КУЛЬТУРА І ЗАКОН (нова формула протидії злу)

Проблема співвідношення культури і законодавства є однією із фундаментальних проблем, від вирішення якої залежить подальший розвиток як правознавства, так і кримінології. Свобода людей з розвитком цивілізації розширюється. А з появою нових ступенів свободи з'являються і нові інститути законодавства, покликані упорядкувати свободи таким чином, аби вони були проявами доброчинної волі і не були проявами злочинної волі (сваволі). Так, зокрема, в XX ст. з появою нової свободи в управлінні фізичними процесами виникає так зване атомне законодавство, з появою нової свободи в управлінні біологічними процесами (особливо розмноження живих істот шляхом клонування) зароджується біотехнологічне законодавство, а з появою нової свободи в управлінні соціальними процесами – розвивається гуманітарне законодавство. У майбутньому, очевидно, будуть виникати нові ступені свободи людей у фізичній, біологічній і соціальній сферах і, відповідно, будуть розвиватися нові інститути законодавства.

З розширенням свободи зростає роль соціального порядку в забезпеченні благополуччя людей. Історичний досвід свідчить, що не дари Природи (сприятливий клімат, плодородна земля, корисні копалини і т.п.) роблять життя народів благополучним. Саме узгоджений з законами Природи соціальний порядок, який народи собі розбудовують, є універсальним благочинником, тобто суспільним знаряддям творення благ. Для ілюстрації цього факту досить порівняти життя людей, наприклад, у Швеції чи Японії і в Україні. Оскільки неможливо створювати благополуччя всупереч законам Природи (і, зокрема, законам соціальної форми Природи), то роль соціального порядку полягає саме в тому, що він дає людям можливість створювати собі ті чи інші блага зусиллями власної волі, яка не є сваволею.

Але з розширенням свободи людей стає все очевиднішим той факт, що законодавство має певні межі в упорядкуванні людської свободи взагалі, тобто у підтриманні соціального порядку. Проблема визначення цих меж для адекватного використання можливостей законодавства у створенні соціального порядку набуває актуальності в усьому світі. Особливо це важливо для тих суспільств, які перебувають у кризовому стані. Слід зазначити, що і будь-яке інше суспільство, навіть найбільш розвинене, може за певних умов опинитися у стані кризи. Так сталося у США у 1929-1933 р.р.

Якщо для епохи Середньовіччя характерною була гіпотрофія упорядковуючої ролі законодавства, то сучасній епосі, навпаки – притаманна вже інша крайність: гіпертрофія цієї ролі. Схильність перебільшувати можливості законодавства у наш час досить проникливе помітив видатний американський підприємець Генрі Форд. Він оцінював законодавство США з точки зору власної концепції, згідно з якою підприємництво має бути діяльністю, що узгоджується з законами Природи. Якщо законодавчий орган держави намагається своїми законами підмінити закони Природи, то він виходить за встановлені для нього межі. "Бізнес, – писав Генрі Форд, – це не що інше, як продукування. Навпаки, спекуляція готовими продуктами не має нічого спільного з бізнесом – вона означає не більше і не менше, як пристойніший вид крадіжки, який не піддається викоріненню шляхом законодавства. Взагалі, цим шляхом можна мало чого домогтися: воно ніколи не буває конструктивним. До тих пір, поки ми чекаємо від законодавства, що воно вилікує бідність і усуне із світу привілеї, нам судилося споглядати, як росте бідність і множаться привілеї. Ми задовго покладалися на Вашингтон і в нас забагато законодавців – хоч все-таки їм не так привільно у нас, як в інших країнах – але вони приписують законам силу, їм не властиву"[13].

Отже, у суспільстві має існувати ще якийсь, крім законодавства, чинник, роль якого у створенні соціального порядку інша, ніж у законодавства. Що ж це за чинник? Виявити його, з нашої точки зору, можна за допомогою принципу соціального натуралізму. Згідно з цим принципом усі соціальні явища, будучи проявами волі і свідомості людей, є природними, тому що воля і свідомість – це здатність людей пристосовуватись до законів соціальної форми Природи. Отже, той факт, що соціальні явища є проявами волі і свідомості людей, не відміняє природності соціальних явищ, а навпаки, визначає їх як вищу (соціальну) форму розвитку Природи, що розвивається з фізичної і біологічної форм.

З принципу соціального натуралізму випливає, що соціальний порядок (тобто узгодженість соціальних явищ з законами Природи) визначається мірою пристосованості волі і свідомості людей до законів соціальної форми Природи. Ця міра пристосованості волі і свідомості до законів Природи, котра проявляється у продуктах людської діяльності, є не що інше як те, що ми називаємо культурою.

Якщо так розуміти культуру, то стає очевидною правдивість формули: "Культура людей визначає їх життя", або формули: «Культура – мати порядку!». Не "буття визначає свідомість", а культура людей визначає і буття, і свідомість, і усі інші прояви людського життя: економіку, політику, право, мораль, релігію, науку, мистецтво, духовні переживання людей і т.п. Правова культура людей, будучи мірою пристосованості їх волі і свідомості до законів природного права, визначає правовий порядок у суспільстві.

Культура виявляється саме тим чинником, котрий компенсує обмеженість законодавства у створенні соціального порядку, і, зокрема, правового порядку. Отже, слід зробити висновок, що соціальний порядок створюється системою, що складається з двох чинників: "культура плюс законодавство, що передбачає кару". Такою має бути формула протидії будь-якому злу, а значить і забезпечення безпеки людини в суспільстві. Надалі маємо визначити роль кожного з цих складових і співвідношення між ними, аби вірно використовувати можливості того й іншого. Зробити це можна, розглянувши феномен, помічений ще римським поетом Публієм Овідієм Назоном (43 р. до н.е. – біля 18 р. н.е.) і сформульований ним так: "Бачу і схвалюю краще, а чиню гірше". У Посланні до римлян святого апостола Павла вказаний феномен описується такими словами: "Добро, котрого хочу, не роблю, а зло, котрого не хочу, роблю" (Рим., глава 7, вірш 19). Це явище апостол Павло пояснює тим, що гріх панує над людьми, коли вони знаходяться під законом, але не знаходяться під благодаттю Божою. Саме тому він каже: "Гріх не має над вами панувати, бо ви не під законом, але під благодаттю" (Рим., глава 6, вірш 14). Коментуючи слова апостола Павла, засновник християнської філософії зазначав: "Благодать же справді допомагає, щоби всякий був закону виконавець, без такої благодаті він, той, що під законом ходить буде лише закону слухач"[14].

На співвідношення ролей благодаті і закону вказують такі слова Августина: "Благодать робить нас законослухняними, сам же закон, без благодаті, – лише законопорушниками"[15]. Виходячи з того відомого постулату, що Бог – це релігійна іпостась Природи, можна дійти висновку, що "благодать Божа" – це теж сааме, що й культура, тобто міра пристосованості волі і свідомості людей до законів Природи.

Таким чином, застосований Августином принцип щодо визначення ролей благодаті і закону, є справедливим і щодо визначення ролей культури і закону у створенні соціального порядку. А це означає наступне. Тільки культура людей здатна усувати сваволю як форму волі, що проявляється у вигляді того чи іншого зла, а законодавство – це лише знаряддя, яке застосовується людьми відповідно до їх культури для обмеження сваволі. Правова культура у громадян утворюється узгодженням їх волі і свідомості не з законодавством, що є витвором людей, а з законами, даними Природою. Саме правова культура громадян надає законодавству належну йому роль, а не навпаки.

Без культури законодавство, залишаючись перед сваволею, перетворюється на її жертву – сваволя обертає законодавство собі на службу. Безкультур'я, віддаючи його на поталу сваволі, породжує кризу законодавства. І не лише його. Без культури настає загальна криза суспільства, що проявляється у проникненні сваволі в усі клітини суспільного організму - економіку, державу, релігію, науку, мистецтво, духовні переживання людей, - тобто у «епідемії протиприродності». Оскільки "культура людей визначає їх життя", то слід зробити висновок, що законодавство, а також економіка, держава, релігія, наука, мистецтво, духовні переживання людей виконують свою роль так, як це визначає культура.

У суспільстві, що не має достатньої культури людей, роль усіх його інститутів спотворюється таким чином: держава - для держави, законодавство - для законодавства, політика - для політики, релігія - для релігії, наука - для науки, мистецтво - для мистецтва і т.д. З розвитком культури вони починають відігравати свої ролі так, як це їм і належить.

Виявлене за допомогою принципу соціального натуралізму співвідношення між культурою і законодавством вказує на помилковість ідеї "царства Закону", бо "царювати" у суспільстві здатна культура, а не законодавство, витворене людьми. Якщо у суспільстві не "царює" культура, то в цих умовах безкультур'я настає "царство Сваволі", котра ставить собі на службу будь-яке законодавство. Домагатися "царства Закону", а не "царства Культури" означає сприяти "царству Сваволі". Бо лише «Культура – мати порядку!», а Закон – це інструмент забезпечення порядку, що приводиться в дію залежно від соціальної культури людей.

Згідно з формулою "культура людей визначає їх життя" справжня держава (її ще називають правовою) – це держава, що функціонує за законами природного права, бо грунтується на правовій культурі громадян, котра полягає в достатній узгодженості їх волі і свідомості із законами природного права. Культура громадян є визначальним чинником соціального упорядкування, бо лише вона здатна усувати у суспільстві сваволю, проявом якої є всяке соціальне зло, в т. ч. злочинність. Культура громадян є основою усіх галузей національної безпеки і, зокрема, кримінологічної безпеки.

Перефразовуючи відомий вислів Ф.М. Достоєвський “Краса врятує світ!”, можна сказати: “Культура врятує світ!”

Яскравим зразком високої соціальної культури людини було джентльменство в Англії, одним із ідеологів якого був Дж. Локк[16]. Ця ідеологія, очевидно, сприяла соціальному прогресу Англії. Джентльмен – людина, в якої сформовано імунітет проти сваволі і ілюзій, тому джентльмен живе у злагоді із природою суспільного життя, її законами і не може за будь-яких обставин вчинити злочин. Джентльменство, таким чином, є одним з прикладів розвитку антикриміногенної культури людей.

Фундаментальним природним правом людини є право жити безпосередньо за законами Матері-Природи, так щоб між людиною і цими законами не стояла будь-яка інша людина чи об'єднання людей (зокрема, держава). Це право називається "Свобода". Саме свобода – це можливість людини безперешкодно жити за законами Природи, пристосовуючи свою волю і свідомість до законів Природи, тобто набувати того, що ми називаємо культурою. Все, що сприяє свободі людини, сприяє і розвитку її культури.

Як свідчить досвід цивілізованих країн, необхідними умовами свободи, людей, за якої вони набувають соціальної культури, і зокрема правової культури, є, по-перше, соціальне просвітництво, котре сприяє усвідомленню громадянами природних законів людського життя, і, по-друге, соціальна практика і, зокрема, цивілізований (такий, що існує за природними законами соціального життя, незалежний від будь-якої сваволі) ринок, котрий має властивість узгоджувати їх волю з цими законами.

Нерозвиненість цих умов спричиняє перебільшення ролі політики і законодавства у житті суспільства за рахунок применшення ролі просвітництва і цивілізованого ринку. Це і спостерігається в українському суспільстві. Тут доречно зазначити, що тенденцію в розвитку права «від статуту до договору» слід вважати функціонально залежною від такого аргументу як соціальна культура громадян: вона визначається розвитком цієї культури. Якщо ж має місце криза соціальної культури громадян, повинна мати місце зворотна тенденція – «від договору до статуту». Тому сьогодні для України є актуальними гасла: "Просвітництво вище політики!", «Культура громадян – вище Конституції і будь-якого іншого законодавства!», "Найкраща політика та, яка служить розвитку цивілізованого ринку!", "Культура громадян вирішує все!", «Культура – мати порядку!». Українським реформаторам слід було б взяти собі за правило принцип, котрий був успішно випробуваний Наполеоном у його реформаторській діяльності. Він висловлював його так: "Єдина партія, якій я довіряю, – це партія філософів-просвітителів". Відомим є той факт, що Наполеон дуже часто звертався до написаних ними творів, завжди тримаючи їх при собі.

На нашу думку, зважаючи на недорозвиненість соціальної культури громадян в Україні, просвітництво набуває особливого значення. Зокрема, змістом правового просвітництва має стати поширення ідеології природного права. Відомий французький учений-соціолог Е. Дюркгейм досить переконливо визначив роль цієї ідеології для правової культури. Розглядаючи її значення для підготовки студентів-правознавців, він писав: "... Кращі уми визнають сьогодні необхідність для студента-правознавця не обмежуватись тлумаченням юридичних текстів. Якщо насправді він проводить весь свій час в коментуванні текстів, і, тому відносно кожного закону його єдина турбота – намагатися вгадати, яким міг бути намір законодавця, у нього з'являються звичка бачити у волі законодавця єдине джерело права. А це означає приймати букву за дух, видимість за реальність. Право утворюється в глибинах суспільства, а законодавець лише освячує процес, який здійснився без нього"[17]. Тому студенту-правознавцю треба пізнати закони природного права, аби у їх світлі навчитися адекватно застосовувати чинне законодавство. "Тоді, – продовжує Е.Дюркгейм, – він уже не буде бачити в юридичних формулах щось на кшталт таємничих висловів оракула, смисл яких він повинен відгадати; він зможе визначити значення цих формул не по наміру певної людини чи асамблеї, а згідно самої природи реальності"[18].

Але просвітництво полягає не лише в навчанні студентів-правознавців в дусі ідеології природного права, а й в просвітництві в цьому дусі усіх громадян. Відзначаючи, що в сучасному світі не визнається жодний володар, крім громадської думки, Е. Дюркгейм також зазначає:

"Щоб цей володар не став нерозумним деспотом, слід його просвіщати, а як це зробити, якщо не з допомогою науки?"[19]. З нашої точки зору, сучасна юриспруденція має зробити свій внесок у створення своєрідного Кодексу законів природного права, основи якого були закладені ще творцями римського права. Все це сприяло б розвитку правової культури громадян – визначального чинника у створенні правового порядку, сприятливого для безпеки і благополуччя людей, а також у розбудові “правової держави” в Україні.

Поиск по сайту: