Що спільного у особистості правопорушника, який вчиняє екологічні злочини, з іншими злочинцями (параметр А)?

В основу дослідження цього питання були взяті наступні три закони, які утворюють так звану універсальну конституцію природи.

Закон годинника. Відповідно до цього закону будь-яка річ утворена таким чином, що має у собі фактор, який генерує її рух (поведінку), і фактор, що регулює її рух (поведінку). Ці фак­тори — генератор і регулятор — пов'язані між собою як пружина і маятник у годиннику. Якщо розглянути відповідно до даного закону структуру особистості людини, то можна дійти висновку, що роль генератора поведінки у ній виконує воля, а роль регулятора пове­дінки — свідомість. Це саме стосується і особистості злочинця.

Закон обміну. Згідно з цим законом адекватне розуміння речі передбачає розгляд її як учасниці всесвітнього обміну між ре­чами. Цей закон однаковою мірою стосується пізнання феноменів усіх трьох форм природи: фізичної, біологічної і соціальної, в тому числі такого феномену як Людина.

Закон стратифікації. Відповідно до цього закону будь-яка річ складається з нашарувань (страт): більш висока форма розвитку речей породжується з більш низької інашаровується на неї, не руйну­ючи її, а співіснуючи з нею. Найбільш стратифікованою (тобто та­кою, що має найбільше нашарувань) є Людина, котра має волю і свідомість, які є не що інше, як вища форма розвитку властивостей речей з нижчою формою розвитку (наприклад, шматка гли­ни).

Завдяки законам універсальної конституції природи у питанні, що стосується структури особистості людини, у тому числі й злочин­ця, можна дійти таких висновків.

Перший висновок: воля — це те, що генерує поведінку людини задля задоволення певних потреб певними предметами в умовах суспільного життя людей, заснованого на найвищій формі розвитку всесвітнього обміну між речами —соціальному (зокрема, економічному) обміні між людьми; сві­домість — це те, що регулює поведінку людини, яка генерується во­лею для задоволення певних потреб певними предметами.

Другий висновок: воля — це взаємопритягнення між певними потребами людини і предметами, які ці потреби задовольняють в умовах суспільного життя людей; свідомість — це взаємопритягнення між емоціями (почуттями) і раціями (думками), які відображають потреби і предмети, котрі ці по­треби задовольняють.

Третій висновок: воля — це властива людині вища форма роз­витку біологічного інстинкту, яка нашаровується на нього, не руй­нуючи його, а співіснуючи з ним; свідомість — це властива людині вища форма розвитку біологічного психічного відображення, яка нашаровується на нього, не руйнуючи його, а співіснуючи з ним.

Викладені висновки визначають морфологію (форму і структу­ру, тобто устрій) волі та свідомості будь-якої людини. Огляд різноманітних способів інтерпретації феноменів волі та свідомості, які представ­ляють різні уявлення про морфологію волі й свідомості людини, зроблено у науковій літературі. Він свідчить про доцільність вдосконалення цієї інтерпретації.

У 1933 р. І. П. Павлов писав, що оскільки фізіологія вищої нер­вової діяльності та психологія були загалом більш чи менш відо­соблені й нерідко навіть принципово не залежні одна від одної, то сталося так, що «психологія не змогла навіть виробити спільної мо­ви для позначення явищ досліджуваного нею матеріалу, незважа­ючи на численні спроби запровадити загальноприйнятний між усіма психологами словник» [63]. Стосовно сучасного стану на­уки про волю і свідомість слід констатувати, що слова І. П. Павлова актуальні і понині. Однією з причин цього є, на нашу думку, зведення всупереч закону годинника суб'єктивного до психічного, котрим, до речі, грішив і сам І. П. Павлов, припускаючи «можливість злиття суб'єктивного з об'єктивним». Це ототожнення призводить до того, що в процесі дослідження людини з поля зору випадає важливий елемент — фізіологічний, що позбавляє можливості мати уявлення про людину як систему, яка існує за законом годинника. Необхідність компенсувати елемент, що випав із системи, сприяє деформації у дослідника уявлень про еле­менти, які залишилися у системі. Тому у психічному шукають і знаходять саме те, що може відноситися тільки до фізіологічного. У підсумку людина уявляється таким феноменом, у якому немає фізіологічного і спотворене (через брак фізіологічного) психічне.

На нашу думку, до пошуку у людині чогось більш фундамен­тального, ніж свідомість, спонукає також вельми проникливе зау­важення угорського філософа Л. Гараі: «… детермінанти, що вип­ливають із суспільного буття, опосередковані не індивідуальною свідомістю (чи самосвідомістю), а не залежними від неї фундамен­тальними для психології явищами — потребами, інтересами та ін.»[64].

Відповідно до закону годинника людина є системою, що складається з ге­нератора діяльності (поведінки) та її регулятора. Зведення суб'єктивного до психічного означає зведення цієї системи «годин­ника» до регулятора без генератора. Тому треба визнати, що лю­дина (як суб'єкт) — це система, що складається з фізіологічного, яке відіграє роль генератора діяльності (поведінки), і психічного, яке відіграє роль регулятора цієї діяльності (поведінки). При цьому варто мати на увазі, що так представлена у людині (суб'єкті) біологічна страта (шар): біологічне — це фізіологічне + психічне (неусвідомлюване психічне відображення). Вищою фор­мою розвитку біологічного у людині (суб'єкті) є соціальне, яке на­шаровується на біологічне.

Отже, соціальне — це вища форма фізіологічного + вища форма психічного. Вища, соціальна форма фізіологічного у людині (суб'єкті) — це предметне буття людини, засноване на вищій формі обміну речовин — соціальній економіці. Воно і породжує вищу форму інстинкту — волю. Вища, соціальна форма психічного у людині (суб'єкті) — психіка, заснована на вищій формі обміну речовин — соціальній економіці. Вона і породжує вищу форму психічного відобра­ження — свідомість. Таким чином, соціальне у людині — це вища форма розвитку природи, що породжується з біологічного в умовах вищої форми обміну речо­вин — соціальної економіки. І складається воно з волі як вищої форми фізіологічного і свідомості як вищої форми психічного. Треба зау­важити, що соціальне існує разом з біологічним, нашаровується на нього, але не руйнує його. Це означає, що воля не руйнує інстинк­ти, а лише нашаровується на них; свідомість не руйнує неусвідо­млюване психічне відображення, а лише нашаровується на нього.

Згідно з універсальною конституцією природи, зокрема, з законом стратифікації, такі соціальні феномени як воля і свідомість людини повинні мати біологічні субстрати, на яких вони «ґрунтуються». Очевидно, для волі біологічним субстратом є підкірка головного мозку, а для свідомості – кора. Пошкодження відповідного субстрату приводить до втрати людиною здатності мати відповідно волю чи свідомість, і це тягне за собою наслідки, які визначається як неосудність чи обмежена осудність.

При бездіяльності волі й свідомості діють інстинкти і неусвідомлюване психічне відображення. Однак до умов вищої форми обміну речовин — соціальної економіки — інстинкти і неусвідомлюване психічне відображення не пристосовані, — вони ефективні лише для біологічної форми обміну речовин. Все це стосується і потреб людини, а також її емоцій, що відображають ці потреби, бо потреби є елементами інстинктів і волі, а емоції — елементами неусвідомленого психічного відображення і свідомості.

Але оскільки 1) інстинкти і 2) воля розрізняються як відповідно 1) нижча, біоло­гічна форма взаємопритягання потреб людини і предметів, що їх задовольняють, і 2) вища, соціальна форма цього взаємопритягання, то потреби, у свою чергу, розрізняються як біологічні та соціальні. Біологічними є потреби в їжі (голод), сексі, у самозбереженні, в ак­тивності тощо. Соціальними — потреби в підприємництві (труді), свободі, любові, спілкуванні, визнанні гідності людини іншими людьми та наданні їй честі відповідно до гідності, справедливості, праві, моралі, релігії, мистецтві (естетичні потреби), пізнанні світу і самого себе у цьому світі та ін. Соціальні потреби треба розгля­дати як вищу форму розвитку біологічних потреб, необхідну для існування вищої форми обміну у природі – соціального обміну. Позаяк вища форма нашаровується на нижчу за законом стратифікації (нашарування), але не руйнує її, а співіснує з нею. В умовах суспільного життя людей біологічні по­треби можуть задовольнятися, лише набуваючи вищої форми, тобто форми соціальних потреб. Придбані соціальні потреби у випадку немож­ливості участі людини у вищому, соціальному (зокрема, економічному) обміні речовин (наприклад, за станом здоров'я, що робить лю­дину недієздатною) можуть знову трансформуватись у біологічні потреби: потреба у підприємництві трансформується у біологічний голод, потреба у коханні — у біологічну потребу сексу і та ін. Це стосується й емоцій, які відображають відповідні біологічні й соціальні потреби.

Біологічні потреби (й емоції) задовольняються завдяки інстинк­ту і неусвідомленому психічному відображенню, а соціальні потре­би (та емоції) — завдяки волі і свідомості, які можуть бути або узгодженими із законами соціальної природи (і тоді спосіб задоволення потреб буде природним), або неузгодженими із законами соціальної природи (і тоді спосіб задоволення потреб буде протиприродним, тобто аморальним або й злочинним).

Зведення суб'єктивного до психіки (свідомості) обеззброює дослідника у спробах зрозуміти як волю, так і свідомість, спотво­рюючи розуміння їх функцій, устрою, генезису. Це, на нашу думку, і зумовлює хаос у науці про волю і свідомість. Вона не володіє методом, який дав би підстави побачити порядок у досліджуваних явищах. У зв'язку з цим досить перспективним треба визнати вис­новок І. П. Павлова про те, що внаслідок співпраці з фізіологами психологи «отримають, нарешті, спільний грунт, природну систему досліджуваних ними основних явищ, де їм легше буде розмістити нескінченний хаос людських переживань» [65].

На нашу думку, позбутися цього хаосу в науці і побачити по­рядок у досліджуваних нею явищах можна з допомогою методу дослідження, заснованого на законі годинника. Цей метод, ви­являючи порядок у досліджуваних явищах, допомагає побачити вищу форму фізіологічного — предметне буття людини в умовах суспільного життя, заснованого на вищій формі обміну речовин — соціальній еко­номіці, як елемент у системі «Людина». Вивчення відповідно до «закону годинника» людини як системи, що скла­дається з: а) вищої форми розвитку фізіологічного — предметного буття людини за умов суспільства, заснованого на вищій формі обміну ре­човин — соціальній економіці; б) вищої форми розвитку психічного в умовах суспільства, заснованого на вищій формі обміну речовин — соціальній економіці, дає змогу визначити функцію, устрій і генезис волі та свідомості як елементів цієї системи, що впорядкована за «законом годинника».

Вивчення свідомості як вищої форми психічного широко роз­повсюджене у науці. Одначе зведення суб'єктивного до психіки (свідомості) приховало від дослідників необхідність розглядати во­лю як вищу форму, що породжується розвитком фізіологічного. Варто зазначити, що І. П. Павлов, хоч і зводив суб'єктивне до психічного, проте, розглядаючи пи­тання про свободу волі, писав: «Питання, звичайно, надто життєво важливе. Але я вважаю, що є можливість обговорювати його вод­ночас строго науково (у межах сучасного точного природознавства) і, крім того, не протиставляючи загальнолюдському почуттю і не вносячи плутанину у життєву постановку його»[66]. Але для того, щоб використати ту можливість, яку мав на увазі І. П. Павлов, треба через «закон годинника», відкинувши зведення суб'єктивного до психічного, побачити у системі «Людина» — елемент, який є не що інше, як вища форма фізіологічного, і який пов'яза­ний у цій системі з вищою формою психічного як пружина з маят­ником у годиннику.

Як спробу розгледіти фізіологічний компонент волі можна, на нашу думку, розцінювати припущення Т. Рібо, зроблене ним у ми­нулому столітті, про те, що воля включає у себе стан свідомості і складний психофізіологічний механізм, котрий лише один пород­жує дію і покладає їй кінець. Однак тут явно присутнє змішу­вання елементів генерації і регуляції поведінки людини, якого не­можливо уникнути без допомоги закону годинника.

Сучасний же стан науки про волю і свідомість зумовлений тим, що дотепер предмет цієї науки являє собою, за висловом І. П. Пав­лова, «нескінченний хаос людських переживань». Звідси зароджу­ються спроби, з одного боку, описати всю нескінченну множину проявів волі і свідомості (позитивістський підхід), а з другого — відмовитися взагалі від понять волі та свідомості (біхевіористський підхід), капітулюючи перед їхньою складністю.

Здійснений нами пошук приводить до висновку, що таким способом, який вносить у «нескінченний ха­ос людських переживань», може бути «закон годинника». Цей за­кон зобов'язує розглядати людину як систему, яка скла­дається з: а) волі як вищої форми розвитку фізіологічного (тобто вищої форми взаємопородження потреб і предметів, що задовольняють ці потре­би); б) свідомості як вищої форми розвитку психічного (тобто вищої форми взаємопородження емоцій і рацій), котрі пов'язані між собою як пружина і ма­ятник у годиннику.

Підкреслюючи ту позитивну роль, яку зіграли різні концепції волі й свідомості у період початкового накопичення у науці ознак волі й свідомості, все ж вважаємо недоцільним розглядати у цій праці кожну з них зокрема і спробуємо вказати на недоліки, які є спільними принаймні для багатьох із них.

У кожній з відомих різноманітних концепцій волі й свідомості не вдалося виявити, щоб вони відповідали законам «універ­сальної конституції» природи: законові годинника, законові обміну та законові стратифікації. Внаслідок цієї невідповідності відомі визначення понять волі й свідомості мають такі принципові не­доліки:

1) на порушення «закону годинника» воля і свідомість не розрізняються між собою як генератор і регулятор поведінки лю­дини, у зв'язку з чим відбувається зведення суб'єктивного до свідомості і з поля зору випадає воля як вища форма розвитку фізіологічного у людині;

2) на порушення закону обміну морфологія (устрій) волі і свідомості не виводиться з факту участі людини в соціальному обміні між людьми в умовах суспільного життя людей;

3) воля не розглядається як вища форма розвитку інстинкту, що нашаровується на нього, а свідомість не розглядається як вища форма розвитку неусвідомленого психічного відображення, що на­шаровується на неї (за принципом матрьошки).

Перелічені принципові недоліки у розумінні волі та свідомості приводять, зокрема, до того, що потреби, мотиви, вина розуміються як елементи психіки (свідомості). Якщо зводити суб'єктивне до психіки (свідомості), то така помилка стає неодмінною. Щоб уник­нути її, треба суб'єктивне розглядати як систему, що складається з вищої форми фізіологічного (волі) і вищої форми психічного (свідомості), як того вимагає «закон годинника». І тоді потреби лю­дини за умов суспільства, заснованого на вищій формі обміну — соціальній економіці, розглядаються як елемент вищої, соціальної форми розвитку фізіологічного. Мотив розглядається як конкретне вираження волі

у конкретному поступку, тобто як прояв вищої, соціальної форми розвитку фізіологічного. Так само і ціль є конкретним вираженням свідомості у конкретному поступку. Наприклад, убивство може ма­ти або мотив користі, або мотив помсти, або мотив ревнощів і т. ін. Це різні конкретні вираження волі при вчиненні вбивства.

Вина особи у злочині — це прояв у злочині суб'єктивного, що вклю­чає: а) вищу, соціальну форму розвитку фізіологічного (тобто волю), яка ви­конує функцію генерування злочинної дії, і б) вищу, соціальну форму розвитку психіки (тобто свідомість, яка виконує функцію регулюван­ня злочинної дії). Тому є неправильним, якщо вважати, що «виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності… та її наслідків…», як це визначено у ст. 23 Кримінального кодексу України.

Сформульовані вище висновки, які стосуються морфології (ус­трою) волі та свідомості, вимагають свого розвитку, з тим щоб мож­на було визначити, як утворюються різні форми волі та свідомості людини, зокрема та, що властива всім злочинцям, включаючи й тих, котрі вчиняють екологічні злочини. Таким чином, ми ще маємо визначити, як «побудовані» воля і свідомість злочинця і чо­му саме така їх «будова».

Воля і свідомість людини – це феномени, що розвинулися у неї в зв’язку із виникненням соціальної форми природи. Вони утворюються у людини для того, щоб забезпечити їй можливість жити у злагоді із законами соціальної форми природи. Проте слід мати на увазі, що воля і свідомість – це утворення, які забезпечують людині саме лише можливість жити за законами природи. Це означає, що у людини завдяки волі і свідомості існує також інша можливість – жити не у злагоді із законами соціальної форми природи. Це зумовлено властивістю волі і свідомості набирати як стану узгодженості із законами природи, так і протилежного стану – тобто стану неузгодженості із законами природи. Стан узгодженості волі і свідомості із законами соціальної форми природи можна визначити як соціальну культуру людини. Цей стан проявляється у вигляді вчинків, які є природними, тобто доброчинами на відміну від злочинів. Стан неузгодженості волі і свідомості людини із законами соціальної форми природи можна визначити як стан сваволі і ілюзій, що утворює собою так званий «комплекс сваволі і ілюзій». Будь-який злочин, що розглядається як порушення законів соціальної форми природи, і є не що інше, як прояв цього комплексу.

Одним із каналів, через який відбувається узгодження волі і свідомості людини із законами соціальної форми природи є участь людини у соціальному обміні, яка має вигляд підприємництва.

В процесі розгляду механізму формоутворення волі та свідомос­ті треба розрізняти підприємництво і псевдопідприємництво. У свій час Макс Вебер запропонував розрізняти «раціональне» капіталістичне підприємництво та «ірраціональне». «Нестримна жадоба до наживи, — писав він, — ніякою мірою не тотожна капіталізму і ще менше того «духу» капіталізму. Капіталізм може бути ідентичним приборканню цього ірраціонального поривання, у будь-якому випадку, його раціональному регламентуванню... «Капіталістичним» ми називаємо таке ведення господарства, яке засноване на очікуванні прибутку завдяки використанню можли­востей обміну, тобто мирного (формально) надбання. Засноване на насильстві (як формально, так і по суті), надбання відповідає своїм особливим законам, і недоцільно- підводити його під одну кате­горію з тією діяльністю, котра в кінцевому підсумку орієнтована на можливість отримання прибутків завдяки обміну» [67]. Макс Ве­бер зауважив відмінність між підприємництвом і псевдопідприєм-ництвом. На нашу думку, головною ознакою підприємництва є ви­робництво товарів (послуг), здатних задовольнити нормальні потре­би людей, та їх обмін на інші товари. Псевдопідприємництво — це коли товари (послуги) не виробляються або виробляються псевдотовари (псевдопослуги), не здатні задовольняти нормальні потреби людей: наркотики, порнографічна продукція, фальсифіковані виро­би тощо. Псевдопідприємництво — злоякісна форма експлуатації інших людей позаекономічними засобами: насильством, обманом, нечесною конкуренцією, використанням ненормальних потреб лю­дей (наркобізнес), спекуляцією і та ін. Псевдопідприємництво — як правило, злочинна діяльність під виглядом підприємництва.

Тільки у товаровиробника, котрий обмінює вироблені ним то­вари на ринку, виникає імунітет проти комплексу сваволі та ілюзій. Відтак зазначений імунітет створюється не тільки матеріальним підприєм­ництвом, а й інтелектуальним підприємництвом вчених, письменників, художників, політиків і та ін.

Зі сказаного, на нашу думку, випливає наступний висновок: для того, щоб відповісти на фундаментальне питання кримінології «Чому людина вчиняє злочин?», треба відповісти на два питання: чому людина вчиняє злочин взагалі і чому людина вчиняє саме цей злочин, а не інший? Такий поділ відкриває нові можливості для розв'язання питання «Чому людина вчиняє злочин?», бо має не одну, а дві відповіді, які варто розгледіти і не змішувати.

На першу частину цього питання можна відповісти так: те, що людина вчиняє злочин взагалі, пояс­нюється наявністю у неї комплексу сваволі та ілюзій, тобто соціопатією людини. Цей комп­лекс і є спільним знаменником усіх злочинів. Тому на питання «Що спільного у особистості правопорушника, який вчиняє еко­логічні злочини, з іншими злочинцями?» можна відповісти так: ком­плекс сваволі та ілюзій. Це і є «параметр А» особистості правопо­рушника, який вчиняє екологічні злочини.

На другу частину питання «Чому людина вчиняє злочин?» мож­на відповісти так: те, що людина вчиняє саме цей злочин, а не інший, пояснюється її природженою чи набутою індивідуальніс­тю (стать, вік, виховання, здоров'я, життєвий досвід, роль у суспіль­стві тощо), а також ситуацією, що сприяє прояву цієї індивідуаль­ності. Цією індивідуальністю і ситуацією, що сприяє прояву, і відрізняються між собою злочинці. Тут і потрібно шукати відповідь на питання «Чим відрізняється особистість правопорушника, який вчиняє екологічні злочини, від особистості інших злочинців?» Тоді ми і визначимо другий параметр особистості злочинця, який вчи­няє екологічні злочини, — «параметр Б».

Суспільство влаштоване таким чином, що неможливо вчиняти злочини усім, хто має комплекс сваволі та ілюзій. Очевидно, існує закономірність, згідно з якою відбувається диференціація індиві­дуальностей людей і умов для їх прояву, тобто закономірність, яка забезпечує нескінченну різноманітність прояву комплексу сваволі та ілюзій. Лише певна (більша чи менша) частина тих, хто має цей комплекс, може вчиняти злочини згідно з законом «злочинної насиченості» суспільства, який відкрив італійський кримінолог Е. Феррі. Цей закон він сформулював так: «Подібно до того, як пев­на кількість даної речовини розчиняється у певній кількості води при певній температурі, так само певне число злочинів може бути вчинене тільки у певному суспільному середовищі і за певних фізичних індивідуальних умов» [68].

На нашу думку, цей закон варто доповнити поняттям «норми насиченості», яка встановлює, що при даному числі осіб з комп­лексом сваволі та ілюзій і за даних умов для того чи іншого про­яву цього комплексу насиченість суспільства досягається при да­ному числі проявів того чи іншого виду. Це стосується і злочинів будь-якого виду, в тому числі «норми насиченості» суспільства еко­логічними злочинами. «Норма насиченості» суспільства екологічни­ми злочинами визначається: числом осіб, які мають комплекс сваволі та ілюзій; умовами для прояву цього комплексу через еко­логічні злочини. Робити спроби знизити кількість екологічних злочинів з допомогою адміністративних заходів, якщо «норма на­сиченості» ними суспільства досить висока, — це волюнтаризм і утопізм. Ефективною може бути лише діяльність, спрямована на зниження «норми насиченості» суспільства екологічними злочина­ми, тобто на: 1) зменшення кількості осіб, які мають комплекс сваволі та ілюзій; 2) ліквідацію умов, що сприяють проявам цього комплексу через екологічні злочини.

Але тільки одна частина людей з комплексом сваволі та ілюзій вчиняє злочини. Інша згідно з законом диференціації ролей у суспільстві має проявляти його через поведінку некримінального характеру: аморальні вчинки, конфлікти, наркоманію, пияцтво, не­вротичні реакції, самовбивства, містику, екстремізм, волюнтаризм, утопізм тощо. Іншими словами, не всі, хто вражений комплексом сваволі та ілюзій, вчиняють злочини, але всі, хто вчиняє, мають цей комплекс.

Виходячи з викладеного, можна зробити такі висновки про ме­ханізм формоутворення волі та свідомості людини.

1. Воля і свідомість можуть мати дві форми устрою залежно від двох видів участі людини у вищому, соціальному обміні речовин між людиною ісередовищем — підприємництва і непідприємництва.

2. Участь людини у вищому, соціальному обміні речовин че­рез підприємництво узгоджує її волю і свідомість із законами соціальної форми природи, внаслідок чого у людини утворюється форма волі та свідомості, яку слід визначити як соціальну культуру людини.

3. Участь людини у вищому, соціальному обміні речовин че­рез непідприємництво не узгоджує її волю і свідомість із законами соціальної форми природи, внаслідок чого у людини утворюється форма волі і свідомості, не узгоджених із законами соціальної форми природи (тобто комплекс сваволі та ілюзій), котра проявляється через аморальну і протиправну поведінку людини. При цьому варто зазначити, що воля і свідомість людини, не узгоджені із законами природи безпосередньо, тобто через підприємництво, можуть бути утримувані від прояву у вигляді аморальної і протиправної поведінки опосередковано, тобто через норми моралі і права, які відо­бражають закони соціальної форми природи. Однак опосередковане пристосування волі і свідомості людини до законів соціальної форми природи через норми моралі і права не впорядковує волю і свідо­мість за законами соціальної природи, воно здатне лише стримувати прояви (феноменологію) волі і свідомості у тій чи іншій поведінці. Це означає наступне. Якщо підприємець добровільно не вчиняє злочини тому, що його воля і свідомість узгоджені із законами соціальної форми природи безпосередньо, то непідприємець змушений не вчиняти злочинів, тобто не проявляти свій комплекс сваволі та ілюзій, завдяки силі права і моралі. Відчу­ження від підприємництва робить людину відчуженою від норм моралі і права, котрі стають обмежувачами її свободи саме тому, що її свобода — це прояв свавілля та ілюзій. Для підприємця нор­ми моралі і права стають своїми, вони не є обмежувачами його свободи тому, що його свобода — це свобода прояву волі та свідомості, узгоджених із законами соціальної форми природи безпосередньо.

Форми волі та свідомості не залежать від норм моралі і права, лише їх прояв залежить від цих норм. Форма сваволі і ілюзій, так само як і форма впорядкованих (культурних) волі та свідомості, — це не нор­мативні категорії, а соціопсихологічні явища, що існують поза пра­вом і мораллю, водночас з ними, а не породжуються ними. Ці форми утворюються внаслідок участі у вищому, соціальному обміні речовин, а не завдяки дії норм моралі і права. Зазначена участь забезпечує ту, що називають соціалізацією людини. Однак при цьому необхідно конкретизувати по­няття соціалізації. На нашу думку, соціалізація — це не що інше, як формоутворення волі та свідомості людини через участь її в соціальному обміні між людьми.

Л.І.Петражицький припускав, що нормативність (право і мораль) є психологічними чинниками [69]. Виходячи з цього, він писав: «У дитячій кімнаті.. зароджується і діє психіка договірно-зо­бов'язального права, вчиняються і виконуються різні мінові й дарчі договори, договори позики (…надання тимчасового користування річчю), поклажі (…віддання речі на зберігання із зобов'язанням по­вернути), договори товариства… іноді «злочинного» значення, на­приклад, один зобов'язується красти що-небудь заборонене, інший вартувати, причому кожен має право на однакову частку здо­бичі» [70]. Однак наведений Л. І. Петражицьким факт, який на­справді існує, є емпіричною основою для зовсім інших висновків, якщо його інтерпретувати відповідно до запропонованої нами кон­цепції формоутворення волі та свідомості людей.

У дитячій кімнаті, про яку писав Л. І. Петражицький, відбу­вається окультурення інстинктів і неусвідомлюваного психічного відображення дітей через вищу, економічну форму обміну речовин, до якої вони залучаються грою, яка моделює обмін між дорослими у суспільстві. Саме ця участь в обміні необхідно приводить до фор­мування у дітей нормативних уявлень: без них є неможливою сама участь в обміні. Отже, нормативність — це похідне від обміну, а не від психіки. У психіці нормативність, що викликається до життя участю людей в економічному обміні, лише відображається, стаючи таким чином регулятором поведінки учасників обміну.

Нормативність — це встановлений у суспільстві спосіб виміру поведінки, у якій проявляються воля і свідомість людини. «Вимі­рявши» таким чином з допомогою нормативності поступок, можна визначити, що він є злочином чи аморальним вчинком. Однак при цьому нічого не стає відомо про устрій волі та свідомості, які про­явилися у злочині чи аморальному вчинку.

Вичленення форми сваволі та ілюзій дає змогу зрозуміти зло­чин як прояв волі та свідомості людини, влаштованих специфічним чином. Це, в свою чергу, відкриває можливість радикальної бороть­би зі злочинами, в тому числі й екологічними, не обмежуючись нормативними засобами — правом і мораллю. Виходячи з цього, можна побудувати соціопсихологічне визначення злочину: зло­чин — це прояв соціопатії людини, тобто її комплексу сваволі та ілюзій, у поведінці, що має таку міру суспільної небезпечності, за якою держава визнає її зло­чинною.

Диференціація двох форм (способів устрою) волі та свідомості людини дає змогу водночас з нормативним визначенням особи зло­чинця зробити соціопсихологічне визначення особистості, тобто визначення її морального і правового характеру через форму волі та свідомості. Те, що у нормативному визначенні називають «осо­бистістю злочинця», тобто особистістю людини, котра переступила норму кримінального права, у соціопсихологічному визначенні є не що інше, як особистість людини з комплексом сваволі та ілюзій, котрий проявився через вчинення діяння, яке порушує норму кримінального права.

Соціопсихологічне визначення особистості співвідноситься з нормативним так само, як явище співвідноситься з його виміром. Тому перше значно змістовніше від другого. Поняття «особистість з комплексом сваволі та ілюзій» дає мож­ливість точніше визначити межі поняття «особистості злочинця». «Особистість з комплексом сваволі та ілюзій» — це соціопсихоло­гічне визначення особистості безвідносно до її нормативного виз­начення, вільне від нормативного визначення. Особистість із ком­плексом сваволі та ілюзій існує безвідносно до її нормативного виз­начення. Це означає, що така особа існує до вчинення якого-небудь нормативного поступку, а в поступку лише проявляється, а не з'яв­ляється. До тих пір, як вона проявиться у поступку, вона не може бути нормативно виміряною (тобто підпасти під норми моралі та права), але вона може бути визначена соціопсихологічно. Соціопси­хологічне визначення форми (устрою) волі та свідомості як комп­лексу сваволі та ілюзій відкриває можливість реформування волі та свідомості соціопсихологічними засобами з метою запобігання прояву комплексу сваволі та ілюзій через злочин, тобто до вчи­нення будь-якого злочину, в тому числі й екологічного.

Комплекс сваволі та ілюзій — це універсальний «злочинник»: він може проявлятися у різних видах зла — злочинах, нсзлочинних правопорушеннях та інших аморальних поступках, самовбивствах, наркоманії, психопатіях, волюнтаризмі, утопізмі, містицизмі тощо. Виходячи з цього, можна побачити спільну основу злочинів з іншими видами зла, а також зв'язок між ними. Яким видом зла проявиться комплекс сваволі та ілюзій — це залежить від власти­востей індивіда і середовища, у якому він живе: тут вже відіграє свою роль випадковість. Однак закономірність полягає в тому, що у певному виді зла комплекс сваволі та ілюзій неодмінно буде про­являтись: як злочини чи інші некримінальні видизла. Тому ради­кальним у боротьбі зі злочинністю та іншими видами зла є ре­формування їх спільної основи — комплексу сваволі та ілюзій, який породжує у особи симптомокомплекс соціальної патології, що називається соціопатією.

На нашу думку, те, що називають «особистістю злочинця», насправді є «осо­бистістю з комплексом сваволі та ілюзій, яка вчинила діяння, що порушує норму кримінального права». Особистість злочинця відрізняється від особистості незлочинця за двома особливостями: 1) наявністю комплексу сваволі та ілюзій (соціопсихологічна ознака); 2) проявом цього комплексу у вчиненні діяння, яке порушує норму кримінального права (нормативна ознака). При цьому треба мати на увазі, що під незлочинцями розуміються і особи, котрі не мають комплексу сваволі та ілюзій (тобто соціономи), і особи, котрі мають цей комплекс (тобто соціопати), але вчиняють такі діяння, котрі порушують норми права, але не кримінального, тобто вчиняють некримінальні протиправні діяння та інші аморальні вчинки.

На нашу думку, поняття «особистість з комплексом сваволі та ілюзій», отримане внаслідок диференціації двох форм волі і свідомості у процесі дослідження морфології волі і свідомості людини, може сприяти формуванню адекватної концепції особистості людини, що вчиняє злочини. Таким чином, відповідь на питання, «Що спільного у особистості правопорушника, який вчиняє екологічні злочини, з іншими зло­чинцями?» має бути такою: комплекс сваволі та ілюзій, наявність якого перетворює її на соціопата. Це і є«па­раметр А» особистості правопорушника, який вчиняє екологічні злочини. Але оскільки особистість правопорушника, який вчиняє екологічні злочини, можна пізнати, тільки склавши «параметри А» і «параметр Б», то, крім того, необхідно знайти відповідь і на інше питання «Що відрізняє особистість правопорушника, який вчиняє екологічні злочини, від інших злочинців?»

Поиск по сайту: