Михайло Грушевський

Він автор десятитомної "Історії України-Руси", найбільшої історіографічної праці про український на­род, котра увійшла до скарбниці світової історіографії. Напи­сана на великому документаль­ному матеріалі архівів України, Росії, Польщі, Швеції, Туреч­чини, вона є, образно кажучи, історичним посвідченням чи паспортом українського народу. Створення М. Грушевським фундаментальної історії Украї­ни мало не лише наукове, а й політичне значення, оскільки Україна тоді була розділена між австрійськими, польськими та російськими сусідами, реакцій­ні кола яких узагалі не визнава­ли за українським народом пра­ва на існування як нації й права на власну мову та культуру.

В українській політичній історії він почав розробляти поняття "державність", "право" та "культура народу", зробивши висновок, що українці, росіяни і білоруси походять не з однієї " колиски ", а кожний з них має власне коріння. Історію України Грушевський описав від Київської Русі через Галицько-Волинське князівство, далі - через литовсько-руську добу до періоду визвольних змагань козацько-гетьманських часів і Переяславського договору з Росією. Історія ж великоруська, на його переконання, почалася із власного кореня - Владимиро-Московського князівства, яке еволюціонувало під впливом Київської Русі. Загальноросійської історії, як і загальноросійської народності, не існує: це штучна побудова. Період Київської держави - період української політичної історії, київські князі - українські князі, культура XI-XII ст. - українська культура, договори Русі з Візантією, "Руська правда" - українське право. Саме українські племена започаткували Київську імперію.

Йому належить значний внесок у концептуальне збагачення категорій "політична теорія", "політичний процес", "політичні інститути", "політична культура" тощо. Грушевський доводив, що політичні процеси відбуваються під впливом не лише економічних, матеріальних, природно-біологічних, а й психологічних, особистісних, культурознавчих факторів, де визначну роль відіграє еліта. Українська ідея, за Грушевським, еволюціонувала поряд з ідеєю свободи та незалежності і є суперечливою - з одного боку, прагнення до соборності, колективізму, з іншого - до "ячества", індивідуалізму.

Завдяки праці Грушевського значно розвинувся український конституціоналізм. Головними конституційними ідеями М. Грушевського є:

- децентралізація держави з наданням місцям широкої національної чи територіальної автономії;

- парламентське правління без застосування прямих виборів до законодавчого органу;

- поділ влади не лише за класичною горизонтальною схемою (законодавча, виконавча, судова), а й по вертикалі: у регіонах вся повнота влади належить обраним шляхом усезагального, прямого, безпосереднього і таємного голосування національно-територіальним сеймам, у центрі - парламенту, сформованому сеймами (один депутат від 4-х членів сейму);

- чітке визначення державного характеру національних окраїн, їх територій, прав і свобод людини та громадянина.

- У політиці він відстоював такі принципи:

- 1) визнання народу рушійною силою історичного про­цесу;

- 2) розуміння українського народу як окремої культур­ної одиниці;

- 3) обґрунтування ідей народоправства у вигляді народ­но-демократичної республіки;

- 4) федеративний устрій України;

- 5) відстоювання автономії України в складі федератив­них чи конфедеративних союзів;

- 6) надання переваги колективним формам власності як історично традиційним.

Три основні категорії, які в поглядах ученого посідали визначальне місце - це «народ», «держа­ва і «герой в історії», які у М., Грушевського несуть зміс­тове навантаження, почерпнуте з різних філософських си­стем.

На доповнення поняття «народ» як національно-етнічної, духовно-культурної визначеності М. Грушевський дав дефініцію «народу», яка розкривала (чи включала) антро­пологічну та психофізичну характеристику. Учений під­креслював: «Так само відріжняється українська людність. від своїх найближчих сусідів прикметами антропологічни­ми — в будові тіла, і психофізичними — в складі індиві­дуальної вдачі, у відносинах родинних і суспільних, у по­буті й культурі матеріальній і духовній.

В органічному зв'язку з проблемою «народу», його ролі і значення в історичному процесі розглядав М. Грушев­ський питання «держави». Автономно-федералістичних поглядів М. Грушевський дотримувався і в часі, коли він очолював Центральну Раду України, сподіваючись на чесну і справедливу феде­рацію з Росією, і тільки внаслідок об'єктивно необхідних процесів пішов на проголошення суверенітету УНР.

У наукових працях М..Грушевського «народ» і «дер­жава» нерозривно поєднані з «героєм в історії». Щоправ­да, М. Грушевський виставляв на перший план народ, а не особу. За його словами, свою книгу про Богдана Хмельни­цького він хотів би присвятити не йому — вождеві, а творчим стражданням українських мас, усім, хто болів тілом. і духом, напружував сили фізичні й інтелектуальні, лив свою кров і бився в тенетах ситуації, перетворюючи це велике потрясіння, викликане «героєм Богданом» і його компанією, в динаміку життя цілої України.

«Герої в історії» з'являються і виростають не самі із себе, у відриві від конкретно-історичних умов, без враху­вання, стану, вимог і потреб самого народу, у якого слід шукати підтримки. Як зазначає О. Пріцак, концепція «ге­роїв в історії» М. Грушевського виходить із твердження: «Люди, а в тім історичні постаті є продуктом епохи і се­редовища». У такому ключі учений в основному й роз­глядав історичні постаті. Але М. Грушевський був далекий від того, щоб трактувати історичних діячів як просте, механічне, автоматичне породження епохи і середовища, бо «герой в історії» діє, отже, виявляються його розум, воля, сила, а це вже суб'єкт, а не просто і тільки об'єкт історії. На цій основі і стає можливим оцінювати роль, значення «героя в історії» у світлі вимог та потреб народу.

Головним напрямом його політологічних дос­ліджень була проблема національного самовизначення.

Це поняття він формулював чітко: цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народно­сті, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку.

Що з цього випливає?

1) прагнення до самостійності є об'єктивною логікою жит­тя, необхідністю саморозвитку будь-якого національного ут­ворення;

2) самостійність і незалежність народу пов'язана не лише з територіальними володіннями, а й з відповідними Нахилами народу;

3) незалежність особистості неможлива без компетенції та відповідальності; незалежність безпосередньо залежить від енергії розвитку народу;

4) відсутність "політичної самостійності" можлива лише за умови, коли народність співіснує з іншими за ефективного громадського ладу, раціонального державного управління. Оскільки такої "благоліпності" досягти неймовірно важко, ко­жна нація має право захищати своє природне прагнення до розвитку саме політичною самостійністю;

5) багатонаціональній державі, з якої народи намагаються вирватися до політичної самостійності, залишається обража­тися тільки на свій рутинний лад, нераціональну економіку, викривлену національно-культурну політику;

6) борючися за вихід із великих політико-територіальних об'єднань, прагнучи до власної державності й політичної не­залежності, нація повинна бути впевненою, що вона виплекає у своєму середовищі розумних і далекоглядних "кермачів", які приведуть народ до процвітання;

7) тільки вільна спілка вільних народів є ефективною і з мо­рального, й з економічного погляду.

Важливою рисою діяльності М. С. Грушевського був пошук компромісів. Він стверджував, що тривкими можуть бути сто­сунки націй, засновані лише на взаємній вигоді, на узгоджен­ні своїх перспективних станів розвитку, за яких свобода, суверенітет і самобутність одного народу не зачіпають іншого.

Будучи соціалістом за світоглядом, М. С. Грушевський за­мість реальної нагоди відродження самостійної української державності довгий час відстоював ідею перебудови Росії на федеративних засадах, де б Україна була одним із суб'єктів федерації. Тільки в IV Універсалі він відійшов від цієї позиції. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав необ­хідність існування української незалежної держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входжен­ня Росії й України в загальноєвропейську федерацію.

Складною була проблема відповідності політико-громадянського устрою народним ідеалам. Оскільки такої відповідності не було, то, на думку М. Грушевського, зав­дання наукових студій полягало в тому, щоб з'ясувати, якою мірою політико-державний устрій був справою са­мого народу, тобто чи виріс він на ґрунті народнім, чи звідкись був перенесений і накинений та чи відповідав по­требам народним і яке значення й вплив мав на народні маси.

М. Грушевський розкрив бачення народу як дійової сили, яка у своїх змаганнях проносить головну ідею, що проходить крізь віки, крізь різні політичні і культурні обставини. Це ідея «національної самооборони» та «націо­нальної смерті». Вся історія українського народу — це розбудження відпорної енергії" національної.самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті.

На такій історичній основі виростають ідеали україн­ського народу, які ще досі не осягнуті. Це свобода, рівно­правність та «народний ідеал справедливості», або авто­номія. У боротьбі за осягнення своїх ідеалів український народ пройшов складну і важку історію, яка принципово вплинула на виховання і самого М. Грушевського.

М. Грушевський підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, високу красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, культур­ного та політичного виховання).

Як і народники, М. Грушевський під «народом» розу­мів «село, українське селянство». Таке бачення «народу» залишилося на все життя, навіть тоді, коли він очолював Українську Центральну Раду. І тоді його позиція як пре­зидента була «селоцентрична». У своїй програмній праці «Підстави Великої України» М. Грушевський писав: «Го­ловною підставою цієї Великої України ще довго, коли не завжди, буде селянство, і на нім доводиться її будувати. У довгі часи нашого животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будучина, українське відродження і взагалі майбутність України.

Провідну роль селянства у суспільно-політичному та національному житті М. Грушевський бачив і у 20-х роках XX ст., коли в Україні відбувалися нові суспільно-еконо­мічні процеси. «Українська культурна робота, — зазначав він у 1926 р.,—для українського села ще не закінчена. Завдання сформування української робітничої верстви, що має завершити будову української національності, веде до села. Тільки коли вповні свідомі сільські верстви увіл­лються в робітничі верстви міста, фабрики, шахти та поне­суть туди українську свідомість, українізуючи цю робітни­чу верству, замість самим підлягати її русифікаційному процесові, тільки тоді наша, фактично селянська Україна дійсно стане вповні робітничо-селянською країною. Ми разом ставимо свідомо перед собою це завдання — закін­чити формацію української національності утворенням сві­домої української робітничої верстви, через повне завер­шення культурного циклю села. Мусимо пам'ятати, що українська історична робота під аспектом всебічного до­сліду селянської верстви, поруч з новими завданнями до­сліду індустріалізації України, є ще не закінченим завдан­ням, поставленим попереднім поколінням наших робітни­ків. Важкі революційні переживання останнього десятиліт­тя навчили нас звертати увагу на ті сторони історичного процесу, на котрі раніш ми менше зважали».

Поиск по сайту: