Естетична думка ХХ ст

В естетиці XX ст. зберігаються напрями досліджень, котрі визначилися як основні у XIX ст.: філософський, психологічний, соціологічний, мистецтвознавчий. Аналіз тенденцій розвитку естетичної теорії у XX ст. доцільно починати з німецької естетики. Вона зберігала найтісніші зв'язки з філософією за традицією, усталеною від часів О. Баумгартена.

У першій половині ХХ ст. найпоширенішим був мистецтвознавчий напрям (М. Дессуар, Г. Вьольфлін, В. Воррінгер, М. Дворжак, Е. Панофський, Г. Зедльмайр). Його предтсавники розроблялися проблеми філософії історії мистецтва. Макс Дессуар довів нетотожність дослідження сфери естетичного відношення людини до світу й художньої діяльності, що зумовило розмежування вивчення мистецтва і вивчення краси та її сприймання, тобто розмежування естетичної й естетико-мистецтвознавчої («загальне мистецтвознавство») проблематики. Зв'язок естетики та художньої практики досліджується в праці Вільгельма Воррінгера «Абстракція і вчування» (1909), яка значно вплинула на становлення теорії та художньої практики експресіонізму.

Другим напрямом німецької естетики був психологічний (Р. Мюллер-Фрайєнфельс та Е. Мейман). Основна скерованість цього напряму – прагнення поєднати процеси сприймання та творчості через інтеграцію експериментального й інтроспективного методів їх дослідження. Загальна ідея творів Р. Мюллер-Фрайєнфельса («Психологія мистецтва», «Поетика») – аналіз художніх феноменів з обґрунтуванням даних психології сприймання.

В двотомній праці «Естетика» Ернст Мейман наголошує, що вивчення проблем естетики має поєднувати чотири форми її прояву: процесу творчості, твору як цілісності, естетичну насолоду й оцінку художніх творів.

Особливим підходом у межах психологічного напряму є психоаналіз 3іґмунда Фройда («Дотепність і її відношення до несвідомого», «Леонардо да Вінчі. Етюд з психосексуальності», «Поет і його фантазія») та його послідовників. Основне поняття у психоаналізі – «лібідо», – вільна, психічно спрямована енергія, що прагне реалізуватися («воно»). Блокуючись свідомістю («Я», або «цензором» – «над-Я»), витіснена сексуальна енергія сублімується (підноситься), тобто набуває соціально та культурно сприйнятих форм.

Представником естетико-філософського напряму був Микола Гартман. У праці «Естетика» він виділив три форми духу: особистісний, об'єктивний і об'єктивований. Твір мистецтва – наслідок об'єктивації творчого духу. Його природа «двошарова»: реальний план (фізично наявний твір мистецтва) і «надреальний» (глибинний) – духовний план, існування якого можливе через посередництво реального. Від суб'єкта сприймання залежить виявлення глибинного плану, причому домінуючим є розуміння сутності та призначення мистецтва як суб'єктивної здатності митця до самовираження.

Особливе відгалуження у дослідженні проблем естетики – «інформаційна естетика», що ґрунтується не на філософії, а на комплексі сучасних конкретних наук: семіотики, теорії інформації, некласичної логіки, теорії комунікації тощо. Засновник напряму – М. Бензе («Естетика» у 4 т.). Естетичне автор розглядає на основі теорії моральності та функціонально-семіотичного підходу. Матеріалом аналізу для автора є авангардистське мистецтво XX ст.

Соціологічний напрям у німецькій естетиці XX ст. започаткований Вільгельмом Гаузенштейном, а найвидатніші його представники – Г. Зіммель, В. Зомбарт, М. Вебер, Г. Маркузе й Т. Адорно. Програмна стаття Ґерберта Маркузе «Про аффірмативний характер культури» містила критику «утверджуючого» (аффірмативного) мистецтва, що створює ілюзорний світ нібито здійсненних суспільних ідеалів і розв'язаних життєвих конфліктів. Об'єктом критики філософа є суспільство вільної конкуренції та мистецтво, що слугує утвердженню його ідеалів.

В іспанській естетиці відомим теоретиком модернізму був Xосе Ортега-і-Гасет. Основна праця, що стала маніфестом авангардизму, – «Дегуманізація мистецтва». Вона містить граничне протиставлення класичного та «дискантного» мистецтва. Рисами останнього є відчуження митця від предмета зображення для уникнення переживання й усунення предмета зображення як такого, що обмежує волю митця. Філософ наголошує, що нове мистецтво принципово зорієнтоване на дегуманізацію.

Для естетики Франції ХХ ст. характерне заперечення соціального призначення мистецтва та його естетичної сутності. Ці тенденції отримали вияв у концепції Анрі Берґсона. Естетична здатність, на його думку, – це вищий рівень інтуїції, не пов'язаний зі світом практики. Для Берґсона людська здатність до естетичного сприйняття та переживання навколишньої дійсності є наслідком існування й активної дії інтуїтивної форми пізнання.

Жан-Поль Сартр у праці «Що таке література?» проаналізував особливості естетичного переживання мистецтва, акцентуючи на його катарсичній ролі. Мішель Дюфренн у працях «Феноменологія естетичного сприймання» та «Поетичне» обстоює ідею художньої цілісності твору мистецтва, наголошуючи на важливості єдності знаку й значення в процесі аналізу творів, а відтак — віднайдення відповідного «інструменту» їх аналізу.

В англо-американській естетиці XX ст. провідними тенденціями стають захист «чистого мистецтва» від техніцизму та злиття мистецтва і життя через заперечення художньої форми мистецтва. Естетична концепція Ернста Кассірера відображена у праці «Філософія символічних форм», де обґрунтовується поняття символу, що розглядається як засаднича основа культури. В основу мистецтва покладено поняття символу як «будівельного матеріалу» і продукту мистецтва й культури загалом.

До напрямів англо-американської філософської естетики XX ст. належать також теорія «естетичного досвіду», окреслена Джоном Дьюї; концепція естетичного функціоналізму Т. Манро та ін. Окреслені напрями можна характеризувати як сцієнтистські, оскільки в аналізі проблем естетики вони ґрунтуються на методах точних наук, а також на лінгвістиці, семіотиці, емпіричній психології.

Великої популярності в англо-американській естетиці набула психоаналітична теорія мистецтва. Відомим представником цього напрямку був Г. Рід. Його концепція зосереджена навколо аналізу таких проблем: творчої особистості; творчого процесу; твору мистецтва та його суспільних функцій; процесу сприймання мистецтва. Мистецтво розглядається з допомогою поняття «форма». Форма в мистецтві є символом, а мистецтво – універсальною діяльністю породження символів.

Поиск по сайту: