Зовнішньополітична діяльність Української Держави П. Скоропадського

Зміні політичної влади в Україні передувала складна дипломатична робота різних груп. Створена в Києві з представників правих кіл Українська народна громада налагодила тісні контакти з партією Українських хліборобів-демократів та Союзом земольних власників. На нараді за участю представників німецького та австрійського військового командування було заявлено про неможливість подальшої продуктивної співпраці з Центральною Радою. Окупаційним формуванням потрібен був твердий порядок, тому ухвалюється рішення, що влада мусить бути диктаторською, без народного представництва. Було розроблено план заміни владної еліти. Наприкінці квітня стало зрозуміло, що представник німецького командування генерал Ґренер дасть "добро" на переворот тоді, коли буде забезпечено:

а) визнання всіх умов Брестського миру;

б) усунення від влади Центральної Ради;

в) відкладення Установчих зборів до "повного заспокоєння" України;

г) підлеглість польовим судам осіб, що виступатимуть проти окупаційних властей;

ґ) забезпечення вільної торгівлі;

д) відновлення права власності на землю й великих маєтків за умов обов'язкового викупу селянами наданої їм землі;

е) оплату військової допомоги Україні.

Командування дало зрозуміти бунтівникам, що безпосередньої участі в перевороті не братимуть, а підтримають гетьмана тільки після його обрання. Водночас "перехід влади" відбувся під пильним оком німецьких збройних формувань.

Досі доволі дискусійним залишається питання ставлення до гетьманського перевороту з боку різних політичних партій та й самого гетьмана. Як засвідчують документи для П. Скоропадського, гетьманська посада стала не так бажаною, як вимушеною. Водночас відразу по прийнятті гетьманства він узявся за активну державотворчу діяльність.

Гетьман змінює назву держави, створеної Центральною Радою. Замість Української Народної Республіки тепер стала Українська Держава. До складу новосформованого уряду, можливо, через праву політику відмовилися увійти представники соціалістичних партій, що до цього часу формували уряд. І лише соціаліст-федераліст Д. Дорошенко погодився ввійти до цього кабінету, обійнявши посаду міністра закордонних справ. У царині зовнішньої політики новий уряд узявся відразу за справу визнання України іноземними державами. За умов окупації, звичайно, найважливішими були добрі відносини з Німеччиною. Проте окупаційна адміністрація не визнавала жодної дипломатії, діючи цинічно.

Незважаючи на скрутне становище, гетьман береться за рішучу державотворчу діяльність й у зовнішньополітичній царині. З 3 по 20 травня 1918 р. міністром закордонних справ призначають соратника гетьмана, члена Української народної громади Миколу Василенка. Нетривалий термін перебування на посаді міністра, як це не парадоксально, не завадив Василенкові закласти основи стратегії розвитку зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави за весь час правління гетьмана. На перший погляд видається доволі дивною німецька орієнтація уряду гетьмана, оскільки він не міг не розуміти слабкості німецької позиції та й, врешті, передбачити результат Першої світової війни для держав австро-німець- кого блоку. Водночас М. Василенко керувався у цьому питанні думкою про те, що Українська Держава, вийшовши з війни, зважаючи на непевне становище Німеччини, не потрапить під її протекторат, і цим, як це не парадоксально, зможе зберегти незалежність Української Держави. На користь такого твердження свідчить весь подальший перебіг зовнішньополітичної діяльності українського уряду. "Ми зберегли б Україну від більшовиків, ніяк не торкаючись інтересів Антанти і не втягуючись у німецький мішок. Саме усвідомлення, що німці не можуть перемогти у світовій війні й диктувало нам можливість розмовляти з ними для врятування краю від загибелі'*, — писав у своїх спогадах на оправдання "німецької" політики П. Скоропадський.

На час керівництва М. Василенка припадає активний розвиток зовнішньополітичної служби держави. Уряд опікувався підготовкою національних дипломатичних кадрів. З весни 1918 р. почали діяти 10-тижневі курси консульських працівників з осіб із вищою юридичною та економічною освітою. Довкола Української Держави виникало досить непросте становище, котре вимагало рішучих дій. Одразу було зроблено декілька кроків із налагодження відносин із нейтральними державами, ведучи переговори з Голландією, Данією, Італією, Іраном, Іспанією, Швейцарією та Швецією.

20 травня 1918 р. керівником Міністерства закордонних справ Української Держави призначають Дмитра Дорошенка, відомого історика, політичного та громадського діяча. Перед новим міністром виникло непросте завдання реорганізації та реформування міністерства, наповнення його діяльності реальним змістом. Цю державну структуру було поповнено високо- професійними кадрами. Також зміцнювався кадровий потенціал закордонних представництв. Єдиний Загальний департамент міністерства було поділено на два: Загальний та Департамент чужоземних зносин. Також створено Канцелярію міністерства. Структурна та кадрова реорганізація була затвердженою па законодавчому рівні. Так, 14 червня 1918 р. Законом Ради міністрів було затверджено штати дипломатичних представництв Української Держави, а Законом від 17 серпня цього ж року — штат Міністерства закордонних справ. При цьому варто зазначити, що жодних коректив у подані міністром Дорошенком пропозиції внесено не було. Цей факт свідчить про абсолютну довіру до персони міністра та його діяльності. Основним критерієм прийняття на дипломатичну роботу був професіоналізм особи, а не її ідеологічна чи політична заангажованість. Так до дипломатичної роботи залучалося широке коло фахівців, необтяжених проблемами політичного вибору. При міністерстві було створено штат радників із відомих діячів громадського руху та науки, які залучалися до ухвалення зовнішньополітичних рішень та розробки стратегії зовнішньополітичної діяльності Української Держави. Серед них на особливу увагу заслуговують О. Шульгин, М. Славинський, К. Цегельський та інші.

Така бурхлива діяльність доволі швидко увінчалась успіхом. У Києві та інших містах Української /Держави відкривається низка дипломатичних представництв іноземних держав різних типів.

Прагнучи досягти міжнародного визнання, гетьманський уряд робив кроки, спрямовані на розширення взаємовідносин передусім із нейтральними державами, що були представлені численними консульськими установами в різних містах України поряд із консульствами Німеччини та Австро-Угорщини. В архіві зберігається документ Канцелярії Міністерства закордонних справ Української Держави, в якому перелічені консульські установи іноземних держав, розташовані на території України в часи Гетьманату, він свідчить про функціонування та діяльність в Українській Державі 64 консульських установ 19-ти держав (Антанти, Четверного союзу, нейтральних), серед них 9 Генеральних консульств, 20 Консульств, 26 віце-консульств і 9 консульських агентств.

За умовами Брестського договору, Росія зобов'язувалася укласти мир з Україною. Рада міністрів УНР квапила Радянський уряд Росії, надіславши ще ЗО березня 1918 р. ноту з пропозицією негайно розпочати переговори. Раднарком уже 3 квітня надіслав відповідь, пропонуючи через день приступити до дискусії в Смоленську. Але обставини склалися так, що лише 10 травня у Києві було відкрито перше засідання переговорів між Україною та Росією, коли до Києва прибула урядова делегація РСФРР на чолі з X. Раковським та його заступником Д. Мануїльським. Делегація була доволі представницька, а до її складу входило понад 20 осіб. Делегацію Української Держави очолив професор С. Шелухин, заступниками якого почергово були І. Кистяківський та П. Стебницький. Обговоренню на переговорах підлягала низка життєво важливих для обох країн питань: припинення військових дій, встановлення демаркаційних ліній та визначення кордону, фінанси, транспорт, поштові зв'язки, питання обміну військовополоненими тощо.

Переговори минали повільно. Виникало враження, що Росія навмисне зволікає з укладенням угоди. Вже тоді виявилась, нехай і поверхово, "українськість" уряду УНР. Адже, незважаючи на знання більшістю учасників переговорного процесу російської, а багатьма й української мов, переговори провадилися через перекладачів, як і належить між незалежними державами. Кожне питання довго обговорювалося, оголошувалося безліч взаємних претензій. Здавалося, що переговори заходять у безвихідь. Незважаючи на це, 12 червня 1918 р. російсько- український договір про перемир'я було підписано. За його умовами, військові дії припиняли обидві сторони й встановлювали демаркаційну лінію, яка розмежовувала військові формування на відстані 10 кілометрів. Цим було полегшено повернення громадян на батьківщину, провадився обмін полоненими. Це відкривало можливість для подальших мирних переговорів, які тривали й далі, але помітних результатів більше не давали. Тим часом було вчинено замахи на німецького посла Мірбаха в Москві (6 липня), головнокомандувача окупаційними військами в Україні фельдмаршала Айхгорна (ЗО липня). Вони не могли не внести напруженості в переговори. Останнє засідання відбулося 7 жовтня 1918 р.

Доволі напруженими залишалися відносини з Австро-Угорщиною. Вона відмовилася ратифікувати Брестський мир через незгоду з вирішенням питання про Галичину та інші землі, які вона бачила польськими. Під впливом польських політичних сил Австро-Угорщина скасувала таємні статті договору щодо утворення коронного краю з Галичини та Буковини й навіть намагалася віддати полякам Холмщину, котру вважали українською.

Водночас, потерпаючи від неврожаю та голоду, союзники наполягали на збільшенні поставок з України сировини й продовольства. І гетьман погодився на вивезення до Німеччини та Австро-Угорщини 11 млн пудів худоби живою вагою, 300 тис. овець, 1 млн гусей і стільки ж іншої птиці, 400 тис. пудів сала, 600 тис. пудів масла й сиру, 2300 вагонів яєць, 20 % спирту виробництва 1918—1919 рр. Крім того, мали вивозити 11 тисяч вагонів спеціальних сортів дерева, 750 тис. пудів прядива, 38,5 тис. пудів залізної руди, 1 млн штук сирих шкір, 250 тис. пудів тютюну тощо.

А з новоутвореними державами на території колишньої Російської імперії, зокрема, Фінляндією, Литвою, Грузією, Кримом, Всевеликим Військом Донським, Кубаньською Радою, Румунією, Польщею, Білоруською Народною Республікою, Сибірським обласним урядом, з їхніми урядами двосторонні зносини налагоджувалися дещо легше, оскільки їх об'єднувала спільна ідея визволення та унезалежнення. Водночас установлення відносин Української Держави зі сусідами не завжди було безхмарним. Не минув увагою гетьманський уряд і проблему півдня України, зокрема, проблему Криму. Питання стосувалося територіальної приналежності природної в географічному значенні півострова до української території. Специфіка полягала в тому, що Кримом цікавилася не лише Україна, а й німецька та радянська дипломатії, які провадили складну політичну гру довкола майбутнього статусу цього стратегічно важливого півострова. Не гаючи часу, гетьманський уряд уже 12 червня 1918 р. вручає німецькому послові в Києві ноту з вимогою приєднання Криму до України. Водночас, міністерство звертається з аналогічною вимогою до уряду Криму, на що отримує рішучу відмову, оскільки більшість татарської владної еліти, що стала осередком формування політичної влади на півострові, висловила бажання щодо незалежності Криму. У відповідь на такі заяви український уряд переводить стосунки з кримським урядом на ринкові відносини. Постачання хліба, зерна, сировини й енергоносіїв здійснюється на паритетних засадах за світовими, а не за внутрішніми цінами. Після аргументів економічного характеру, що виявили природній зв'язок України й Криму, кримська влада сіла за стіл переговорів. Вони розпочалися 5 жовтня в Києві. Але ці переговори були малоефективними, бо позиції сторін не збігалися. Кримський уряд наполягав на федерації при збереженні державної самостійності Криму, Україна ж погоджувалася падати Кримові лише автономію. Ці переговори були перервані кардинальними змінами, що стрімко поширювалися в Європі та світі.

Не менш гострою та болючою була й проблема Бессарабії. Скориставшись складним міжнародним становищем України, союзниця Антанти Румунія захопила Бессарабію і не поспішала її повертати. Зав'язалася виснажлива дипломатична гра, в якій почергово брали участь уряди УНР, Української Держави, радянський уряд Росії та його український прототип. Наприкінці січня 1918 р. відбувся наступ румунської армії проти радянських частин у Бессарабії з метою її анексії. На цей крок Румунії рішуче відреагував 15 лютого 1918 р. Український радянський уряд, висловивши ультиматум із вимогою звільнити Бессарабію.

Кінець лютого 1918 р. ознаменував підписання Румунською колегією та Одеським Радяаркомом миру з Румунією за умови повного виведення її військ з Бессарабії.

З березня 1918 р. за цю справу взялася Центральна Рада, і вже того ж дня уряд УНР сповістив Румунію про те, що доля Бессарабії може бути вирішена за участю та згодою представника України на Бухарестській мирній конференції, тому що Вессарабія становить нероздільне ціле з Українською Народною Республікою. Боротьба за Бсссарабію пе могла минути без російського втручання. 9 березня 1918 р. вже між РСФРР і Румунією укладено договір, який заперечував рішення бессарабського Сфатул Церію (парламенту) про приєднання Бессарабії до Румунії. Натомість румунський уряд не поспішав вирішувати цю проблему. 15 травня 1918 р. надійшла відповідь Румунії на ноту УНР щодо Бессарабії. Румунія відкинула українські претензії на тій підставі, що Бессарабія, мовляв, не анексована, а добровільно возз'єдналася з батьківщиною. 5 червня 1918 р. вже уряд Української Держави надіслав ноту уряду Румунії з наполяганням на тому, що Сфатул Церій не правомірний вирішувати долю Бессарабії та що населення останньої прагне до возз'єднання з Україною. І лише 4 жовтня 1918 р. розпочалися довготривалі й затяжні переговори між Україною та Румунією в Києві з метою врегулювання питання про Бесса- рабію і встановлення товарообміну. Лише згодом доля Бессарабії вирішилася доволі просто — 6 вересня 1919 р. між урядом С. Петлюри та Румунією була укладена угода, за якою Петлюра відмовився від претензій на Бессарабію, а Румунія брала на себе зобов'язання постачати йому зброю й амуніцію. Цей крок став певним досвідом відмови від частини українських етнічних територій на користь інших держав взамін надання військової допомоги. Аналогічний крок С. Петлюра повторив уже в квітні 1920 р. з урядом Польщі — відмова від претензій на Східну Галичину, взамін на військову допомогу у його боротьбі за "велику Україну".

Чимало проблем зовнішньополітичного характеру змушували українську дипломатію шукати виходу, звертаючись до офіційних державних установ у Берліні. До німецької столиці з метою зміцнення відносин Німеччини з Україною здійснили офіційні візити Голова кабінету міністрів Ф. Лизогуб і сам гетьман. Було це між 3 та 17 вересням 1918 р.

Загалом поїздки лідерів Української Держави до Німеччини мали позитивні наслідки. Після візиту до Берліна прем'єра Ф. Лизогуба Німеччина визнала право України на Крим, а вересневий візит Гетьмана вирішив питання про передання Україні частини Чорноморського флоту.

Поиск по сайту: