з католицькими, єзуїтськими.

національна школа XVI — початку XVII ст. мала велике значення. Братські школи були провідниками ідей гуманізму в Україні, їхній тісний зв'язок з суспільно-політичним життям країни сприяв піднесенню національної свідомості українського народу. Педагогічний досвід братських шкіл успадкували і розвинули національні освітні заклади наступних століть.

Період конфронтації між православними й католиками приніс не лише невдачі для українського суспільства. Він сприяв культурному піднесенню, чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності. Виникла полемічна література, з'явилися гідні оборонці православної віри.

Діяльність братств, без сумніву, піднесла національну українську освіту.

Зокрема, у цьому плані повчальними є діяльність і досвід братських шкіл XVI — XVII ст.

Основною відзнакою цих шкіл було навчання рідною українською мовою і слов'янською. Це принципово відрізняло їх від католицьких шкіл, де навчання велося латинською. Навчання рідною мовою мало й виховне значення, адже відбувалося воно у спольщеному середовищі. Таким чином братські школи сприяли збереженню української мови. Вона розвивалася, ставши мовою наукових праць, літературних творів, підручників, створених викладачами братських шкіл. Зміст навчання у братських школах мав гуманітарне спрямування, організація роботи — демократичний характер. Це відповідало тенденціям західноєвропейського Відродження.

Поиск по сайту: