Прийняття християнства Володимиром

Повернемось знову до часів князя Володимира. Невдовзі після зустрічі з місіонерами Володимир скликає нараду бояр і старців градських, де й було вирішено відправити послів до болгар-мусульман, німців-католиків і до Візантії, щоб ще раз пересвідчитися, "хто як служить богові". Повернувшись, посли подали звіт. Відзив про болгар-мусульман був дуже негативний; не сподобалося послам і у німців: "прийшли ми до німців і бачили в їх храмах різні служби, але краси в них ніякої не знайшли". Тут треба прийняти до уваги, що католицька церква, особливо в німецьких землях, була бідною порівняно з візантійською, яка захопила величезні земельні володіння і нагромадила значні багатства, котрі лише частково зменшилися під час іконоборства. Крім того, вона була в тісному зв'язку з державною, імператорською владою. Все це позначилося на пишному й розкішному її культі. Останнє так вразило київських послів, що вони заявили Володимиру: "...служба їх краща, ніж в інших країнах". З цим відзивом послів, ймовірно підтриманим подарунками, що було у звичаї при імператорському дворі, погодились і бояри, підкріпивши його такою заявою: "Якщо б закон грецький був негарний, то не прийняла б його твоя бабуся Ольга, а вона ж була наймудріша між людьми".

На рішення Володимира вибрати з двох варіантів християнства — східний чи західний, саме перший, мали вплив цілий ряд обставин. Як уже говорилося, Володимир у своїй політиці початкової централізації східнослов'янських земель зіткнувся з Польщею, що претендувала на Червону Русь та інші східнослов'янські землі. Причому Польща, котра прийняла в 966 р. католицизм за князя Мешка І, в боротьбі з експансією німецьких феодалів прагнула спиратися на папу римського. Так, у 991 р. Мешко І переніс свою столицю з Познані, що перебувала у васальній залежності від німецького короля, до Гнєзно, котре формально залежало від римського папи.

Болеслав Хоробрий, який зайняв після нього польський престол, розірвав залежність від німецького короля і став його головним суперником у підкоренні полабських і прибалтійських слов'ян.

Володимир, отже, не міг розраховувати ні на допомогу папи римського, що був пов'язаний з Польщею, ні на союз з німецькими феодалами, які проводили політику покатоличення полабських слов'ян. До того ж у 983 р. почалося велике повстання західних слов'ян проти німецьких християнізаторів. Сучасник цих подій німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький такими словами описав жах, який викликало це повстання у німецьких феодалів: "Вони наздоганяли наших усюди як звіра, що тікає від мисливця; адже наступна відплата за наші злочини викликала у нас страх і розгубленість, а у них силу і відвагу".

Розуміючи, що із запровадженням католицтва на Русі буде посилено тиск як німецьких, так і польських феодалів, Володимир не хотів піти на цей крок, хоч і не розривав дипломатичних зв'язків з римською курією. Про останнє говорить те, що за 12 років, з 988 до 1000 p., між Римом і Руссю відбувся обмін п'ятьма посольствами з кожної сторони.

Що ж до Візантії, то вона й не гадала про підкорення Русі. Середньовічний історик Ліутпранд, який побував у Константинополі в 960 p., дав таку характеристику візантійцям: "Вони могутні не власними силами, а найманими вояками з Амальфі та Венеції, а також руськими моряками". До того ж у цей час, перед візантійськими імператорами Василієм II (названим пізніше Болгаробойцем) і Константином стояло питання про придушення повстання в Болгарії, де цар Самуїл зміг протягом десяти років (з 977 до 986 pp.) звільнити від влади Візантії дунайську Болгарію і захопити більшу частину Македонії і Фессалії. Ця неприємна ситуація була ускладнена внутрішньою смутою, що виникла внаслідок повстання малоазіатських феодалів на чолі з Вардою Фокою, котрий проголосив себе в 987 р. імператором і оволодів значною частиною Малої Азії.

Таким чином, склалася напрочуд вигідна для планів Володимира воєнно-політична обстановка. Тепер він міг вимагати те, що було неможливим за часів Ольги, тобто необхідної для охрещення церковної організації, до того ж без принизливих для Русі зобов'язань.

Треба підкреслити, що за часів Володимира Візантія не бачила для себе особливої користі в поширенні християнства на Русі. Це підтверджується й тим, що відомості про "хрещення Русі" візантійські історики часто-густо замовчують. "Всупереч усім хитросплетінням візантійської дипломатії,— пише І. У. Будовніц,— Русь веде самостійну політику, переслідуючи свою власну мету і виступаючи часом вирішальною силою в складних міжнародних сплетіннях, відмовляючись служити сліпим знаряддям у руках імперії".

Володимир не забарився скористуватися з складного внутрішнього й зовнішнього становища Візантії. У 988 р. він іде з військом у Крим і облягає Корсунь.

Логічно буде погодитися з думкою польського історика А. Попре, що Володимир йшов на це не як ворог Візантії, а, навпаки, як її союзник: придушенням повстання місцевого населення проти візантійського панування він робив послугу імператорам, ставлячи їх тим самим у певну залежність від себе.

Отже, в 988 р. здобувши Корсунь, Володимир прийняв, за словами давньоруського літописця, тут хрещення, чим і поклав початок виконанню давно задуманого плану християнізації Русі. Природна річ, що для реалізації цього потрібне було духовенство. Тому Володимир виряджає в Константинополь посольство з проханням надіслати грецьких священиків і одночасно віддати за нього сестру імператорів Анну. Останнє було дуже важливим заходом з політичного боку, особливо, з огляду на те, як гордовито ставилися візантійські басилевси до шлюбів з варварами. Коли, до речі, германський імператор Оттон І спробував сватати грецьку царівну за свого сина, то мусив прийняти таку відповідь: нечувана зухвалість думати, що "багрянородна" може поріднитися з варваром. І Константин Багрянородний у свій час неоднозначно остерігав: "Якщо якийсь народ з цих невірних та зневажених північних мешканців попросить поріднитися з царем ромеїв і взяти шлюб з його донькою.., таке безглузде прохання слід відкинути".

Тепер уже не йшлося про відмову, хоча візантійський уряд, охороняючи свій престиж, усіляко зволікав з остаточною відповіддю давньоруському володареві. Давньоруський літописець пояснював таке зволікання побоюванням Анни, вкладаючи в її уста такі слова: "Іду, як у полон, краще б мені тут померти". Однак її брати, за словами літописця, умовили Анну пожертвувати собою заради інтересів імперії.

У 989 р. Володимир знову прийшов на допомогу Візантійській імперії: він вирядив варязько-руський загін, котрий розгромив військо Барди Фоки, чим врятував імператорів від втрати престолу. Після цього, як повідомляє арабський історик Ях'я Антіохійський: "І послав до нього (Володимира) імператор Василій... митрополитів і єпископів, і вони охрестили царя (Володимира) та всіх, хто мешкав на його землі. І відправив до нього сестру, і вона побудувала багато церков у країні русів".

Якщо зважити на цю звістку, то дату хрещення Володимира, яку давньоруський літописець визначив 988 роком, можна замінити 989 роком. Однак перевагу треба віддати словам давньоруського літописця, котрий уважніше від іноземців вивчав історію своєї батьківщини. Отже, можна прийняти з певним застереженням 988 рік як дату хрещення Володимира, а початок запровадження християнства на Русі віднести на 989— 990 роки.

Київська правляча верхівка, шукаючи підпори для зміцнення великокнязівської влади, знайшла у Візантії те, чого не було у Римі, де церква перетворилася в незалежну політичну силу. Саме у Візантії існувало верховенство світської влади, а церква, як організація духовенства та мирян, була лише знаряддям у руках світського правителя. [3]

Поиск по сайту: