ОСТАННІЙ ДЕНЬ ШАМАНА

Це не помста, вмовляв себе Володимир Матвійович Горбань. Це не помста. Просто склалося так, що саме він удостоївся права на майбутнє.

Ще в таборі, вперше познайомившись із якутським шаманом Мічиллою, Горбань почав бачити ці сни, які більше схожі були на божевільні видіння: роздоріжжя, подорожній і він - камінь. Три написи на ньому, на його скам’янілому тілі: “Ліворуч підеш...” Подорожній схиляється над рядками, читає. Вагається. Міркує. Обирає.

...Не знають майбутнього ні ворожки, ні шамани, не існує того чорного запинала, за яким - світло прийдешності. А свобода вибору - є!...Пізнаєте істину, й істина зробить вас вільними... Якщо є вибір, майбутнє не має сталості, бо ж людина має волю чинити на власний розсуд, завжди має перед собою кілька доріг...

Та якщо він ляже каменем людині на дорозі, якщо він підкаже безпрограшний хід, він прив’яже людину до себе. Він дасть їй те, чого навіть Бог не хоче дати, - упевненість у завтрашньому дні.

Шанс обрати майбутнє - то краще, ніж наркотик. Від наркотику людина дичавіє, фізичне страждання перелицьовує людську натуру. Після табору Горбань знав це занадто добре.

А коли людина отримує можливість обрати, що буде попереду, в нутрі оселяється страх. Страх невідомого. Страх схибити. Страх ступити на неправильний шлях. І тоді приходить залежність. О, яке солодке слово! Відзивається в тілі каменя, вовтузиться лоскітливою піщинкою - яка повнота буття, гострота відчуттів надлюдська!..

Коли він лежав у лікарні з переламаною спиною, видіння були особливо яскравими, й одного разу йому привиділося, що він одно-осібно розподіляє: тобі - праворуч, тобі - ліворуч, тобі - прямо. Як легко позбавити людину свободи вибору! Як легко зробити її слухняною!

Звісна річ, трапляються вперті екземпляри. Квачі, що цураються знати майбутнє: заплющують очі на роздоріжжі, відвертаються від каменя. Або відчаюги, яким байдуже, куди повертати. Та хіба вони важать! Їх жменька, дрібка, щопта. Бовдури, не розуміють, що завтра їх і зовсім не стане!.. А він - буде. Бо він - камінь. Мохом порослий, горбатий, дощем политий, із затертими написами - камінь. Суть. Осердя. Ядро.

Коли Горбань вийшов із табору, видіння дещо поблякли. Він кинув цю проклятущу країну, осів на новому місці, щось будував, складав докупи кубики, припасовував, радів від того, що не потрібно носити повсюди паспорт у кишені, звертати увагу на дорожню поліцію чи з завмиранням серця виходити до дверей на пізній дзвоник. Він не хотів озиратися. А камінь у ньому старівся, кришився.

І коли йому вже виділося, що насправді не було ні таборів, ні снів, ні якутського шамана, видіння навіщось повернулися. Але там каменем на роздоріжжі був не він, а Мічилла.

Що керувало колишнім зеком, коли він у реальності вчинив так, як навіювали йому химерні сни? Та після смерті Мічилли Горбань відчув таку полегкість, що готовий був із завмиранням переглядати картинки в уяві ще і ще: насип, потяг, сиве довге волосся на рейках...

А потім прийшло останнє видіння. Він сам, Горбань, стояв на роздоріжжі, а перед ним у землю вгрузнув камінь. “Праворуч підеш...”

Святослав Шапка. Останній шаман.

На відміну від Мічилли, Слава так і не навчився бачити майбутнє через свою кут - усе намагався підвести наукову базу, систематизувати знання. Горбань ледь не розреготався йому в лице, коли той сказав, що цілу дисертацію намережив. Ні шаман, ні вчений - блазень!..

Але стривай, може, він правий, і технічним прогресом варто скористатися?..

Після зустрічі зі Святославом Шапкою Горбань жив чи то наяву, чи то уві сні. Купив півзруйнований будинок у Рябоконі, щоб цілий час мати недолугого шамана в полі зору, але не сказав про це Славі - нехай думає, що колишній співкамерник мешкає в Києві, та здебільшого роз’їжджає Україною. Сидів ночами над програмою, дивувався: недовченому лікарю таки вдалося виробити саморегульовану систему, щоб те, що має бачити тільки шаманська кут, стало видимим для комп’ютера. І для людини.

Святослав Шапка був наївний і благородний у таборі, таким і лишився. Жодних підозр, жодних питань, пише мейли* щодня, радіє дослідам. Навіть не віриться, як людину абсолютно нічому не вчить життя... Написав у дисертації (Горбань на власні очі бачив!): “Для сучасної людини шаманство - це ідея заволодіння силою. Силою змінити плин життя, відвести небезпеку, вилікувати хворобу, силою приносити удачу тощо. Мій досвід спілкування з якутським шаманом засвідчив, що насправді, коли ми говоримо про шаманство, йдеться не стільки про силу, скільки про чистоту душі, служіння ближньому, здатність до самопожертви”...

Двох гевалів, яких Горбань найняв слідкувати за схибленим лікарем, кмітливими не назвеш. Що таким доручиш? Діяли нахраписто, і не знати: чи то хитрощі тепер не в моді - чи просто клепки бракує? Потім плюнув. Від кого ховатися? Бачив-бо в майбутньому те, що сам хотів обрати: “Прямо підеш...”

Але це не помста, вмовляв себе Горбань і згадував табірні роки. В такі дні у нього нестерпно пік горб, та нічні видіння не приходили більше.

Попросив Святослава Шапку дати йому почитати дисертацію повністю: не міг розгадати, на чому тримається система. Той не дав. Віджартувався, що в цілях конспірації усе знищив, роботу записав на диск, а диск проковтнув. Потім обмовився, що диск заповість синові...

Горбань по-дурості зірвався. Наговорив лікарю Шапці прикрих речей, нагадав йому все, як було в таборі. Затамована, схоронена під сподом образа виплюснулася назовні, мов лава з вулкану. А Шапка був такий спантеличений!.. Кричав на нього, руками махав, губи сіпалися.

Але майбутнє може належати тільки комусь одному. І це буде він, Горбань.

...Двоє довбех нічого лікарю Шапці не зробили. Просто - одненьке попередження. Щоб був обачний. Аби певен був, що диск із дисертацією все одно згодом належатиме тому, хто має на нього право. Не повірив Слава хлопцям - то й що! Ще матиме можливість перевірити. Дуже скоро матиме.

І це не помста, ні. Просто Мати-Хижа-Птиця вчора залетіла до нього в сон, черкнула крилом по голові й налякала його до півсмерті. Його, абааси ойун, - ота Мати-Хижа-Птиця - шаманська покровителька. А він не любив лякатися. Він уже раз перелякався на решту життя. Можна сказати, своє він відлякався. Нехай тепер боїться хтось інший.

Вже час, вирішив він. Сьогодні вже час.

* * *

Шістдесятирічний лікар Святослав Пилипович Шапка вперше серйозно замислився над тим, що людина є смертною. Навіть десять років мордовських таборів не зломили в ньому певності в тому, що вже з ним нічого точно не може статися. Та останній рік він дедалі частіше мав відчуття, що на нього невблаганно насувається грізне й безповоротне. Боровся з холодом, який раз у раз підступав до серця, твердо повторював собі: з ним нічого не може трапитися. Ще ні. Ще не зараз. Він ще встигне зробити, що намітив. Але сьогодні, щойно він прокинувся, ця певність остаточно випарувалася.

Не було й шостої години, коли Святослав Пилипович увімкнув комп’ютер, витягнув із шухляди письмового столу новенький лазерний диск, вставив його у дисковод. Диск він придбав учора в комп’ютерному клубі, ще навіть не знав, як ним користуватися. Знав тільки напевне, що його комп’ютер зможе на нього записати потрібну інформацію - проконсультувався з цього приводу вже давно. Більше нічого його не цікавило.

Сивий лікар розкрив потрібну папку в комп’ютері, знайшов кілька вордівських файлів. Один по одному відкривав їх і перезаписував у форматі.pdf. Він розумів, що, роздрукувавши файли з цього формату, можна їх сканувати і ще раз записати у ворді, але все-таки вважав.pdf чомусь надійнішим.

Переформатувавши необхідні файли, він перекинув їх на новий диск. Приліпив на матовий бік наклейку: “Дисертація (ост. варіант)”. Поклав у конверт і заліпив.

Те, чим він зайнявся опісля, не можна назвати інакше, ніж жахливим вандалізмом. Він не надто розумівся на комп’ютерах, і тому не був певен, із чого починати. Відкривши директорію “Диск С”, видалив папку “Мої документи”. Здивувався, що папка, щойно видалена, незбагненним чином відновилася. Зазирнув усередину - вона була порожня. Тоді він видалив усі файли з “Кошика”. Не знав, що робити далі, і тому просто виділив усі файли на диску С і відправив їх у кошик. Комп’ютер образився, вимагав підтвердження для програмних файлів. Святослав Пилипович рішучо натиснув “Підтвердити всі”. Більшість файлів полетіла в “Кошик”, частина самовідновилася. Він відкрив “Кошик” і натиснув “Очистити”.

Файли почали зникати, але зненацька комп’ютер завис.

Святослав Пилипович спробував його перевантажити, але той виснув у найнесподіваніших місцях. Сивий лікар плюнув на це, відімкнув машину від електрики й від’єднав системний блок. Відкрутивши всі гвинтики, які тільки можна було знайти, він розібрав системний блок на складові, розклав їх окремо на підлозі. Потім вийшов у передпокій, чимось недовго шарудів, а повернувся з молотком і дерев’яною дошкою в руках.

По одній частини системного блоку піддавалися катуванню невблаганного молотка. Понівечені деталі Святослав Пилипович скидав на розстелену на підлозі газетку.

Коли не лишилося жодної живої деталі, сивий лікар, мов такої наруги над комп’ютером йому видалося мало, скрутив газетку з розбитими мікросхемами й відніс її у лазничку, висипав у ванну. Відкрутив гарячу воду і спостерігав, як вона наповнює ванну до країв.

Нарешті задовольнившись зробленим, він виніс мокрі уламки комп’ютера на смітник. Монітор, клавіатуру, мишку й принтер обережно розставив у передпокої з явним наміром комусь подарувати.

Святославу Пилиповичу більше за все кортіло лягти й заплющити очі, але він розумів, що лягати ще зарано. Одягнув теплу куртку, сховав до кишені конверт із диском і вийшов у сльотавий зимовий ранок. Мав єдину надію, що за ним зараз ніхто не слідкує. І ще мав певність, що якби слідкували, він би це звіриним нюхом вчув миттєво.

Проїхавши кілька зупинок на автобусі, лікар спустився крутою вуличкою і опинився перед низькою хатою. Зелений дах був притрушений мокрим снігом, але сніг швидко танув і сповзав донизу, лишаючи по собі прогалини. Кілька вікон у хаті світилося.

Святослав Пилипович притулився до дерева й почав терпляче чекати. У своїй чорній куртці майже не вирізнявся на тлі стовбура у ранішній сіренькій мжичці, і поодинокі перехожі, які поспішали на роботу, зовсім не помічали його.

Хвилин за сорок усі вікна у низькій хаті під зеленим дахом згасли. Святослав Пилипович побачив, як відчинилися вхідні двері. Першим надвір вибіг чорний великий пес породи ньюфаундленд. За ним вийшов чорнявий парубок у куртці, без шапки. За кілька хвилин волосся його притрусило мокрим снігом, від чого пасма злиплися й звисли донизу. Парубок і пес вийшли з двору й почимчикували вулицею. Пес кілька разів озирнувся до дерева, де ховався сивий лікар, але зрештою захопився снігом і забув про дивного перехожого.

Святослав Пилипович провів пару сумним поглядом. Про ранкову прогулянку господаря з псом він знав добре - не раз і не два стояв так під деревом і проводжав їх очима, не наважуючись підійти. А тепер йому здалося, що він бачить сина востаннє. Але гірко було не від цього. Гірко було, що Орест так і не дізнається, хто насправді - його батько. А, може, колись?..

Святослав Пилипович завернув у двір, дійшов до дверей і відімкнув їх своїм ключем. Колись давно Мар’яна про всяк випадок віддала йому ключі від синової хати - навіть не пояснила навіщо. Він іще ні разу сюди не приходив. Тепер стояв на килимку під дверима, відчував, як налиплий сніг тане й стікає на килимок, і роззирався по хаті. Шукав надійного місця для схованки.

Роззувшись, Святослав Пилипович обережно перетнув сіни й зайшов у вітальню. Книжкові шафи зацікавили його. Але замість того, щоб відчинити скляні дверцята, він висунув одну з нижніх шухляд і порився там. Видобувши з-під старих зошитів пласку коричневу пластмасову коробку, він потрусив нею. Всередині загриміло. Він відкинув кришку, побачив чорні кісточки з білими літерами на них і зразу здогадався, що це гра, яка була колись такою модною, - “Ерудит”. Закрив коробку, перевернув її догори дриґом і скотчем дбайливо наклеїв приготований конверт до дна. Коробку поклав назад поміж зошити й засунув шухляду.

Більше він нічого не чіпав у хаті. Швидко взувся, похитав головою: килимок був цілком мокрий, але, дасть Бог, Орест сам швидко його затопче й нічого не встигне помітити, - і вийшов із хати, замкнувши за собою двері.

Весь день на роботі він мав відчуття, що не встиг іще чогось зробити. В тиху годину, коли навіть медсестри поховалися по своїх кімнатках і чи то каву пили, чи то покурювали тихцем, навідався в хірургічне відділення, де колись працював, і перевірив скляну шафку з медикаментами. На середній поличці стояла кругла бляшана коробка, в який переварюють щприци. Святослав Пилипович відімкнув коробку мініатюрним ключиком, упевнився, що всередині лежить голчастий прилад, який він жартома називав “віщуном”, а розробники - “їжаком”, і замкнув бляшанку знову.

Повернувшись до свого кабінету, він загорнув ключик у папір, вклав у конверт і підписав на ньому адресу. Адресатом був Олександр Остапович Шкварченко. Попрохавши чергову сестру вкинути листа в поштову скриньку, він прийняв єдину свою за цілий день пацієнтку - Мар’яну Богданівну Омелянич. Орестову мати. Жінку, яку він, сам того не бажаючи, втягнув у темну історію. У цьому самому кабінеті кілька тижнів тому вона стала свідком неприємної сцени, коли йому погрожували два шелепи, але й цього одного разу, йому здавалося, було досить. З моторошною чіткістю він уявив два могильних пам’ятники поруч - один зі своєю світлиною, а другий з її.

Після сеансу, віддавши Мар’яні ключ від Орестової хати й нічого не пояснюючи, він відпровадив її додому. Зняв зі стіни над столом старий шаманський бубон, відгорнув край шкіри, зібраний на жилку. Щось квапливо написав на внутрішньому боці шкіри. Повісив бубон на місце.

І тепер чекав.

І дочекався. Коли чорна пістолетна цівка з накрученим на неї глушником націлилася йому в лице, він анітрохи не здивувався.

- Іди ти під три чорти, - повільно сказав він до неї.

Розділ XV

Поиск по сайту: