КАРПАТСЬКА СКРИНЬКА

“Помешкання світилося червоними плямами свіжої крові. Вони були всюди: ховалися в зморшках простирадла на дивані, проглядали крізь шпари нещільно припасованої дощатої підлоги, струмками стікали з гладеньких пофарбованих стін, яріли на білому папері, що так і лишився не списаним. Моторошний стогін витав у повітрі, а ще - солодкавий задушливий запах, який завис над принишклим під’їздом, тільки-но відчинилися двері. Дедалі глибше просочуючись у всі щілини, кров не хотіла відступати навіть під тиском проточної води - неохоче змивалась і щезала важко; спершу станула вона на стінах, змішавшись з потоками води, тоді вибілила вода брунатні плями на підлозі й на простирадлах, і останнім крізь прочинену кватирку вивітрився густий запах, що його помалу витіснив міцний дух тютюну й поту, яким тягнуло з коридору...”

Юрась Булочка видер сторінку з записника і розірвав її на дрібні клапті. Ні, все не те. Оповідання на конкурс “Українські химери” має бути блискучим, повторив він собі вкотре і вкотре тяжко зітхнув. Навіть Вальтер Тадейович, редактор відділу новин, не сприймає Юрасика всерйоз - все дає йому якісь другорядні завдання. От і тепер: він, Юрась Булочка, ніякий не повноправний колега Ліни, а радше її водій. Мала б вона свою машину - сидів би він удома й писав нудну статтю про директора школи, який не гребує хабарями. Та що там говорити! Піду собі в садочок, наїмся черв’ячків...

Ліна рішучо постукала в двері готельного номера.

- Ти тут? - спитала вона й зайшла до кімнати. Юрасик за спиною пожбурив клапті паперу собі у відкриту сумку. Він не бачив, що папір, підхоплений протягом із дверей, замість мирно впасти в сумку, підлетів догори й віялом розсипався по ліжку і підлозі.

- Смітиш? Покоївці роботи додаєш? - Ліна рішучо посунула до клаптів на ліжку. Вона підняла шмат аркуша й прочитала: - “...червоними плямами свіжої крові...” Детектив пишеш?

Юрась спалахнув і кинувся збирати уривки знищеного оповідання, кленучи свою гірку долю.

- Ю-ра-си-ку, вдягайся, - повідомила Ліна голосом учительки молодших класів. - Зустрічаємося з Орестом за півгодини в лікарні. Там цікава інформація вигулькнула...

Юрась Булочка заскреготав зубами. Ох, цей Орест! Засів Ліні в серці скалкою, не висмикнеш! Так, день, який почався кепсько, не може закінчитися добре. Сердешний журналіст узув кросівки й поплентався прогрівати машину.

Дорогу до лікарні Юрасик пам’ятав, але минулого разу він був тут взимку, коли дерева стояли голі й похмурі, під колесами чвякала каша, мокрий сніг заліплював скло. Сьогодні ж теплий квітневий вечір помалював знайому дорогу зовсім в інші барви: жовтий колір ранніх ліхтарів, зелений колір набубнявілих бруньок, синій і червоний кольори мерехтливих вивісок уздовж вулиць. Юрась знову пройнявся ліричним настроєм. Він вів машину так легко й обережно, наче б то була карета з четвіркою білих коней...

Та ж таки не судилося сьогодні йому спокійного вечора. З правого боку на лиховісній швидкості у вузьку шпару між його машиною і брівкою пер джип. “Зачепить, - перелякався Юрасик, - тільки б не зачепив!” Він крутнув кермо ліворуч і з жахом побачив просто перед собою фари. “Що за кара!” - ще встиг подумати він. Ледь не збивши ліве вухо “копійці”, фари промчали повз. Одночасно з ними з правого боку промчав джип з двома трикутними наліпками: жирною буквою “У” і зубатою буквою “Ш”.

- Що це в нього таке? - спитала Ліна спокійно, наче й не бачила, що коїлося з її водієм.

- Учень Шумахера, - процідив Юрась Булочка крізь зціплені зуби.

Попереду вже видніла чотириповерхова будівля районної лікарні. Майже всі вікна в ній давно загасли, тільки світилося на першому поверсі кілька вікон поспіль і одне на другому. “Реєстратура, - здогадався Юрасик про перший поверх, - а на другому, мабуть, той кабінет, куди нас хоче повести цей клятий Орест...” Він загальмував і завернув на стоянку, де мали б паркуватися машини “швидкої”, але сьогодні чомусь нікого не було.

Навіщось Ліна постукала, а що відповіді не було, відчинила й, переступивши через ребристий сталевий килимок, пройшла крізь внутрішні двері, щоб опинитись у просторому вестибюлі лікарні. Гардероб був порожній і темний, а от в аптеці світилося, хоча нікого не видно. Ліна роззирнулася, шукаючи очима Ореста. На білій кам’яній долівці вестибюлю відбилися чиїсь чорні великі сліди, які розкреслили прямокутник підлоги на дві майже рівні смуги.

Услід за Ліною Юрась теж зазирнув до вестибюлю й, не побачивши Ореста, розслабився та сміливо зайшов досередини. Здавалося, в лікарні нікого нема, тільки в реєстратурі ще хтось сидить. Юрасик наблизився й мимоволі зазирнув у віконечко. Звідти на нього війнуло шалом карих очей на миловидному личку, обрамленому чорними косами. Реєстраторка в рожевому светрі підморгнула йому та грайливо посміхнулася. Юрась Булочка несамохіть відскочив від віконечка, зором прикипівши до тонких рук, які лежали на дерев’яній конторці, націливши гострі червоні нігті просто на нього.

- Ліночко, ви вже тут! - привів його до тями знайомий голос. - Маріє Павлівно, я вам про них казав...

Голос, який так недбало говорив до дивної реєстраторки, належав Оресту. Юрасик схаменувся й простягнув руку для привітання. Тоді перевів погляд на реєстраторку. Марія Павлівна, сива, з побляклими очима й тонкими вустами, привітно кивала Оресту. Пухкі немолоді руки її безвільно лежали на конторці. Юрась відступив на крок. Відьомське видиво ще стояло перед очима, серце його важко гупнуло, яскраві кола заметляли перед ним, і він приготувався зімліти.

- Ліночко, ходімо зі мною, - торохтів Орест. - Я тобі вчора забув показати... Я ж ніби звістку з того світу дістав! Через Шурика, ну, Олександра Остаповича... Он, глянь! - Орест витягнув щось із кишені. Юрасик скосив очі. У великій долоні зблискував дрібний металічний предмет. Роздумавши умлівати, журналіст наблизився й зазирнув у долоню. Маленький ключик був незвичної форми - такого замка він собі не міг уявити.

- Від чого це? - спитав він жваво.

- В тому й річ, що я поняття зеленого не маю! Приніс, нічого не пояснив, а тоді помер! Ні, ви собі уявляєте? На моїй родині точно якесь прокляття: в один рік - батько, мати, а тоді ще батьків друг!

- Ану, дай подивитися! - Ліна вихопила ключик з Орестової руки, піднесла до самих очей. - Тут щось написано...

Юрась Булочка придивився. І справді: на ключику чиясь наполеглива рука видряпала чи то літеру, чи то цифру. Він забрав у Ліни ключ і підніс до світла. Щось ця літера йому нагадувала... Щось таке знайоме!.. Де він міг бачити оцю смішну карлючку? Спогад - чи то інститутський, чи то домашній. Словом, давній спогад, в яких закапелках пам’яті його тепер шукати?..

- Але й це не все! - збуджено провадив Орест. - Вчора, якраз перед тим, як ви приїхали, дзвонять мені з лікарні. Новий головний лікар дзвонить, він батька тут заступив... Отож, дзвонить мені й каже: приїдьте, будь ласка, тут після Святослава Палиповича лишилися книжки, речі, якась скринька замкнена, треба забрати...

- Скринька замкнена? - Ліна стрепенулася. - Кажеш, скринька замкнена...

Юрасик повів бровою. Якби ж то все було так просто! От вам ключик, а он вам і скринька! Ні, так нецікаво. Тільки-но зав’язка, ще й кульмінації не було, а ось вам уже й розв’язка. Поламає всі закони жанру! Юрась гарячково став думати, як йому проникнути в те приміщення на другому поверсі, де світилося вікно, раніше від Ореста й Ліни та тимчасово заникати скриньку куди-небудь...

Не дійшовши до ліфта, трійця завернула на сходи й піднялася на другий поверх. Довгий коридор розходився на два боки; прямий його кінець губився далеко в сутінках, а другий повертав під прямим кутом і зникав десь за рогом. Орест повів журналістів прямим відтинком коридору, відраховуючи двері. Коло дверей із табличкою “73” він зупинився й постукав. Ніхто не відгукнувся. Тоді Орест сміливо шарпнув двері й зазирнув досередини.

Просто по центру кабінету стояла велика картонна коробка, а довкола неї - в’язанки книжок. Юрасик оцінив і коробку, і з десяток пакунків з книжками та в уяві намалював багажник своєї “копійки”. Ні, в “копійку” цей вантаж не влізе. Хіба що якби Орест пішов пішки, а він дещо розклав на задньому сидінні...

Ліна підскочила до коробки. Та була вщерть наповнена всіляким непотребом: ручками, м’ятими візитками, старими касетами, під стінкою вертикально стояло кілька пластикових течок із паперами, коробки з підписаними дискетами. Все це мало стосуватися роботи Святослава Пилиповича, все це можна було лишити на завтра. Сьогодні ж їх цікавила тільки одна річ... Ліна розгребла мотлох у коробці й нарешті докопалася до маленької дерев’яної скриньки, яка зачаїлась у куточку на самому денці. Світлого дерева різьблена скринька, вочевидь карпатського походження, була замкнена на маленький висячий замок. Не обертаючись, Ліна простягнула руку за ключем.

Ключ виявився завеликим. Юрась Булочка тріумфував.

- Я розчарована, - зітхнула Ліна.

- Так, розчарування має місце, - підтвердив Орест. - Маємо дві загадки замість одної: ключ без замка і замок без ключа...

- Одну загадку легко розкрити, - простягнув руку до карпатської скриньки Юрасик і, перш ніж Ліна та Орест оговталися, застромив гостре жальце ручки всередину висячого замка. “Клац”, - почулося звідти. Дужка замка відвалилася. Скринька була відчинена. Обережно Юрась відкинув вічко. Три голови схилилися над загадкою.

Старі конверти за розміром точно пасували до скриньки. Оресту одного погляду було досить, щоб упізнати материну руку. Листи були адресовані Святославу Пилиповичу Шапці.

- Я не читатиму їх, - сказав Орест рішучо.

- І не варто, - підтвердила Ліна, відбираючи карпатську скриньку в Юрасика й заклацуючи замок. Вона обережно поклала знахідку на місце й закрила коробку. - Як ми це все завантажимо в твою машину? - повернулася вона до молодшого колеги.

- Отак і завантажимо, - стенув плечима той, непомітно ховаючи в кишеню маленький плаский ключик із двосічною борідкою...

...На дні багажника Юрась Булочка простелив газетку. Стоси книжок стали щільно один до одного - і все ж не вмістилися. Ні лівій половині заднього сидіння виросла гора, яка загрозливо похилилася, тільки-но Орест спробував сісти поруч.

- Тримай, тримай, бо впаде! - репетувала Ліна. Юрасик не знав, що тримати: чи кинути коробку, яку мав у руках, і ловити книжки, чи тримати Ореста, щоб не пхався до машини. Боком підперши пачки книжок, що роз’їжджалися, Орест нарешті примудрився всістися на задньому сидінні. Юрась закинув коробку йому на коліна.

- Ну, можна їхати, - промовив він і хвацько заскочив на своє місце, одночасно повертаючи ключ у замку запалювання. Стиснений із двох боків книжками й величезною коробкою, Орест мав жалюгідний вигляд, і Юрасик виповнився приємного відчуття переваги над ним...

- Ти машини не тарань! - вчув він раптом Лінин ядучий голос і помітив, що вивертає на дорогу, не мигнувши сигналом повороту і геть чисто забувши про авта, які проносилися повз лікарню. Чоло його вкрилося дрібними крапельками поту.

- Послухайте, - заговорив Орест зі свого сховку на задньому сидінні, - я тут що подумав... Цей ключик може нічого й не відмикати. Ну, розумієте, всі ж речі Святослава Пилиповича вже перевірені по сто разів ким завгодно. І я свою свою руку доклав, атож. Не було там нічого, що можна було б відімкнути. А тут оцей напис... Глупство, звісно, та все ж: а як раптом уся справа саме в тій видряпаній літері?

Ліна навіщось обдивилася нігті на правій руці, дмухнула на них, тоді потерла ними об цупку тканину джинсів, наглянсувавши до блиску, і нарешті задумливо вимовила:

- Якщо це літера...

Юрась Булочка знову завважив, як приємний холодок огортає серце. Буква, буква, така знайома буква!.. Він обов’язково згадає! Ось зосередиться - і згадає. І саме він розкриє таємницю, а зовсім не Орест, на якого Ліна дивиться дивними розширеними очима...

У Юрасиковій свідомості зринула прямокутна карточка, синя з одного боку, пописана дрібними чорними літерами з іншого боку. На синьому тлі “сорочки” вгадувався розмитий малюнок якоїсь мікросхеми. Візитка, здогадався Юрась. Він не міг пригадати, що написано на візитці, але раптом побачив цілий стос таких точно, який лежав згори на книжках у якійсь заскленій шафі. Різнобарвні корінці книжок здавалися напрочуд знайомими. Подумки він простягнув руку й узяв верхню візитку, перевернув чорними літерами до себе. З лівого боку світилася велика грецька літера. Зараз я її згадаю, подумав Юрасик...

Розділ IX

ВОРОЖКА

Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший дочекався сутінків і нарешті залишив контору. Цілеспрямовано він рушив до автобусної зупинки, кидаючи короткі погляди в кінець вулиці, наче б умів за допомогою гіпнозу прикликати автобус. Що найдивніше, автобус і дійсно відгукнувся на закличні погляди й майже відразу засвітив фарами удалині. Валерій Нечипоренко вдоволено гмикнув. Іншого він і не чекав. Якщо вже заради сьогоднішнього надзвичайного завдання він знехтував побаченням із однією вельми цікавою особою жіночої статі, автобус просто не мав морального права стати йому на перешкоді. Пропустивши пасажирів, що злізали, Валерій Нечипоренко через дві сходинки заскочив досередини.

Слухняний автобус доправив його на інший кінець містечка. Валерій Нечипоренко зліз коло старої дерев’яної церкви, на якій лежала печатка вилюднення: ця окраїна міста, колись густо заселена, занепадала. Частина мешканців, забагатівши, посувалася ближче до центру; молодь прагнула столиці. Старші люди ще зберігали вірність колись великій парафії, та тільки з роками їх ставало дедалі менше. Врятувати стару церкву не міг уже навіть молоденький священик, який одразу після академії направлений був сюди і взявся до роботи з юначим ентузіазмом. Він навіть замешкав у хаті, яка одним боком прилягала до церкви і в яку з церкви вели вузькі двері. Був у хаті й парадний вхід.

Саме до цього парадного входу і підійшов Валерій Нечипоренко. Механічно витер ноги на килимку перед порогом, тоді несміливо підняв руку і подзвонив. Двері відчинила висока чорнява жінка в рожевому светрі.

Треба пояснити, що священик мешкав разом зі старшою сестрою - веселою і легковажною, яка, незважаючи на всі застереження брата, псувала йому репутацію. Щойно священик і його сестра з’явилися на рябокінській околиці, містом поповзли всілякі чутки. Говорили й переказували, буцім пані Мокош - найкраща ворожка на всю округу, а може, і ясновидиця: кому що не скаже - все збувається. Ото послухає суперечку вболівальників, кине карту і скаже: завтра львівські “Карпати” переможуть донецького “Шахтаря” - і точно, назавтра “Карпати” побивають “Шахтаря” з розгромним рахунком десять-два.

Пані Мокош відступила від дверей і з загадковим усміхом припросила нежданого гостя до світлиці.

- Слава Ісусу Христу, - привітався незвичним для себе чином Валерій Нечипоренко. Пані Мокош щось пробурмотіла, привітно кивнула і жестом вказала гостеві на м’яку софу під стіною. Гість сів.

- Ви до отця Валентина? - спитала сестра священика.

- Ні... е-е-е... я до вас, - зніяковіло відповів Валерій Нечипоренко і подумав, що йому, офіцеру, не до лиця така сором’язливість. Пані Мокош знову загадково всміхнулася й сіла до столу, застеленого до самої підлоги жовтою важкою скатертиною.

- В якій же справі? - весело поцікавилась вона.

Валерій Нечипоренко, геть зніяковівши, довго добирав слова і сопів, як першокласник перед учителькою. Нарешті він здобувся на слово.

- Мені... вас... рекомендували...

- Так-так, - заохотила його пані Мокош, вкладаючи гарні руки з яскравим манікюром на стіл.

- Тут така ситуація... - продовжував белькотіти гість і не знав, чого, власне, він сюди припхався і як тепер викручуватися з двозначної ситуації. Тим паче, що він от-от розголосить службову таємницю...

- Я вас слухаю, - лагідно мовила сестра священика і сором’язливо підправила комір рожевого светра, та в чорних очах її грали шалені іскорки.

- Якби ви згодилися допомогти...

Пані Мокош вирішила прийти гостеві на допомогу:

- Та ви не нервуйтесь, - і тим остаточно добила його: Валерій Нечипоренко замовкнув всерйоз і надовго.

Сестра священика ледь помітно похитала головою, підвелася з крісла й пройшла до сусідньої кімнати. За мить вона повернулася.

- Ви пригощайтеся, - сказала вона і простягнула гостю велику таріль, повну свіжих персиків. Валерій Нечипоренко, звиклий до суворих службових буднів, тільки рота розтулив на таку розкіш у квітні місяці. Персики пахли запаморочливо й були шорсткими на дотик. - То що за проблема? - спитала пані Мокош і всілася до столу.

Міліціянт, тримаючи в руках персик і не наважуючись відкусити, нарешті спромігся з п’ятого на десяте розповісти, яка справа привела його на околицю містечка Рябокінь.

- Ну, і вони втекли, - закінчив він свою розповідь. - Розумієте, жодних слідів: скло ціле, ґрати цілі, охорона божиться, що дверей не відчиняла... Словом, темна історія. Хтось же мав їх випустити? Я шукаю зрадника.

- Нетрадиційними, так би мовити, методами... - промовила сестра священика, тамуючи іронічний усміх, а тоді підняла край скатертини і з шухлядки в столі витягла колоду новесеньких карт.

Карти впали на стіл, і Валерій Нечипоренко побачив нижника* у козацькому жупані й з оселедцем на голові, кралю** у віночку, іншу кралю, запнуту до брів білою хусткою. “Ну, в такій хаті і карти мають бути незвичайні”, - подумав він і озирнувся на Божу Матір, яка позирала на нього тепло з кутка кімнати. В погляді Божої Матері не було осуду, тільки якась загадка.

Тим часом пані Мокош розкладала на столі хрести і віяла, змішувала карти, знову викладала чудернацькі фігури, одні карти відкидала, інші долучала, і за кілька хвилин у Валерія Нечипоренка запаморочилось у голові, і він, дивуючись сам на себе, потягся зубами до персика й відкусив великий шмат, але то ще півбіди, бо затим він голосно сьорбнув, ковтаючи сік, який рясно потік йому по підборіддю. Сестра священика, не звертаючи на гостя жодної уваги, продовжувала гратися з картами, тільки очі її ставали дедалі зосередженішими. Нарешті вона виклала на столі восьмикутну зірку і втупила в неї стривожений погляд.

- Як я і гадала, - буркнула вона до себе. Валерій Нечигюренко, не знаючи, куди подіти кісточку від персика, скинув очі до Божої Матері та зробився схожим на великого пса, який чекає команди від хазяїна.

Але пані Мокош продовжувала мовчати. Тоді молодий міліціянт, який на таке відповідальне завдання вбрався у цивільний одяг, кинув погляд на стіл. У центрі восьмикутної зірки лежав дзвінковий*** нижник, а до нього зловісно всміхався виновий**** король. У ногах у нижника - два вусаті джокери, схожі між собою, як близнюки. По праву руч його - жировий***** нижник, а ліворуч, біля самого серця - чирвова краля. На кралю вигострений спис націлив виновий туз. Довкруж їх миготіли малюнки очкової дрібноти. Валерій Нечипоренко, який на ворожінні не розумівся взагалі, до винового короля поставився напрочуд легковажно.

- То що там? - спитав він сестру священика і, долаючи невіру переконаного матеріаліста, приготувався почути ім’я зрадника.

- Все так, як я і гадала, - повторила пані Мокош і подивилася уважно на гостя. - Зрадника не було. Вам важко буде таке усвідомити, але вони дійсно втекли самі. Бачте, в світі не все так просто...

“Що за лекція з надприродних явищ?” - подумав Валерій Нечипоренко роздратовано. Він наосліп ухопив з тарелі персик і застромив у нього зуби, та не цвіркнув сік із м’якого плоду, а натомість зуби відчули спротив чогось твердого, а в роті немилосердно запекло. Валерій Нечипоренко скосив очі донизу й побачив, що тримає в руці чорну редьку, і хвіст її нахабно націлився йому в око.

Сестра священика продовжувала говорити:

- Ті двоє... Мені колись випало з ними зазнайомитися. Так от, вам не варто їх ловити, бо то нічого не дасть. Усе одно втечуть - і вп’яте, і вдесяте. Бо вони вже отримали завдання від винового короля...

* * *

Містечко Рябокінь лишилося далеко позаду. Дорога глибше вгризалась у ліс, а Юрась Булочка тиснув на газ і не хотів собі зізнаватися, що він безнадійно заблукав. Одне добре: Ліна зосталась зі своїм старим другом та його величезним псом породи ньюфаундленд, тож нікому було кпинити з бідолашного водія.

Лісова піщана дорога кружеляла й заплутувала сліди, і Юрасик покладав надії тільки на одне: десь же вона має закінчитися! “Копійка” важко перевалювалася через горбки й загрузала в ямах, але вперто пхалась уперед, у цій прикрій ситуації чи не вперше ставши господареві справжньою спільницею.

Ідея відремонтувати щітки в Рябоконі, треба визнати, вичерпала себе ще на восьмому кілометрі блукань. Той приватний гараж, у бік якого махнула рукою адміністраторка з готелю, мов крізь землю пройшов: скільки Юрась не шукав його, більше ніхто вказати на нього не зміг. Роззлостившись на самого себе, Юрасик із серця заїхав у найглибшу баюру й, глянувши на сонце, яке швидко повзло на захід, та на високий ліс довкола, заглушив двигун і спробував зорієнтуватися, в якому напрямку шукати зачаклований Рябокінь.

Удалині, де ґрунтівка губила свій сірий хвіст, з дорожньої куряви виступила жіноча тонка фігура. Рожева хмара попливла на сердитого журналіста, наблизилась упритул, і Юрась Булочка з дивним трепетом і тремом побачив карі очі в обрамленні чорного зміїстого волосся.

- Добридень, - співучо привіталася жінка в рожевому светрі, що ховався під сріблястими струмками довжезного плаща.

- Доброго дня.

- Ви, проше пана, заблукали? - в чорному оці чаїлася загадка.

- Ви вгадали.

- То вас блуд водить, - засміялася жінка притишено, - а Рябокінь - він отам, за два повороти!

- Дякую, - мовив Юрасик розгублено. “Копійка” задирчала, розвернулась і покотила в протилежному напрямку. Відьма в рожевому светрі радісно змахнула рукою і широко й весело посміхнулась.

Кілька поворотів - і дорога з розгону вдарилась об глухий паркан. “Копійка” різко загальмувала, Юрась пару разів підстрибнув у кріслі й нарешті зупинився. Щільний паркан був досить високим, щоб звичайна людина не могла рукою дістати його краю, але не аж таким високим, щоб Юрасиків відчай не зміг подолати його.

Зачепившись рукою за якусь грубу гілляку, відчайдушний журналіст вперся ногами в паркан і виважився на руках. Ліва долоня намацала край, він зробив відчайдушний кидок і завис на нетесаних дошках. Нелегка, ох, нелегка доля журналіста, та хіба дарма він з дванадцяти років чи не щодня вправлявся в “підйомах з переворотом” на вузькій трубі, забитій батьком над вхідними дверима просто впоперек коридору? Перевалившись через край паркану, Юрась Булочка важко гепнув на землю. Він шукав людей. Хто ще допоможе йому виплутатися з цього зачаклованого лісу?

Опинившись по той бік паркану, Юрасик зрозумів, що потрапив на старий тартак. Недавня присутність людей ще вчувалася тут, але пустка потроху наповзала з усіх щілин й витісняла людський дух. Юрась обійшов струхнявілі колоди, що розкотилися й тепер заважали вільно пройти, натрапив на поіржавіле колесо пилки, яку невідь-чому не тільки звідси вчасно не прибрали, а й, що найдивніше, і досі ніхто не вкрав, побачив уламки дощок і купи якогось старезного мотлоху. Тартак мовчав і справляв гнітюче враження. Людей тут не бувало вже давно, але Юрасиків довгий ніс потягнув його через сміття, мокрі дошки й старі залізяки вперед - туди, де похилився півзогнилий будиночок контори.

Облізлі двері були замкнені. Юрась Булочка прихилився плечем і натиснув; двері рипнули, але не піддалися. Тоді він обійшов контору й зазирнув у вікно. В голові зринула шалена думка, що в конторі в якій-небудь шафі лежатиме карта проклятого лісу, і він не проганяв її, а навпаки - підігрівав. Крізь розбите вікно, з якого стирчав брудний уламок скла, Юрасик побачив приміщення, в якому не лишалося вже нічого: ні шафи, ні столу, ні стільця. На загидженій підлозі ще виднілися сліди великих черевиків, які наче зберігали людську присутність.

Двері до сусідньої кімнати були відхилені, і звідти зненацька долинув звук, який змусив Юрася Булочку завмерти.

В кімнаті хтось був. І цей хтось неголосно розмовляв.

- Ви мали перешкодити зустрічі, - сказав хтось хрипкувато. Юрасик силкувався зрозуміти, чий це голос - чоловічий чи жіночий, але не міг. Для чоловічого, може, й зависокий, для жіночого - занизький. Голос, у якого немає статі. Юрась Булочка обережно вийняв гострий уламок шибки та прихилив до стіни, потім виважився на руках і наполовину вліз у кімнату. Стало краще чути, але в проріз дверей було заледве видно крісло й над ним - темну маківку того, хто говорив.

- Зустріч-бо відбулася! І так невчасно! Син лікаря зразу побіг обшук у батьковій хаті робити. Що шукав?.. Ну, чого ви на мене вирячилися?

Юрасик трошки посунувся праворуч. Йому стало видно ще сантиметрів десять кімнати. В ці десять сантиметрів вмістився рукав чорного пальта, з-під якого визирав грубий п’ястук. Юрась перевів погляд нижче. Під пальтом ховалася нога, взута у важкий черевик із тупим носом. Товсті підбори міцно стояли на землі.

- Втечею ви себе, звісно, деякою мірою реабілітували, - у хрипкому голосі забринів сарказм, - але все одно певності нема, що я можу доручити вам щось відповідальне...

Той, який був у чорному пальті, явно затеплому для погожого весняного дня, хитнувся. Юрасикові очі встигли зафіксувати тяжке підборіддя й коротке-коротке русяве волосся. Рум’янець на всю щоку світився навіть у півтемряві старої контори.

- Поки що завдання просте, - говорив голос, - слідкуєте за сином лікаря. Маю знати кожен його крок, кожну телефонну розмову. Якщо той приїжджий привіз йому інформацію, він нею спробує скористатися, а ви...

Коротко стрижений у чорному пальті кивнув і ступив крок убік. Юрась Булочка побачив, що трохи позаду нього стоїть майже точно такий самий - великий, рум’яний, у чорному пальті й грубих черевиках. Другий теж синхронно кивнув і знову зник з-перед очей. Юрасик раптом із жахом усвідомив, що якби вони підвели погляд від того, хто сидів у кріслі, неминуче мали б помітити силует непроханого гостя на тлі ясного неба.

- Покладаюся на вашу кмітливість, - ядуче сказав хрипкий голос. - Щоб не мати мороки зі свідками, легше не позбуватися їх вчасно, а взагалі не набувати...

Двоє у чорних пальтах хитнулися, в очах синхронно майнула хмаринка - подив і напруга. Дивний голос розтлумачив:

- Син лікаря нехай поживе іще.

Юрась помалу почав злізати з вікна. Не міг плигнути, щоб не виказати себе необережним звуком. Йому більше не кортіло звернутися до людей по допомогу - кортіло опинитися від тих людей якнайдалі. Серце тьохкало. Він торкнувся ногами землі й уже збирався відпустити руки, коли хрипкий голос змінив тональність:

- Убити тільки в крайньому разі.

Юрасикова нога підвернулась, і він брякнувся на землю. Він не бачив, як дві пари очей метнулися до вікна, за яким щойно хилитався його силует, як один із двох у чорних пальтах штовхнув двері й ступив до суміжного приміщення.

У цей час Юрась Булочка навколішках відповзав до паркану, намагаючись заховатися за купами мотлоху. Не пам’ятаючи як, нарешті дістався високого паркану, застрибнув на якусь колоду й відчайдушне перескочив на другий бік, ледь не переламавши собі ребра. “Копійка” нервово чекала на нього. Вона завелася від одного дотику ключа й рвонула, як була, задом - подалі від старого тартака.

Розділ X

ВОВЧА ЯМА

- Тіка-а-ай!

Страшний хованців рик хльоснув нявку, та вона не могла зрушити з місця. Якась частка свідомості ще хотіла боротися, кудись бігти, рятуватися, але ноги затерпли, тіло зробилося неслухняним і неживим.

Велика химерна колода котилася на неї повільно, он уже два кроки лишилося, крок, півкроку... Нявка могла би вже простягти руку й доторкнутися до шорсткої струхлявілої кори, вона вже дихала запахом підмоклого дерева, вже не бачила нічого, крім зненацька пробудженого звіра, якого стримати нема жодної сили...

Знагла нявка втратила грунт під ногами, ще встигла подумати: “Гаплик”, - і зрозуміла, що її хтось смикнув ззаду за сорочку і потягнув за собою.

І вона побігла навмання, на звук хованцевих важких кроків попереду, не впізнаючи рідного лісу. Дерева чомусь видавалися чужими, незнайомими; страх робив їх потворними покручами, моторошними привидами, які чіпкими гілляками заступали втікачці дорогу й хапали за сорочку, за коси, за руки. Двічі вона впала й проїхалася по вогкій землі, боляче забила коліно й тепер шкутильгала на праву ногу. Вона не озиралася, боячись побачити за спиною жахливого горбатого щезника, - цього нявчине серце просто б не витримало, вибухнуло б у грудях. Навіть хрускіт гілок озивавсь у вухах громом і гуркотом, і їй щораз ввижалося, що колода так і котиться їй навздогін і от-от навалиться усією своєю вагою...

На відміну від нявки хованець не втратив голови. Прокладаючи товаришці дорогу, він раз у раз оглядався, щоб упевнитися, що, по-перше, гонитви як такої не було: кілька чорних, маленьких і волохатих покидали роботу й повискакували за паркан, але вагалися, чи бігти навздогін, чи вертатися до роботи; врешті вони зникли за деревами, й навіть пискляві їхні голоси пропали в багатоголоссі лісу; по-друге, він бачив, що нявка, хоч і цілком непритомна з переляку, таки біжить, падає, підхоплюється та знову біжить.

Хованець навіть устиг дорогою як слід поміркувати над тим, чому вони з нявкою стали свідками: шукаючи опирів, натрапили на щезника, а це означає... Стривайте, це означає, що опирі діють у парі зі щезником і що тепер можна чекати якого завгодно лиха.

Хованець завважив, що попереду ліс порідшав і далі має бути ріка. Він стишив біг, і йому одразу ж у спину вгатилася нявка. Голосно скрикнувши, нявка гепнулась на землю і покотилась, і була б докотилася до самої ріки, якби хованець не встиг її перехопити.

- Тихше, тихше, - заспокоював він товаришку, яка пручалась і хотіла відповзти від нього навкарачки. - За нами, здається, ніхто не гнався. Ми вчасно побігли, там ті й оговтатися не встигли...

Нявка лупала жовтими очима, абсолютно прозорими від жаху.

- Оно вже й ріка поруч, - лагідно муркотів хованець, - ми майже вдома. Бачиш, вогники світяться - то в місті світло по хатах почали запалювати... Ну то як - рушаємо?

Нявка припинила тремтіти, погляд її зробився осмисленим. Хованець обтрусив від землі її сорочку, пригладив розпатлані зелені коси, які стирчали навсібіч, взяв за руку й повів назустріч вогням. Вона слухняно зробила крок, тоді ще крок, і хода її таки вирівнялася, дихання стало глибоким і спокійним, але вона ще кілька разів робила спробу непомітно озирнутися через плече й щось угледіти в присмерку, який клубочився в лісі.

Мандрівці вишукували стежку, що спустила б їх до річки. Вогники привітно блимали попереду. Хованець більше глядів собі під ноги, щоб не перечепитися через яку гілляку, і, підводячи голову, ніяк не міг зорієнтуватися: то наближаються вони до привітних вогників чи ні? Дивне занепокоєння раптом прокралося в серце й захолодило його.

Хованець уважно подивився на вогні; один із них замерехтів, затріпотів - і згас. Загасили світло, заспокоїв себе хованець. Замість зниклого вогника трохи далі замиготів інший. Хованець розширеними ніздрями чув дух весняної ріки й дивувався, як це вони ще й досі не дійшли до неї.

Ще один вогник замерехтів попереду й провалився під землю. Хованець знизав плечима, роззирнувся й побачив, що не впізнає місце. Чує носом пах ріки, он же вона - зовсім близько, але ніяк не може второпати, куди вони забрели. Хованець наддав ходу. Зеленокоса боягузка майже висіла в нього на руці. Вогні не наближались і не віддалялися, скільки вони не йшли. Ріденький ліс не рідшав і не густішав - взагалі не мінявся, наче не рухалися вони, а стояли на місці. Хованець зупинився. Нявка без сил повалилася на землю.

- Кхе-кхе, - прокашлявся хованець, щоб надати голосу рішучості, - виходить зі всього, що нас блуд учепився...

У відповідь на його слова з ріки принесло рипучі звуки, схожі на ячання невідомого птаха. Нявка сіла. Губи її самі собою почали повторювати за тим чи то птахом, чи то звіром знайомі слова:

Як почну тобов блудити,

Круг скирти тебе водити,

Світлу в мороці не вір -

Не пущу тебе у двір:

Будеш лазити круг хати,

Всеньку ніч дверей шукати,

У болото заведу,

У багнюці потоплю!

Аж тепер, коли зупинився, хованець побачив недалеко від себе поламане вітром дерево, а під ним - прозорого велетня з лупатими очима. Очі велетня блимали вогнями й мерехтіли, і ввижалося, що їх у нього не двоє, а не менш як п’ять пар. Велетень м’яко притупував у такт співу і, глузуючи, плескав від задоволення у здоровенні долоні, крізь які просвічувалися дерева в нього за спиною.

- Блуд, ти чого нас учепився? Ось я тобі зараз!..

Велетень голосно загиготів, метляючи головою з боку в бік і примружуючи очі. Від того вогники то згасали, то знову спалахували. Хованець посунув на прозорого велетня, грізно вишкіряючи зуби. Велетень відплигнув на крок, а що крок у нього був відповідний до його зросту, то зразу опинився на недосяжній для хованця відстані.

- У, погань! - висварився хованець. - Упіймаю - підіб’ю тобі оба ока, щоб не блудив більше нікого!

Він обернувся до нявки розгублено, не знаючи, як учинити.

- Відвернися, - наказала йому зненацька нявка. Він слухняно повернувся. Нявка одним рухом скинула сорочку, перевернула її на лівий бік і знову вдягнула. - Можеш повертатися, - дозволила вона. Хованець повільно повернувся. І тут він побачив, що впізнає місце, яке за мить до того видавалося цілком чужим. Власне, він знає околицю, як свою кишеню!

- Як ти це зробила?!

Нявка згірдливо повела плечем і закотила жовті очі. Хованець радісно роздивлявся навкруги й уже навіть не сердився на прозорого велетня, який полохливо позирав на нього здалеку.

- Так і стовбичитимеш тут? - підштовхнула нявка товариша. - Чи, може, час би й рушати?

Рушати і справді був час, бо незважаючи на те, що околицю хованець виходив уздовж і впоперек, тільки тепер стало ясно, що блуд недарма свій хліб їсть: він завів нявку й хованця на другий кінець лісу й вивів не до ріки, а до озера. Це воно так принадливо й заклично пахло хованцю, коли він шукав дороги до міста. Тепер, щоб вийти до ріки, а звідти й до міста, треба було повернутися лісом навспак, і це був добрячий шмат шляху, а нявка й так ледве тягнула ноги.

Зараз дерева чемно розступалися й похнюплено хилили віття, знаючи, що завинили. Хованець натрапив на стежку, й далі дорога пішла веселіше. Обминаючи болото, їм довелося зробити великий гак, але й це вони сприйняли по-філософському, розсудивши, що, зрештою, такої погідної весняної ночі прогулянка лісом - саме те, про що мріялося цілу зиму. Щоправда, перспектива відпочити на печі віддалялася, та що поробиш?.. Стусани долі варто сприймати мужньо.

Удалині почувся тріск гілля й шурхіт, свиснуло пугою. Хованець на мить зупинився, але нявка потягла його за собою. За хвилину вони опинилися на галявині, з другого боку на яку виходила начебто отара овець. Хованець кліпнув. Сірі вівці мали довгі писки, гострі вуха й довгі хвости. Сірі вівці щось занадто скидалися на... вовків! Хованець ошелешено позадкував і наштовхнувся на рішучу нявчину руку.

- Стій тут! - мовила вона.

Але хованець не міг стояти, ноги йому підкосилися, й він важко сів. І тоді побачив, що веде отару вовків великий чоловік, вдягнений у свитку. Свитка на ньому чомусь була на лівий бік. Місяць вискочив з-за хмари й освітив дивне видовисько, і хованець спостеріг, що чоловік не має тіні. Все має тінь - і дерева, й кущі, і вовки, - а він не має. Тим часом чоловік розсадив вовків у коло й почав їм щось роздавати. Здалеку кепсько було видно, але хованцеві привиділося, що то були окрайці хліба, і він вельми здивувався: щоб вовки та й хліб їли? Вочевидь, то якась системна помилка...

- Це хто? - пошепки спитав хованець у нявки, намагаючись оцінити, з якого боку вітер і чи не несе його власний людський, теплий запах вовкам, які зараз всі, як один, поведуть носами, обернуться до нього, зроблять перші обережні кроки... Другої гонитви за один день хованець просто не витримає.

- Полісун, - відповіла нявка. - Ти не дивись, що то вовки з ним. Він вовками так командує, що в нього вони сумирніші за овець. Тут у мене навіть план один намалювався...

- Твої плани... - буркнув хованець.

Нявка почекала, доки вовки розправляться з тими окрайцями, що їм приділив полісун, позадирають писки до місяця й завиють. Моторошне виття рознеслося лісом на всі боки, і хованець уявив, як на околиці містечка в хатах люди кинулися міцніше замикати вікна й двері... За виттям він не почув, коли нявка підхопилась і рушила до полісуна. Він напружився і звівся на нетвердих ногах. Один крок, другий, третій. Маленькі крочки, повільні, але вперті.

Легковажна ж нявка спокійнісінько наближалася до самого вовчого кодла. Он уже видно, як б’ють хвостами сіроманці, як перебирають чутливими лапами, як стараються переспівати один одного. Ледь не наступаючи на тремтливі хвости, нявка пробилася до центру кола й стала перед чоловіком у свитці навиворіт. Несподівано помітивши гостю, чоловік схилив голову набік й запитально підняв брови. Вовки самозречено вили; очі мали затуманені й обернені всередину себе, незрячі, наче полісун напустив на них мару. Один із вовків, найменший, виводив так жалісливо, що хованцеві на очі навернулися сльози.

- Доброї ночі, - швидко привіталася нявка й тицьнула пальчиком у найближчого вовка, - його можна якось вивести з трансу?

Полісун вирячив очі. Від нявчиного нахабства у нього просто забракло слів.

- Ти хто така? - нарешті видушив він із себе.

- А, вибачайте, я нявка, а то хованець, - вона махнула головою десь позад себе. - То його можна вивести з трансу?

- Та вже якось можна, - гмикнув полісун.

- А ви не могли б оцього одненького привести до тями? Мені він просто вкрай потрібен! - і нявка рубанула себе долонею впоперек горла, підтверджуючи, що так-таки вкрай потрібен.

Полісун прискалив око, тоді щось шепнув найближчому вовкові, той позіхнув солодко, потягся всім тілом.

- Ну, тепер що? - спитав полісун заінтриговано.

- А тепер з вашого дозволу я попрошу цього вовчиська доправити мене додому. Вірите, ноги вже просто не ходять. Такий шалений день сьогодні видався!..

Не гаючи часу, нявка вискочила вовкові на спину й п’ятами стисла йому боки. Сіроманець напрочуд сумирно озирнувся, побачив зеленокосу лісову істоту в себе на спині й похнюпив голову. Полісун з такого дива тільки руками розвів.

- Ну, ми поїхали? - підвела до нього голову нявка. - Хованцю, наздоганяй!

- Бувайте здорові, - відступив з дороги полісун. - Верніть мені вовка до сходу сонця!

- Обов’язково! - крикнула наїзниця, впиваючи п’яти, як остроги, вовкові в боки й пускаючи його клусом*. Хованець на безпечній відстані оминув вовче кодло й рвонув товаришці навздогін.

Ліс поглинув їх миттєво, і зникла галявина, на якій щойно тупцяло дивне вовче збіговисько, навіть багатоголосого виття не стало чути, й хованець би подумав, що те все йому намарилося, якби попереду не бачив двоголову тінь: вовчий тулуб, а на ньому дівоча маленька фігурка.

Фігурка віддалялась, і хованець набавив ходу. Вовк добре знав свій ліс: не чекаючи нявчиних вказівок, нюхом вишукував потаємні стежки й сунув до містечка найкоротшою дорогою. Часом він, щоби ще скоротити дорогу, перестрибував через кущі, крізь які по землі було не пробитися, і хованець тоді кляв його на всі заставки: йому-бо доводилося кущі оминати й пришвидшувати біг.

Попереду темніло провалля. Хованець не бачив здалеку, але міркував, що це має бути ярок, який вовчисько, ясне діло, з ходу переплигне, а йому доведеться спершу спускатися донизу, а тоді дертися нагору... Вовк таки дійсно стрибнув. Пролетівши довгою тінню над яром, він торкнувся передніми лапами землі й готовий був уже приземлити задні ноги, коли раптом сталося таке, чого хованець не міг пояснити: вовчі передні лапи пройшли крізь землю, й за мить і він, і нявка, що міцно вчепилася в сіру шерсть, провалилися геть з очей, наче їх і не було.

Хованець скотився в ярок, ледь не зламавши собі шию, видряпався нагору й застиг над чорним отвором. Із дна вовчої ями світили дві пари безпомічних жовтих очей.

Розділ XI

НА ХВОСТІ

Письмовий стіл у казенній кімнаті, чистий від будь-якого канцелярського приладдя, гарячої робочої пори здавався геть осиротілим, і тільки посередині його лежав аркуш жовтуватого паперу, над котрим час від часу зависала рука з кульковою ручкою між пальців.

На папері вже з’явилася рамочка з заокругленими кутами, горизонтально розділена навпіл; у верхній половинці намальований був портрет якогось чоловіка, а в нижній догори дриґом віддзеркалювалася точна його копія, тільки зображення було не таким, як у дзеркалі, а наче оберненим на лівий бік. За мить поруч з’явилося ще дві рамочки, а в них - два схожих між собою юнака - і теж із оберненими віддзеркаленнями. Ручка миготіла й миготіла, і на папері почали з’являтися сердечка, ромбики, якісь трилиснички, словом, абсолютно хаотичні фігури, з чого видно було, що в голові особи, яка схилилася над папером, було повне сум’яття.

Особа ж, вдіта у сірий однострій, і справді мала вигляд дещо збентежений, тому коли в двері постукали й у проріз влізла скуйовджена голова, на обличчі особи намалювалася така неприхована мука, що будь-чиє серце могла розкраяти від жалю.

- Валерію Миколайовичу, - мовила скуйовджена голова крізь щілину, все ще вагаючись зайти досередини, - викликали?

- Угу, - буркнув Валерій Нечипоренко-молодший, зім’яв жовтуватий папір і сховав до кишені. - Зайди вже всередину, не хилитайся у дверях!

Скуйовджена голова, надіта на такий точно неоковирний і пом’ятий тулуб, що на ньому міліційна форма сиділа, як на городньому опудалі, нарешті протислася до кабінету й всілася на одинокий стільчик, приставлений до стіни.

- Сідай, - сказав Валерій Нечипоренко й тут помітив, що пом’ятий уже давно сидить, хитаючи ногою й зацікавлено позираючи у вікно, де через вулицю посварилися дві баби перед хлібним кіоском. - У мене для тебе є відповідальне завдання...

Той знехотя відірвався від сварки, що була саме в розпалі й зібрала вже чималий натовп вболівальників з кожного боку, і глянув на Валерія Нечипоренка синіми-синіми ясними очима. Здавалося, в ці очі глянеш - і побачиш людину до самого дна... Отак багато хто думав і потрапляв на гачок, бо і ясність, і занехаяний вид особи, яка тулилася на краю стільчика, були вельми оманливими.

- Марадоно, - звернувся Валерій Нечипоренко до пом’ятого, бо так він називався в тісному колі шкільних друзів, які ще пам’ятали, що за паси уміють давати ці кривуваті ноги, як управно обходять вони суперника... йой, що тут згадувати! - Марадоно, тільки ти знаєш: жодна жива душа...

Марадона кліпнув синіми ясними очима й побожно перехрестився.

Тоді Валерій Нечипоренко встав з-за столу, наблизився до свого підлеглого й жарко зашепотів щось йому у вухо. Щоки його пашіли чи то від азарту, чи то від зніяковіння, але того напевно ніхто не зможе сказати, бо таємниця розмови двох спільників так і лишилася нерозгаданою.

Варто тільки зауважити, що, вислухавши начальника, Марадона досить осмислено - як на свій дивакуватий вигляд - кивнув, докинув кілька фраз, від яких у Валерія Нечипоренка зразу виясніло лице, незграбно віддав честь і виплив у коридор. Двері за ним замкнулися, і ми більше не можемо бачити, чи вернувся Валерій Нечипоренко до малювання портретів у рамочках, чи застосував свої здібності до чогось кориснішого.

Зате ми можемо поспостерігати за його підлеглим, який, не гаючи часу, заскочив у кінці коридору в якісь двері, звідки з’явився вже в кашкеті, швидко збіг сходами донизу, кивнув черговому на виході й випірнув надвір. Останньої миті впіймавши автобус, який уже зачиняв двері, тож стулки защепили ззаду його пом’ятий мундир, Марадона проїхав зупинку, вивільнив мундир і вийшов. З усього, приїхав він додому, бо, забігши на хвильку в перший під’їзд двоповерхового будинку, звідти вийшов уже цілком нормальною цивільною людиною, в якій недавнього дивакуватого міліціянта видавало хіба те, що куртка на плечах висіла мішком, а розпатлане волосся і зовсім стало сторч.

Перевдягнувшись, Марадона вже не повернувся на роботу, а натомість спрямував ноги у протилежний бік, причому пішов він пішки, роздивляючись на всі боки, ніби вперше опинився в містечку Рябокінь і тут все його цікавить з туристичної, так би мовити, точки зору. Він уважно обдивився двоповерховий будинок бібліотеки, прочитавши, що працює вона з десятої до десятої щодня, крім середи (сьогодні був четвер, але на дверях висів замок розміром із диню), потім не менш зацікавлено хвилин п’ять вивчав вітрину крамниці, де у вікні поміж припалими порохами паперовими соняхами стояли глечики і виднівся напис “МОЛОКО”, тоді перетнув вулицю, ступив на тротуар і втупив очі у вікно книгарні. Таким чином, нога за ногу, він нарешті дістався рогу, завернув на якусь бічну вуличку, пройшов іще два квартали й опинився перед парканом невідомої хати під зеленою стріхою.

Тут зі знудженого й лінивого Марадона раптом умить перекинувся на живого й рухливого. Озирнувшись, чи ніхто не бачить, він одним махом перелетів через паркан і за мент уже зазирав у шибку. Зсередини почулося спершу неголосне гарчання, а тоді чітке застережливе “гав”. “Хованцю, хто там?” - долинув чоловічий голос, але Марадона не чекав, доки той, кому належав голос, вигляне: одним стрибком він знову опинився на вулиці й магічним чином зник за деревами, наче розчинився. Довший час його зовсім не було чути.

Тоді до хвіртки під’їхала брудно-біла “копійка”, з якої з’явився зовсім юний хлопчина в синій курточці, нерішуче постукав і, зрозумівши, що відповіді не буде, бо в хаті його не чути, штовхнув хвіртку і пішов до ґанку. Не встиг він дійти, як двері відчинились, і з радісним гавкотом до нього вилетів здоровезний чорний пес, який від надміру почуттів поставив лапи йому на груди й повалив на стіну. Слідком за псом вийшла невеличкого зросту рудокоса жінка та привітно й заклично помахала хлопчині рукою. Марадона, який напрочуд ловко матеріалізувався з повітря в потрібний момент, мав нагоду все це спостерегти й оцінити ситуацію.

Наблизившись до машини, Марадона посмикав дверцята, які виявилися незамкненими, тоді відчинив капот і від’єднав одну клему від акумулятора. “Копійка” ображено писнула й якось зразу осіла. Марадона заспокійливо поплескав її по боці й захряснув капот. Зробивши свою чорну справу, він іще раз озирнувся на хату й побіг тим самим шляхом назад.

Повернувся він уже на мотоциклі, але не став під’їжджати до хвіртки, а зупинився в кінці вулиці і здалеку вдоволено спостерігав, як троє людей - двоє чоловіків і одна жінка - бігають довкола машини, яка не хоче заводитись. Марадона дочекався, доки вони здогадаються підняти капот і зазирнути всередину, і полегшено зітхнув. Робочий день його починався навдивовижу вдало. Тьху-тьху-тьху, і надалі все йтиме в тому ж темпі... Трійця вже розсілась у машині й готова була вирушати.

Мало хто б повірив, що у Марадони, такого недолугого на вигляд, може бути такий чудесний мотоцикл - сучасний, тихий і слухняний. Тільки-но “копійка”, пихкаючи та кашляючи, від’їхала від хати, мотоцикл коротко диркнув й одразу ж загудів неголосно й рівно, наче хотів вибачитися за оте несподіване “дир-р-р”.

Не знати коли на вершникові опинився чорний шолом, трохи припалий пилом, як і сам мотоцикл, який мало вирізнявся серед інших транспортних засобів на вузьких і здебільшого занедбаних вулицях містечка Рябокінь, і тільки чуйне вухо й гостре око зі звуку мотору і з виду окремих деталей мотоцикла могли спостерегти, що за чудо-машина петляє поміж горбів і ям ґрунтівки, задля годиться присипаної гравієм.

“Копійка”, яка підскакувала на кожній нерівності дороги та скреготала, не помічала “хвоста”. Зрештою, і помітити його було важко: Марадона незбагенним чином ще жодного разу не впустив потрібну машину з очей, але сам на очі не потрапляв і примудрявся весь час триматися в тіні. Виїхавши на ширшу вулицю, що вела вже за місто, він хвацько крутився між машинами, але дивна річ: жодного разу не порушив правила дорожнього руху.

Хвилин десять їзди Марадона радів приємній пригоді, яка впала йому на голову неждано-негадано завдяки чуйному ставленню начальства, але в якийсь момент райдужний його настрій вивітрився. Марадона зосередився. Він відчував незрозумілу тривогу, але ще не збагнув, звідки походить оте щемке передчуття небезпеки в серці, яке ніколи його не зраджувало. Ще один поворот - і невідь-звідки на дорогу просто перед його носом вигулькнув масивний джип, ледь не підрізавши мотоцикл і не перекинувши, а тоді на всі колеса полетів наздоганяти “копійку”. Ні, сумнівів тут не могло бути: джип націлився на ту ж машину, що й сам Марадона.

Вправний мотоцикліст, у якому прокинувся азарт мисливця, кілька хвилин задоволено спостерігав, яких зусиль коштує джипу не відстати на вузькій дорозі від “копійки”, і з хвилини на хвилину очікував, що трійця в переслідуваній машині таки запримітить оте здорове страховисько з затемненими вікнами. Але минула хвилина, друга, і вдалині навіть уже можна було вгледіти лісок, а “копійка” виявляла злочинне недбальство до власної безпеки: ніхто з трійці не озирнувся назад, і навіть водій, якщо й зиркав у люстерко заднього огляду, нічого дивного там не помічав. Марадона натиснув на газ і наблизився впритул до джипа, щоб краще роздивитися номер.

Закарбувавши номер у пам’яті, Марадона стишив біг мотоцикла й кілька разів кинув рвучкий погляд на будинки обабіч вулиці - і зрештою запримітив те, що його цікавило. Зупинивши мотоцикл, він одним рухом скинув шолом і пожбурив його на сидіння, і шолом, який мав одразу ж злетіти з сидіння й котитися крутою вуличкою до самого низу, дивовижним чином зачепився за ручку керма й застиг.

Марадона ж у цей час перебіг на другий бік вулиці й уже тиснув на кнопки синього телефону-автомата. У щілині стирчала картка, а у віконечку висвітлювався загрозливий напис, що грошей стане хіба на одну хвилину місцевих розмов.

- Це я, - захекано сказав Марадона у трубку. - Слухай, дивна справа: за ним ще один “хвіст”. Темний джип, номер... записуй... - Марадона на мить заплющив очі, викликаючи з пам’яті потрібний набір букв і цифр. - їдуть по Степана Бандери, вже майже на виїзді з міста. Бий мене вража сила, якщо зрештою вони не опиняться на тому старому тартаку... Ага...

Тут телефон-автомат сердито писнув і розірвав розмову, й у віконечку висвітився напис, який звучав приблизно як “бувай здоровий, приходь іншим разом із грішми”. Не відомо навіщо Марадона витягнув зі щілини використану картку й запхнув собі до задньої кишені штанів. Перетинаючи вулицю, він подумки вже заводив мотоцикл, і той, наче вмів читати думки господаря, виструнчився й завівся від одного дотику.

Марадона добряче газонув, і мотоцикл рвонув уперед, бризнувши з-під коліс дрібним шутером. Якби хтось завдав собі труду спостерегти його збоку, то не міг би не зітхнути з заздрості, бо прекрасний мотоцикл вітром летів над шляхом, в повороти входив так, ніби для них і народився, а перешкоди обминав чітко, наче вони самі поступалися йому дорогою. Три хвилини - і він надолужив згаяний час, і попереду вже виднівся масивний зад джипа. “Копійки” ще видно не було, та Марадона не мав сумнівів, що з цього приводу нема потреби тривожитися: “копійка” з’явиться у відведений їй час.

Тим часом кавалькада заглибилась у ліс. Поодинокі машини, що ще траплялися на дорозі, тепер здебільшого рухались у зворотному напрямі, поспішаючи з лісу назад, у Рябокінь. Ще зовсім трошки, і дорога цілком знелюдніла, а кавалькада, що її вела брудно-біла “копійка” з гостроносим натхненним хлопчиною за кермом, зупинилась на роздоріжжі, кілька секунд поміркувала й повернула праворуч. Марадона вдоволено посміхнувся: чуття не підвело його. І переслідувані, і переслідувачі прямували до занедбаного тартаку.

Джип трохи відстав і мав вигляд дещо розгублений. Ловкий мотоцикл майстерно ховався від нього за деревами й задоволене муркотів.

Недоїжджаючи до тартаку, “копійка” зупинилась, мотор змовк. Трійця обережно вилізла з салону й попрошкувала за гостроносим хлопчиною углиб лісу й досить скоро вперлась у паркан. Хлопчина показав на грубу гілляку, чиєю допомогою він, вочевидь, уже мав нагоду якось скористатись, і трійця перелізла у двір, і навіть маленька рудокоса жінка моторно перестрибнула через паркан, не давши змоги чоловікам підтримати її й виявити свої чоловічі переваги.

У той час, коли трійця перелазила через півзогнилі колоди й наближалася до старенької будівлі контори, а за нею назирці рухалося двійко рум’яних коротко стрижених парубків, вдягнених у чорні пальта й важкі черевики. Марадона, який, попри свій вайлуватий вигляд, абсолютно безшумно й непомітно опинявся щоразу в найкращому для спостереження місці, побачив, як бічні двері контори відчинились і звідти вийшов горбун у сірому плащі. Марадона застиг на місці, боячись видати себе хрустом гілки абощо.

Горбун бачив, як до контори наближалися троє, які понад усе старалися бути непомітними, але виявляли в тому замало вправності. Бачив горбун також, що за трійцею навшпиньках рухалися двійко переслідувачів, й у горбуна на лиці намалювалося щось на кшталт задоволення, змішаного з іронією.

Дочекавшись, поки трійця по черзі зазирне у вікно, а тоді обережно відхилить двері контори, щоб вервечкою зайти досередини, горбун потер руки і помалу почовгав геть.

Розділ XII

ПАСТКА

Другу ніч поспіль одним-один ночував у готелі Юрась Булочка.

Зрадниця Ліна, лишень ступила на поріг Орестової хати, якось миттєво зжилася з нею і вже не хотіла виїжджати. Ніжно притискаючи до серця жовтооке кошеня, вона щось лагідно вуркотіла, а що кошеня теж муркотіло на весь свій котячий голос, хатою розливалася колисанка, від якої навіть здоровезний ньюфаундленд Хованець кілька разів позіхнув, примостив собі голову на лапи й задрімав.

Орест запарював чай і метушився по хаті, а в Юрасиковому серці закипало почуття невтолимої образи на долю: він бачив, як Ліна скоса спостерігає за Орестом і як збентежено вона пестить кошеня, начеб хоче щось приховати сама від себе. Юрась повільно зняв з гачка куртку, так само повільно вдягнув, тихо й чітко попрощався, в душі очікуючи, що Ліна не дозволить йому піти, але старша колега тільки неуважно кивнула. Орест же навіть не помітив його зникнення.

І тепер Юрасик сидів у готелі над епохальним оповіданням, яке має перевернути світ і, головне, змінити Лінине ставлення до нього, псував сторінку за сторінкою у блокноті, щось писав, викреслював, гриз ручку і зрештою куснув її так, що вона тріснула навпіл. Після цього він зануривсь у дивний стан, схожий на дрімоту, і так і сидів би ще довго, якби раптом у двері йому не постукали й повненька сива жінка в картатій хустці, яка в готелі сповняла роль і адміністратора, і покоївки, не переступила через поріг.

- Вам щойно дзвонили, - сказала вона. Юрась Булочка стрепенувся. - У нас цього не можна, я вас попереджаю...

- Це було перший і останній раз, - запевнив її Юрасик і винувато-заспокійливо всміхнувся, - то хто дзвонив?

- Я імені не запам’ятала, а переказали вам їхати до них додому...

- Ага, - глибокодумно вирік Юрась і чемно вклонився жінці, яка, не чекаючи відповіді, повернулась і почапала вузьким коридором до сходів.

Після цього Юрасик умився так швидко, ніби муштрував його суворий прапорщик (ніде правди діти, пороху юний журналіст і не нюхав: армія і військова кафедра в інституті - речі дуже різні), ще швидше вдягнувсь і тут-таки помітив, що сонце вже підбивається під обідню пору, живіт буркоче, а твердий і холодний пиріжок із-не-відомо-чим він зжував уночі, жалісливо розглядаючи себе в маленькому Ліниному люстерці.

Юрась Булочка зітхнув і залишив готель, і вже за десять хвилин він вилазив із “копійки” перед знайомою й трохи - десь на самому денці душі - ненависною хвірткою.

Уперше в житті пощастило Юрасику: до Ореста він нагодився саме на обід. Ліна, в якої до куховарства дві руки були ліві (про це нікому анічичирк), зварила картоплі, а тоді вкинула її шматочками на пательню й залила яйцями, тож коли Юрась ступив у сіни, хатою літали прості, та вельми приємні запахи. Навіть Хованець переліз на кухню й лежав під столом так, що Ліна щораз перечіплювалась або через його зад, або через лобату голову, й принюхувався.

Тільки за обідом Юрасик відтанув душею.

- А знаєте, - почав він, приплямкуючи й виблискуючи масними вустами, - я вам таке розповім...

У кухні зависла пауза. Хованець завовтузився під столом. Ліна підібгала під стілець ноги, бо все ще не надто довіряла здоровезному псюрі.

- Ну? - зрештою не витримав Орест.

- Не знаю, чи й повірите ви мені...

Ліна беззвучно, самим вустами пробурмотіла щось нецензурне. Юрась Булочка напустив на себе ще більше пихи.

- Якщо не повірите - що ж! Ваше право...

- Не пий крові, кажи вже! - гримнула Ліна.

- Як ви просите, можу й розповісти... - Юрасик дожував картоплину й, не втримавшись, злизнув з тарілки залишки жовтку. - Учора я щітки хотів справити...

Ліна визирнула у вікно.

- Дякувати Богові, “копійка” вціліла...

Юрась набундючивсь і зробив вигляд, що він до смерті ображений.

- Ліно, - тихо сказав Орест, - стидайся. Ти старша.

Ліна сховала очі під рудою чілкою.

- Опинився я за містом, - заговорив Юрасик таємничим голосом. - Там у вас, здається, тартак старий... - (Орест кивнув). - Загадковий тартак - ніхто не працює, а люди є... - Юрась Булочка театрально закотив очі. - Двійко в чорних пальтах, стрижені під бокс, черевики важкі, пики червоні...

- Отакої! - стрепенулася Ліна.

- Було там крісло з високою спинкою, а в кріслі - особа претаємнича. Голос командний, хрипкий хльоскає - так і тягне наказ виконати... А наказ!

Юрась Булочка руками закликав присутніх нахилитися до нього й жарко щось зашепотів. Орест зацокав язиком, Ліна насупила брови: експресивна Юрасикова розповідь ніби вихоплена була з авантюрного роману. Недарма, недарма знайшла вона в нього папір списаний, на дрібні шматочки подертий!..

- Двоє, які втекли з-під варти? - Орест від’їхав на стільці до стіни. - Двоє, які вбили Шурика з батькових листів? І то тільки через те, що він поговорив зі мною? Саме ті двоє...

- Ну, зізнання не прозвучало, - розвів руками Юрась, - але прозвучало дещо інше.

- Що?!

- Що?!

Юний журналіст страшним шепотом просвистів:

- Тим двом наказано слідкувати.

- За ким?!

- За сином.

- Але навіщо? - вигукнув Орест запальне. - Я нічого не знаю! Батьків друг мені нічого не сказав, а до ключа і досі немає замка!

- За найгіршого розвитку подій наказано убити.

- О Боже! - Ліна перемінилася на лиці.

Господар відкинувся на стільці, спиною зіпершися на старенький холодильник. Саме на цьому стільці сидів зовсім недавно Олександр Остапович Шкварченко, і Хованець з-під столу тріпотів чутливими ніздрями, звикаючи до його запаху. “За найгіршого розвитку подій...” Невже може бути й гірше? І це саме тоді, коли приїхала рудокоса непосидюча журналістка!

- Але що робити?

- Поїдемо на тартак, - ляпнув Юрасик, - випередимо їх...

Ліна відвернулася до вікна.

- Я ще пожити хочу. Оно й весна розквітає, і життя ж таке чарівне!..

Не те, щоб Орест знав тартак, як свою долоню, але ще хлопцем бувати там йому доводилося. Ходила, ходила про тартак легенда, що буцімто керує пилками не електрика, а нечиста сила: щоночі обсідають їх чорти й крутять так, аж вітер над лісом гуде. А над чортами є найстарший чорт, і він командує своєю бісівською гвардією і зірко слідкує, щоб дерево попиляне тягли чорти в пекло, підкидали вчасно у вогонь, аби ніколи пекло не згасло... Недобра слава ходила про тартак у містечку, і скільки не освячував його священик, скільки не кропив водою зі срібного відерця, люди там гинули й гинули, доки не вилюднів тартак зовсім. А хлопчаки ще й досі час від часу збиваються у зграйки й чатують там літніми короткими ночами, щоб підгледіти за чортами...

- Зрештою, - знизав плечима Орест, - можемо й на тартак податися. Якесь у мене таке передчуття...

- Ага, давно по пиці не діставав, ото воно й передчуття, - закивала Ліна.

- Ліночко, - мовив Юрасик патетично, - якщо ми їх не випередимо, нам кінець. Оресту кінець. Хованцю кінець. Ми ж не допустимо, щоб постраждав пес невинний?

Ліна зизим оком глянула на колегу. Картина очевидна: хильнув десь по дорозі для хоробрості, Дон-Кіхот Рябокінський. Нализався, а тепер бешкетує.

- А люди з тартаку, - Орест раптом примружився, - схоже, шукають мій ключик... До речі, де він?

Юрась Булочка скромно потупився й нічого не відповів.

- Потім пошукаю, - махнув Орест рукою. - На тартак є коротка дорога з міста, якщо її ще не загородили.

- О Боже! - Ліна пробіглася по кухні. - Вони змовилися!

* * *

Про пригоду, яка спіткала трійцю і їхню стражденну “копійку” на виїзді, ми вже мали нагоду дізнатися з іншого джерела, тож це опустимо. Натомість перенесемось одразу на старий занедбаний тартак, куди Юрась Булочка, у пориві натхнення, везе своїх друзів. Грунтівка петляє й петляє, і Юрасикові уже здається, що Орест загубив дорогу, та ось за деревами виростає темна стіна, і “копійка” різко гальмує, недоїхавши до паркану один поворот.

Юрась заглушив мотор і нашорошено прислухався. Ліс гудів загадковими весняними звуками. Несміливо журналіст вистромив голову з-за паркану, побачив занедбаний двір, по якому розкотилися колоди, і не міг пригадати, чи так само вони лежали вчора. Він уже хотів було подати Ліні руку, коли вона високо підстрибнула, вчепилась у гілку й перемахнула через паркан, аж він рота роззявив.

Обережно ступаючи, трійця наблизилась до вікна. У старій конторі нікого не було. Ліна, так само обачно, щоб звуком не сполохати ліс, перейшла до дверей і потягла їх на себе. Опинившись усередині, вона носом почула пустку й голосно пчихнула від дивного запаху.

Якби Ліна мала змогу побачити те, що бачив зі своєї схованки Марадона! Ет, що тут казати! Орест, який ішов слідом за нею, перетнув першу кімнату й опинивсь у другій, де стояло крісло з високою спинкою, вкрите товстим шаром пилу. Бачив, бачив друзяка-журналіст крісло з високою спинкою, подумала Ліна, а все решта уява домалювала!.. Ну, то й слава Богу...

Цілий час Ліна несамохіть принюхувалася до неприємного запаху, який витав у старій конторі. Так, це був дух запустіння, але їй ввижалося, що до цього духу примішується ще запах чогось іншого - такого ніби й знайомого, та від спогадів про нього мимоволі стискається серце.

- Цвинтарем пахне, - кивнув Юрась Булочка зосереджено й ступив до другої кімнати, і тут Ліну осяяло: так, це неживий дух цвинтаря. Його, раз вчувши, неможливо забути. Навіть у селі, звідки родом її батько, де цвинтар нависає над Дніпром і заллятий сонцем, де нема похмурих дерев і високих гробівців, а натомість - низькі доглянуті огорожі, цей запах супроводжує кожного, хто туди завітає, ще довго по тому.

Стара контора, зліплена з нетесаних колод у глушині посеред лісу, долівку мала дерев’яну, доглянуту, й дошки навіть майже не порозсихалися.

- І не поцупив ніхто, - вказала Ліна на дошки.

- І на дрова не розібрали, - обвів рукою дерев’яну будівлю Юрасик.

- Газом усі палять, - мовив Орест, - кому ті дрова зараз треба... Та й тартак - неприємне місце, сюди просто так ніхто не поткнеться...

- Чому?

- Ет, у той рік, як тартак прикрили, на ньому одразу четверо людей загинуло один по одному. Кепське місце, його навіть святили, тільки не допомогло. Я в такі байки не дуже вірю, а люди кажуть - нечиста сила оселилася...

Поиск по сайту: