ХТО ВРЯТУЄ ЛІНУ ОВЕРЧЕНКО

У темряві, де хоч в око стрель, шурхотіли дві високі темні фігури. Кружляли у тісному приміщені, чимось погрюкували - то раптом двері зойкнуть і заскиглять щемливо, то дошка в підлозі рипне невдоволено.

- Маєш ліхтарик? - спитала одна фігура пошепки, тоді прокашлялася голосно, відганяючи страх.

- У машині, - сипло відповіла друга.

- Принеси, - на повний голос наказала перша, й голос той пролунав над проваллям, як давній лицарський ріг, і шпиги, котрі чатували за дверима, впізнали в голосі Ореста.

- Ліно, ти жива? - тоненько крикнув у бездонну яму його товариш, Юрась Булочка.

Провалля мовчало й дихало тяжким духом цвинтаря.

- Скажи хоч слово! - вмовляв Орест глибоку яму, але звідти - ані слова, ані зойку, ні стогону. Чорне й мертве провалля, жахлива безодня. - Ліночко, я тебе зовсім не бачу! - повторював Орест, шарпаючи двері, які не хотіли відчинятися до кінця.

Захеканий Юрасик тицьнув йому металевий пальчик-ліхтарик, що світив тонкою яскравою цівкою. Орест покрутив ручку, збільшуючи конус світла, а тоді, боячися спрямувати світло вниз, відкинув змокле волосся з чола й рукавом тернув по обличчю, здивувавшись, чому рукав став мокрим і чому в очах стоїть пелена.

- Світи, бо батарейки надовго не стане, - шепнув Юрась і ліг на край провалля, зазираючи всередину.

Світло відбилося від одної стіни, тоді від другої, почало помалу спускатися донизу. Що нижче повз промінчик ліхтаря вглиб страшної ями, то химернішою ставала надія побачити Ліну живою.

“Господи, зроби так, щоб вона була ціла, - ворушив вустами Юрасик без звуку, - Господи, зроби так, щоб вона була ціла...” Ліхтарик тремтів в Орестових руках, світло судомно блимало, а дна ямі не було й не було. “Чорна діра”, - недоречно майнуло Орестові в голові.

- Там ніби колодязь, - прошепотів Юрась Булочка. - Хіба таке може бути? Це ж не замок середньовічний...

Світло повзло й повзло донизу. Ще вихопивши з пітьми кілька цеглин на мурованих стінах провалля, промінь потонув у темній пустці. Дна не було. Я сплю, мені сниться сон, - думав Орест, - я прокинуся - а цього всього не було...

- Що ж робити? - схлипнув Юрасик, гикнув і раптом по-дитячому розплакався. - Немає дна у цій дірі! Ліно, Ліно, - загукав він, - ти мене чуєш? Ліно, відгукнися!

- Мені потрібна мотузка, - Орест зосереджено стяв вуста у нитку.

- Трос у машині, - Юрась утер носа брудною долонею, - але ж він не такий довгий, як цей клятий колодязь!.. Господи, зроби так, щоб вона була ціла...

Ліхтарик крутнувся й освітив синю курточку на довгій фігурі, що лежала на порозі, за яким не було землі. Стіни... стіни були - сірий камінь, поточений часом, де-не-де зеленкуватий, вогкий. А над головою - старе дерево низької стелі.

- Трос... Не може ж такого бути, щоб ця яма справді була бездонною?

Може, - відповів Юрась Булочка подумки. Може. І не допоможе трос, не допоможе! У два скоки від добіг до машини, витягнув із багажника сіру покручену змію і заніс її до контори. Орест простягнув руку.

- Краще я, - мовив журналіст тихо, - я легший... Потримай, щоб я не вбився.

Орест похитав головою. Перед очима плавали кола. Рухи його були повільні, загальмовані. Він хотів щось робити, проте ніяк не міг збагнути, з чого починати.

У цей час Юрасик, відступивши на крок, рвучко зав’язав вузол на віддалі сантиметрів вісімдесятьох од кінця тросу, тоді обкрутився ним і зачепив гак на кінці тросу за той вузол. Другий кінець він гаком зачепив за іржаву завісу, намотав середину тросу навколо єдиного крісла, яке дивом лишилося в занедбаній конторі, поклав крісло боком на долівку, й застиг над краєм провалля.

- Розмотуй трос помалу, - сказав він тихо. - Я спускаюся. Де ліхтар?

Орест нарешті отямився. З руки в руку помандрував ліхтарик, і розвихрана Юрасева голова нерівними стрибками почала опускатися в бездонний колодязь. Двері загрозливо харчали. Орест розмотав трос до останнього кільця й нахилився над проваллям.

- Що там? - гукнув він упівголоса.

Десь унизу блимав ліхтарик. Чулося сопіння побратима, що за одну годину став йому ріднішим за кревного брата. Трос уп’явся в долоні, здираючи шкіру до крові. З-під допіру натертої мозолі кров зацебеніла раптом, стала скрапувати стиглими краплями, і Орест фізично відчув, як та кров зв’язує його назавжди з отим чужинцем унизу.

- Я її бачу, - крикнув Юрасик дивним голосом.

- Ну?

- Я її бачу... Господи, але чому, чому так?..

* * *

Тим часом Марадона, який бачив у темряві набагато краще за пересічну людину, можна навіть сказати, незгірш за кицьку бачив він у темряві, обійшов стару контору з другого боку так, щоб двоє в чорних пальтах, які зазирали в розбиту шибку, не помітили його й не почули сторожких кроків, і опинився перед такою самою шибкою, теж, до речі, розбитою.

Стрімким рухом, який видавав неабияку фізичну підготовку, він виважився на руках і до пояса перехилився в кімнату. Уздрів одчинені двері у невідоме приміщення, крісло на підлозі, трос, який зникав у чорній дірі. У прорізі дверей стояв високий чорнявий чоловік і притримував трос рукою. Він нерозбірливо перекрикувався з кимсь, хто, здається, висів унизу. Рудокосої жінки ніде не було видно.

Марадона напрочуд швидко зорієнтувався. Він ще трошки нахилився вперед, щоб краще чути розмову, кілька секунд послухав - і ситуація видалася йому настільки очевидною, як очевидним було яблуко, що впало на голову давньому мудрецю. Кепські справи, подумав Марадона й замислився. Він помацав себе по кишенях, щось довго роздивлявся в непевному місячному сяйві, навіть клацнув чимось стиха. - От бісова халепа, - незлостиво вилаявся він згодом, намисливши зухвале. Не в його характері було випускати ситуацію з-під контролю.

Завше вайлуватий, навіть неповороткий Марадона раптом блискавично сплигнув з вікна й тінню шаснув у кущі. За мить він уже вивертав мотоцикл на дорогу і заводив мотор, і в тихому вечірньому лісі звук двигуна наполохав двох у чорних пальтах, які вартували під вікном. Мотоцикл прокотився кілька поворотів дороги, сердито форкаючи. Мотор набирав обертів. Марадона поспішав.

Мотоцикл виїхав із лісу та зупинився на виїзді на шосе. Він тремтів од нетерплячки. На шосе фари змигнули раз, вдруге, втретє, але то все були випадкові машини, які Марадоні зараз не могли допомогти. Він виглядав зовсім іншу машину...

Жовтий “жигуль” із синім написом на боці пролетів поворот до лісу, різко загальмував і здав назад. Із вікна визирнув молодий повногубий міліціянт.

- Ну, що тут у тебе? - спитав він неголосно і загасив фари, щоб не звертати зайвої уваги на свою офіційну машину.

- Тут не до конспірації, - заволав Марадона до Валерія Нечипоренка. - Вмикай свою мигавку і жени за мною!

* * *

У той час, коли Юрась Булочка висів на мотузці глибоко в кам’яному мішку незнаного призначення, двоє в чорних пальтах і важких черевиках, які крізь вибиту шибку мало що могли розгледіти в темряві, радилися, що ж його робити далі. Радилися вони пошепки, тож розчути, що вони там між собою белькотіли, не було жодної можливості.

Але хоч як тихо вони говорили, їхні перемовини таки вчула одна особа. Й саме ця особа - невисокого зросту, з важким горбом на спині, - яка було вже відійшла від старої будівлі контори на покинутому тартаку, завважила двох чорних шпигів і повернулася. Горбун підійшов тихо на гумових підборах, і двоє його помітили тільки тоді, коли він поклав обидві руки їм на плечі. Двійця синхронно здригнулася.

- Що за рейвах*? - спитав горбун упівголоса.

- Ні біса ж не видко, - повернувся один із двох, який тримався за старшого. - Схоже, руда впала в якусь яму...

- Не в якусь яму, - потер руки горбун, - а в мою яму. Прекрасно, до речі, облаштовану. Хто б міг подумати, що вони потнуться сюди, на тартак, та ще й полізуть за замкнені двері?.. А я, - горбун поплескав себе по кишенях, - як на зло запальничку десь посіяв... ох-ох-ох... Ну, то пусте, їм зараз не до мене. Хай спершу панночку свою витягнуть - якщо буде що витягати, - а там побачимо...

- А ми?

- Спостерігайте. На очі не потрапляйте, глядіть в оба, слухайте всі розмови... І чого вони сюди попхалися? Дивно, дивно...

Горбун дістав із нагрудної кишені люльку з довгим цибухом, чиркнув сірником, повільно розкурив, двічі добре пихнув, перевіряючи, чи гарно горить, і статечно подався геть. Дійшовши до паркану, він протиснувся крізь одному йому відому шпару й рушив далі.

Двоє чорних, світячи червоним гарячковим рум’янцем, знову навалилися на вікно. Горбун зовсім не ховався, знаючи, що люди в конторі не чують і не бачать нічого довкола себе. Перекривленою, з підстрибом ходою він на диво вправно обминав колоди, що розкотилися по подвір’ю, і розкидав ногами старий мотлох.

Міліційній сирені, яка летіла просто на нього, він весело підморгнув і подався геть з тартаку.

* * *

Химерна тінь майнула під колесами машини, і Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший лайнувся і загальмував, недоїхавши до паркану якихось два метри. Мотоцикл тицьнувся в машину ззаду. Валерій Нечипоренко рвучко вискочив із-за керма.

- Що там? - крикнув Марадона, якого годі було впізнати: з вайлуватого, недорікуватого простака він раптом перетворився на бійця-спецназівця з миттєвою реакцією.

- Якби знаття! Мабуть, звір дорогу перебіг. Але я його не вдарив, хай живе.

Він підійшов до паркану й постукав по міцних дошках.

- Де брама? - обернувся він.

- А це і є брама, - відповів Марадона. - З того боку колоди розкотилися, підвалили її, тому відчинити неможливо. Маєш трос у машині?

- Аякже! Навіщо?

- Сюрприз тебе чекає не з приємних, - ворухнув широкими бровами Марадона й сам відчинив багажник у пошуках тросу. - Той, хто тебе цікавить, набрав цілу команду й приперся на тартак. Команда зазнала бойових втрат: жінка, що була з ними, провалилась у якийсь глибокий льох... До речі, якщо ти швидко зазирнеш через паркан, то ще, може, встигнеш побачити тих двох, які приїхали на джипі. Машина десь там у кущах має бути. Хоча ми з тобою такого галасу наробили...

Відшукавши трос при світлі ліхтарика, Марадона закинув його собі на шию й легко перескочив через паркан. Валерій Нечипоренко переліз не так вправно й не так швидко, та врешті-решт і він опинився по той бік, ледве не гепнувшись на колоди, звалені по всьому подвір’ю.

- Темно, очі не звикли, - гукнув він до свого провідника. - Де той льох?

- Оно, бачиш, попереду будівля? Там контора: дві кімнати й третя. Оця третя і є льох... ну, може, й не льох, але щось глибоке, куди можна впасти й в’язи скрутити.

- То ти хочеш сказати... - вжахнувся Валерій Нечипоренко.

- Нічого не хочу сказати. То ті двоє бовдурів у конторі перелякані насмерть.

Валерій Нечипоренко скосив оком на власні погони й подумки з ними попрощався. Гарні були погони, тризіркові, він навіть ними трошки пишався. Наступної миті він усе зробив одночасно: розганяючи ніч, він засвітив потужний ліхтар, шарпнув двері до контори, вилаявся, перечепившись через крісло, яке лежало на підлозі просто посеред кімнати, й завис над чорною дірою, звідки долинало тяжке дихання.

Юрась Булочка висів на тросі й намагався видряпатися нагору, а Орест з усієї сили тягнув свій кінець мотузки догори, важко хекав і сичав, обдираючи шкіру на долонях. Юрасик бив ногами в краї провалля, але не міг зачепитися за камінь ні ногою, ні рукою, щоб хоч на метр піднятися вверх.

Валерій Нечипоренко спрямував сніп світла в яму, і той, сковзнувши стінами, затремтів і, нарешті, розсіяний і непевний, досягнув дна. Ліхтар вихопив биту цеглу й темний мішок, що горбом лежав на ній. Із-під мішка стирчала біла рука з розчепіреними пальцями.

Марадона крикнув своєму начальнику щось коротке й нерозбірливе, і той миттєво зреагував: двоє вони, вчепившись у трос, смикнули й потягли, причому в Марадони на долонях магічним чином з’явилися чорні шкіряні рукавички без пальців. Марадона наступив на петлю, яка зазміїлася по підлозі, й швидко перехопив трос нижче. За хвилину пом’ятий і задиханий Юрась уже відсапувався на підлозі старої контори.

- Мені кінець тросу, - командував Марадона. Орест відчепив трос і зняв його з Юрасика. Марадона дивним вузлом з’єднав два троси в один, обкрутив того кілька разів довкола пояса, сів на край провалля й спробував дотягнутися ногою до протилежної стіни. Якщо трошки посунутися на край, то можна й дотягнутися. Він якось так вивернувся, руками тримаючись за поріг у себе над головою, ногами вперся в стіну й швидко, мов ящірка, поліз донизу.

- Бачу її, - крикнув він знизу. Звідти почулося шарудіння, нерозбірлива лайка, тоді бадьорий голос: - Тягніть! Тільки помалу! Я її підтримуватиму, скільки зможу, а далі ви вже самі.

Орест, Юрась Булочка і Валерій Нечипоренко злагодженими рухами, наче вони все життя грали в одній команді, почали повільно підтягати мотузку. Спершу було легше, далі те важке, неповоротке, що було прив’язане до тросу, почало крутитися й битися в стінки колодязя, і щоразу, коли чулося приглушене “гух”, Юрасик кривився й ховав сльози.

Прив’язане попід пахвами, воно тяжко сунулося вгору, руки задерлися й стукалися в стіни, голова хилиталася з боку в бік. Без слова Валерій Нечипоренко витягнув його, відв’язав, скинув кінець тросу вниз. За хвилину розкуйовджена голова Марадони з’явилася на світ Божий: він лазив прямовисними стінами, як муха. Кинувши не потрібний уже трос, Марадона поклав пальці Ліні на шию й прислухався. Юрась шморгав носом і відвертався, нижня губа тремтіла швидко-швидко.

Марадона розгублено озирнувся чомусь саме на нього.

- Я нічого не чую...

Ліна лежала тихо й безпомічно. Брова розбита, під оком набрякла фіалкова ґуля, на щоці - смуги здертої шкіри. Долоні всі в подряпинах. Чотири пари рук підхопили кволе тіло рудокосої журналістки й обережно винесли надвір.

- А через паркан як? - Валерій Нечипоренко знервовано крутив головою.

- А так, - відповів Марадона й з розгону врізався плечем у найширшу дошку. З глухим “гуп” дошка відскочила. Для маленької Ліни діра була навіть завеликою.

Орест обережно поклав жінку на заднє сидіння міліційної машини й підмостив їй під голову свою куртку.

- Сідай до мене, - наказав Валерій Нечипоренко, стрибнув на водійське місце і, лишаючи криваві сліди долонь на кермі, задом розігнав машину. За мить “жигуль” із синім написом на боці вже гарчав на виїзді з лісу.

Юрасеві Булочці у першу мить здалося, що його всі покинули й він лишився на занедбаному тартаку один. Він лячно стенув плечима, зуби мимоволі зацокотіли, жар, що ним пашіло лице хвилину тому, випарувався, а під синю курточку уперто поліз холод. У лісі зарипіло дерево, наблизилися чиїсь обережні кроки, в пітьмі засвітився вогник. Юрасик перелякався до нудоти і ледь не впав, коли над вухом пробурмотіло голосом Марадони:

- Що це за льох ви знайшли, у якому можна шию звернути?

Розкучманий рятівник боком пройшов крізь виламану дошку у паркані. Одна кімната, друга. Крісло лежить на підлозі. Юрасик ступав слід у слід, приглядався до всього, і йому здавалися ці старі речі на тартаку незнайомими, ніби він їх ніколи до того не бачив.

Зненацька на долівці щось блиснуло, Юрась автоматично зігнувся й підняв прямокутний металевий предмет. У долоні його лежала важка і, вочевидь, дорога запальничка. На пласкому боці її маленький лилик* простер перетинчасті крила.

Двері до чорної ями, які ще хвилину тому були відчинені навстіж, самі собою прихилилися назад. Марадона потягнув їх і зазирнув. У світлі ліхтаря проступили полиці в стінах, пусті трилітрові банки, кимсь забута консерва. Замість провалля під ногами була звичайна земляна долівка.

Марадона, не вірячи власним очам, гупнув ногою об землю. Звук був глухий - такий, який буває, коли земля тверда й добре збита.

Розділ XV

ЗАМОК ДО КЛЮЧИКА

“Двір світився ясними квадратами розвішаної білизни. Вони були всюди: ховалися у гіллі вичахлих од спеки дерев, хляпали од вітру на напнутій між двох стовпчиків мотузці, звисали з чавунного поруччя балкону. Командний крик літав у повітрі, а ще - важкий задушливий аромат парфумів “Рябокінський бузок”, який завжди зависав над принишклим двором, коли з хати виходила моя кохана тітонька. На всі легені репетучи, що її чоловік - куряче гузно, діти - бісове поріддя, сусіди - тхори немиті, а влада - зграя драпіжників, вона відступала хіба під тиском сусідського пса Борька - неохоче, все ще погрожучи комусь костуром і плюючися словами; спершу губивсь у несамовитому гавкоті роздратований голос, потім зникала за дверима хати широка спина, що трусилася від гніву, й останнім вивітрювався нудотний запах парфумів...”

Юрась Булочка з великими труднощами видер із записника останню сторінку - пошматовані тросом долоні немилосердно пекли. Уривок, який написався йому у мить натхнення, був чистої води хуліганством. Оповідання для колонки “Українські химери” не вийшло б із нього жодним чином, хіба якби один із доведених до відчаю сусідів (а то й усі вони гуртом) прибив тітку, а тіло втопив у сортирі.

Юрасик сидів на розхитаному стільці у лікарняній палаті. Стілець він поставив поруч із ліжком, на якому лежала жінка з повитою білим головою. Стрижене руде волосся де-не-де визирало з-під бинтів, і Юрасю боляче було дивитися на ці руденькі коси: він-бо знав, що на потилиці, де накладали шви, коси виголені й зяє беззахисний череп. Шви накладали ще в одному місці: над бровою, і тому ліве Лінине око - оте горіхового кольору око з довгими віями - спухло та закрилось, і не знати було, чи й є там воно взагалі.

Та головне, Ліна була жива. Зі струсом мозку, з численними синцями й подряпинами, з кількома швами на голові, вона була жива. Вона ще часто чи то втрачала свідомість, чи то провалювалась у дивну дрімоту, але Юрасик, якого неможливо було відтягти від її ліжка ні вночі, ні вдень, дослухався до її рваного дихання, завмирав, коли йому здавалось: урвалося! - й щораз із полегшенням пересвідчувався: ні, дихає, жива!

Орест поїхав годувати Хованця й погуляти з ним, і Юрась Булочка лишився повноправним господарем невеличкої палати на одне ліжко. Коли Ліну до лікарні привезла міліційна машина з мигавкою, лікар із хірургії, заразившися панікою Валерія Миколайовича Нечипоренка-молодшого, поклав непритомну жінку в окрему палату, призначену для поважних хворих, і тепер Юрасик на всі пропозиції вимітатися з палати сміливо відповідав, округлюючи невинні очі: чому? я ж нікому не заважаю!

Ліна зітхнула. Журналіст припинив м’яти папір і дослухався. Дихала вона ледь чутно, та колега уже навчився розрізняти отой ледь вловимий звук і по ньому міг сказати, чи знову Ліна провалилась у дрімоту, чи скоро опритомніє. За той час короткої півпритомності він устигав влити їй до рота кілька ложок курячого бульйону, що ним його постачав Марадона. У Марадони, як виявилося, був не тільки чудовий мотоцикл, а й прекрасна дружина, молодша від нього на десять років красуня, яка поряд із недолугим чоловіком виглядала просто царівною. Якби Юрась Булочка не був уже закоханий у Ліну, його серце, мабуть, не раз би тьохнуло на вид гонористого носика і примхливих вуст...

Ні, Ліна ще не приходила до тями, та Юрасик був певен, що їй сниться щось значуще, важке. Вуста міцно стиснені, брови насуплені, а ліва, виголена брова, взялася широкими зморшками. Ліна притисла руки до грудей і згорнулася калачиком, як немовля в нутрі матері, й вартовому її здалося, що він на мить знову опинився на дні страшного провалля: так само скрутившись, лежала Ліна на камінні, так само тихо й нерухомо, вивернувши одну руку... Наляканий раптовим видінням, Юрась простягнув пальці, помацав, що Ліна тепла, послухав уривчасте дихання й повторив двічі: Боже, будь ласка, Боже, будь ласочка...

Ліні кололи на ніч димедрол, а Юрасик і сам засинав знесилено, схиливши голову на край ліжка, і схоплювався по сто разів серед ночі, боячись проспати Лінине раптове пробудження, коли вона зривається з ліжка, а тоді знесилено падає на подушку, бо світ їй крутиться в очах, у голові макітриться, а до горла підступає нудота.

Юрасик потягся до записника, тільки шкода, шкода: сторінки скінчилися, писати більше не було де, творити більше не було як. Маленький записник, який легко вміщувався на долоні, служив Юрасеві Булочці і за призначенням, і не за призначенням: тут зароджувалися начерки статей, красувалися стовпчики рим - уже словник складати можна (на дозвіллі Юрасик час від часу звертався до поетичного слова, але цілком таємно, й тільки раз у десятому класі на нетверезу голову майбутній журналіст і - в душі - видатний письменник почитав дещо з творчого доробку двом таким самим нетверезим головам і зірвав бурхливі оплески), велися невідомі розрахунки (він і сам уже забув, що й коли рахував), розсипані були де-не-де цікаві слова, які він вичитав у черговій книжці і якими варто скористатись у власній творчості, збиралися влучні цитати тощо.

Юрась тихо, як мишка, піднявся зі стільця й підійшов до підвіконня. На підвіконні лежала кимсь забута стара газета. Газетного тексту було багато, а берегів мало, для майбутнього оповідання вільного місця вочевидь не досить. Юрасик крутнувся довкруж власної осі, шукаючи чистого паперу. Ампули в картонній коробці, але це ж несерйозно... Навшпиньках рушив він до дверей, обережно натиснув ручку і визирнув у коридор.

Якби Юрась Булочка вчасно не загальмував, лежати б йому в гіпсі поруч із Ліною, бо за дверима стояв, розчепіривши ноги, високий штатив для крапельниць. Зачеплений Юрасиковим черевиком, штатив грюкнув і намірився полетіти на підлогу, потягнувши за собою й кривдника, але журналіст вчасно вчепився в ручку дверей і втримався на ногах, а штатив опинився в міцній жіночі долоні. Юрась завважив довгі нігті, полаковані в ясно-червоний колір, і в грудях йому чомусь зробилося млосно. Він підвів погляд і побачив чорні коси, короною викладені над смаглявим обличчям, на якому вирізнялася хижа червона помада. З-під білого халата визирав високий комір рожевого светра.

- Привіт, - сказала медсестра, на диво схожа на сестру священика - пані Мокош. Щоправда, Юрасик із сестрою священика знайомий не був, але при нагоді йому це міг підтвердити Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший.

- Привіт, - відгукнувся журналіст сухими вустами. В грудях і далі млоїло, а карі очі медсестри зблискували веселими й хтивими іскрами.

Жінка в рожевому светрі брязнула ключами в кишені халата й напустила на себе заклопотаного вигляду. Зразу вздовж коридору хірургічного відділення прокотився настирливий дзвінок: лежачий хворий нагально кликав до себе. Медсестра метнулася коридором, зникла за якимись дверима, а звідти визирнула вже з використаним шприцом, якій відправився у смітник. Так само заклопотано жінка в рожевому светрі пробіглася до сестринського посту й кудись подзвонила, при чому під час розмови втаємничено стишувала голос і обернулась до Юрася Булочки спиною. Нарешті вона, заклавши руки в кишені, рішучо спрямувала крок до Ліниної палати.

- Допоможеш мені? - спитала медсестра в рожевому светрі, і Юрасик ледь не захлинувся в чорних водах небезпечних очей і закашлявся.

- Угу, - зачаровано відповів він і зробив крок до медсестри, як самовбивця робить крок із даху хмарочоса. Відьма ж радісно і легко розсміялась і поманила журналіста за собою. Зі штативом в одній руці, загіпнотизована жертва сомнамбулічне рухалась уздовж коридору, не зводячи очей із м’якого рожевого коміра на тонкій шиї. Темні волосинки вибилися з коси й знадливо кучерявилися на смаглявій шкірі.

У довгому коридорі кроки лунко відбивались од стін і хвилями відкочувалися на два боки. У хірургічному відділенні запала тиха година, і хворі лежали по свої палатах; ніхто не совався довгим коридором і не рипів незмащеними дверима, тиша стояла глибока, аж моторошна, і тільки десь у самому кінці кишки коридору раз по раз видзвонював дівочий сміх, приглушений замкненими дверима, - на сходах курили медсестри, і звідти тягнуло ледь чутним тютюновим духом.

Білі двері до маніпуляційної відчинилися безшумно, ще рука медсестри не встигла їх торкнутися. Озирнувшись і грайливо повівши оком, медсестра зникла в кімнаті. Юрась пополотнів. Йому привиділася раптом містична картина: щойно він переступив поріг маніпуляційної, двері за ним із хряскотом замкнулись, а світло згасло, наче за вікном не білий день, а глупа ніч. На столі заблимала свічка, коло неї - розгорнена книжка. Груба стара книжка в сап’яновій палітурці; сторінки пожовкли й випадають, і через те на кутиках закручуються. Книжка пахне півзотлілим папером, вогкістю, старістю. Над книжкою схилилося смагляве лице, короноване чорними косами. Вуста ворушаться без звуку, і можна було б подумати, що читають вони слова молитви зі старого Євангелія, тільки раптом у відповідь на невідомі слова по кутках кімнати самі собою починають спалахувати червоні вогні. Юрасик приглядається до них і з жахом усвідомлює, що то очі, потворні очі, які зиркають на нього злісно й підозріло. Чується лопотіння крил, і Юрась Булочка хоче відступити до дверей, зникнути з цієї жахливої кімнати, але ноги приросли до землі й не рушать. І тоді чорнокнижниця відриває голову від читання й говорить хрипко: “Ну, чого стоїш? Кажанів налякався? Ходи ближче до мене. Що нам книжечка про тебе розповість?..”

Юрасик несвідомо відступив на крок, підвернув ногу, скрикнув болісно - й прийшов до тями. Видіння було настільки яскравим, що він, застромлюючи гострого носа в маніпуляційну, на якусь частку секунди приплющив очі, не готовий зустрітися очима з чорнокнижницею в рожевому светрі...

- Ну, чого стоїш? - спитала медсестра весело. - Шприців налякався? Ходи ближче до мене. Що нам тут за ампули лікар залишив?..

Вона наблизилася до скляної шафи, повернула ключ у замку й відчинила дверцята. На поличках стояли картонні коробки з ампулами, якісь скляночки-баночки, шприци й крапельниці в поліетиленових упаковках, а на нижній полиці лежала чорна конторська книжка - пожовклий папір, сторінки вилітають, кутики їхні потріпані й загнуті, - куди малося записувати, які ліки хто бере. Прочитавши щось у Ліниній медичній карті, медсестра в рожевому светрі витягла шприц із такою голкою, що могла пробити шкіру й ведмедю, обламала невідому ампулу і впорснула прозору рідину в опецькувату пляшечку з товстого скла. Лишивши грубу голку в гумовому корку пляшечки, вона встромила туди ж голку з крапельниці й підвісила пляшку на штахет, який Юрась і досі судомно стискав мокрою й холодною рукою.

- Ну, можеш відносити, - ніжно промовила медсестра й підштовхнула журналіста до виходу з маніпуляційної. - А я за мить прийду і зроблю твоїй красуні укольчик...

Але Юрасик, мов зачаклований, не міг зсунутися з місця. Витягнувши шию, він заглядав у скляну шафу, де на верхній полиці стояла кругла металева коробка з навісним замочком. Коробка собі й коробка, та вона магнітом притягувала погляд, і не було сили їй опиратися.

- Що це? - спитав Юрась Булочка у медсестри.

- Що саме?

- Жерстянка... ота сіра коробка металічна...

- А, коробка! То шприци переварювати. Ми вже зараз не перварюємо, одноразові отримуємо, а коробка лишилася.

- А замок навіщо? - допитувався журналіст із гарячковим блиском в очах.

- Замок? - здивувавалася медсестра в рожевому светрі. Вона наблизила обличчя до скляної шафи й довго роздивлялася коробку. - І справді, замок... А, згадала! То Святослав Пилипович Шапка, наш колишній головний лікар, давно ще приніс. То його була коробка. Я й забула!

- А що в ній? - жадібно втупився Юрасик у круглу жерстянку.

- У ній? - медсестра знизала плечима. - Хтозна! Ключа нема, Святослав Пилипович помер, та й у чужі речі лазити... Хіба синові його віддати? Він коли тут буде?

- Години за дві буде, - схвильовано відповів Юрась і знову втупивсь у металеву коробку. Навісний замочок був складним, такий шпилькою не відімкнеш... Журналіст потягся руками до шафи, вийняв коробку й зважив її на долоні. Легка, та всередині щось лежить. Якщо перекинути коробку догори дриґом, це щось глухо перекочується. Юрасик слухав сухий звук, мов музику. Жерстянка, яка належала Святославу Пилиповичу, Орестовому батькові, - жерстянка, в якій щось сховане... І це саме він, Юрась Булочка, відшукав її! Він готовий був підхопити чорнооку медсестру й закрутити в танку, але руки були зайняті блискучою коробкою.

Раптом його ніби щось штрикнуло. Не усвідомлюючи, що він робить, Юрасик поліз у кишеню штанів і витягнув звідти маленького срібного ключика з видряпаною на ньому невідомою літерою. Двосічна борідка на ключі дивним чином пасувала до замка на коробці. Мов у сні, він устромив ключ у замок і повернув. Замок неголосно клацнув. Медсестра в рожевому светрі не зводила захоплених очей зі столичного журналіста.

Розділ XVI

ЗАКЛЯТИЙ СКАРБ

Коли ясний день дедалі настирливіше почав лізти крізь давно не миту шибку на горищі цегляної великої хати під зеленим дахом, хованець солодко позіхнув і визирнув надвір. Ого, подумав він, виспалися добряче. Щоб я тріс, якщо зараз не перша година!.. Він штурхнув нявку, яка зарилася з головою у стару пухову куртку й тоненько сопіла.

- Підйом! - наказав хованець. Нявка мугикнула й ще глибше заховалась у куртку, щезла під горами пера, мов і нема її і то просто куртка така пухнаста. - Підйом! - гаркнув удруге хованець. - Перша година, а ми ще не снідали...

Нявка вистромила гострого писка з-під каптура.

- А що на сніданок?

- А що звариш, те й їстимемо.

- Пхи, - скривилася нявка і знову зникла під курткою.

Тоді хованець вдався до хитрощів. Прочинивши ляду, яка вела з горища, він голосно потягнув носом, двічі облизався. І справді: знизу цівкою почав підніматися запах чогось смаженого, ситного і, вочевидь, смачного. Нявка мимоволі випірнула з-під куртки й принюхалася. Тут вона згадала, що толком не їла з учорашнього ранку, та й тоді бігла через місточок, ухопила кленовий листочок... Вона увіч побачила запашне горня трав’яного узвару, тарілку смажених грибів, ну, може, ще й солоденького такого чогось...

- Підйом, - повторив хованець і витрусив нявку з-під куртки. Зеленокосе ледащо потяглося гнучким тілом, усміхнулося півзабутому сну. Щось там таке було, у тому сні... Щось таке напрочуд приємне, у жовторгарячих квіткових барвах... І сьогодні, на четвер, сни збуваються... Нявка довірливо глянула на хованця жовтими очима й спитала:

- А що там так смачно пахне?

Хованець знизав плечима й поліз донизу. Піч у кухні тепла; зранку хтось у хаті прокинувся до схід сонця й добре пропалив її, і вона ще берегла жар. На столі лишилися крихти хліба, а в мийці - пусті тарілки, але нічого смаженого, смачненького ніде не було. Нявка метнулася поміж каструльками, загрюкала накривками. Ніде нічого! Але ж той запах, той чудесний запах!..

- Ти мене надурив! - образилася нявка. - Ти на мене ману навів! Сніданку нема, я тільки дарма підвелася! Ну, я тобі!..

- І нічого не дарма ти прокинулася, - набурмосився хованець. - Зрештою, ти чим у місті займалася всеньку зиму? З телевізором наодинці? Могла варити трохи й підучитися...

Нявка сердито вищирила дрібні прозорі зубки, і хованець відчув, як шкіра на шиї заболіла й почала горіти, наче його вкусив ґедзь, але нявка натомість відвернулась і посунула до холодильника. Та-ак, на смажених грибах можна ставити хрест: одинокий шматок сиру жовто тьмянів з нутра холодильника...

За весь сніданок нявка не промовила ні слова, лишень супила смарагдові бровки. Хованець підлещувався й підлабузничав, але товаришка крутила головою й жодного разу не дозволила впіймати свій погляд. Після сніданку, коли хованець уже втратив будь-яку надію на примирення, нявка зненацька промовила, ні до кого не звертаючись:

- Учора в лісі я бачила кабана.

- І що? - загорівся хованець. Сита нявка, схоже, відтанула душею, але тепер їй не можна дати розслабитись і знову впасти у злостивий настрій.

- Такого дикого кабана з великим рилом...

Хованець боявся промовити й слово, щоб не сполохати вдавано байдужу оповідь. У голосі нявчиному бриніла загадка. Хованець затамував подих, але товаришка надовго замовкла. Вона обернулася до вікна й почала розчісувати коси, щось таке собі наспівуючи.

- То що кабан? - зважився спитати хованець, незграбно переставляючи пусті тарілки до мийки.

- Маю план, - відповіла нявка, швидко заплела косу й зав’язала її вузлом на кінці.

На стежку, яку поночі так легко винюхував вовк, двійко слідопитів натрапили, тільки зробивши три повних кола довкруж галявини, що на ній полісун збирав отару сіроманців. Стежка переповзала з яру в яр, і нявка, виломивши десь довгу лозину й тягнучий за собою по землі, зосереджено рахувала яри, щоб не переплутати і ще раз не втрапити у вовчу яму. Врешті-решт вона суворо зупинилася на дні темної улоговини, пройшлася взад-уперед, для чогось притупнула кілька разів і сказала:

- Тут, - поставивши в кінці короткого речення жирну крапку.

Хованець принюхався. Запах кабана він би вчув обов’язково, але тут, хоч і тхнуло якоюсь звіриною і птаством, кабанів чути не було. Нічого не мовлячи, хованець всівся на всохле деревце і підпер підборіддя рукою.

Нявка ще раз пройшлася взад-уперед уздовж яру, нахилилася над нечіткими слідами на землі і вдоволено прицмокнула. Хованцеві кортіло поглянути, що вона там побачила, аж у п’яти свербіло, та він стримався: нехай проводить свій план у життя сама, з її планами потім кісток не збереш...

Нявка заплющила очі й гойднулася. З улоговини догори, до самого неба полинула пісня-скоромовка, пісня-замовляння.

Де скарби лежать незлічені,

Б землю чорную закопані,

Стережуть їх звірі дикії,

Боронять кущі ліщинові,

Де вогні іскряться поночі,

Голоси дзвенять-регочуться,

Дзвонарі гримлять підземнії,

Скарб відкрий мені захований!

Недовірливий хованець із подиву вилупив очі. Якби не білий день і не сонце вгорі, він подумав би, що то йому привиділось-наснилось: там, куди вказувала нявчина гінка лозина, просто з повітря матеріалізувався здоровезний кабан, підморгнув, хрокнув і промовив людським ображеним голосом:

- Дайте їсти! Зима була така голодна! - і зареготів.

Але нявка виявила неабияку витримку й безсердечність: зосереджена й сувора, вона замахнулася на кабана лозиною й була б уперіщила його по спині, якби...

...У кожному оповіданні, подумав хованець, як і в житті, час від часу обов’язково зринає недолуге слово “якби”. На тому відтинку оповіді, де воно з’являється, так і чекай біди: не з’явись воно, і пішла б оповідь широким второваним шляхом і довела б читача до щасливого кінця, а так хіба можеш бути певен, що тепер історія не закрутиться вузлом так, що й біс не розплутає? Хованець зітхнув і зізнався собі, що страшенно не любить слів “якби”, “коли б”, “мабуть”. Кручені такі слова, ненадійні, з підтекстом. І ще він подумав, що на цьому - кінець лінійній оповіді в його історії і тепер почнуться всілякі негаразди. Він підвів очі до того місця, де стояла нявка й збиралася вдарити кабана лозиною...

...якби з трьох боків на неї не насунуло троє підозрілих істот: двоє чорних, пики червоні, очі блищать лиховісно, а третій - горбун на коротких ногах. Кабан хрокнув і позадкував, але двоє чорних зійшлися рішучо й перегородили йому дорогу. Кабан зіщуливсь і змалів. Хованець із подивом зауважив, що кабан зробився навіть меншим за нього самого.

- Вгодований, - мовив горбун, озираючи кабана з усіх боків. - Ану, бешкетнику, йди-но сюди! - поманив він кнура кривим пальцем і оскалився.

- Це наш скарб! - забелькотіла нявка ображено. - Це я його прикликала!

- Ну-ну, - солодко й заспокійливо поплескав її по плечу горбун кістлявою рукою, - ти, може, й прикликала, а ми скористаємося...

- Але ж це, - нявка задихнулася від гніву, - несправедливо!

- Ой, що в цьому світі справедливість? - по-філософському зітхнув горбун. - Он ти, наприклад, чого з міста в ліс утекла? До хазяйки своєї по-справедливому поставилася? А вона ж, бідна, переживала-нервувалася, шукала тебе всюди...

Нявка зашарілася.

- А цей скарб... - продовжив горбун. - Хіба не має він дістатися тому, хто зуміє його якнайкраще використати? Ти що з ним збиралася робити?

Варто чесно зізнатися: це питання нявка не продумала в деталях. Вона не вміла забігати так наперед, тому й ніколи не навчилася грати в шахи. Стратегія, тактика... Вона завжди плутала ці складні слова.

- Отож-бо й воно, - повів головою горбун, - а заздалегідь подбати, щоб скарб потрапив у надійні руки і використовувався не абияк, а за прямим його призначенням?

Горбун рішучо наблизився до кабана й помацав його за м’якеньке рильце. Той хрокнув і спробував відповзти. Горбун похитав головою і озирнувся у пошуках потрібного інструменту. Погляд його натрапив на лозину, яку нявка й далі стискала в кулаці.

- Тобі це вже не треба, - м’яко мовив горбун і спробував висмикнути лозину з нявчиного п’ястука. Нявка затялася. - Давай-давай, - примовляючи це, горбун смикнув сильніше. І тут йому дорогу перегородила чорна волохата істота з червоними навіженими очима. Зіниці світилися від тамованого страху й ще чогось, що ховалося насподі й жахало своєю непередбачуваністю.

- Щезнику, - промовив хованець поволеньки й спостеріг, як ліс застугонів, а тоді притих ув очікуванні. - Щезнику, - повторив хованець голосніше, лякаючися власної сміливості, - не перетиналися наші дороги досі, а ондечки перетнулися. Знаю твою силу, не можу заперечувати, але ти ще моєї сили не питав.

Горбун прискалив око. Той, хто наважився, хоч і серед білого дня, вимовити його ім’я вголос, таки викликав повагу. Навіть якщо цей сміливець був тобі сьогодні ворогом.

- Мені твоєї сили й не питати, - сказав щезник, підтягуючи лозину до себе. Нявчина рука уривками піднімалася. - Ти сам знаєш, що скарб тобі ні до чого, тому відступи з дороги. Добром прошу, відступи.

Хованець покрутив лобатою головою і зробив на крок уперед. Горбун зітхнув. Страх як йому не хотілось у власному лісі починати війну, але момент прийшов рішучий, і дій він вимагав теж рішучих. Горбун свиснув, і двоє опирів, які досі бовваніли осторонь, з обох боків врізали хованцеві ребром долоні. Хованець охнув, нявка писнула й осіла на землю.

За першим разом хованець утримався на ногах, тільки харкнув черленим на травичку, яка щойно пробилася з землі.

- Відступи, - повторив щезник. Хованець заперечливо покрутив головою. Викинувши праву долоню вперед, він шарпнув твердими кігтями одного з чорних по рум’яній пиці, лишаючи глибокі сліди. Опир вилаявся непристойно, аж навіть горбун поморщився, й заломив хованцеві руку за спину. Кістки хруснули, й нявчин товариш скрутився й болісно скреготнув зубами. Йому привиділося раптом, що кабан насміхається з нього: скарбу тобі забаглося? Он він - твій скарб! Ковтай - не вдавися!.. Щоб не чути болю, хованець уп’яв зуби собі в чорну губу й навалився всім тілом на супротивника, підминаючи його під себе.

Другий опир із лиховісним поглядом кинувся згори на хованця й учепився йому жовтими іклами в шию. В обличчя дихнуло кров’ю і ще чимось страшним і огидним. Так тхне смерть, подумав хованець, непритомніючи.

- Що тут за буча? - вихопився звідкись дзвінкий голос.

Нявка здригнулася. З-за горбунового плеча визирнули чорні очі, в яких плавав безхмарний спокій і радісне подивування. Миттєво розімлівши, як тане масло в спеку, нявка дивилася на дивну рожеву хмару, в якій наближалося рятівниче видиво: чорнокосе, усміхнене і врівноважене.

- Мокушо, - прошепотіла нявка замріяно, - ти...

Щезник не поділяв нявчиного замилування. Шарпнувши з усієї снаги лозину, він висмикнув-таки її з малої прозорої долоньки й замахнувся на кабана. Якщо він зараз поцілить, ще встигла подумати нявка, скарб належатиме йому, і навіть Мокуша не допоможе... Але враз щезникова рука застигла на півдорозі, заморожена поглядом чорних глибоких очей. Щезник засичав і крутнувся на місці, та тільки невідома сила прикула його до землі в незручній позі й не хотіла пускати.

- Мокушо, - мовив щезник, - ти...

- Я, - відповіла Мокуша безтурботно. Вона легко вийняла лозину з покручених пальців і недбало кинула в траву. Відвернувшись од переможеного і присоромленого ворога, Мокуша нахилилася над нявкою і спитала: - Тобі зле?

“Ні, мені дуже-дуже добре”, - хотіла відповісти нявка, але не вспіла: один із опирів, покинувши непритомного хованця, загарчав страшно й накинувся на Мокушу ззаду, накручуючи чорні зміїсті коси на руку й закидаючи її голову. Смаглява шия беззахисне оголилася. Нявка замружила очі.

У небі гуркнуло, блиснуло, дерева застугоніли, сонце сховалося за хмару, в яру потемніло, повітря наелектризувалося й готове було вибухнути. Нявка розплющила очі й побачила, що в руці у Мокуші - її власна, нявчина, лозина, переламана тепер навпіл, а другий кінець стирчить опиреві з грудей. Опир харчав і хапався руками за груди, повільно осідаючи. Довгі нігті роздирали на грудях шкіру, і від того кров уже цебеніла на землю, і де вона проливалася на грунт, молоденька травичка жовтіла, всихала й умирала.

Опир сповз на дно яру й упав, розчепіривши руки. Скляні очі дивилися просто на нявку, й вона під тим холодним поглядом боялася поворухнутися. Важке тіло кілька разів вигнулось і вляглося, так що кожна кістка пасувала до кожного виямку на землі. Нявка уздріла, як шкіра на опирі зачаділа, сморід піднявся над яром і довго не вивітрювався, а коли нарешті розтав десь поміж кущів, на землі лежав голий кістяк. Темні провалля очей так само моторошно вдивлялися нявці в лице.

- Ти ба, - почула напівпритомна нявка Мокушин голос і подивилася туди, куди втупилась і рятівниця. Там, де стояв заморожений щезник із піднятою рукою, на землі лишилися великі сліди ратиць, але самого його вже не було й сліду. Не було також і другого опиря, а хованець лежав на спині з розтуленим ротом і хрипів.

- Житиме, - відповіла Мокуша на непоставлене нявчине питання й легко торкнулася хованцевої шиї, з якої скрапувала кров. Кров миттєво запеклась і з червоної зробилася брунатною, а хованець розплющив очі й покрутив головою, як людина, яка довго спала й ще досі не прийде до тями, не випірне зі сновидінь.

Нявка підповзла до товариша навколішках, бо ноги немилосердно трусилися; сльози потекли по щоках. Хованець ледь помітно розтягнув вуста в посмішці й помацав те місце на шкірі, де нявка власною зеленою волосиною пришили йому колись видерту шерсть... де нявка власною зеленою волосиною пришила себе до нього...

- А скарб вас більше не цікавить? - насмішкувато спитала Мокуша. Романтичний момент був безнадійно зіпсований.

Нявка взяла в Мокуші обламаний кінець лозини й легенько хльоснула ним зіщуленого кабана. Кабан дзенькнув і розсипався. Заклятий скарб відкрився.

Розділ XVII

ТАЄМНИЧА ЛІТЕРА

Юрась Булочка й не помітив, коли це медсестра у рожевому светрі зникла з маніпуляційної, війнувши чорними косами, бо він саме стискав у руках круглу металеву коробку й не наважувався її відкрити.

Юрасик роззирнувся по кімнаті, почуваючи себе одиноким і беззахисним перед величною таємницею. Йому захотілося, щоб поруч опинилися люди, хоча б і ця загадкова чорнокнижниця в рожевому светрі, але щезла вона, і разом із нею щез штатив із крапельницею. Притискаючи коробку до грудей, Юрасик вискочив із маніпуляційної й кинувся коридором до відчинених дверей.

- Ліно! - гукнув він, забувши, що в хірургічному відділенні - тиха година. - Ліно! Я знайшов його! Я знайшов замок до срібного ключика!

У дверях він з розгону, засліплений щастям і нервовим збудженням, врізавсь у когось вищого за себе й кремезнішого. Юрась гупнувся спиною в блакитну стіну з жовтими патьоками й звів очі на Ореста, який саме заходив до палати. Орест тримався за одвірок перебинтованою рукою.

Юрасик інстинктивно подивився на власні долоні, заклеєні пластирем. Схоже, трос, який урятував Ліні життя, залишив їм з Орестом тавро на все життя.

- Ти чого репетуєш? - постукав Юрасика по лобі Орест. - Усі сплять. Виженуть нас із тобою з відділення, тоді що?

- Ти не розумієш! - Юрасик намагався вгамувати емоції. - Та ти ж і нічого ще не знаєш! Я його знайшов! - і він виставив наперед круглу коробку, яка загадково блимнула і згасла.

- Кого - його? - схилив Орест голову набік. Коробка була жіночого роду, та й виглядала якось не теє...

- Замок! Замок до твого ключика! - Юрась Булочка витягнув із навісного замочка срібний ключ і потрусив ним радісно.

- То он де він подівся! - поволеньки промовив Орест і замислено зміряв поглядом столичного журналіста. - А я шукаю-шукаю, весь одяг перетрусив, по підлозі лазив, як дурень...

Юрасик устромив ключ у замок і повернув туди-сюди, демонструючи, як справно той працює. Світло на голівці ключа зблиснуло - палах-палах. Орест простягнув руку й собі повернув ключ туди-сюди, досі не в змозі повірити, що живий лист із того світу, який привіз йому батьків друг Олександр Остапович Шкварченко, таки щось означає.

- Що там? - спитав він рвучко.

- Я ще не дивився.

- Ти - ще - не - дивився?!

- У-у...

Одночасно Орест і Юрась влетіли до палати, зіштовхнувшись ліктями в дверях, і нависли над ліжком. На ліжку сиділа чорнокнижниця в рожевому светрі й вивіреними рухами затягувала Ліні руку вище ліктя гумовою трубкою, щоб устромити голку у вену. Юрасик, який крові не терпів, скосив очі до вікна, перечікуючи момент, коли кров порскає через голку й кривавить підкладену вату. Ловка медсестра зробила два блискавичних рухи - і з крапельниці в Лінине тіло помалу потекла прозора рідина.

- Вона спить, - повернула голову медсестра, і коси її зазміїлися по спині. Юрасеві Булочці привиділося, що на кінчиках роззявилися маленькі пащі з дрібними зубками і з тихим сичанням вистромили язики. “С-с-спить, с-с-спить...” - чулося звідусіль. Юрасик закліпав очима, щоб відігнати видіння. Відьма в рожевому светрі підморгнула йому й випливла з палати.

Але Ліна не спала. Зітхнувши, вона розтулила вуста й намірилася щось сказати, але голосу не було. Ліна прокашлялася, скривилася, бо голова боліла нестерпно, й урешті-решт спитала:

- Що... там... у вас?.. Стільки... - вона ковтнула, - галасу!..

Без слова Юрась Булочка поклав Ліні на ліжко блискучу жерстянку, що в таких колись переварювали шприци, й відкинув накривку. Ліна спробувала підвестися на лікті, щоб зазирнути всередину, але їй миттєво закрутилось у голові й занудило. Притискаючи руку до вуст і стримуючи нудоту, вона завела очі під стелю:

- Та що там уже таке? Я тут дуба вріжу і так і не взнаю, що за буча! Дві голови схилились над коробкою, й одностайне розчароване зітхання вирвалося з двох грудей. Орест дістав із жерстянки дивну пластмасову штукенцію, наштрикану тисячами металевих виводів, як їжак голками. Штукенція була загорнена у фольгу. Орест обережно відгорнув фольгу, але руками за голки братися побоявся.

- Що це? - спитав Юрасик з надією.

- Заклятий скарб...

- А що тепер робити?

- Усі, хто міг знати, - відповів Орест жорстоко, - вже на небі.

Ліна покрутила “їжака” в руці і стенула плечима, від чого голка ледь не вискочила з вени.

- Обережно! - одночасний крик із двох боків. Голка затремтіла, затремтіла, вспокоїлася...

І саме в цю мить до палати увірвався холодний, гнилий запах минулої вже зими, й у дверях стали нові дві особи. Прибульці, розпашілі й рум’яні з вітряного дня, розшпилили чорні однаковісінькі пальта й підступили до Ліниного ліжка. Важкі черевики гупали за кожним кроком.

- Як гадаєш, воно? - звернувся до товариша один із двох у чорних пальтах.

-Може, й воно, - знизав той плечима. Він потягся рукою до “їжака” й був би вже взяв його з Ліниних пальців, коли Юрасик блискавичним рухом вихопив невідомий голчастий прилад і жбурнув його під ліжко.

- Розтрощиш, - ледь чутно сказала Ліна.

- Сам дістанеш, правда? - насунувся один із двох на журналіста.

Той побілів і мотнув головою. Чорний пістолет вискочив із-під поли, і цівка його цілила прямісінько Юрасеві Булочці поміж брови. Гість у чорному пальті щось таке зробив зі зброєю, від чого та загрозливо клацнула, і посміхнувся.

- Лізь, лізь, поквапся. Нема часу чекати, - мовив він лагідно і махнув пістолетом.

Юрасик пополотнів і відчув, як по спині й під колінами струмочками стікає холодний піт. Відчуття було огидним, але воно відволікло думки від пістолета й не дало знепритомніти. Він повільно нахиливсь і слухняно поліз під ліжко. Гарячкове дихав, думки скакали й перекидалися, у голові зринали слова: “не можна... не так... зачекай... хіба ти... не можна...” Якби не ця пукавка, якби не ця пукавка! Ці двоє несамовитих можуть підстрелити Ліну! А вона беззахисна, непорушно лежить на ліжку, голка стирчить із вени! Що робити? Що вдіяти? Крикнути - і хтось обов’язково зазирне в палату? На ґудзичок он той над ліжком натиснути - і тоді чорнокнижниця прибіжить?.. Але ж і її підстрелять! Боже, Боже!..

Час просипався крізь дірочку у часомірі, і часу ставало дедалі менше. Юрась Булочка у самих кінчиках пальців мав оце відчуття: час вислизає, час утікає від нього! Водою крізь пальці проливається, і шкіра миттєво сохне, і вже сліду нема, ні краплиночки! І тоді крізь товщу ватних думок прорвалася чарівна мелодія.

- Ну, ваше згори, - Лінин миролюбний голос дзвенить-дзюркоче, - тільки не стріляйте, “їжака” ми вам віддамо - за одну відповідь: для чого він призначений?

Гість із пістолетом, балакучіший за свого суворого товариша, з довірливою посмішкою повернувся до Ліни й промовив:

- Не питай, звідки нам знати? Нам наказують, ми виконуємо. Сказали принести - приносимо. Хіба нам хтось пояснює? Не цінують, не цінують виконавців!..

Червонопикий злочинець голосно й фальшиво схлипнув і втерся рукавом. Юрасик виринув із-під ліжка з дивним “їжаком” у долоні. З жалем глянув він на незрозумілий прилад: ніколи вже не дізнатися, для чого він призначений... Ох-ох... Як дико закінчується дика історія!..

- Ну, давай, давай, - поквапив його балакучий у чорному пальті.

Журналіст уже простягнув руку - і спалахом у мозку сяйнула неймовірна, проте страшна здогадка: зайві свідки! Вони всі - зайві свідки! І напівпритомна Ліна - теж... Тільки-но він оддасть оцю штукенцію... А якщо він зараз не віддасть, заберуть силою, силою заберуть! А потім, потім...

Кепські справи, - паралельно з Юрасем міркував Орест. Але як вони планують вшитися? Ще чотири хвилини - і кінець тихій годині. Задзеленчать тривожні дзвоники по всій лікарні, засоваються люди. Знуджені хворі на кожне нове обличчя голодні, добре запам’ятають! Що ж ці двоє собі думають?..

Балакучому набридло чекати, і він узявся за невідомий прилад, але переляканий журналіст міцно стискав п’ястук і не випускав знахідку. Зловмисник смикнув. Судомою звело Юрасикові пальці: захочеш - не розігнеш! Пістолет задерся роздратовано. Юрась гупнувся на коліна, пригинаючи голову, й поповз під ліжко, а рука тримала “їжака” - аж побіліла.

- Вельми, вельми нерозумно, - зненацька мовив глухо мовчазний товариш того, що з пістолетом, і насунувся на Юрасика, дихнув йому в обличчя кровожерливим духом хижака. - Руку відпусти.

Юрась Булочка крутнув головою.

- Відпусти руку, прилад зіпсуєш.

Балакучий легенько вдарив його пістолетом у скроню, від чого Юрасик зіпнув повітря, розкинув руки й розпластався на підлозі. Орест кинувся навперейми, щоб підхопити Юрася, і відчув на потилиці тверде, металеве, але болю не було, тільки відразу зацебеніла кров. Ще один удар - носаком важкого черевика у незахищений живіт, - і Орест хекнув і почав падати.

Нога підвернулася, зачепилася за чорний черевик - високий, з міцною шнурівкою, потягла за собою. Балакучий у чорному пальті, не втримавши рівновагу, заточився.

Постріл ляснув у хірургічному відділенні, приспаному тихою годиною. І миттєво в коридорі зачулися крики, біганина, загупали двері, десь дзенькнуло, розбиваючись, скло, десь із металевим “брязь” упало відро води, і хтось, послизнувшись у калюжі, загуркотів і поїхав уздовж довгого коридору. Двері до небезпечної палати розчахнулися, на порозі виросла гнучка постать медсестри у рожевому светрі, яка чомусь видалася присутнім удвічі вищою за нормальний людський зріст.

Те, що зчинилося опісля, жодними словами не описати.

Відьма-чорнокнижниця за інерцією влетіла до палати, наштовхнулася на одного зі злочинців, втратила на мить рівновагу та збила його з ніг. Той, розкинувши поли чорного пальта, упав і врізався потилицею в спинку ліжка, від чого Ліну добряче трусонуло. Голка вискочила-таки з вени й зателіпалася на довгій трубці крапельниці, а з рани бризнула кров. Юрась Булочка вивернувся й заклацнув зуби довкола зап’ястя балакучого, непритомніючи від запаху чи то пороху, чи то мастила з пістолета. Хтось ревнув, але він уже не міг знати, хто то був. Довкола нього літали прозорі тіні, перепліталися, миготіли, і раптом гримнуло радіо на підвіконні океанськими хвилями:

“...бо навколо мене був туман,

Падав сніг,

Ти лежала на землі...”

І в цей момент чорнокнижниця в рожевому светрі підхопила крісло й пожбурила його просто в груди мовчазному злочинцеві. Ніжка старого важкого крісла прошила чорне пальто, прошила живіт. Страшний гість ахнув і впав на ліжко, підминаючи Ліну під себе, ковдру залила кров. Зловмисник харчав і звивався. Двері до палати рвонулися всередину і впустили повногубого міліціянта без кашкета.

Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший обережно вклав балакучого злочинця на підлогу, вивільнив його руку з Юрасикових зубів і замкнув наручники. Так само обережно він потягнув за ноги другого, якому з кишок стриміла ніжка стільця. Ліну миттєво й нестримно знудило - чи то від струсу мозку, чи то від крові, в якій вона плавала на ліжку.

Палата враз наповнилася людьми в погонах і людьми в халатах, Ліні хтось підставив мідницю, Юрасю приклали до скроні марлю, втерли підборіддя від крові. Жіноча рука з червоними лакованими нігтями торкалася його щоки прохолодними пучками, від чого йому ставало добре й спокійно. Рожевий светр квіткою цвів перед очима.

Юрасик почав провалюватись у дрімоту, все ще стискачи в заскорузлих пальцях “їжака”.

- Ну? - долинув до нього голос Валерія Нечипоренка. Хтось потягнув його за руку, вивільняючи невідомий голчастий прилад. Юрась Булочка лагідно підкорився й усміхнувся. Від чорнокнижниці пахло літньою лукою.

- Звідки у вас? - говорив міліціянт глухо.

Орест щось відповідав, показував металеву коробку, яка так і лежала в ногах Ліниного ліжка. Валерій Нечипоренко крутив коробку в руках, роздивлявся замочок, цокав язиком.

- Замок саморобний, конструкція цікава. Я такого ще не бачив. Ліна потяглася до коробки, втупилась у замок. Такий досконалий витвір, а, виявляється, кустарний, зроблений вручну. Чи й не самим Святославом Пилиповичем Шапкою?

Ліна вийняла ключик із замка і його теж уважно оглянула. Юрасик спостерігав за нею умиротворено. Затерта буква блиснула на сонці, яке пробивалось у вікно.

Відьма в рожевому светрі підморгнула й попливла з палати, поправляючи на собі зібганий коротенький білий халат, з-під якого визирали смагляві литки. Чорні коси з упалої корони зміїлися слідом і легенько шипіли на Юрася. Радіо на підвіконні хрипким голосом заспівало розпачливо:

“...ти лежала - я літав,

А коли без сили впав,

Зникла й не сказала ти мені своє ім’я...”

Ключик зблискував таємничою літерою. Юрасик на мить заплющив очі й побачив: книжкова шафа, стос візиток, він бере одну до рук, на візитці праворуч логотип - гачечок і довга паличка зліва...

- Я згадав цю букву! Я згадав! Не розумію, як ми не здогадалися раніше: це ж “мю” із грецього алфавіту. Ми ж у школі вчили! Нею щось таке позначається... Щось у фізиці... Чи то “мікро”, чи то... І ще є фірма така, в неї “m” за логотип. Ну я й бевзь!..

- Далі! - страшним голосом вигукнув Валерій Нечипоренко.

- У мене є візитка, - сказав Юрась Булочка. - Але як же я так пошивсь у дурні! І головне, від самого початку знав, що воно щось таке напрочуд рідне!.. І я навіть телефон пам’ятаю... зараз, зараз... Чотири - три - чотири - вісім - дев’ять...

Ліна наосліп простягнула руку до тумбочки, помацала й дістала роздовбаний мобільний телефон. Знявши блокування клавіатури, вона вручила телефон Юрасикові. Але він не встиг подзвонити.

Двері розчинилися так рвучко, що ручка тріснулась об стіну і стіна загула. До палати зазирнула розкуйовджена голова. Сині-сині очі гляділи жалісливо.

- Я запізнився? - вигукнув Марадона розчаровано. - Не може бути! Я таки запізнився!

Розділ XVIII

УСІ КРАПКИ НАД “і”

- Бачив дошку оголошень? - загадково спитав Марадона і примружив око. Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший заперечливо похитав головою. Марадона не стримав посмішки: - То ходи подивишся.

Валерій Нечипоренко піднявся сходами на один прогін і почав читати свіже оголошення. “...За блискучо проведену операцію з затримання особливо небезпечних злочинців, які 14 квітня 2003 року втекли з СІЗО Рябокінського районного УМВС України, нагороджується майор Нечипоренко Валерій Миколайович премією в розмірі 110 грн з занесенням у трудову книжку...”

- Але ж це мій дядько! - скрикнув Валерій Нечипоренко й узявся червоними плямами. - Але ж то я...

Марадона знизав плечима і скорчив співчутливе обличчя: така планида... Його начальник через три сходинки злетів нагору й заскочив у відомий йому кабінет, навіть не постукавши. Валерій Миколайович Нечипоренко-старший, який, ніде правди діти, саме збирався розгорнути сніданок, що йому вдома дбайливо запакувала дружина, бо ж велика годинникова стрілка невпинно наближалася до відмітки “12”, а мала вже давно стояла на потрібній - саме обідній - годині, здригнувся й упустив бутерброд собі на коліна.

- Ти чого мене лякаєш? - гаркнув він, але швидко опанував себе. - їстимеш?

- Ні, дякую, - захекано вимовив Валерій Нечипоренко. - Стрийку*, ти об’яву читав?

Валерій Миколайович невдоволено скривився.

- Читав. І навіть у наказі хотів був розписатися...

Племінник задихав ще швидше, в грудях йому захарчало.

-...премія-бо мені не завадила б, - Валерій Миколайович підморгнув, - але ти ж знаєш мою натуру: чесність колись мене зі світу зведе. Не розписався, й навіть рапорт подав, що сталася прикра помилка, тож, панове-товариші, виправляйте, не губіть мені племінника, он як він ворохобиться, зараз у бійку полізе...

Валерій Нечипоренко-молодший ображено зиркнув на дядька: жартівливий тон у такій ситуації здався йому вкрай недоречним. Він болісно переживав усяку несправедливість, а на його віку завдяки тезкові-дядьку довелось постраждати не раз і не два.

У цей момент у дверях намалювалася розвихрена особа, яка допіру спромоглася наздогнати начальника. Марадона покліпав синіми очима й усміхнувся до майора Нечипоренка.

- Валерію Миколайовичу, виставляйте пляшку. Таку премію не можна не обмити, - і він підморгнув у бік Нечипоренка-молодшого.

- А тобі, Марадоно, - промуркотів повногубий молодий міліціянт улесливо, - я щойно дізнався, оголошено догану за спізнення на важливу операцію...

Марадона крутнувся і зник із прорізу дверей. Нечипоренко-молодший щез услід за ним, а Валерій Миколайович, позіхнувши полегшено, почав розвивати бутерброд і відгадувати, з чим він буде: з ковбасою чи з шинкою...

Коли Марадона розтанув у кінці коридору, Валерій Нечипоренко-молодший тихенько зайшов до свого кабінету, замкнувся зсередини на ключ і почав набирати номер на старому дисковому телефоні. Вісімка довго не з’єднувалася, та ось нарешті йому вдалося пробитись, і він тихо заговорив у трубку, раз у раз озираючись, мов за ним могли слідкувати.

- Доброго дня. Вальтере Тадейовичу, ви? Нечипоренко турбує... О, дякую, дякую!.. Ваша журналістка майже оговталася, сьогодні ще з лікарні не випишуть, бо п’ятниця, тож десь у вівторок уже має вийти... Ні, я з нею про все домовився. Вона знає подробиці, але на джерело посилатися не буде. Ну, ви ж розумієте... Ага, і хлопчина ваш дуже допоміг. Кмітливий хлопчина і сміливий... Але я маю до вас іншу справу. У нас тут є сирітський притулок, із якого діти втікають пачками. Треба б написати, що в тому сиротинці й до чого...

* * *

“Містечко Рябокінь світилося абрикосовим цвітом. Він був усюди: зсипався з дерев просто на дорогу, ховавсь у розімлілих на сонці садках, злітав від шпаркого подуву вітру й осідав на землю. Двічі лунко озвався пістолет у хірургічному відділенні районної лікарні, а ще - важке гупання тіла об підлогу, яке завше можна було почути, коли за діло бралися наші доблесні міліціянти. Ліворуч і праворуч покрикуючи: “Руки вгору!” і “Стрілятиму!” - міліціянти влетіли до палати, розкидали злочинців навсібіч і відступили хіба під тиском лікарів у білих халатах - неохоче, все ще розмахуючи пістолетами й погрожуючи непритомним бандитам найстрашнішими карами на їхні грішні голови; спершу згубились у дзвоні медичних склянок і банок захриплі голоси міліціянтів, потім зникли за дверима палати сині строї, які вельми пасували до фарби на стінах, й останнім вивітрився запах мастила, що ним змащують зброю...”

- Юрасику! Ти теж вирішив написати для колонки “Українські химери? Ой не можу! Я просто помру зі сміху! Першу премію треба зразу давати! Ой рятуйте мене! - Ліна здригалася від реготу, з очей її котилися сльози, вона хотіла ще щось говорити, але не могла. Юрась Булочка вдоволено посміхнувся. Щоб Ліна не бачила його пихатого виду, він повернувся до вікна - й укляк.

Просто в шибку на нього дивився горбун. Погляд лиховісний і злий, рот перекривлений. Не тямлячи себе, Юрасик злетів зі стільця й підскочив до вікна. Невідомий замахнувся на нього ціпком із круглим залізним руків’ям, і журналістові здалося, що він короткозорими очима раптом на руків’ї розрізнив лилика з розпростаними перетинчастими крилами. Незнайомець плюнув і повернувся, горбата спина почала віддалятися, і над сірим плащем тепер видно було тільки темну маківку, і журналіст уже не був певен, що горбун узагалі дивився на нього, але темна маківка нагадала зненацька проріз вікна з розбитою шибкою і вогкий дух знелюднілого тартака, від чого зразу зробилося гаряче й кепсько. У кишені Юрась несвідомо намацав прямокутну важку запальничку. Горбун завернув за ріг і зник із очей, а журналіст іще довго дивився йому вслід і не міг зрушити з місця.

Давлячись реготом, Ліна штовхнула його в плече:

- То розкажи ж мені: ти додзвонився до тої фірми?

Юрасик усім тілом відвернувся од вікна. Серце йому дивно стискалось, а думки безладно кружеляли в голові. Він пригадував і не міг пригадати, чому такою знайомою видалася горбата спина, хоча - він певен був, певен! - жодного разу її не бачив...

- Додзвонився, - кивнув Юрась Булочка замислено. - Додзвонився. Кажуть: робили експериментальне замовлення. Навіть прізвища клієнта не знають, бо замовлення було ліве, угоди не укладали, гроші отримали готівкою. Знають тільки ім’я та по батькові - Святослав Пилипович...

- Так-так-так! - горіхові Лінині очі сяяли.

- Отож. Прилад унікальний, сканує інформацію одночасно з двох тисяч сорока вісьмох точок на тілі людини. Кажуть, мороки з ним було! Схеми чутливі, якщо занадто лапати руками, вони горять і все треба переробляти. Святослав Пилипович узяв прилад, щоб протестувати, і зник.

- Ага-ага!..

- А Валерій Нечипоренко - отой старший лейтенант - сьогодні відіслав їм “їжака” на експертизу.

Ліна замріяно накручувала на палець коротке руде пасмо, та воно неслухняно висковзувало з рук.

- Інформація одночасно з двох тисяч сорока вісьмох точок на тілі людині...

- В якому місці не приклади - точки різні...

- Тільки фізичні показники?

- Не тільки фізичні показники...

- А це означає...

Поиск по сайту: