ЩО МОЖЕ РОЗПОВІСТИ ЧОРНО-БІЛА СВІТЛИНА

Ще остання досвітня зірка проглядала на небі, а Валерій Нечипоренко був уже на ногах. Він чудово розумів, що в досвітню годину комп’ютерний клуб не може бути відчинений, але його то не турбувало. На святковий ранок він запланував багато невідкладних справ. Вистало б тільки часу, щоб їх усі переробити!

Валерій Нечипоренко визирнув у вікно, завважив, що зірка тьмяніє, а зі сходу на зміну їй потужно лізе світло, й задоволено усміхнувся. Був певен, що сьогодні прокинувся чи не найпершим у всьому містечку, тож нема чого боятися зустріти на вулиці небажаних ранніх перехожих.

Валерій Нечипоренко виставив ніс надвір, зіщулився від ранішньої прохолоди й натягнув светр. Розпаленіє на сонці - зніме.

До призначеної зустрічі зі столичним журналістом Юрасем Булочкою лишалося кілька годин, тож Валерій Нечипоренко не вагаючись замкнув вхідні двері і вийшов на вулицю Замкову. Вона круто спускалася до центру містечка, а пообіч звичних ще з осені калюж нависали п’ятиповерхівки. Де-не-де вивищувався дев’ятиповерховий будинок, який на вулиці Замковій видавався вже зовсім чудернацьким і недоречним.

Валерій Нечипоренко неквапом зійшов до кінця звивистого узвозу - там починалася центральна вулиця, яка тяглася через усе містечко, - перетнув дорогу й попрямував до річки. Останнім часом шлях цей він долав неодноразово, адже саме там, ледь не під лісом, де річка робила вигин, жив Орест, який так нагло зник два дні тому.

Валерій Миколайович побував ув Орестовій хаті за ці два дні тричі - спершу з групою міліціянтів (коли й умовив Марадону забрати собі чорного пса, адже у крихітній Нечипоренковій квартирі собаці просто не було би де повернутися), тоді сам, тоді ще раз приходив туди з групою, а тепер пригадав одну деталь, яка вразила його минуло разу, і вирішив уже вчертверте навідатися в хату під зеленою стріхою.

Міліціянт поволі шкандибав ґрунтівкою, обминаючи калюжі, в котрих плавали косі сонячні промені, і міркував над загадками, що йому загадала сестра священика. Навіть тоді, коли з його вуст зірвалося запрошення, Валерій Нечипоренко ще вповні не усвідомив, що він робить, а після того, як пані Мокош з незнаємого дива призначила йому зустріч - чи можна буде назвати її побаченням? - аж на неділю, він цілком розгубився і ніяк не міг розчовпати, що коїться в нього всередині. Щось дуже, дуже, дуже дивне відбувалося з ним останнім часом!

Валерій Нечипоренко дійшов до рогу і видибав на потрібну вулицю. Можна сказати, тепер він зовсім поряд. Якби не розквітлі дерева, міг би й побачити зелену стріху - он у тому дворі...

Але чому хвіртка відчинена?!

Міліціянт пришвидшив крок. У палахкому сонячному сяєві чітко видно, як за кількадесят метрів уперед од вітру гойдається прочинена хвіртка. Він силився пригадати, чи опечатувала оперативна група хвіртку. Не зміг здумати і почав міркувати: останнім із Орестового двору мав іти Марадона, а цей, хоч і тюхтій на перший погляд, ніколи - ніколи! - не лишив би незамкненими жодних дверей.

Валерій Нечипоренко був уже так близько, що міг навіть розрізнити клямку на хвіртці - великий гак, що важко звисав донизу, коли з Орестового двору квапливим кроком вичапав горбатий сивий чоловік.

Міліціянт став, як укопаний. Грабіжник? Та ні, на грабіжника горбун не схожий: одягнений більш ніж пристойно, сказати б, недешево й стильно вдягнений, лице мав інтелігентне, тільки рухи незнайомця трохи метушливі.

Валерій Нечипоренко розтулив рот, щоб покликати й зупинити незнайомця, але той, повернувши в протилежний бік, миттєво зник за рогом господи. Міліціянт згадав, що зразу за Орестовою хатою цю вулицю перетинає ще одна - вузька й крута, переорана-перекопана, яка дереться вгору до центру міста. Ледь не бігом чухнув наздоганяти горбуна. Кількоро секунд - і ось він уже повертає за паркан.

Вуличка, що тягнулася вгору, була абсолютно пуста. Чудасія! Якби міліціянт вірив у потойбічні сили, міг би вирішити, що горбуна нечистий вхопив.

Здивований понад міру, Валерій Нечипоренко хвильку повагався, а тоді подався до хвіртки й рішуче завернув у двір.

На розбитому вікні, як і раніше, хрест-навхрест наліплений скотч, а на вхідних дверях приклеєна смужка паперу з печаткою, щоправда, вже друга - свіжа. Валерій Нечипоренко придививсь і з підпису та дати зрозумів, що вчора увечері тут ще раз побував Марадона.

Міліціянт пройшовся хатою і зупинивсь у спальні. Впився гострим оком у купу мотлоху в куті кімнати. Буцім пам’ятав, що вчора зранку ця купа була посередині... чи помилився? Присів перед старими речами і почав обережно їх переглядати.

Справа в тому, що ввечір йому стрельнула божевільна думка: чорно-біла світлина, яка зображувала трьох чоловіків ув однакових в’язничних ватянках, навіщось запхнута у незвичне місце. Замість того, щоб стояти на серванті, лежати, скажімо, в письмовому столі чи в книжковій шафі, або, в крайньому разі, валятися занедбано, наприклад, на холодильнику, вона була скотчем приліплена до внутрішньої поверхні столу. Причому приліплена так неохайно - швидше за все, поспіхом, - що впала під ноги оперативникам, щойно ті відчинили хатні двері, й протяги загуляли по кімнатах.

Чому він одразу не звернув пильнішу увагу на фото, Валерій Нечипоренко не міг собі тепер пояснити. Що було - загуло. Але сьогодні мав твердий намір відшукати чорно-білу картку й роздивитися докладніше. Щось вона мала-таки означати, якщо Орест притулив її хоч і в ненадійному місці, та все ж з очевидним наміром від когось приховати.

Валерій Нечипоренко папірець за папірцем переклав купу непотребу в куті. Світлини не було. Пройшовся хатою, зазираючи в усі щілини. Світлини не було. Перевірив шафи, столи й книжкові полички. Світлини не було. У розпачі він зазирнув у туалет. Світлини ніде не було.

Та невже той горбун приходив саме по неї?!

Розгублений, а ще більше роздратований, Валерій Нечипоренко заклеїв вхідні двері новим папірцем з печаткою, датою і власним підписом, для чогось іще раз обійшов кругом хати й зазирнув у вікно, тоді рішуче повернув у протилежний бік від того, де зник горбун, і пошурував до вокзалу: міліціянта сьогодні ще чекали відвідини комп’ютерного клубу.

* * *

Що не кажіть, а святкові дні - розрада для душі. Що більше святкових днів, і з цим не посперечаєшся, то краще. І якщо на цей раз випало чотири вихідних поспіль, гріх не скористатися таким надбанням.

Василина розплющила очі й довго роздивлялася жовті фіранки на вікнах. Ах, як хотілося їй простягнути руку й шарпнути фіранки, залити сонцем спальню, але солодка ранкова знемога не пускала з ліжка. Василина потягнулася тілом, усміхнулася. Який чарівний день - друге травня, коли ні їй, ні чоловікові не треба на восьму бути на роботі, а натомість ще три весняних дні попереду... Тьху-тьху-тьху, поплювала Василина про себе, прикусила тричі язик і обернулася до чоловіка.

Те, що вона уздріла, абсолютно не сподобалося їй. Усе нібито було на місці: і розкучмане волосся, і звичний лікоть під щокою, а подушка - на підлозі, але брови насуплені рішуче, і вуста суворо стяті. Спить, подумала Василина насумрено, спить і бачить уві сні клятого лилика.

Запальничку вона примітила вночі, коли чоловік роздягався. Звісна річ, черговий речовий доказ, а, крім нього, ще й фотокартка чорно-біла. Не треба бути великим мудраком, щоб здогадатися, який зв’язок існує між здоровезним кудлатим Хованцем, чорно-білою світлиною і Василининим чоловіком. І передбачити, що Марадона сьогодні шукатиме будь-якого приводу, аби вшитися на роботу, теж не важко... Але ж, стривайте, сам-один сидітиме у свято на роботі? Та він жодного запиту відіслати не зможе - ніхто ж заради нього не працюватиме! Молодиця повеселіла. План вималювався дуже швидко.

Наспівуючи марш січових стрільців, Василина висковзнула з-під ковдри, ледь чутно торкнула Марадону вустами в плече й зникла у лазничці. Шум води збудив її чоловіка. Якби Василина могла бачити його, миттєво підтвердила б усі свої підозри: ледь продерши очі, Марадона рвонув до власної куртки, вивудив із кишені запальничку у поліетиленовій торбинці і чорно-білу світлину, розклав їх на ліжку, сам усівся по-турецькому. Почухав голову.

Чорний писок з’явився у дверях, Хованець розтулив було пельку, щоб нагадати про господаря, якого вони мали б шукати всеньку ніч, азамісто цього мирно проспали десять годин, та Марадона приклав палець до вуст і похитав головою. Хованець стулив писок. Вода в лазничці затихла, і Марадона шустро заховав трофеї назад у куртку.

- Прогуляєшся з Хованцем, чи спершу поснідаємо? - спитала Василина, виринаючи з мокрим рушником на голові, загадкова й імлиста в паровому хисткому тумані.

Хованець не витримав і дзявкнув.

- Гуляти? - нахилилася до нього Василина.

- Ні, все-таки спочатку снідати, - позіхнув Марадона.

Хованець образився.

За сніданком Василина спостерігала за чоловіком і дедалі більше впевнювалася, що обсіли гадки бідолашну розкуйовджену голову, яку чеши - не чеши, а наслідку нуль. Тільки бачила Василина також, що б’ються думки поки що в глухому куті, і це трошки тішило її самолюбство. Підсовуючи набурмосеному Хованцю зі своєї тарелі шинку, яку той брав неохоче, тільки щоб не зневажити господарів, Марадона, видко, придумав уже повний текст запиту - до останньої коми, - який факсом збирався надіслати в столичний архів. Але хто другого травня читатиме факси?..

- Ну, кажи вже, кажи, не муч себе, - не втрималася Василина.

Марадона відкинувся на стільці, вперся спиною в холодильник. Виповів службову таємницю до крихти. Подивився на дружину запитально.

- Ох пощастило тобі, Марадоно, ох і пощастило!

Марадона стрепенувся. Хованець нашорошив вуха. Навіть кошеня, яке вляглося на холодильнику й дрімало, розплющило жовте око.

- Є в мене однокласниця...

На відміну від чоловіка, який, можна сказати, за життя і з Рябоконя не виїжджав, навіть учився в академії заочно, Василина народилась у Києві, школу закінчила столичну, навчалась у Національному університеті імені Шевченка. Батьки в Києві мешкали. Друзі Київ обожнювали. Знайомі з інших міст усі без винятку мріяли до Києва переїхати.

І тільки вона, познайомившись у потязі з дивакуватим міліціянтом, полишила науково-дослідний інститут, куди була вже зарахована молодшим науковим співробітником, кинула однокласника, що він ходив за нею ледь не з п’ятого класу, й опинилась у Рябоконі. Її влаштовувало і маленьке двокімнатне помешкання, і посада технолога на цементному заводі, і навіть те, що пральна машина, котра не вмістилась у лазничці, перерізала вузенький коридор до кухні й об неї гримались усі без винятку гості.

Але зв’язки у Києві зосталися, ще б пак!

- Є в мене однокласниця... - повторила Василина. Марадона запопадливо підскочив до телефону, хотів подати, почав смикати довгий заплутаний дріт. Дружина похитала головою. Таємниче усміхаючись, вона дістала з кишені піджака мобільний. - Ходім гуляти, Хованцю, ходім? - поплескала вона все ще ображеного пса по спині. Марадона вдягнувся за двадцять одну секунду.

Гарний першотравневий ранок! Діти носяться з вереском, хлюпають по калюжах, перевіряють, як швидко взуття намокне. На вузьких смужках городів, на які давно вже перетворився газон поза будинком, так і миготять лопати. Суки залицяються до Хованця, визнають у ньому породисту вроду з першого погляду. Півень піє голосистий. А сонця, сонця! Неперевершений ранок!

Василина вмостилася на лавці під акацією, поклацала кнопками телефону.

- Привіт, упізнала? - спитала вона весело. - Як ти?

Марадона з напруженим і рознещасним виразом обличчя вичікував, що вона говоритиме далі. Дружина посміхнулась і обернулася до нього боком, щоб не заглядав у рот.

- Ну, зі святом тебе! - говорила вона в трубку. - Як-не-як, а свято... А я до тебе у справі. Допоможеш?

Якби Марадона знав, де працює товаришка й колишня однокласниця його дружини, подив його межував би з нетерпимістю. Василина здогадувалася про це й тому ніколи про свою однокласницю чоловікові не розповідала. Архів СБУ - це, звісна річ, не сірий потворний будинок на Володимирській, а все ж... Зі своїм загостреним почуттям справедливості, з нутряною своєю ненавистю до чекістів Марадона ніколи б не зміг нормально ставитися до людини, яка налагоджує комп’ютерні мережі в тій конторі. Василина ж, на відміну від запального чоловіка, до вибору товаришки ставилася по-філософському: є люди, які будь-яку роботу сприймають просто як роботу. Їм доручають, вони щось виконують. За виконане отримують гроші. І не сприймають красивих слів про життєвий вибір і його свободу. Була робота - пішли працювати в СБУ. А що - там теж трапляються хороші люди!..

- Так-так-так, - говорила між тим Василина, - ти ж розумієш... Нікому, жодного слова, присягаюся... Початок вісімдесятих років, мордовський табір, в’язні сумління... Святослав Пилипович Шапка... записуєш?.. Що-о-о?.. Ага, ще в нього був товариш - Олександр Остапович Шкварченко... Та я шукаю третього, має бути третій товариш - із північних народів, розумієш? Ну, якути, евенки, може, щось таке... Ага... Що-о-о? Що ти кажеш?.. Ні, не може бути! Таких збігів не буває!

Василина надовго замовкла, тільки кивала раз у раз, наче товаришка, яка зараз перебувала за сотню кілометрів від містечка Рябокінь, могла її побачити. Марадона підступав до дружини у розпачі, але вона лишень відмахувалася долонькою, стисненою в рішучий і безкомпромісний кулак.

- Та ти що!.. Ага, і тоді ти... Боже, я не можу в таке повірити!.. А ти могла би, може, якісь копії... Ну, вважай, що я тобі цього не говорила... Що ти кажеш?.. Так, так... А як його звати? Як-як? Мі-чил-ла? З двома “л”, так? Ага, і це все, що відомо?.. Слухай, ти просто не уявляєш, як я тобі вдячна!.. Так, так, на День перемоги обов’язково приїду. Разом із чоловіком приїдемо - батьків моїх провідати... Я тобі подзвоню, аякже! Ну, ще раз дякую! Бувай!

Василина обернулася до чоловіка. Сказати, що вона відчувала себе розгубленою, - нічого не сказати. Вона почувалася, як дитина, яка стрибала з крижини на крижину, стрибала - - та й шубовснулась У воду.

- Ну, - не витримав Марадона, - кажи вже!

Хованець заскавчав, підспівуючи йому.

Василина нарешті відтанула.

- Третій на фото - то, швидше за все, якут Мічилла. Сиділи вони всі троє в одному бараку, чи як воно там називається... Шапка звільнився найпершим, потім звільнився Шкварченко, останнім Мічилла - але він так і залишився там на поселенні. Нещодавно загинув. Нещасний випадок якийсь, але вона не знає точно. Дуже неприємна історія з його загибеллю, але ніхто нічого толком не говорить...

- А звідки вона то так зразу?..

- А це найцікавіше. Десь не так давно прийшло розпорядження підняти справи на Шапку і Шкварченка і передати в Центральне управління. Вона особисто займалася передачею і переглянула папери. Тому зразу згадала і прізвища, і обставини... А на Мічиллу - на нього ж в Україні справи не було - вона робила запит у Москву. Вони звідти передали копію... А потім Головне управління надіслало до архіву лист, що справи під грифом таким-то знищено. Все - службова таємниця... А, найголовніше забула! У таборі була сутичка, крім цих трьох -Шапки, Шкварченка й Мічилли, фігурував іще четвертий. На прізвище Горбань...

Хованець загарчав зловісно.

Розділ IX

АБААСИ ОЙУН

Коли в бараку дзявкали двері, мимоволі здригалися всі. І тепер він спочув, як внутрішньо скулився, очікуючи... чого очікуючи? Що гірше може з ним статися? Перед очима постала газетна стаття, його прізвищем підписана: “Визнаю, що помилявся, борючись проти радянської влади, і засуджую ідею самостійності України”. Посміхнувся сам до себе: три пачки цигарок - ото й усієї плати за зречення. А думав, як інших, до Києва повезуть... “Горбань, - казав йому головний телефоніст табору й за сумісництвом - комітетник, - не будеш співпрацювати, сам знаєш, що буде. Ну, може, й випустять тебе на рік раніше. Але ж за місяць - другий знову загребуть! Статтю написав, це добре. Відрікся, ми цінуємо. Ще треба товариша напоумити, розумієш?” Так, відректися замало. Важливішими будуть розмови про співмешканців - ті розмови, яких, раз почавши, не уникнути...

Двері відхилилися, зарипіли.

Він побачив наглядача, який увіходив до бараку, відчув: зараз щось трапиться. Сивий, який лежав на верхньому ярусі протилежних нар, заворушився, застогнав. Із-під ковдри заледве було видно сивий чуб і гострий лікоть.

- Чому накритий із головою? - гавкнув наглядач. - Не положено!

Ковдра полетіла на підлогу. Сивий забурмотів, лапаючи руками повітря. Повік так і не розплющив, борсався на нарах, як сліпий.

Горбань чекав, що зараз схопиться Мічилла - вічний захисник сивого в’язня, але той чомусь навіть не поворухнувся. Наглядач торсонув сивого, той замотав головою, плаксиво викрикуючи щось про біль. Наглядач розгубивсь і несміливо ретирувався, а замість себе в барак заштовхнув припізнілого пожильця.

Двері брязнули, замикаючись.

- Доброго вечора, пане Володимире, - сказав новоприбулий, звертаючи насмішкуватий погляд до Горбаня.

Горбань підвів голову і побачив великі синці під очима, почув важке астматичне дихання. Стоячи в тонкій чорній курточці, в закоротких штанах, пізній прихожий мерзлякувато переступав з ноги на ногу і розтирав долонями плечі.

Так, подумав Горбань, у бурі цієї пори не жарко. На хвилю в душі ворухнулося співчуття, але насмішкуватий погляд нічного прихідця пригасив недоречну емоцію. Горбань повернувся обличчям до стіни.

Тоді - скільки часу минуло? тиждень? - він так само відвернувся до стіни і зробив вигляд, що читає, коли до бараку зазирнув наглядач. Перед тим Горбань довго лупив кулаком по глухій блясі дверей, вимагав, щоб його випустили. Газетне зречення виною: старий бандерівець плюнув йому в лице, погрожував. Горбань так до наглядачів і не достукався, сів. Умовляв себе, що бандерівець не вдарить... а як раптом вдарить?

Шурик Шкварченко підійшов до дверей і теж стукнув. Ті зразу відчинилися.

“Хто гупав? - зло спитав наглядач. Горбань заплющив очі. Шурик стояв коло виходу, зіпершись ліктем на нари. - Чому вдень користуєшся нарами? Не положено!”

Після доповідної наглядача Шурик отримав тиждень буру - “барака усілєнного рєжима”. Коли його виводили з бараку, Горбань так і не зміг підняти на нього очей. А бандерівець більше не плював - відвертався.

- Мічилло, - говорив тим часом випущений із буру Шурик, - що сталося?

Горбань ледь-ледь повернув голову.

Прибулець вдивлявся ув обличчя в’язня на верхніх нарах, торкався долонею чола.

- Давно Слава так? - запитав.

- Як ти пішов, - відповів Мічилла.

- Краще, гірше?

- То краще, то гірше, - пояснив Мічилла і твердо додав, - так має бути. То не хвороба.

Шурик схопився.

- Та що ти таке кажеш? Як це так - не хвороба? Ти поглянь на нього! Він же весь горить і марить, подушка мокра від поту вже наскрізь... Славо, дай я хоч на другий бік її поверну...

Він поліз до подушки, почав обережно тягнути її з-під сивого. Хворий забелькотів дивне, нерозбірливе:

- Мати-Хижа-Птице... То не мені... То не я... Відпусти... Я не зможу... Кості, кості боля-а-ать!..

Шурик однією рукою підняв голову сивого, другою запхнув подушку, але розправити не встиг, бо хворий сіпнувся, загорлав, і Шурик з переляку затулив йому рот долонею - не прибіг би тільки наглядач, не зараз!..

- Господи, може, його в лікарню треба? - скрикнув Шурик.

Мічилла застережливо захитав головою.

- Не чіпай!

- Та скажи ж мені нарешті, що з ним?!

Мічилла зробив ледве вловимий жест рукою, ніби запрошуючи Шурика нахилитися до нього, і Шурик поквапливо виконав безмовний наказ. Мічилла зашепотів йому у вухо швидко й невиразно.

Лежачи на нарах під протилежною стіною, Горбань не ворушився й не дихав: дослухався до уривків фраз, які долинали до нього шепотом-сичанням. Так, вони виключили його зі своєї четвірки, вони більше не довіряють йому, але хто сказав, що він їм довіряє? Дурень той, що довірятиме співкамернику! Навіщо Мічилла сьогодні гілку березову виламав, що перед дверима росла? І як майстерно до бараку заніс! Відкрито все робив, ледве що не у витягненій руці тримав, а наглядачі всіх обшукали, його, Горбаневу, ложку з гострим жалом знайшли, а на гілку їм засліпило... Бісів шаман! Облудник клятий!..

А облудник говорив і говорив.

-...рахує кості, і як одна виявиться зайвою... його кут уже готова до... він не нас із тобою бачить, не до нас промовляє... скласти кості докупи... духи абааси верхнього й нижнього світів... те, що я маю зробити до його повернення... айи ойун... абааси ойун...

- А яка різниця? - голосніше, ніж треба, спитав Шурик Шкварченко.

Шаман тихенько почав пояснювати, але говорив плутано. По всьому виходило, що айи ойун - то шаман, що приносить жертву добрим духам, а абааси ойун - шаман, що спілкується зі злими духами...

Був би я шаманом, подумав злостиво Горбань, то вже точно не вибрав би стати айи ойун... І йому чомусь щемко закортіло, щоб ті троє, яких він останнім часом ненавидів дедалі більше, знову взяли його до себе в компанію. І щоб Мічилла навчив його не відчувати страху...

У цей мент Горбань краєм ока побачив найдивніше: якут підняв з долівки гілку, на якій ледве вистрелили листочки й одразу мали зів’яти, в правій руці його зблиснуло лезо заточки (цього не може бути!!!), Мічилла вправно обчухрав кору, змів її на купу - буде на чому зварити чаю, почав помалу обтесувати гілку, щоб із круглої стала пласкою. Закінчивши, він заткнув в умивальнику дірку, набрав на денце води - і вкинув дерево у воду. Горбань не витримав і звівся на ліктях, щоб бачити умивальник.

Мічилла стояв із заплющеними повіками й притупував, плескав у долоні. Свіже дерево біліло з-під води, а шаман притримував кінці, гнув їх, щоб гілка не вискакувала з умивальника. Далі він зі свого шкіряного мішка, де нічого не було - тільки пара білизни запасена, одним рухом вирізав круг шкіри. Дерев’яний обруч він витер дбайливо і, знову заплющивши очі, почав помалу згинати. Дерево гнулося легко, як лоза, і коли кінці його зійшлися в руках шамана білим кільцем, Мічилла вклав його в долоню сивому хворому в’язню.

Слава розплющив широко очі, сів на нарах; не марив уже, а міцно тримав кільце, щоб не розійшлися кінці, і рішуче дивився на якута. І тоді Мічилла скріпив краї дерева грубою ниткою, примостив рамку на простелену на нарах шкіру й загорнув краї.

Слава зліз із нар і, не відриваючи погляду від шаманових очей, натягнув шкіру. Мічилла пришив її до обода так швидко, що Горбань не встиг не тільки збагнути, звідки могла взятися циганська голка в бараку, а не помітив той момент, коли Слава відпустив натягнену шкіру, бо вона не лишень була пришита, а й краї її виявилися стягненими на жилку.

Тоді Мічилла ниткою скрутив два необчухраних шматки гілки, що лишилися, у хрестовину і вставив ту всередину рамки. Держак зробив, подумав Горбань, але для чого?..

Мічилла проколов власну пучку голкою, обернув шкіряний круг на лицьовий бік і пальцем провів кілька рисок. Горбань побачив, як під пальцем проступають обриси дерева, оленя, веселки та маленької людини, що піднімається з землі на небо.

І тоді він не витримав. Підскочив до бляшаних дверей бараку, загупав у лункий метал ногами і заволав:

- Відчиніть! Відчиніть! У нього голка! У нього заточка!

В приміщенні опинилося двоє наглядачів, скільки тривав шмон, він не годен був би сказати, наглядачі сердилися, що нічого не можуть знайти, присікалися до Горбаня, та він мовчав - слова не був здатний вимовити й тільки силився показати їм пальцем на стіну, але руки не слухалися його.

Наглядачі, нічого не виявивши, люто бахнули дверима й пішли, обіцяючи всім щонайменше десять днів буру, а він так і стояв посеред бараку й дивився на стіну, де на вбитому у дерево лезі з крихітним держалом розгойдувався шаманський бубон з оленячої шкіри.

* * *

- Чого вони напосілися на тебе?

Святослав Шапка відклав стетоскоп і відвернувся од віконця, в яке ще просочувалися останні сонячні промені. В кімнаті за верстатами працювало щонайменше сорок людей, вдягнених однаково - у чорне, казенне.

Той, до кого звертався лікар, знизав плечима. Горбань хотів було втрутитися, ущипливо пояснити, що якби Шапка день у день називав наглядачів катами й нелюдами, і він би не вилазив із буру, як Шурик Шкварченко, але останнім часом не хотілося навіть розмовляти з цією трійцею: Славою, Шуриком і ще одним колоритним персонажем - Мічиллою. От кого б Горбань залюбки відправив до буру, то це Мічиллу! Звідки в цього якута стільки ненависті й презирства? Чим Горбань завинив перед ним?..

- Напиши скаргу, - порадив Святослав Шапка, - на начальника зони. Запишися до нього на прийом.

Шурик Шкварченко усміхнувся.

- А що писати?

- Що тобі прийшов лист, а його не віддають - “умовності в тексті”. Що минулого разу черговий склав протокол без будь-яких на те підстав і запроторив тебе до буру... Зрештою, можеш сказати, що тобі вдалося передати лист на радіо “Свобода”, тож якщо з тобою щось станеться, начальнику зони це так не минеться...

Шурик махнув рукою.

- Ой, та всі вони прекрасно знають, що ніяких листів на “Свободу” я не передавав.

- Ти не передавав, - стиха буркнув Святослав Шапка, - а я передавав.

- От тебе вони й не чіпатимуть... - гірко промовив Шурик.

Горбань здивувався. Слава передав листа на “Свободу”? Через кого ж? Мабуть, варто цією інформацію поділитися з деким... Тим паче, що сигарети вже кінчаються, а гроші на ларьок він давно витратив.

- А ще ми можемо, - спокійно мовив Слава, - оголосити голодування.

- Ми - це скільки нас? - Шурик Шкварченко і далі не вірив, що є хоч якісь методи боротьби з табірною сваволею.

- Ми - це всі. Хочеш, я просто зараз спитаю, скільки людей готові приєднатися до голодування? Ти будеш здивований...

Святослав Шапка підвівся зі свого стільця та зробив кілька кроків до сусіднього столу. Там він нахилився, зробив вигляд, ніби його хвилює замотана брудним бинтом рука в’язня, і швидко заговорив. Співбесідник кивнув. Хвилин двадцять пішло на те, щоб уся кімната знала про намір лікаря Шапки оголосити голодування на підтримку отого худющого, з запалими очима в’язня, який уміє оповідати дивовижні українські казки.

Горбань виявився останнім у шерезі оповіщених. Він і не сумнівався в тому: до нього з недавнього часу все зверталися останнім. Те й на краще: він їм дещо зіпсує прекрасний, узгоджений план.

- Ти з нами? - спитав Слава.

- Чого б то? - Горбань вдав чемне здивування.

- Якщо Шурик іще раз десять днів просидить у бурі, - знехотя пояснив Слава, - у нього можуть відмовити нирки. Це я тобі як лікар кажу.

- Невже психіатри аж так добре знаються на людських нутрощах? - посміхнувся Горбань. - Я завжди вірив, що радянська медична освіта - найкраща в світі...

- Пане Володимире, - Святослав Шапка, як завше у неприємних для нього ситуаціях, перейшов на “ви”, - я вас по-людському прошу. Від вечері відмовляться всі. Ви розумієте це? Ми оголошуємо загальне голодування...

- А я тут до чого? - стенув плечима Горбань. - Мені щойно збільшили ларьок. Нема за що нарікати. І взагалі - мені півроку лишилося. Ти хочеш, щоб цей термін на пару-трійку років продовжили?

- Штрайкбрехер, - уперше за весь день озвався завше мовчазний Мічилла.

Горбань зачудовано озирнувся: якутським шаманам і такі слова відомі?..

- Як знаєш, - сухо мовив Святослав Шапка, - голодування починаємо з вечері.

Горбань відвернувся.

Все було б добре, але кляту норму навіть йому треба було виконати. До кінця зміни лишалося п’ятдесят хвилин.

Коли в’язні потяглися з робочих місць, Горбань на хвилю затримався. Він був злий на Шапку, на Шкварченка, а найбільше - на Мічиллу, і через це весь час відволікався від роботи й робив усе повільніше, ніж завжди. Йому забракло буквально п’ятьох хвилин, щоб докінчити норму, і через це нервував іще більше. Не хотів собі зізнаватися в тому, що найбільше він хвилювався, як сприймуть його відмову решта в’язнів. Ця трійця - та плювати він на неї хотів! Але з рештою заїдатися не було сенсу. Півроку - це, можна сказати, не термін, але добути його якось треба.

Покидавши нарешті інструменти, він звівся з-за столу й хутко почимчикував до виходу, щоб не дратувати наглядачів. Перед ним виходив Мічилла - ніби навмисне затримався. Горбань з огидою глянув на вузьку спину якута, на його блискуче чорне волосся. Щось було в цьому шамані надлюдське: чи дійсно він бачив долю наперед, як про нього перешіптувалися в’язні? Чи дійсно міг передати своє знання обраному учневі? Слава був його чи то другом, чи то учнем, але чи справді чогось навчився від шамана?

Горбань і сам не міг втриматися й підслуховував оповіді якута, запам’ятовував те, що за інших обставин просто висміяв би, але тут, на зоні, на нього часом накочував дивний настрій: містичний, кінцесвітній, - коли хотілося кричати до надприродних сил, праглося повернути годинникову стрілку назад...

Похиливши плечі, Мічилла сунув до виходу. Перед самими дверима він озирнувся й утупив чорні очі в Горбаня. Той мимоволі здригнувся.

- Штрайкбрехер, - ще раз припечатав Мічилла.

- Та йдіть ви під три чорти! - вилаявся Горбань. - Клятий шаман! Та всі ви - будьте ви прокляті!

Мічилла зупинився, всміхнувся недобре. Мовчав, мов йому заціпило. Від того мовчання ставало ще страшніше. Якут підняв палець, наставив його в груди Горбаневі, одними вустами прошелестів: “Абааси ойун”. Мовчки розвернувся і вийшов.

Горбань кинувся до виходу бігом. Груди йому здіймалися він нутряного, незбагненного жаху. Палець, націлений у нього, здавався такою зброєю, від якої ні втекти, ні заховатися.

Перед самим виходом, тягнучись рукою до лутки дверей, він зачепився черевиком за столик, відчув, що втрачає рівновагу, почав падати навзнак. У голові макітрилося, кімната ходила ходором, а перед очима стояло розпливчасте, невловиме обличчя шамана. Його посмішка.

Горбань лапнув рукою повітря. Зачепитися не було за що. Земля тягла донизу. Спиною відчув щось гостре. Подумав: стіл. Хотів утриматись. Але спину прошив біль. В очах потьмарилося. Такого болю просто не буває! Наче спину зламали надвоє...

Втрачаючи свідомість, Горбань бачив перед очима лиху посмішку шамана.

Розділ X

ПОКУТНИЦЯ

Що українцям вдається якнайкраще? Правильно, гаяти час.

Коли нявка з хованцем видерлися з чагарів, сонце світило височенько. Виснажені - заледве ноги волочили, мандрівці дотяглися до першої вулиці, яка їм трапилася: на самій околиці містечка, а далі не було сили рушити.

Позіхаючи й раз-по-раз струшуючи головою, щоб відігнати сон, хованець доплівся до найближчої будівлі й зазирнув у розбите вікно. Анікогісінько. Таємна мрія втрапити у рідний дім час від часу підтрунювала його, підсовувала згадки про кулеб’яку, що її так і не встиг скуштувати, а зараз вона вже, либонь, і засмерділася...

Нявка теж виглядала не найкращим чином: сама брудна, сорочка подерта колючками, коса хоч і заплетена, а розпатлані пасма все одно стирчать на всі боки, очі злипаються. Хованець крізь сонне марево бачив, як товаришка через силу плентається за ним, як хапає за чорну шерсть, намагаючись зупинити, як сомнамбулічно заточується при цьому... Ні, перш ніж думати про день завтрашній, треба поспати, обов’язково треба поспати...

Сон накочувався на хованця хвилями, якоїсь миті він іще ніби усвідомлював, що відбувається довкола, згадував: справа не терпить зволікань, але іншої миті він провалювався в солодку дрімоту, котра колихала-колисала його й манила чудесними сновидіннями.

І ввижалося йому, що довкруж танцюють прекрасні, чарівні істоти - тоненькі, усміхнені, лагідні, щасливі. Мабуть, трохи схожі на нявку, але коси в них не зелені, а сріблясті і сягають до самої землі. Коли вони кружляють у колі, коси їхні переплітаються, сплітаються, сріблисто мерехтять, і хованцеві здається, що це в нього в голові здіймається срібна курява, притрушує його з ніг до голови, передає йому дрібку радості і щастя. А танцюристки, тримаючись за руки, виспівують:

Як сріблистий ручай,

Утікає печаль,

На осонні трава

Присипляє слова -

Шурхотить, шелестить,

Хто пильнує - заспить,

Пам’ять стерла усі

Лиця і голоси,

Тільки сни, тільки сни,

Тільки наші пісні,

Спи-и-и...

Хованець ще ніби бачив, як нявка солодко зітхає, розкручує зелену косу, проводить долонями по сорочці, і під її руками зникають брудні смути й дірки від колючок, як вона моститься зручніше, вкладає голову хованцеві на руку... Він ще прагнув пригадати: існувало щось таке нагальне, таке невідкладне, йому конче треба це зробити, але ніяк не міг зібратися з думками. Спогадки вертілися й скакали, а він блаженно слухав пісню, й інша його половина, яка не бажала боротися зі сном, втихомирювала серце: спи, серденьку, спи, тільки сон, зараз тільки сон, решта почекає до завтра, а зараз спи, серденьку, спи і ні про що не думай...

І хованець, скрутившись калачиком на засміченій підлозі, усміх нувся до себе та до невідомих танцюристок і радісно поринув у сон.

А танцюристки вертілися, здіймаючи вітерець, який лоскотав хованцеві ніздрі, у сонячному промені разом із красунями танцював пил, золотаві хмарки злітали від легкого доторку жвавих ніжок до долівки. Хованець стріпнув ніздрями, вдихнув золотий пил, відчув свербіж у носі, пчихнув - і прокинувся.

І сполохано зірвався на ноги, скинувши нявку просто на вкриту шаром піску й цементу долівку.

Вони проспали все на світі! Жахлива думка на частку секунди позбавила його здатності рухатися й думати. Вони проспали все на світі!

- Що це було?! - заревів хованець.

Нявка позіхнула, протерла кулачками жовті очі й махнула рукою:

- То нічниці. Хіба їм можна опиратися! Коли тобі треба спати, вони являються уночі й відбирають сон. А коли маєш пильнувати, то вони приходять і насилають сон.

Нявка розгладила пом’яту сорочку, потяглася солодко, як кицька, та звичним рухом закрутила коси на потилиці. Нишпорила очима по помешканню, ніби шукала води, щоб умитися, угледіла, що водою тут і не пахне, і легко змирилася з тим, що походить невмивана. Після сну вона виглядала вдоволеною, і навіть її прозорі щічки ніби аж порожевіли, хоча це - облуда, ілюзія, омана.

- Але ж нам належить... - стогнав хованець. - Ми мали... Ми втратили стільки часу!..

Нявка безтурботно знизала раменами.

- З нічницями завжди так: якщо тобі щось ду-у-уже потрібно, вони з’являться і насміються з тебе. В них така натура, з цим нічого не вдієш. Тепер краще поміркуймо, як надолужити згаяний час, бо не сьогодні-завтра...

- Тьху на тебе! - з серцем вилаявся хованець. - Навіть думати про таке не хочеться!

- А варто, - по-наставницькому підняла пальчик товаришка, - щоб бути до всього готовим. Краще перепильнувати, ніж недопильнувати. Знаєш таку приказку?

Хованець не знав ніяких приказок. Він знав єдине: щойно мала пустунка-нявка з’являється в небезпечній близькості від нього, відбуваються жахливі, непередбачені, невідворотні речі!

- Як пильнувати будемо? - уїдливо процідив він. - Уже знаєш? По-змовницькому підморгнувши йому, нявка виголосила:

- Аякже! Маю план.

Хованець одразу пошкодував про необачні слова, що зірвалися йому з язика. Нявка тим часом продовжила:

- Проти щезника нам мало хто зможе допомогти. Скорше за все, ніхто. Крім людини.

Хованець хотів заперечити: жодна людина не озветься до духів, навіть якщо вони станцюють перед її ошелешеними очима гопака, а потім заспівають “Ой на горі два дубки”, але раптом серце його радісно тьохнуло. Є така людина! Принаймні, одна така є! Вона вже раз їм допомогла...

Хованець радісно вишкірився. Безмірним був його подив, коли нявка заговорила зовсім про інше:

- Є люди, хованцю, які після смерті не мають спокою. Ходять, ходять по землі - і ніяк не можуть впокоїтися. Щось таке вони залишили по собі, що тягне їх на землю, і вони вертаються туди й шукають, як звільнитися від того, що їх гнітить... ти розумієш, про що я мовлю?

- Покутники... - прошепотів хованець.

- Покутники, - підтвердила нявка.

- Але хто?

- Невже не здогадуєшся?

Нявка визирнула надвір, побачила, що вже сутеніє, і стрибнула з вікна. Жодного звуку не вчути було, так легко вона торкнулася землі. Коли хованець спробував зробити те саме, земля ображено застугоніла, і він, підвернувши ногу, повалився набік.

- Що ж ти такий незграбний? - дорікнула йому нявка. - Добре, лежи там і мовчи.

Хованець застогнав від обурення.

Нявка мерщій оглянула себе на предмет незагоєних подряпин і неохайності в одязі й не знайшла нічого, до чого можна було би присікатися. Вочевидь, хотіла справити гарне враження на людину. Не так часто нявкам доводиться спілкуватися з людьми, навіть із померлими.

- Наша покутниця, - пояснила лісова пожиличка, - незвичайна. Вона не гріх свій спокутує, не провину, а тільки... як би це висловитися... недогляд. Хіба ж вона знала, що так усе повернеться!

Хованець нічогісінько не розумів. Лежав, сопів і чекав, що буде далі. Чи не навмисне товаришка тягне час?..

Нявка зосереджено стяла губи в нитку, опустила руки вздовж тіла, наморщила лобика. Вигляд мала, як першокласниця, що намірилася декламувати віршик на відповідальній лінійці. І нявка дійсно прочитала віршика. Тільки не такого, що його можна оповісти на шкільній лінійці.

Ходить тінню по землі,

Не людина і не дух,

Чує всі чужі жалі,

Видить всю чужу біду,

За провини і гріхи,

За чужі слова лихі,

Ходить, ходить, не засне,

Плаче серце нависне,

Жде покути - не діжде,

За усіх болить людей,

Хто шукає каяття,

День у день і рік у рік,

З’явиться із небуття -

Вже відпущений навік.

Вечірнє містечко мовчало. Ніхто не озивався у святковий розморений вечір. І коли хованець був уже переконаний: нявчине змовляння не спричинило жодного руху, - він негадано помітив, що там, де закінчується вулиця, починається цвинтар, якого він перше не зауважив. На цвинтарі між могил майнула тінь, а потім враз вигулькнула на дорозі, хоча хованець міг присягтися: хвіртку ніхто не відчиняв. Чи й торкаючись грунту, тінь наблизилася до будівлі, під якою заціпеніло лежав чорний капловухий страхополох. І він упізнав її.

Жінка років п’ятдесятьох, чорне волосся, велика родимка на шиї. Не раз і не два він бачив цю жінку у власній господі. Вона приходила туди в гості і не зовсім у гості - була там майже як удома. Бо там мешкав її син. Хованців господар.

- Але ж вона... - зашепотів хованець і недоговорив. Хотів багато чого сказати: ця жінка не може мати гріхів, які потрібно спокутувати, просто не може, тому що... тому що...

- Я ж сказала, - так само пошепки відповіла нявка, - вона не за гріхи, а, радше, за недогляд. Померла, а сина не захистила. А він у біді. І вона чує свою провину, а спокутувати не може - чекає, доки хтось допоможе їй визволити сина з біди...

- Але ж то мають бути люди! - вигукнув хованець голосніше, ніж треба.

Нявка пригрозила йому кулаком.

- Люди в нашій історії ще з’являться, зачекай...

Жінка наблизилась, і хованець уздрів, яке виснажене обличчя вона мала: зморщок більше, ніж за життя, сині тіні під спухлими очима, густе, колись прекрасне волосся неохайними пасмами звисає на чоло. Тяжко давалася жінці покута, здригнувся він, ой тяжко...

- Ви... мене... кликали?.. - прохрипіла жінка, і хованець вжахнувся, який голос у неї був: глухий, потойбічний.

Жінка наблизилась упритул, подала хованцеві руку, й він мимоволі скористався її допомогою, підвівся. Підвернута нога затекла, та він пересилив себе: перед цією змученою жінкою страшно було показувати свої дрібні хворості. Покутниця вклонилася хованцеві, ніби то не вона, а він зробив їй послугу, й повернулася до нявки.

Зеленокоса пустунка стояла з дурнуватою усмішкою на вустах.

- Ви... мене... кликали?.. - повторила жінка.

Нявка схаменулася.

- Ми не можемо зарадити вашій біді, - заторохтіла вона, - але ж спробувати... Ми багато бачили, ніхто й не уявляє, як багато ми бачили! Якщо ви нам... навіть не допоможете, а просто підкажете, можливо, нам вдасться зробити... зробити так... ну, щоб хтось відпокутував вашу провину, розумієте?

Жінка вклонилася тепер нявці, і та ледь не впала з несподіванки: присіла, наче хотіла зробити реверанс, втратила рівновагу, поточилась убік, але встигла спертися на ріг будинку. Покутниця вперше осміхнулася - просто не змогла втриматись, і хованець відчув полегшення: в темних очах він побачив знайомі йому зблиски. Так, це вона, вона, змінилася, вимучилася, знемощіла, але все минеться! Нам обов’язково поталанить!..

- Ми не могли ні до кого іншого звернутися, - зізналася нявка дещо збентежено, - бо зі щезником, знаєте, тільки людина може...

- Упоратися? - підказала покутниця.

Хованець сторопів. Справитися зі щезником не може ніхто! Навіть людина! Але вона смілива, ця жінка. Він навіть запишався, яка в його господаря матір... була. З такою не страшно і на щезника!

-...помірятися силою, - тим часом відказала нявка, ховаючи очі.

Покутниця натомість дивилася гостро, в зіницях її зачаїлася рішучість, яка буває перед останнім кроком. Кроком, коли вже не роздумують, а - ступають.

- Помірятися силою, - луною повторила за нявкою жінка. - Помірятися силою.

Вона замислено позирала на безлюдний будинок за спиною нявки. Хованцю зробилося лячно: покутниця явно бачила й знала більше, ніж вони з нявкою, і місце, де вони провели день, несе в собі загрозу. Шерсть боягузові стала дибки, він розширив ніздрі, понюхав повітря й почув, як тривога прокрадається під густу шерсть і холодить гарячу шкіру.

- Я вам дам дещо, - мовила жінка. Хованець не знав, як це сталося, але в руці в неї опинилася палиця, загорнута в лискучу шкіру. Незважаючи на те, що нявка стояла просто перед покутницею, витягнувшись, як школярка, покутниця простягнула палицю йому, хованцю. Він зважив дубця: нічогенький, - але що з ним робити?

Покутниця прочитала його думки:

- Якщо на початку травня зловити білу гадюку, вона скине шкіру. Треба взяти ту шкіру, висушити її і загорнути в неї палицю... Це чудесна палиця! - грізно промовила покутниця й стисла кулаки.

- А як... - “її вживати”, хотів запитати хованець, але відчув недолугість, кострубатість невимовленої фрази й замовчав.

- Коли прийде час, ви знатимете. Коли прийде час...

Покутниця знову поринула у свою гірку задуму.

Озвалася нявка:

- Дякуємо вам! - вона знову зробила невдалу спробу присісти в кніксені. - Але у нас іще одна проблемка виникла. Ми, знаєте, хотіли гарбу наздогнати, на якій щезник повіз вашого... вашого...

- Сина, - спокійно промовила покутниця, і нявка повторила:

- Сина... Але ми ту гарбу загубили! - розпачливо крикнула вона. - Навіть слід її загубили в лісі!

- То нічого, - відказала покутниця і ще раз уважно поглянула на дім. - Зачекайте. Вони самі до вас прийдуть. Хованець вилупив очі:

- Куди прийдуть?

- Сюди.

Розділ XI

HTTP://BUF.ORG.UA

Черга на пошті назбиралася довгенька-таки, і незважаючи на свято. Дідо в капелюсі, який за хистким столом довго підписував листівки до Дня перемоги і підписав загалом одинадцять штук, тепер намагався вручити їх поштарці у віконечку й нізащо не згоджувався вкинути в поштову скриньку. “А марка правильна?” - питав він недовірливо. - “У вас же он по сорок п’ять копійок наклеєні - по Україні”. - “А у мене й у Білорусь є”. - “Покажіть. Ну, що ви мені голову морочите, тут у вас марка по СНД”. - “Мені дочка так і сказала - цю підписуй... А коли пошту виймають?..” За п’ять хвилин поштарка капітулювала і листівки прийняла. Дідо довго дякував, тоді помалу позадкував із зали, кілька разів озирнувшись для певності, що листівки потрапили в надійні руки. Щойно він зник за дверима, поштарка простягнула через високу конторку всі одинадцять листівок Юрасеві Булочці, який стояв третім у черзі, і кивнула на велику світлого дерева поштову скриню. Листівки одна по одній щезли у прорізі.

Юрасик повернувся в чергу. Магічні цифри принаджували його: п’ятірка і шість круглих, нахабних нулів, виписаних на пластиковій таблиці, що розсілася збоку на конторці. Юрась почув у вухах звабливий голос телевізійного рекламного актора: “Джекпот збільшився до п’ятьох мільйонів гривень!” На цей раз він не довірився власній інтуїції. Скільки було вже, що вона підводила його! Юрасик простягнув гривню у віконце й відрубав:

- Нехай комп’ютер сам цифри обирає!

Поштарка гривню прийняла, а клієнтові натомість видала рожевого папірця. Журналіст заховав свій майбутній джекпот у нагрудну кишеню сорочки, під светр, і пригладив згори, немов заклинаючи. Обличчя в нього було рішуче, суворе.

Не просто так прокинувся сьогодні Юрась Булочка о восьмій годині, довго вмивався під холодною іржавою водою, що бігла з готельного крана, вдягався ретельно, хоча вибирати особливо не було з чого - сорочка синя й сорочка сіра, светр або курточка. Обрав сорочку синю і светр, щоб виглядати серйозно, але не офіційно. Зрештою, Першотравень - яке-не-яке, а свято. І збирався Юрасик не абикуди, а в гості до самого Валерія Миколайовича Нечипоренка-молодшого. Слідчого. Старшого лейтенанта міліції.

І джекпотом Юрась із самого рання зайнявся не просто так. Він розсудив логічно: якщо день почати з виграшу (а у виграші він ні хвилини не сумнівався: скільки ж уже можна чекати!), то щаститиме до самого вечора. І має пощастити там, куди цілеспрямовано рушив Юрасик, - на зустрічі зі слідчим. Клаповуха “копійка” вивезла його у новий район містечка, на несподівано круту й вітряну гору. Нові п’ятиповерхові будинки всі були на один копил, і журналіст заледве відшукав дім номер п’ять на вулиці Замковій. Скільки не роззирався Юрась Булочка на всі боки, жодного замку не уздрів, так і не второпав, чого вулиця носить цю пишну назву.

Двері йому відчинив повногубий русявий парубок, не по-святковому вдягнений у джинси й білу футболку. Вигляд він мав дещо засапаний - мовби зранку притьмом оббіг пів містечка.

- Заходь, не стій, - мовив Валерій Нечипоренко, відступаючи від дверей. - Ти вже снідав?

І зараз-таки Юрасю вдарив у ніздрі запах смаженого. Журналіст жалібно видихнув. Зізнаватися, що він не снідав, йому не хотілося. Тим часом слідчий у шортах уже пройшов на крихітну кухню, грюкнув тарілками.

Треба зауважити, що Юрасик слідчого побоювався, і хтозна чому. Валерій Нечипоренко натуру загалом мав флегматичну, норов веселий, людей любив і, незважаючи на свої тридцять років, юнацького оптимізму не розгубив. От тільки дружини він не мав, а це, знаєте, для слідчого великий мінус: нема кому вечерю зварити, нема з ким після роботи склянку вина випити й словом перекинутися. Не в чайну ж іти! Тільки й розради, що Валерій Миколайович Нечипоренко-старший, дядько слідчого, майор, мешкав у тому самому будинку, у сусідньому під’їзді.

Та без дружини було кепсько, а де її знайти - не відомо...

Валерій Нечипоренко гримнув ослінчиком об підлогу й коротким жестом указав гостю на нього. Жорсткий ослінчик захитався під худим журналістом, і Юрась Булочка подумав, що старі меблі все-таки краще викидати перш, ніж вони розваляться нехай і під небажаним гостем. А з іншого боку, хіба не сам слідчий прикликав його до себе? Юрасик притулився спиною до стіни, ще й ліктем для рівноваги себе підпер.

- Ковбаса смажена, - повідомив слідчий у джинсах. - Будеш?

Журналіст кивнув. Кава магічно з’явилася перед ним, щойно він опинився за столом.

- А є новини? - спитав він, сьорбаючи неміцний напій із великої фаянсової кружки з темною тріщиною на боці.

- Нема поки. Експертиза аж після свят буде.

Свята ж були довгі - перше, друге травня, та ще субота й неділя на додачу.

- Ліна дзвонитиме, а Ореста нема...

- Ну, всяке буває, телефон поламався, лінію обірвало... Ти ковбасу їж, бо у нас багато справ, треба бути в формі.

Юрась і без підказок наминав ковбасу, аж за вухами лящало.

- Ану, розкажи мені, - попросив Валерій Нечипоренко, - про фірму, яка виготовила “їжака”.

Юрасик зам’явся. Задарма видати слідчому всі таємниці в перший же день?..

- Директор каже, прилад - не автономний. Має існувати комп’ютер, до якого він приєднується...

- А на комп’ютері, я так розумію, спеціальна програма?

- Мабуть, - знизав плечима журналіст.

- А Святослав Пилипович Шапка програмістом не був, отже, хтось йому програму написав...

Юрась Булочка застиг на рипучому ослінчику. А бодай тобі жаба на ногу наступила! Про це він не подумав! Кінчик ниточки, що нагло обірвалася вчора вночі в хаті Ореста, знову визирнув із клубка.

Тим часом Валерій Нечипоренко на хвильку зник із кухні й повернувся з невеликою пачкою, завинутою в газету. Розчистивши місце на вузькому складаному столі, він розгорнув газету. На стіл вилетіли лазерні диски. Юрась жадібно потягнувся до них.

- Що там?

- Пощастило нам, що технічний прогрес наше місто і не зачепив. Інтернет - хіба в райдержадміністрації та у комп’ютерному клубі на вокзалі. Уявляєш, удома практично ні в кого нема.

Цього Юрасик уявити не зміг, скільки не старався.

- А диски до чого? - спитав він.

- А на дисках - архів електронної пошти з комп’ютерного клубу. Віриш, вони два роки нічого не видаляли!

У це повірити було набагато легше - Юрась Булочка сам особливим натхненням до роботи не вирізнявся. Він покрутив диск у руці.

- Два роки, стільки дисків... - промимрив невдоволено.

- Ну, - поблажливо плеснув його Валерій Нечипоренко по плечі, - всі два роки нам, може, і не потрібні. Отут записали архів за півроку до загибелі Святослава Пилиповича Шапки. Ти готовий? Мені Орестів комп’ютер хлопці притягнули, - почав він вибачатися, - а я з комп’ютером не цеє... не дружу...

У кімнаті, за розмірами більше схожій на вузьку комору, на письмовому столі стояв розібраний комп’ютер - блок окремо, монітор окремо, клавіатура на стільці. Юрасик розпрямив плечі - нарешті видалася нагода показати себе! Він рішуче зіпхнув блок на підлогу, з’єднав необхідні дроти, увімкнув. Комп’ютер завантажився, не спитавши пароль. Перший диск зник у дисководі. Заархівований файл не хотів відкриватися, доки Юрась не списав решту дисків на комп’ютерний “робочий стіл”. Аж ось поштова програма відкрилася. Роботи було до холери.

Перші десять хвилин Юрасикові було навіть весело розшифровувати чужі послання. “Чабан, сходини 21-го. На Геника не розраховуй - лікується. Кому сірко, а кому молоко”. “Ваша думка хибна. Тільки жорстка проукраїнська політика держави змусить людей заповажати українську мову. Поступливість не зробить із ворога друга, а тільки збільшить його домагання. Сааді”. “Щастить! Благодатная мить вікопомна: / Редактор боїться закреслити кому, / Злий критик - єлейний і ніжний, хоч плач, / З руками книжки відриває читач!..”

Але що далі Юрась Булочка читав листи, то частіше сам собою позіхав його рот, то неуважнішими ставали очі. Вже двічі Валерій Нечипоренко поговорив із кимсь по телефону, тихенько вмикав телевізор і одразу ж знову вимикав, і коли ініціали “С.Ш.” майнули перед Юрасиковим поглядом, він проминув їх недбало, механічно розкрив наступне повідомлення, і тільки за хвилину, мов ужалений блискавкою, хапливо повернувся до попереднього листа.

* * *

Вже вчетверте збирався поставити каструльку з довгою ручкою на плиту Валерій Нечипоренко, і вже вчетверте Юрась Булочка, стиснувши зуби, дивився, як у ній, запінившись, шапкою піднімається кава. Кави Юрасик не любив, але чомусь боявся зізнатися в цьому своєму гостинному господарю. Пив каву з поваги вартою стійкістю, тільки цукру досипав побільше.

Повногубий міліціянт, підсунувши журналістові телефонну трубку, сам набрав номер на апараті. Юрась відкашлявся й лагідно привітався з незнайомим власником комп’ютерного клубу. Йому відповіли нетерпляче, але привітно. Юрасик сприйняв це за гарний знак: відкинув церемонії і перейшов на “ти”.

А Валерій Нечипоренко, споліскуючи каструльку від кави під тонесеньким струмочком води, дослухався до вельми загадкової бесіди.

- Почекай, - говорив журналіст, плечем притиснувши до вуха трубку, - ай-пі ти в себе подивитися можеш?.. Ні? Ну, а хто провайдер?.. Бачиш, а ти кажеш... У них же є записи, з якого телефону підключаються?.. Повір, йому принесуть усю статистику особисто... Еге ж, ще й спитають, чи чого іншого не треба...

Розмова була безпосередньо пов’язана з повідомленням, яке удачливий Юрась Булочка таки вишукав у купі мотлоху на переданій з комп’ютерного клубу дискеті.

“Володимире!

Твій сервер почав блокувати листи з ехсіtе - пише “сопtепt rеjесtеd”. Я не можу з тобою вже кілька днів зв’язатися. Будь ласка, чи не міг б ти додати мою адресу shарkа_s@ехсitе.сот до списку дописувачів, листи яких не вважаються спaмом*? Або повідом мені іншу скриньку, яка мої листи прийматиме. У мене дуже важлива інформація по програмі - я протестував прилад на трьох пацієнтах.

Щиро твій

С.Ш.”

Нічого, крім електронної адреси, що на неї лист був відправлений, Юрасик на руках не мав, але й цього - більш ніж досить. Щоб розшифрувати власників домену “buf.org.ua”, можна піти довгим шляхом - зробити через міліцію офіційний запит у Мінзв’язку, але ж, але ж... Комп’ютерники - такий народ ловкий! От і зараз Юрась Булочка спромігся скоротити ланцюг принаймні на одну ланку, і теперечки у кишені - тобто в голові - він уже мав назву провайдера, який зареєстрував таємниче “buf.org.ua”.

- Сьогодні друге травня... - журналіст багатозначно звернув погляд на господаря.

- А отже нема кому надсилати запит, - зрозумів той із півслова.

- Але поки що можемо перевірити, чим займається загадкове “buf.org.ua”...

За півгодини в накуреному приміщенні Рябокінського комп’ютерного клубу, атмосфера якого просто дзижчала від щільності високих технологій на один квадратний сантиметр, двоє сиділи плече до плеча, голова до голови перед монітором. Юрасикові тонкі довгі пальці літали клавіатурою спритно, як ніколи. На сірому столику стояла пляшка слабкоалкогольного напою, з котрої двоє по черзі нервово відсьорбували. Кілька червоних плям, що тонко пахли спиртом, уже яріло на сірій пластиковій поверхні столу, та двоє того навіть не помічали.

- Зайди он туди...

- Куди?

- Зліва - бачиш? - “Діяльність”...

- Де?.. А, бачу! Зараз, зараз...

“Фонд Британського університету - міжнародна організація, розташована в Лондоні. Має представництва в більшості країн Східної Європи. Наша мета - дати можливість активним, цілеспрямованим людям зі Східної Європи отримати диплом, який би визнавався по всьому світу. Фонд Британського університету акредитований Світовим акредитаційним комітетом онлайнової освіти (WOEAC). Вам не потрібно складати вступні іспити чи відвідувати лекції - ви дістаєте освіту на базі власного досвіду, набутого протягом життя. Би можете обрати дисципліну на свій смак. Подайте документи сьогодні, і завтра кваліфіковані викладачі оцінять ваші знання і нададуть шанс отримати диплом, про який ви мріяли!”

- Лохотрон?

- Хто ж тебе таким висловам навчив?

- Життя... - меланхолійно знизав плечима Юрась Булочка, - Гляди, розділ “Благодійність”!

- Цікаво, цікаво...

Стрілочка пробіглася по екрану, натрапила на потрібну кнопку - синю в червоній рамці, наче кольори мали додати вебсайту міжнародної - британської - ваги, Юрасик клацнув мишкою і почав стежити, як важко перегортає сторінки сайту повільний сервер комп’ютерного клубу.

“Фонд Британського університету здійснює грантову підтримку цілого ряду культурницьких і наукових проектів. Наші двері завжди відчинені для обдарованих фахівців, які готові запропонувати оригінальні наукові розробки чи талановиті мистецькі ідеї. Пишіть нам і телефонуйте - ми готові розглянути ваші найбожевільніші задуми”.

- Може, Святослав Пилипович Шапка звернувся до них зі своїм винаходом і отримав ґрант на розробку?

- Все може бути... - замислено кусав губи Валерій Нечипоренко. - А подивись-но розділ “Контакти”.

- Один момент...

“Фонд Британського університету

В.М.Горбань, доктор фізико-математичних наук

Телефон: (044) 825-30-50

Факс (044) 825-30-51

Електронна адреса: horban@buf.org.ua”.

Розділ XII

Поиск по сайту: