Культура врятує світ

(Маніфест Нового Просвітництва)

Усі ті негаразди, які ми маємо зараз в Україні, слід визначити як Велику Соціальну Драму. Вийти із цього драматичного стану можна лише виявивши і усунувши його корінь, без чого будь-які реформи є паліативом і, не будучи пов’язаними з радикальним засобом, приречені на невдачу, що ми сьогодні і маємо. Корінь цієї Великої Соціальної Драми визначається за наступною формулою: «Свобода волі і свідомості мінус культура дорівнює свобода сваволі і ілюзій». Іншими словами, соціальне безкультур’я громадян, що породжує прояви сваволі і ілюзій в усіх сферах життя людей, і є коренем будь-якого соціального зла у нашому суспільстві - політичного, економічного, правового, морального тощо. Яку проблему в Україні сьогодні не візьми, будь-яка має саме цей корінь!

Тому лише усунення соціального безкультур’я громадян відкриває можливості для розв’язання політичних, економічних, правових, моральних проблем, що так гостро постали сьогодні в нашому суспільстві. Соціальне безкультур’я громадян є фактором, який має парадоксальну властивість обертати добрі наміри реформаторів на злі наслідки. Наприклад, воно перетворює будь-яку свободу на сваволю: свободу підприємництва - на свободу псевдопідприємництва, демократію - на псевдодемократію, право - на зловживання правами, моральність - на псевдоморальність, законність - на фарисейство, свободу слова - на свободу зловживання словом і т.п.

Український народ – це великий народ, який має самобутню історію і розвинену етнічну культуру, що вирізняє його в усьому світі. Але яка б не була розвинена етнічна культура народу, вона не може компенсувати нерозвиненість іншої культури - так званої «соціальної культури громадян», тобто культури соціальних відносин між людьми. Соціальна культура людини – це міра узгодженості її волі і свідомості із природними законами соціального життя людей. Не маючи такої узгодженості, воля людини набирає стану сваволі, а свідомість – стану ілюзій. У такому стані вони і є джерелом усякого соціального зла.

Функція соціальної культури полягає у тому, що вона сприяє природності життя людей, тобто узгодженості його із законами соціальної природи, яка і є джерелом усякого благополуччя. Критерій природності – це основоположна ідея концепції соціальної культури. Згідно з ним соціальним добром і соціальною істиною є лише те, що узгоджується із законами соціальної природи, тобто з природними законами, на яких засновується суспільне життя людей. Прогрес суспільства можливий лише тоді, коли воно існує у злагоді з цими законами. (При найближчому розгляді можна побачити, що саме завдяки цьому прогресували у свій час Давня Греція чи Давній Рим, а сьогодні прогресують, наприклад, Фінляндія чи Японія.) Така концепція соціальної культури випливає з принципу соціального натуралізму, згідно з яким соціум має розглядатися як феномен особливої форми природи – соціальної природи, який існує за властивими лише йому природними законами.

Люди, які мають розвинену соціальну культуру, мають здатність жити за законами соціальної природи, відрізняючи, зокрема, добро від зла, справедливість від несправедливості, істину від неістини, красу від некраси тощо за критерієм природності і протиприродності: те, що є природним, тобто відповідає законам соціальної природи, є добром, справедливістю, істиною, красою тощо, а те, що є протиприродним, тобто не відповідає законам соціальної природи, є злом, несправедливістю, неістиною, некрасою тощо. З принципу соціального натуралізму можна вивести, зокрема, наступні формули: «добро – це прояв свободи, заснованої на культурі», і «зло – це прояв свободи, заснованої на безкультур’ї, тобто на волі і свідомості, неузгоджених із законами соціальної природи». Іншими словами, «свобода плюс культура дорівнює добро», а «свобода мінус культура дорівнює зло».

Згідно з принципом соціального натуралізму правовим і моральним є лише те, що відповідає природним законам суспільного життя людей, - а визначити це можуть ті, хто має належну соціальну культуру.

Справедливість – це прояв волі і свідомості, що знаходяться у стані узгодженості із законами соціальної природи, тобто в окультуреному стані. Отже, без соціальної культури не може бути справедливості у суспільному житті, а джерелом несправедливості є соціальне безкультур’я. Таким же чином слід пояснювати і феномен щастя та нещастя: щастя – це преживання людьми злагоди із своєю природою, а нещастя – це переживання незлагоди із своєю природою.

Соціальна культура людей є радикальним засобом протидії будь-якому соціальному злу і джерелом усякого соціального добра. Афоризм Ф.М.Достоєвського «світ врятує краса» можна перефразувати так: «Світ від зла може врятувати лише соціальна культура людей!». (Бо «краса» у афоризмі цього геніального письменника – це один із феноменів культури.)

Усе в соціальному житті людей, що є проявом волі і свідомості, не узгоджених із законами соціальної природи, є проявом сваволі і ілюзій, тобто злом, несправедливістю, неістиною, некрасою тощо. Соціальна культура людей створює у них імунітет проти порушень законів соціальної природи у супільному житті, які є небезпечними для цього життя.

Як свідчить досвід, джерелом соціального благополуччя є соціальний (тобто політичний, економічний, правовий,моральний) порядок. А порядок - це не що інше, як стан узгодженості суспільного життя людей із законами соціальної природи. Засобом для досягнення такого стану узгодженості є культура. Тому, образно кажучи, «Культура – мати порядку!».

Саме зруйнованість (у недавньому минулому тоталітаризмом) в Україні культури особливого роду – соціальної культури громадян, яка включає в себе зокрема політичну, економічну, правову, моральну культуру, і спричиняє усі соціальні негаразди в країні. Соціальне безкультур’я наших громадян – це не вина їхня, а біда. Через це соціальне безкультур’я політика, економіка, право, мораль в Україні спотворюються сваволею і ілюзіями, які є джерелом усякого зла. Проявом цього є криза, що сьогодні уразила всі сфери суспільного життя. Зокрема, корупція сьогодні в Україні, в тому числі політична, – це закономірний наслідок нерозвиненості соціальної культури громадян. Як свідчить світовий досвід, існує наступна закономірність: чим нижча соціальна культура громадян – тим вищим є рівень корупції. Роль громадян, які вражені протиприродним, і тому антикультурним, «вірусом» сваволі і ілюзій, у поширенні корупції є, як це не парадоксально, основною, а роль державних чиновників – лише додатковою. Громадяни, будучи ураженими соціальним безкультур’ям, зацікавлені в існуванні корупції не менше, ніж корумповані державні чиновники. Звідси і треба виходити у протидії корупції, що, як і будь-який інший злочин, є небезпечним порушенням природних законів суспільного життя людей, втілених в чинне законодавство.

У зв’язку з поширенням в нашій країні соціального безкультур’я марними є сподівання на прогресивну роль так званого «громадянського суспільства». Його інституції через це так само стають заручниками зловживань, як і інституції державної влади. Тому лише з розвитком соціальної культури громадян «громадянське суспільство» стане «дієздатним» і почне відігравати належним чином свою прогресивну роль в Україні.

Сьогодні демократія в Україні є ілюзорною, поки що це псевдодемократія. «Вільне» волевиявлення громадян у формі виборів як прояв демократії без розвинутої соціальної культури у цих громадян може бути лише проявом «безкультурної» свободи волевиявлення. А це і є псевдодемократією. Соціальне безкультур’я громадян експлуатується політиками для того, щоб використати демократичний антураж для отримання влади шляхом начебто демократичних виборів. Тому сьогодні актуальним є розвиток так званої «культурної» демократії. Для того, щоб в Україні запанувала справжня, «культурна» демократія у нашому суспільстві має сформуватися, так би мовити, новий тип громадян, - «демократичні» громадяни, тобто громадяни, які завдяки своїй соціальній культурі були б здатними жити по-демократичному, тобто здатними своєю культурною волею і свідомістю забезпечувати саме «культурну», тобто справжню, демократію (а не псевдодемократію, як це поки що відбувається зараз).

Критерій соціальної культури має застосовуватися і до політичних партій. Прогресивними можуть бути лише партії, озброєні ідеологією соціальної культури, тобто ідеологією, заснованою на ідеї «яка соціальна культура людей – таке й їхнє життя», яка може бути виражена наступним гаслом: «Культура – мати порядку!». Інакше партії можуть бути здатними вести лише до соціального регресу.

«Демократія», «права людини», «правова держава», «громадянське суспільство» і таке інше – це лише інструменти, які використовуються залежно від стану волі і свідомості людей, тобто залежно від їхньої соціальної культури як міри узгодженості волі і свідомості із законами соціальної природи. Якщо розглянути як ці інструменти «працюють» в різних народів, то виявиться наступна закономірність: особливості соціальної культури народу визначають особливості функціонування в суспільстві демократії, прав людини, правової держави, громадянського суспільства тощо. Без розвинутої соціальної культури громадян демократія може існувати лише як псевдодемократія, права людини - як псевдоправа людини, правова держава – як псевдоправова держава, громадянське суспільство – як псевдогромадянське суспільство і т.п. Нерозуміння цієї закономірності породжує неправильне уявлення про механізм функціонування зазначених інструментів, яке проявляється у вигляді соціального волюнтаризму і утопізму типу «як захочемо – так і буде». Без належної соціальної культури вказані інструменти самі по собі правильно «працювати» не можуть, бо опиняються у руках людей, уражених коплексом сваволі і ілюзій, які використовують їх протиприродним чином.

Відповідно до принципу соціального натуралізму ідеологія, - як уявлення людей про світ, може бути дуалістичною. Вона може нести у собі як культуру, так і безкультур’я. Та ідеологія, яка відкриває людям очі на закони соціальної природи – несе у собі культуру, сіючи таким чином добро, усяка інша – несе у собі безкультур’я, сіючи зло. Так само слід розглядати і дуалістичну роль засобів масової інформації: вони можуть продукувати як інформацію, що несе у собі культуру, так і інформацію, що несе у собі безкультур’я.

Соціальне безкультур’я, яке спричиняє поширення у суспільстві сваволі і ілюзій, є основною загрозою національній безпеці України – коренем усіх соціальних негараздів. Через відсутність належної соціальної культури будь-яка свобода – політична, економічна, правова, моральна – стає засобом для зловживань. І навпаки: наявність у громадян належної соціальної культури – це радикальний засіб протидії таким зловживанням. Якби громадяни мали таку культуру, то вони не допустили б тих проявів політичного, економічного, правового, морального свавілля, які виснажують Україну сьогодні. (Не допустили б вони також, зокрема, експлуатації урядом і деякими політичними партіями та політиками досить поширеної в нашому суспільстві ілюзії стосовно того, що штучно занижені з допомогою політичних засобів ціни на імпортний газ – це начебто добре для громадян, заради їхнього блага. Насправді, такі ціни, будучи неринковими, є протиприродними і тому за природними законами економіки неодмінно обертаються злом для громадян.)

В особи, яка не має належної соціальної (в тому числі економічної) культури, заняття підприємництвом зводиться до отримання прибутку не природним шляхом створення товару чи послуги, тобто не за природними законами економіки, а лише за рахунок свавільного присвоєння результатів праці інших, тобто експлуатації. Свобода підприємництва для такої особи означає свободу псевдопідприємництва, як економічного свавілля під виглядом підприємництва. Враховуючи нерозвиненість сьогодні в Україні такого виду соціальної культури як економічна, риторичним виглядає питання «Чи існує в Україні експлуатація людини людиною?». Вона існує. А усувати цю експлуатацію слід не шляхом пролетарської революції, як це пропонував К.Маркс, а розвиваючи соціальну культуру громадян України.

Саме по собі існування багатих і бідних є цілком природним лише в тому випадку, якщо одні люди багатіють, а інші бідніють не внаслідок порушення законів соціальної природи шляхом експлуатації (тобто не завдяки чийомусь свавіллю, яке завжди є проявом соціального бекультур’я). Як свідчить історичний досвід, лише з розвитком соціальної культури громадян з’являється можливість подолати таке соціальне зло як експлуатація людини людиною, що набуло надзвичайного поширення сьогодні в Україні і є гальмом на шляху прогресу. Стає можливим також природним чином розв’язувати політичні, економічні, правові, моральні конфлікти, що сьогодні роздирають Україну. Громадяни, які мають належну соціальну культуру, не допустять того, щоб владоможці зловживали владою, користаючись громадянськими ілюзіями, і маніпулювали громадянами таким чином. Культурні громадяни здатні розрізняти хто є хто і кому варто довіряти владу. Завдяки озброєності соціальною культурою громадяни являються єдиним гарантом природного соціального порядку і суспільного прогресу.

Суспільство завжди поділяється на два класи: 1) тих, хто має розвинену соціальну культуру – цих людей ми називаємо «соціономами» і 2) тих, хто її не має – цих людей ми називаємомо «соціопатами». Це - закономірність, яка є підставою для так званої «нової класової теорії» (відмінної від запропонованої К.Марксом). Суспільство розвивається настільки, наскільки громадяни, які мають розвинену соціальну культуру, саме у соціальній конкуренції премагають громадян, які її не мають. Це тому, що існує природний закон суспільного життя, згідно з яким соціальна культура робить громадян конкурентноспроможними в умовах соціальної конкуренції, що є двигуном соціального прогресу. Держава призначена для того, щоб сприяти першим і протидіяти другим. Ще філософ Антисфен, помітивши цю закономірність, казав: «Держави гинуть тоді, коли перестають відрізняти хороших людей від поганих». Звичайно, «хорошими» є люди, які мають розвинену соціальну культуру, а «поганими» – ті, що її не мають. Іншими словами, «хороші» люди – це «соціономи», а «погані» - це «соціопати». Для забезпечення соціального прогресу суспільство має розрізняти ці два «класи» людей - соціопатів і соціономів, для того щоб сприяти першим і протидіяти другим. Це – закон соціальної природи.

Таке розуміння соціопатії і соціономії людини знімає підстави для расистських теорій, які полягають в застосуванні критерії біологічної природи до феноменів соціальної природи. В той же час ці поняття вводять критерій «природності-протиприродності» для пояснення соціальних відмінностей між людьми, зокрема для поділу їх на людей «хороших» і «поганих», без чого неможливим є соціальний прогрес. Суспільство, відповідно до законів Матері-Природи, прогресує, якщо сприяє людям хорошим і протидіє людям поганим, яких розрізняє за критерієм соціальної «природності – протиприродності» як таких, у кого воля і свідомість узгоджені із законами соціальної природи (вони класифікуються як «хороші» люди), і таких, у кого вони не узгоджені з цими законами (вони класифікуються як «погані» люди). У релігійній практиці, зокрема, з цією ж метою людей «класифікують» на праведників і грішників, сприяючи першим і протидіючи другим.

В зв’язку з цим, принцип соціальної рівності людей не можна тлумачити так, що хороші люди і погані люди є рівними – це була б соціальна зрівнялівка, а не рівність. Принцип соціальної рівності означає, що ставлення у суспільстві до людей має бути адекватним їхній соціальній природі, тобто до хороших людей треба ставитися як до хороших, а до поганих – як до поганих. Соціальна рівність полягає в адекватності ставлення до різних за своєю соціальною природою людей. Зокрема, соціальна рівність дітей і дорослих є у тому, що до дітей треба ставитися саме як до дітей, а до дорослих саме як до дорослих, а не однаково, з однією міркою (що було б неадекватністю). Через принцип «адекватного ставлення» має тлумачитися і соціальна рівність чоловіка і жінки: до жінки треба ставитися як до жінки, а до чоловіка як до чоловіка. Однакове, тобто неадекватне ставлення – це псевдорівність (соціальна зрівнялівка). Таке уявлення про соціальну рівність чоловіка і жінки є протиприродним (ілюзорним), і тому - шкідливим. Саме з допомогою соціальної культури громадян зазначене спотворене уявлення витісняється із нашого життя.

Отже, соціальна культура громадян є радикальним фактором, що визначає усі сфери суспільного життя. «Яка соціальна культура громадян – таке й їхнє життя» - це природний закон, за яким існує людське суспільство. Для того, щоб переконатися в цьому достатньо порівняти соціальну (політичну, економічну, правову, моральну) культуру пересічного українця і, наприклад, громадянина Фінляндії чи японця.

Виходячи з викладеного, надзвичайно актуальною стає розробка методики культурологічної експертизи, заснованої на принципі соціального натуралізму. З допомогою такої експертизи відкривається можливість встановлення того, які політичні, економічні, правові, моральні феномени є проявом соціальної культури людей, а які – ні, тобто які є соціальною нормою, а які – соціальною патологією, що породжує, зокрема, Велику Соціальну Драму в Україні.

Якщо соціальна культура громадян відіграє зазначену роль, то вивести Україну із стану Великої Соціальної Драми на шлях соціального прогресу можна лише з допомогою, так би мовити, соціальної «культурифікації» (або: соціальної «культуризації») громадян України, тобто прищеплення їм через соціальне просвітництво і соціальну практику політичної, економічної, правової, моральної культури. Досвід тієї ж Фінляндії чи Японії свідчить про доцільність соціальної культурифікації громадян в Україні, бо саме завдяки цьому вказані країни вийшли на шлях соціального прогресу. Повчальним може бути також досвід прибалтійських країн. А хіба приклад державної культурифікаційної діяльності Бісмарка, Наполеона, Томаса Джефферсона, Махатма Ганді, Вацлава Гавела не заслуговує уваги? Ці державні діячі, підтримуючи просвітництво у своїх країнах, очевидно, виходили з того, що просвітництво – вище політики, а просвітителі – вище політиків. Наполеон, зокрема, ніколи не розлучався з книгами відомих філософів і казав так: «Єдина партія, якій я довіряю – це партія філософів!».

Суспільними інституціями, які спеціально пристосовані для забезпечення просвітництва народів є університети. Світовий досвід свідчить, що народи процвітають завдяки університетам, а не, як дехто ілюзорно вважає, урядам. Найбільше, що можуть уряди – це сприяти тому, щоб народи процвітали завдяки розвитку соціальної культури громадян. Тому за урядової підтримки в Україні університети мають стати просвітницькими центрами, пристосованими для забезпечення розвитку соціальної культури наших громадян, маючи на увазі наступну ідею: соціальна культура громадян – це основа нової України.

Сьогодні в Україні ще побутує соціальна ілюзія тоталітарного штибу про те, що «держава має нагодувати свій народ», і це, начебто, має вважатися благом. Зазначена ілюзія й зараз використовується в демагогічних цілях, експлуатуючись псевдополітиками-маргіналами. Насправді - це велике зло, бо держава може годувати своїх громадян лише тоді, коли вони є рабами. Мати імунітет проти цієї ілюзії можуть громадяни, які мають належну соціальну культуру. Українському громадянину, як і будь-якому громадянину, потрібна не «рибка» з рук уряду, а «вудка», з допомогою якої він сам зможе добувати собі «рибку». І такою «вудкою» є саме соціальна культура громадян, яка робить громадян вільними та самодостатніми, ні від кого не залежними, в тому числі від експлуатації їх з боку можновладців різного гатунку.

На кого ж в сучасній Україні випадає місія соціальної культурифікації громадян? Виходячи з історичного досвіду і сучасних обставин, очевидно ця місія має, зокрема, належати Президенту України, так би мовити, «за посадою». Ця посада найбільш придатна для такої місії. І найбільше, що може зробити Президент для свого народу – це виконати належним чином цю місію. Буде в українців належна соціальна культура – буде у них суспільний порядок і соціальний прогрес! Соціальна культура громадян – єдиний природний засіб протидії проявам сваволі і ілюзій у політиці, економіці, праві, моралі тощо, тобто «епідемії протиприродності» у соціальному житті людей, від чого зараз так потерпає Україна.

Що ж може зробити Президент на виконання зазначеної місії? По-перше, згуртувати навколо себе вітчизняну і зарубіжну еліту, здатну запропонувати громадянам України просвітницькі ідеї (утворивши, наприклад, спеціальний державний орган при Президентові України чи інститут радників з питань розвитку соціальної культури громадян України і т.п.). По-друге, затвердити, наприклад, «План розвитку соціальної культури громадян України». У цьому плані, передбачити, зокрема: 1) вивчення досвіду соціальної культурифікації громадян в країнах, що рухаються по шляху соціального прогресу; 2) державні заходи, спрямовані на сприяння навчанню в університетах світу українських юнаків і дівчат, які працюватимуть в Україні; 3) реформування університетів України з метою забезпечення соціальної культурифікації української нації; 4) законодавче забезпечення заходів, спрямованих на розвиток соціальної культури громадян України.

Застосування Президентом своїх повноважень для забезпечення в Україні соціальної культурифікації нації було б реалізацією, зокрема, просвітницької ідеї Тараса Шевченка, який так прозорливо виявив значення соціальної культури для народу України, по-батьківські докірливо сказавши українцям: «Якби ви вчились так, як треба…». Варто тут згадати також заповідь цього Великого Просвітителя для нас: «Учитесь, читайте, чужого навчайтесь, й свого не цурайтесь».

Слід мати на увазі, що єдиний шлях «повернення» України в сучасну Європу – це розвиток соціальної культури наших громадян до європейського рівня. Жодним іншим чином «європеїзація» українського суспільства неможлива. Соціальна культура громадян – це необхідна умова не лише для того, щоб відбулася «європеїзація» сучасного українського суспільства, а й для нормальної участі України у цілком закономірному процесі глобалізації, бо лише соціальна культура громадян є засобом пристосування суспільства до законів соціальної форми природи, які є «спільним знаменником» життя для усіх часів і народів. Соціальна культура громадян відіграє роль засобу глобалізації саме тому, що вона є відображенням тих природних законів соціального життя людей, які створюють можливість і необхідність глобалізації.

Як би не формулювалась національна ідея України, її органічною частиною має бути ідея «культу культури», виходячи з природної закономірності: «Яка соціальна культура людей – таке й їхнє життя!». Тому варто підкреслити, що найбільше для свого народу може зробити той, хто сприятиме розвитку соціальної культури громадян! Бо «Культура – мати порядку!». А громадяни мають усвідомити, що це єдиний шлях до процвітання народу і їхнього благополуччя. У зв’язку з цим нагальною стає, зокрема, також потреба у започаткуванні в Україні нового просвітницького руху, спрямованого на втілення в життя ідеї соціальної культурифікації нації.

Поиск по сайту: