Естетична думка ХІХ ст

Естетика XIX ст., як і ХХ ст. характеризується величезним багатством тенденцій, які осягають багатоманітність художнього життя та розмаїття підходів до осмислення місця й ролі мистецтва в суспільстві. Домінуючою є тенденція втрати цілісності духу в його зорієнтованості на ідеал, а також втрата ідеї творчості. Втрата естетичних критеріїв творчості спричинила виведення мистецтва поза межі діяльності, вище призначення якої – формування культури переживального ставлення людини до світу, розширення духовних зв'язків зі світом у формах досконалості.

Визначальною ознакою розвитку естетичної теорії постає еклектизм методологій, а домінуючою тенденцією стає позитивізм. Характерним для науки цього періоду стало протиставлення естетичного й художнього досвіду. Художність, тобто ціннісна визначеність духовних феноменів, стала другорядною, а провідне місце посіло естетичне, розуміння якого зосереджене на одному аспекті, який абсолютизується. Акцент ставиться на крайні – шокуючі – форми вираження: позахудожні і позаморальні.

Артур Шопенґауер (1788–1860). Його естетичні погляди викладені в праці “Світ як воля і уявлення”. Естетичне споглядання повинно повністю бути вільним від усякої зацікавленості у будь-яких утилітарно значущих результатах і незалежним від будь-яких егоїстичних почуттів. Як вважає Шопенгауер, найвища мета мистецтва полягає в звільненні душі від страждань, які спричинені егоїстичними пристрастями.

Мистецтво, згідно з Шопенґауером, покликане приносити його споживачам дещо більше, ніж просте звільнення від страждань через досягнення байдужого відношення до життя: воно повинно втішати. Предметом мистецтва стають вищі ідеї. Він вважає, що мистецтво може виражати загальне, а це найбільше проявляється у поезії і особливо в музиці. Естетичне переживання і споглядання, залучають людину до світу, проміжного між природою і Світовою Волею світу, який знаходиться поза часом і простором.

Творці мистецтва, за Шопенґауером, — це такі генії, які здатні забути про своє “я” і розчинитися у власній творчості, вони стають активно безвольними, а їхніх прихильників охоплює почуття пасивної безвольності. Передусім поети і музиканти звільняються від диктату життєвих потреб, наближаючись до ідеалу звільнення від тягарів життя. Музика і, взагалі, те мистецтво, яке заставляє слухача і глядача духовно страждати, але тим самим очищатися від тих духовних установок, які стали джерелом цих мук, і відповідно відрікатися від тягарів життя, яке породжує ці муки – це великий засіб позбавлення нас від себе як носіїв життя взагалі.

Головне в мистецтві, для Шопенґауера, не форма, а пізнавальний зміст, який направлений на те, щоб зрозуміти сутність речей, з’єднатися з нею через почуття піднесеного.

Сьорен К’єркеґор (1813–1855). Естетичні ідеї філософа найповніше викладені у двотомній праці "Або – або". Естетичну позицію він вважає такою, що має спрямування в ідеальний світ, який створює сам суб'єкт. Суб'єктом естетичного К'єркеґор вбачає не лише митця, а й будь-яку особистість, яка налаштована на насолоду, можливу за умови заглиблення в естетичну реальність ігнорування наявної.

К’єркеґор осмислює поняття романтичної іронії. В її основу покладено суперечність реального й ідеального, бажаного та дійсного. Тому естетичне існування складається з окремих, нічим не пов'язаних між собою моментів. Останнє народжує відчай як стан буття. Тобто, естетичне існування в основі — трагічне.

Основною категорією в естетиці К'єркегора є «трагічне» (в праці "Поняття страху"). Джерелом трагічного є абсолютна свобода індивіда.

Фрідріх Ніцше (1844–1900) в своїх естетичних обґрунтуваннях використовує дух давньогрецької античності. Витоки його цілісності та творчий характер він вважає зумовленими єдністю двох начал: всезагального народного духу (діонісійське начало) й індивідуалізованого духу суб'єкта (аполлонівське начало). Естетичне пронизує в Ніцше всю життєвість давніх греків і визначає собою всі здобутки цього великого народу (художній розвиток, розвиток наукових знань, філософію). Основною працею, де викладені ідеї естетики — формуючого начала духу, є праця "Народження трагедії з духу музики". Вона визначає місце філософа в історії естетики саме як одного із засновниківтеорії "естетизму". Естетичне як сила здатна гармонізувати духовний світ людини, допомагає уникати відчуття безпорадності перед світом, сповненим стражданнями. Філософ вважає, що абсурдність світу можна виправдати лише естетично, оскільки буття позбавлене сенсу: в ньому панують жорстокість, страждання та страх. Лише у творчості митця світ набуває певного забарвлення, наповнюється смислом. Тому всі форми людського життя мають бути підпорядковані культурі.

Діонісійське й аполлонівське начала філософ вважає стихіями, котрі пронизують життя. Це сили, в яких художні потенціали природи отримують своє безпосереднє втілення. На противагу цим художнім станам природи кожен митець – лише " наслідувач " природи: або аполлонівський "художник сну", або діонісійський "художник сп'яніння", або водночас і те й інше, прикладом чого є антична трагедія.

Поиск по сайту: