Кримінальна сваволя в етиці Ф.М.Достоєвського

В етичній науці, у тому числі й кримінології, не можна ігнорувати те дослідження фундаментальних етичних проблем людства, що було здійснено творчим генієм Ф. М. Достоєвського. Його етичні ідеї сьогодні відомі усьому світу. Уживаючи все нові й нові спроби осягнутити етичну істину, проникнути в її таємницю, Ф. М. Достоєвський щораз переконувався в тім, що вона, ця таємниця, полягає в проблемі людської сваволі, у тому числі кримінальної сваволі. І тепер він своєю творчістю переконує в цьому інших. Однак, переконуючись (і не тільки під впливом творчості Ф. М. Достоєвського) у тім, що проблема людської сваволі є однієї із центральних в етиці, різні етичні школи пропонують свої рішення цієї проблеми, часто суперечні тій, яку було виявлено інтуїцією Достоєвського. Зокрема, це стосується ніцшеанства, екзистенціалізму, ірраціоналізму й т.п.

На нашу думку, щоб правильно зрозуміти етичні відкриття Ф. М. Достоєвського, потрібно зрозуміти особливість його інтуїції, що ці відкриття визначала. Творча інтуїція Достоєвського виявляє себе в його методі дослідження дійсності, що є загальним як для художнього, так і для наукового дослідження.

Який же цей метод? Він виявився у ставлені Ф. М. Достоєвського до психології людини. Для нього, як і для інших, психологія людини була тим матеріалом, що містив у собі етичні проблеми. Однак Достоєвський завдяки своїй творчій інтуїції надзвичайно проникливо розумів, що психологія людини є "з двома кінцями". Це своє відкриття, що виявляє особливість його творчої інтуїції, він демонструє, зокрема, в "Злочині й покаранні", а потім й у романі "Брати Карамазови".

Один з героїв роману "Злочин і покарання" Разуміхін так характеризує пристава слідчих справ Порфирія Петровича: «Ма­лый, умный, умный, очень даже неглупый, только склад мыслей осо­бенный... Недоверчив, скептик, циник... Ну и материальный старый метод... А дело знает, знает...»[20]. Створюючи тип людини, якому властивий "склад думок особливий", Достоєвський приписує йому "матеріальний старий метод" розслідування, тобто метод, заснований на "позитивних фактах", а не на "психології", що, як скаже згодом Порфирій Петрович Родіону Раскольнікову, є "з двома кінцями".

Проблема співвідношення "психології" й "позитивних фактів" мала в часи викладених у романі подій практичне значення. Обговорюючи із Зосімовим хід розслідування вбивства й пограбування старухи-процентщиці і її сестри, Разуміхін говорить: «А как ты думаешь, по характеру нашей юриспруденции, примут или спо­собны ль они принять такой факт, — основанный единственно только на одной психологической невозможности, на одном только душев­ном настроении, — за факт неотразимый и все обвинительные и ве­щественные факты, каковы бы они ни были, разрушающий? Нет, не примут ни за что»[21].

Що психологія є "з двома кінцями», Ф. М. Достоєвський з новою силою повторив у своєму останньому романі "Брати Карамазови". За сюжетом цього роману застосування психології без "позитивних фактів" привело до судової помилки: до осуду Дмитра Карамазова, що не вбивав свого батька. Психологія в цьому випадку застосовувалася адвокатом для виправдання Дмитра, а прокурором для його обвинувачення. І в тому й в іншому випадку вона виявилася придатної тому, що не доповнювалася "позитивними фактами". Однак, якщо для героїв романів Достоєвського ця проблема була проблемою методу пізнання в "юриспруденції", то для самого автора вона вже була проблемою методу художнього (і етичного) дослідження дійсності.

"Навчений" автором, втілюючи його оригінальну ідею, Порфирій Петрович мистецьки застосовує психологію як інструмент, що має «два кінці». Через свого героя Достоєвський стверджує, говорячи сучасною мовою, "принцип додатковості", відповідно до якого таку психологію потрібно доповнювати "позитивними фактами". Тільки тоді одна людина може "розслідувати" істину, що ховається в іншій людині, зрозуміти її моральну (етичну) таємницю. У цьому ставлені Достоєвського до психології людини й проявляється його метод художнього дослідження.

На нашу думку, творчість Ф. М. Достоєвського, його досвід художнього дослідження моральності підтверджує наступне. Без психології не можна проникнути в "святая святих" людської моральності. Однак сама по собі психологія є «з двома кінцями». Що значить «з двома кінцями»? Це значить, що сама по собі психологія невизначена (двозначна), вона однаковою мірою може бути використана для обґрунтування двох протилежних рішень етичної проблеми. Вона сама по собі як би "лукава", у тім розумінні, що на одне й те саме питання про моральність може відповісти і "так" і "ні". Тому вона, застосовувана сама по собі, може однаковою мірою служити й істині й омані, пояснювати й добро, і зло. Пізнавши цю властивість, притаманну психології, Достоєвський у своєму художньому дослідженні моральності застосовував психологію, доповнюючи її "позитивними фактами". У цьому його методі й проявляється особливість творчої інтуїції Достоєвського, що дозволила йому відкрити в моральності те, що не відкривали інші. «Меня зовут психологом: неправда, я лишь реа­лист в высшем смысле, т. е. изображаю все глубины души человече­ской»[22], - писав Достоєвський про свій метод.

Для реалізму письменника "психологія" була лише однією стороною людської дійсності. Іншою її стороною була "фактична". Особливість реалізму Достоєвського в тім, що в нього психологія визначає бачення фактів, а факти визначають бачення психології. «Обыден­ность явлений и казенный взгляд на них, по-моему, не есть еще ре­ализм, — писав він, — а даже напротив. В каждом нумере газет вы встречаете отчет о самых действительных фактах и о самых мудре­ных. Для писателей наших они фантастичны; да они и не занимаются ими; а между тем они действительность, потому что они факты»[23].

При ближчому розгляді досвіду художнього дослідження моральності, що належить Ф. М. Достоєвському, виявляється, що те, чим доповнював він психологію, ті "позитивні факти", за допомогою яких він перетворював психологію «з двома кінцями» у психологію певну (недвозначну), - це не що інше, як соціологія. Очевидно, творча інтуїція Достоєвського обдарувала його методом, застосування якого підтверджує пророкування Т. Рибо, сприйняте згодом Е. Дюркгеймом, про те, що в майбутньому психологія знайде свій вищий розквіт у соціології.

На нашу думку, існує взаємна залежність між психологією й соціологією. Психологія перестає бути «з двома кінцями», якщо вона доповнюється соціологією. Але вірної також є зворотна залежність: соціологія перестає бути «з двома кінцями», якщо вона доповнюється психологією. Тому доля й психології, і соціології така, що, розвиваючись, вони усе більше дифференціюються й інтегруються між собою таким чином, що утворюють нову галузь науки - соціопсихологію. До такого ж висновку приводить підхід, заснований на так називаному "законі годинника". Більше того, творча інтуїція Достоєвського сформувала в нього саме цю логіку. І своїм досвідом художнього дослідження моральності він підтвердив її правильність й ефективність.

Метод художнього дослідження моральності Ф. М. Достоєвського можна назвати соціопсихологічним методом дослідження, що визначив його етичну концепцію і що дозволив відкрити tегга іncognіta в етиці. Помилки багатьох з тих, хто робив спроби осягти цю terra іncognіta, виникають із того, що вони, на відміну від Ф.М.Достоєвського, не були озброєні соціопсихологічним методом. Це стосується, зокрема, до ніцшеанства, екзистенціалізму, ірраціоналізму й т.д..

Тому ми й спробуємо крізь "призму" "закону годинника" розглянути етику Достоєвського, а також його кримінологію (тобто його уявлення про злочинність), озброївшись його ж зброєю - соціопсихологічним методом.

При ближчому розгляді творчості Ф. М. Достоєвського виявляється, що його інтуїція поставила в центр створеної ним етики й кримінології проблему людської сваволі, що творить зло, Цю проблему він намагається вирішити, застосовуючи соціопсихологічний метод, за допомогою ідеї «грунтівництва» ("почвенничества"). Основними творами, у яких знайшли своє вираження етика й кримінологія Достоєвського, є "Записки з підпілля" (1864 р.), "Злочин і покарання" (1866 р.), "Ідіот" (1868 р.), "Біси" (1871 - 1872 р.), "Підліток" (1875 р.), "Брати Карамазови" (1879 - 1880 р.), а також "Листи" й "Щоденник письменника".

Але не тільки оригінальні етичні й кримінологічні ідеї відзначають ці твори. Реалізм Достоєвського настільки проникливий, що ми визнаємо його твори документами, що фіксують реальні факти набагато точніше, ніж протоколи спеціальних соціопсихологічних досліджень. Тому його твори й були взяті нами як емпірична база соціопсихологічного дослідження кримінальної сваволі.

В "Записках з підпілля" Ф. М. Достоєвський створює образ "людини з підпілля", відірваної від "живого життя". Цей образ явився результатом багаторічних роздумів письменника й не переставав його хвилювати до кінця життя. Душу "людини з підпілля" - от що досліджує Достоєвський в "Записках з підпілля". І відкривається йому... жахлива картина агонії душі людини, що стогне «как человек тронутый развитием и цивилизацией, стонет, как че­ловек, «отрешившийся от почвы и народных начал», как теперь выражаются"[24], її терзає хвороблива жадоба свавілля, що письменник намагається зрозуміти й пояснити. Завдяки своїй надзвичайній проникливості, Достоєвський почув те, що говорить "людина з підпілля": «Свое собственное, вольное и сво­бодное хотенье, свой собственный, хотя бы самый дикий каприз, своя фантазия, раздраженная иногда хоть бы до сумасшествия, — вот это-то и есть та самая, пропущенная, самая выгодная выгода, которая ни под какую классификацию не подходит и от которой все системы и теории постоянно разлетаются к черту... И с чего это взяли все эти мудрецы, что человеку надо какого-то нормального, какого-то добродетельного хотения? С чего это непременно вообразили они, что человеку надо непременно благоразумно выгодного хотения? Человеку надо — одного только самостоятельного хотенья, чего бы эта само­стоятельность ни стоила и к чему бы ни привела»[25].

Ф. М. Достоєвський виявляє, що для "людини з підпілля" свавілля - це єдиний засіб збереження своєї індивідуальності. «Но повторяю вам в сотый раз, — каже «позбавлена грунту людина», — есть один только слу­чай, только один, когда человек может нарочно, сознательно поже­лать себе даже вредного, глупого, даже глупейшего, а именно: чтоб иметь право пожелать себе даже глупейшего и не быть связанным обязанностью желать себе одного только умного. Ведь это глупейшее, ведь этот свой каприз, и в самом деле, господа, может быть всего выгоднее для нашего брата из всего, что есть на земле, особенно в иных случаях. А в частности, может быть выгоднее всех выгод даже и в таком случае, если приносит нам явный вред и противоречит са­мым здравым заключениям нашего рассудка о выгодах, — потому что во всяком случае сохраняет нам самое главное и самое дорогое, то есть нашу личность и нашу индивидуальность»[26].

Для "людини з підпілля", "позбавлена ґрунту", закони природи взагалі, у тому числі й закони соціальної форми природи, тобто історії, замість того, щоб служити йому, обступають його з усіх боків непереборною "стіною", що провокує лише на свавілля. «Господи боже, — говорить ця людина, — да какое дело мне до законов природы и арифметики, когда мне поче­му-либо эти законы и дважды два четыре не нравятся? Разумеется, я не пробью такой стены лбом, если и в самом деле сил не будет пробить, но и я не примирюсь с ней потому только, что у меня каменная стена и у меня сил не хватило»[27].

Маючи душу, уражену сваволею, "людина з підпілля" не приймає нормальне життя, важаючи, що воно знищило б його індивідуальність. «Вот вы, например, — каже він, - человека от старых привычек хотите отучить и волю его исправить, сообразно с требованиями науки и здравого смысла. Но по­ему вы знаете, что человека не только можно, но и нужно переде­вать? Из чего ві заключаете, что хотенью человеческому так не­обходимо надо исправиться? И, если уж все говорить, почему вы так наверно убеждены, что не идти против настоящих, нормальных вы­год, гарантированных доводами разума и арифметикой, действитель­но для человека всегда выгодно и есть закон для всего человечест­ва»[28].

Своїм особливим баченням Ф. М. Достоєвський побачив, що "позбавлена ґрунту" людина, відвикнувши від "живого життя" і почуваючи до нього огиду, втрачає разом з "ґрунтом" і здатність до волі: «Ну попробуйте, ну, дайте нам, например, побольше само­стоятельности, ослабьте опеку, и мы... да уверяю же вас: мы тотчас же попросимся обратно в опеку... Оставьте нас одних, без книжки и мы запутаемся, потеряемся, — не будем знать, куда примкнуть, чего придерживаться; что любить и что ненавидеть, что уважать и что презирать? Мы даже и человеками-то быть тяготимся...»[29]. Не будучи здатною зберегти свою індивідуальність за допомогою волі, "людина підпілля" вибирає сваволю й провокуючу її опіку, проти якої ця сваволя була б спрямована. "Герой підпілля, - зауважує дослідник творчості Ф. М. Достоєвського А. П.Скафтимов, - втілює в собі кінцеві результати "відірваності від ґрунту", як вона уявлялася Достоєвському"[30].

Зробивши в "Записках з підпілля" відкриття душі "людини з підпілля", Достоєвський надалі у своїй творчості намагається зрозуміти й пояснити це відкриття за допомогою ідеї «грунтівництва» ("почвенничества").

У романі "Злочин і покарання" Ф. М. Достоєвський розглядає поставлену ним в "Записках з підпілля" проблему людської сваволі стосовно до злочину, вчиненого Родіоном Раскольніковим. Тут ця фундаментальна проблема етики (і кримінології) уже має вигляд проблеми кримінальної сваволі, що уражає людину.

Відповідно до принципу соціального натуралізму сваволю варто розуміти як стан волі людини, яка не закорінюється "на ґрунті" законів природи, відірваної від цього "ґрунту". Такий стан волі, і відповідний йому стан свідомості, що називається ілюзіями, утворюють социопатію особистості. Виходячи із цього, й робиться тут спроба досліджувати проблему кримінальної сваволі в етиці (і кримінології) Достоєвського.

Але насамперед слід підкреслити, що проблема людської сваволі, у тому числі й тієї, що проявляється в кримінальній поведінці, у творчості Ф. М. Достоєвського не розглядається без спроби так чи інакше вирішити її відповідно до ідеї «грунтівництва» ("почвенничества"). Це відноситься й до роману "Злочин і покарання".

Роман побудований таким чином, що проблема людської сваволі втілюється в художньому образі Родіона Раскольнікова, а ідея «грунтівництва» ("почвенничества") - у художньому образі Дмитра Разуміхіна.

В "Злочині й покаранні" Ф. М. Достоєвський, досліджуючи душу людини, ураженої сваволею, виявляє, що ця сваволя має два лики, тобто проявляється у феноменах двох видів: так називаного свавілля з добрими намірами й свавілля зі злими намірами.

Виявивши подвійність людської сваволі, Ф. М. Достоєвський болісно шукав шляхи до усунення цієї подвійності, тому що вона здалася йому спочатку ненормальною. У чорнових зошитах є такий запис: «Главная анатомия романа. После болез­ни и проч. Непременно поставить ход дела на настоящую точку и уничтожить неопределенность, т. е. так или иначе объяснить все убийство и поставить характер и отношения ясно»[31]. Однак, як це й буває в геніальних людей, творча інтуїція Достоєвського вберегла його від того, щоб, підкорившись забобонам свідомості, погрішити проти "закону правди", проти реалізму. Розкольників з'являється в романі для інших людиною, у якої, за словами Разуміхіна, два протилежних характери по черзі переміняються. Але й для самого себе він є людиною з мінливим "Я". Раскольніков болісно намагається зрозуміти сам для себе й пояснити Соні для чого він переступив: чи це для того, щоб "зробитися благодійником людства"; чи це для того щоб, "насмілившись" взяти владу, "із всіх живі соки висмоктувати".

Потім до нього приходить зненацька наступне рішення цієї болісної дилеми: «... Я захотел, Соня, убить без казуистики, убить для себя, для себя одного! Я лгать не хотел в этом даже себе! Не для того, чтобы матери помочь, я убил — вздор! Не для того убил, чтобы, получив средства и власть, сделаться благодетелем человечества. Вздор! Я просто убил; для себя убил, для себя одного, а там стал ли бы я чьим-нибудь благодетелем или всю жизнь как паук, ловил бы всех в паутину и из всех живые соки высасывал, мне, в ту минуту, все равно должно было быть!.. И не деньги, главное, нужны мне были, Соня, когда я убил, не столько деньги нужны были как другое... Я это все теперь знаю... Мне другое надо было узнать, другое толкало меня под руки: мне надо было уз­нать тогда, и поскорей узнать, вошь ли я, как все, или человек? Смо­гу ли я преступить или не смогу! Осмелюсь ли нагнуться и взять или нет? Тварь ли я дрожащая или право имею...»[32]. " Із цього монологу-сповіді виявляється, що людина, уражена сваволею, однаково є схильною і до "свавільного благодіяння", і до "свавільного злодіяння". Для нього основне тут те, щоб діяння було його свавільним діянням, його волевиявленням, тому що тільки в прояві сваволі він може знайти себе, виявити своє "Я". Іншої можливості самоздійснення людині, ураженій сваволею, не дано.

На нашу думку, у долі Раскольнікова є підтвердження нашого висновку про те, що сваволя особистості проявляється у двох координатах: свавілля з добрими намірами й свавілля із злими намірами.

Як це дуже правдиво зображено в романі, обставини життя Раскольнікова були такими, що вони позбавили його можливості зберегти свою індивідуальність інакше, як через прояв сваволі. Ці обставини можуть бути охарактеризовані як обставини, що формують сваволю, поєднану з добрими намірами, й обставини, що формують сваволю, поєднану із злими намірами. При цих обставинах, відповідно, у Раскольнікова залишалося два види волі для збереження своєї індивідуальності: воля, що мала вигляд «доброї» сваволі й воля, що мала вигляд «злої» сваволі. Між цими двома видами й "роздвоювався" Раскольніков, виявляючи помічену Ф. М. Достоєвським "хиткість понять".

Тут потрібно вказати на те, що феноменологія сваволі (тобто реальні види прояву сваволі в даної особи) визначається індивідуальністю людини, ураженої сваволею. Індивідуальність у Раскольникова була така, що вона визначила прояв його сваволі у вигляді вбивства й пограбування. Цю сваволю, що проявляється у вигляді кримінальної поведінки (злочину), ми й називаємо кримінальною сваволею. Ф. М. Достоєвський достовірно показав, що індивідуальність Раскольнікова може виявитися саме у вигляді вбивства, а не у вигляді якогось іншого феномена: зґвалтування, шахрайства, катування дружини й т.д. Свої проблеми, що виникають у нього у відносинах з Лужіним і Свидригайловим, він здатний вирішувати лише одним шляхом: "Я вб'ю його!" - погрожує він кілька разів, уже після того, як убив й пограбував стару-процентщицю і її сестру. Таким шляхом він тільки й може проявляти свою волю, немає в нього іншої свободи дій.

Однак Ф. М. Достоєвський розумів, що феноменологія людської сваволі не вичерпується поводженням Раскольнікова. У романі "Злочин і покарання" діє ще одна особа, що зіставлена з Раскольніковим - це Свидригайлов. Сваволя Свидригайлова має іншу феноменологію, чим у Раскольнікова. У силу розходження індивідуальностей вони не розуміють один одного, хоча обоє уражені сваволею. Індивідуальність Раскольнікова й Свидригайлова має те загальне, що обоє вони "позбавлені ґрунту". Однак при цьому Раскольніков ще має "живі корені", що прагнуть знайти "ґрунт", а у Свидригайлова вже "мертві корені". Це розходження індивідуальностей і визначає розходження феноменології (прояву) сваволі в Раскольнікова й Свидригайлова. Свидригайлов не здатний убити й пограбувати, як це зробив Раскольніков. Раскольніков не здатний на зґвалтування дівчини, як це зробив Свидригайлов. Сваволі Свидригайлова властива та ж властивість подвійності, що й сваволі Раскольнікова: першого, як і другого, сваволя прирікає на метання між «сваволею заради добра» і «сваволею заради зла». Однак і ця подвійність у них проявляється по-різному, відповідно їхнім індивідуальностям. Маючи "живі корені", що прагнуть ще знайти "ґрунт", Раскольніков має шанс знайти цей "ґрунт" й у такий спосіб вилікуватися від сваволі. Ф. М. Достоєвський побачив логіку долі Раскольнікова в тім, що для нього «вместо диалектики наступила жизнь, и в сознании должно было выработаться что-то со­вершенно другое». Цим переломом «начинается новая история, история постепенного обновления человека, история постепенного перерождения его, постепенного перехода из одного мира в другой, знакомства с новою, доселе совершенно неведомою действительно­стью»[33].

Логіка долі Свидригайлова така, що він, маючи "мертві корені", які не прагнуть уже знайти "ґрунт", не міг знайти цей "ґрунт" і тому йому не залишалося нічого іншого, як вчинити самогубство.

Такою представлена в романі "Злочин і покарання" проблема людської сваволі, що творить зло. Яке ж її вирішення пропонується письменником? Творча інтуїція, що проявляється в соціопсихологічному методі підказує Достоєвському рішення цієї етичної (і кримінологічної) проблеми шукати в ідеї «грунтівництва» ("почвенничества").

Якщо проблему людської сваволі, що творить зло, персоніфікує Родіон Раскольніков (у зіставленні зі Свидригайловим), то рішення цієї етичної (і кримінологічної) проблеми через ідею «грунтівництва» персоніфікується Дмитром Разуміхіним (у зіставленні з Лебезятніковим). Однак слід заначити, що в романі "Злочин і покарання" Достоєвський свідомо уникає вживання слова "ґрунт", заміняючи його іншими словами.

У розмові з Разуміхіним й іншими діючими особами роману Лужин, "побажавши кинути ще кілька розумних слів", розмірковує про злочинність і порушує питання про її причини: «... Но меня ин­тересует при этом другое обстоятельство, так сказать, целый вопрос. Не говорю уже о том, что преступления в низшем классе, в последние пять лет, увеличились; не говорю о повсеместных и беспрерывных грабежах и пожарах: страннее всего то для меня, что преступления и в высших классах таким же образом увеличиваются, и, так сказать, параллельно... И если теперь эта старуха-процентщица убита одним из общества более высшего, ибо мужики не закладывают золотых вещей, то чем же объяснить эту с одной стороны распущенность циви­лизованной части нашего общества?»[34]. На це питання Разуміхін відповідає так:: «Чем объяснить?... А вот именно закоренелою слишком неделовитостью и можно бы объяснить»[35]. І далі він пояснює свою відповідь на прикладі «одного лектора всемирной истории», який був головним учасником компанії підсобників білетів займу з лотереєю: «А что отвечал в Мо­скве вот лектор-то ваш на вопрос, зачем билеты он подделывал: «Все богатеют разными способами, так и мне поскорей захотелось разбогатеть». Точных слов не помню, но смысл, что на даровщину, поскорей, без труда! На всем готовом привыкли жить, на чужих помочах ходить, жеванное есть. Ну а пробил час великий, тут всяк и объявился...»[36]. Пояснення злочинності «неділовитістю» — це і є виявлення у романі «грунтівницької» («почвеннической») ідеї Ф.М.Достоєвського. Варто додати сюди також текст під назвою «П’яненькі», що знаходиться в записнику до «Злочину і покарання»: «Оттого мы пьем, что дела нет. — Врешь ты, — оттого, что нравственности нет. — Да и нравственности нет оттого — дела долго (150 лет) не было»[37].

На нашу думку, "неділовитість" у романі "Злочин і покарання" означає не що інше, як "відчуженість від ґрунту", хоча Ф. М. Достоєвський, уживаючи слово "ґрунт" в "Записках з підпілля" й у своїй публіцистиці, в "Злочині й покаранні" його вже не вживає.

Що ж таке "неділовитість" ("відчуженість від ґрунту") у Достоєвського? Сам він не дає визначення цьому поняттю. Тому ми спробуємо тут піддати відкрите його творчою інтуїцією явище "неділовитості" ("відчуженості від ґрунту") дослідженню відповідно до законів "універсальної конституції" природи.

У цій "неділовитості" ("відчуженості від ґрунту") і ховається таємниця вирішення проблеми людської сваволі, у тому числі й кримінальної сваволі, в етиці й кримінології Достоєвського, таємниця, що йому відкрилася на рівні творчої інтуїції в публіцистиці (1861 - 1865 р.) за допомогою ідеї «грунтівництва» ("почвенничества").

Виходячи із соціопсихологчної концепції свавілля, розробленої на основі "універсальної конституції" природи, те якою буде феноменологія волі (волевиявлення) - у вигляді несвавілля або у вигляді свавілля, - залежить від відношення людини до участі "соціальному обміні". Якщо людина бере участь у цьому обміні, то її воля буде проявлятися у вигляді несвавілля, якщо людина не бере участь у цьому обміні, - те у вигляді свавілля. На нашу думку, ця "формула" і може послужити науковим інструментом, що дозволяє перевести поняття "неділовитості" ("відчуженості від ґрунту") з рівня творчої інтуїції Ф. М. Достоєвського на рівень, доступний всім людям, тобто на рівень свідомого визначення. Таким чином, ми зможемо свідомістю сприйняти "неділовитість" так, як її розумів Достоєвський на рівні творчої інтуїції. Якщо визнати цю "формулу" вірної, то вірним потрібно визнати також наступний висновок. Достоєвський на рівні творчої інтуїції пояснює свавілля (у т.ч. кримінальне свавілля) "неділовитістю" ("відчуженістю від ґрунту") людини.

Відповідно до соціопсихологічної концепції сваволя на рівні свідомого визначення пояснюється неучастю людини в "соціальному обміні". Отже, якщо зіставити перше й друге пояснення, "неділовитість" - це не що інше, як неучасть людини в "соціальному обміні", зокрема до підприємництва як економічної форми соціального обміну. І підтверджується це соціопсихологічною концепцією сваволі, що розроблена відповідно до генераційно-регуляційної моделі поведінки, заснованої на "законі годинника".

У романі "Злочин і покарання" Разуміхін, протиставляючи ідею «грунтівництва» ("почвенничества") ідеям, які "пропагує" Лебезятніков, говорить: «Известно воззрение: преступление есть про­тест против ненормальности социального устройства — и только, и ничего больше, и никаких причин больше не допускается, — и ни­чего!.. Я тебе книжки ихние покажу: все у них потому, что «среда заела», — и ничего больше! Любимая фраза! Отсюда прямо, что если общество устроить нормально, то разом и все преступления исчезнут, так как не для чего будет протестовать, и все в один миг станут пра­ведными. Натура не берется в расчет, натура изгоняется, натура не полагается! У них не человечество, развившись историческим, жи­вым путем до конца, само собою обратится, наконец, в нормальное общество, а, напротив, социальная система, выйдя из какой-нибудь математической головы, тотчас же и устроит все человечество и в один миг сделает его праведным и безгрешным, раньше всякого жи­вого процесса, без всякого исторического и живого пути... С одной логикой нельзя через натуру перескочить!»[38]. Інтерпретація цих слів Разуміхіна, виходячи із соціопсихологічної концепції сваволі, приводить до наступного висновку. Сутність ідеї «грунтівництва» ("почвенничества") полягає в тім, що людство, розвившись історичним живим шляхом до кінця, саме собою обернеться, нарешті, у нормальне суспільство. Тому, відповідно до ідеї «грунтівництва» ("почвенничества"), неправильно було б думати начебто соціальна система, вийшовши з якої-небудь математичної голови, негайно ж улаштує все людство й в одну мить зробить його праведного й безгрішним, раніше всякого живого процесу, без усякого історичного і живого шляху. Така спроба змінити "середовище", що "заїдає", ігноруючи "натуру", приречена на невдачу, тому що вона є не що інше, як різновид прояву людської сваволі. Тієї ж сваволі, іншим різновидом прояву якої є злочин Раскольнікова.

Ф. М. Достоєвський побачив прихильника свавільної ("логічної") перебудови людства в Лебезятнікові, кредо ("символ віри") якого наступне: «Всякий человек обязан развивать и пропагандировать и, может быть, чем резче, тем лучше. Я могу закинуть идею, зерно... Из этого зерна вырастет факт»[39]. Дотримуючись точки зору, що "усе від середовища, а сама людина є ніщо", Лебезятніков вважає за необхідне "завести" собі бажане середовище в якому, наприклад, роль жінки "буде позначена в іншому значенні, обумовлена струнко й раціонально". «Мы хотим, — каже він, — завести свою коммуну, особенную, но только на более широ­ких основаниях, чем прежние. Мы пошли дальше в своих убеждени­ях. Мы больше отрицаем! Если бы встал из гроба Добролюбов, я бы с ним поспорил. А уж Белинского закатал бы!»[40]. Ф. М. Достоєвський протиставляє лебезятніковському "хочемо завести" разуміхінське "з однією логікою не можна через натуру перескочити!".

По ідеї, що проповідується вустами Разуміхіна, людство, розвившись історичним, живим шляхом до кінця, саме собою обернеться, нарешті, у нормальне суспільство, у якому зникнуть злочину, як прояв сваволі. Що ж таке "історичний, живий шлях"? Це шлях, що пролягає через "натуру", "живий процес життя", "живу душу життя". А що таке "натура", "живий процес життя", "жива душа життя" у світлі ідеї «грунтівництва» ("почвенничества")? На нашу думку, Достоєвський такими словами позначав те ж, що й словами "ґрунт" й "діловитість". А якщо так, то "відчуженість" від "натури", "живого процесу життя", "живої душі життя" - це те ж саме, що й "відчуженість від ґрунту" й "неділовитість". Останні ж, як ми вже встановили, виходячи із соціопсихологічної концепції сваволі, суть не що інше, як неучасть людини в "соціальному обміні", тобто "відчуженість" від "соціального обміну", однією з форм якого є підприємництво.

Досить примітним підтвердженням гіпотези про те, що у Ф. М. Достоєвського "неділовитість" (тобто "відчуженість" від "діла") і "відчуженість від ґрунту" позначають саме "відчуженість" від "соціального обміну" як процесу, що визначає феноменологію волі людини (тобто прояв волі у вигляді несвавілля й свавілля), є наступне. Достоєвський, послідовно втілюючи в Разуміхіні ідею «грунтівництва» ("почвенничества"), виявляє, що його герой за "законом правди", у пошуках протилежності "неділовитості" (а значить і протилежності "відчуженості від ґрунту"), стає "діловою" людиною. «В моло­дой и горячей голове Разумихина, — пише Достоєвський, — твердо укрепился проект положить в будущие три — четыре года, по возности, хоть начало будущего состояния, скопить хоть несколько денег и переехать в Сибирь, где почва богата во всех отношениях, а работников, людей и капиталов мало...»[41]. Очевидно, що прагнення Разуміхіна зайнятися «ділом» у Сибіру, - це не що інше, як прагнення до "ґрунту" (до"діла"), тобто до участі у процесі "соціального обміну".

Тут не можна не вказати також на ще одне підтвердження правильності запропонованої вище гіпотези. Це вражаючі своєю незвичайною проникливістю відкриття творчої інтуїції Ф.М.Достоєвського, викладені ним в "Записках з Мертвого дому" (1861 – 1862 р.). Досліджуючи у відповідності зі своїм соціопсихологічним методом реальність життя осіб, позбавлених волі, він пише: «Без особого, собственного занятия, которому бы он предан был всем умом, всем расчетом своим, человек в остроге не мог бы жить. Да и каким способом весь этот народ, развитой, сильно поживший и желавший жить, насильно сведенный сюда в одну кучу, насильно оторванный от общества и от нормальной жизни, мог бы ужиться здесь нормально и правильно, своей волей и охотой? От одной праз­дности здесь развились бы в нем такие преступные свойства, о кото­рых он прежде не имел понятия. Без труда и без законной, нормаль­ной собственности человек не может жить, развращается, обращается в зверя. И потому каждый в остроге вследствие естественной потреб­ности и какого-то чувства самосохранения имел свое мастерство и занятие»[42]. За спостереженням письменника, людина, щоб не обернутися у звіра, шукає інстинктивно, внаслідок природної потреби, порятунку в "законній, нормальній власності", тобто у власності, що прилучає до "ґрунту" ("діла"), тобто до "соціального обміну". Це відкриття Достоєвського підтверджує висновок, що прилучення людей до "соціальногообміну", зокрема до підприємництва, є тим засобом, що здатний вигнати "біса" сваволі й урятувати світ. Особливо виразно мрія Достоєвського про порятунок світу пов'язана із проблемою вигнання "біса" сваволі у романі "Біси".

У романі "Біси" Ф.М.Достоєвський розглядає проблему людської сваволі, що творить зло, і ідею «грунтівництва» ("почвенничества") на основі художнього дослідження явища "нечаєвщини". С.Г.Нечаєв (1847-1882р.) – учасник революційного руху в Росії. Організатор таємного товариства "Народна розправа", автор "Катехізису революціонера". Фанатично був прихильний ідеї "революційного" свавілля. "Нечаєвщина" засуджувалася навіть К.Марксом.

Злочин, вчинений С.Г.Нечаєвим відповідно до його ідеї "революційного" свавілля було покладено Ф.М.Достоєвським в основу сюжету роману "Біси". Епіграфом до роману взятий уривок з вірша А.С.Пушкіна "Біси" й уривок з Євангелія від Луки про бісів, які, будучи вигнані Ісусом із хворої людини, увійшли у свиней, після чого кинулося стадо із крутизни в озеро й потонуло. Цей епіграф до роману в зіставленні із самим романом показує, що в Достоєвського сваволя асоціювалася з "бісівством".

Письменник розпізнав, що, вселяючись у таких, як Нечаєв, "біс" сваволі несе страшну загрозу світові. У матеріалах за назвою "Проте, чого хотів Нечаєв" є наступні рядки: «Принцип же Нечаева, новое слово его в том, чтобы возбудить наконец бунт, но чтоб был действительный, и чем более смуты и беспорядка, крови и провала, огня и разрушения преданий — тем лучше. «Мне нет дела, что потом выйдет: главное, чтоб существующее было потрясено, рас­шатано и лопнуло». Нечаев не социалист, но бунтовщик, в идеале его бунт и разрушение, а там «что бы ни было...»»[43].

В "Катехізисі революціонера" С.Г.Нечаєва є такий пункт: «Все нежные, изнеживающие чувства родства, дружбы, любви, бла­годарности и даже самой чести должны быть задавлены в нем (рево­люционере — А. К.) единою холодною страстью революционного де­ла»[44].

Тут вже проявляється «діалектика» перетворення сваволі з добрими намірами у сваволю із злими намірами. Ф.М.Достоєвський розгледів сам цю «діалектику» й показав її іншим людям у романі "Біси".

"Біс" сваволі псує найдобріші людські наміри, найблагородніші пориви, найгуманніші цілі. Він може перетворити їх усвою протилежність – в "бісівство" нечаєвих, зображених у романі, за якого сваволя з добрими намірами вже «переливається» у сваволю із злими намірами, "революційне" трансформується у кримінальне, подвиг (самовідданість) «перевтілюється» у злочин, а "революціонер" у злочинця. Виявляючи "біса" сваволі у С.Г.Нечаєва, Достоєвський доходить висновку, що «Нечаев сам по себе все-таки случайное и еди­ноличное существо». Інакше кажучи, Нечаєв – це по суті "революціонер", що є «за сумісництвом» злочинцем.

Художнє дослідження Ф.М.Достоєвським "біса" сваволі в явищі "нечаєвщини" дає людству ще один урок: те щастя людей, заради якого допускається свавілля, неодмінно є псевдощастям. Цей урок повинен допомогти правильному розумінню гасел, типу того, котрий був написаний на плакаті, що висів в 1918 р. на Соловках: "Залізною рукою заженемо людство в щастя!".

"Нечаєви" шукають у революції тільки одного – свободу для прояву своєї сваволі. Один з "бісів", зображених у романі Ф.М.Достоєвським – Олексій Кирилов, - говорить: «Я три года искал атрибут божества моего и нашел: атрибут божества моего — Своеволие! Это все, чем я могу в главном пункте показать непокорность и новую страшную свободу мою»[45]. Вичерпавши інші можливості для прояву цієї своєї сваволі, Олексій Кирилов, будучи одержимим "бісом" цієї сваволі, проявляє його у вигляді самогубства: «Я убиваю себя, чтобы показать непокорность и но­вую страшную свободу мою»[46].

У самому романі Ф.М.Достоєвський, звертаючись до євангелістського образа, дає наступну інтерпретацію феномена "бісівства" "нечаєвих"("кирилових"). Один з героїв "Бісів" Степан Трохимович Верховенський, умираючи, просить Софію Матвіївну Улітіну прочитати тем місце з Євангелія від Луки, де говориться про бісів, які, будучи вигнані Ісусом із хворої людини, увійшли у свиней. Прослухавши, він каже: «Эти бесы, выходящие из больного и входящие в свиней, — это все язвы, все миазмы, вся нечистота, все бесы и бесенята, накопившиеся в великом и милом нашем больном, в нашей России, за века, за века!.. Но великая мысль и великая воля осенят ее свыше, как и того безумного бесноватого, и выйдут все эти бесы, вся нечистота, вся мерзость, загноившаяся на поверхность... и сами будут проситься в свиней... Это мы,...и я... бросимся, безумные и взбесившиеся, со скалы в море и потонем, и туда нам дорога... Но больной исцелится...»[47]. Так письменник виражав свою мрію про порятунок світу від "біса" сваволі й ілюзій.

У романі "Біси" Ф.М.Достоєвський невідступно слідує своїй ідеї «грунтівництва» ("почвенничества") при вирішенні проблеми людської сваволі, що творить зло. Узаписці Князя про зґвалтування, пише Достоєвський в одному з попередніх начерків до "Бісів", де, по задуму письменника, повинне було статися зґвалтування Ставрогіним дівчинки-підлітка як прояв "бісівства", є місце: «Все это я сделал как барин, как праздный, оторванный от почвы человек. Хотя и соглашаюсь, что главное было в моей дурной воле, а не от одной среды. Конечно, никто не делает таких преступлений; но все они (оторванные от почвы) делают то же, хотя и поменьше, пожиже. Многие и не замечают своих пакостей и считают себя честными»[48].

Звідси випливає, що порятунок світу від "біса" сваволі й ілюзій можливий шляхом прилучення людини до "ґрунту", тобто до того, що ми тут називаємо "соціальним обміном". І в цьому відношенні роман "Біси" перекликається із "Записками з підпілля" й "Злочином і покаранням", проливаючи світло на досліджувані в них етичні й кримінологічні феномени.

У світлі всього цього стає більш очевидним, що кримінальна сваволя, яка проявляється в поведінці Раскольнікова й Свидригайлова, породжена тим, що вони "усунуті" від "соціального обміну", не беруть участь у цьому обміні. Ні той, ні інший не є людьми "діла", тобто вони уражені "неділовитістю", про яку говорив Разуміхін. І бідний Раскольніков і багатий Свидригайлов однаково уражені кримінальною сваволею. Саме по собі багатство не дає "імунітету" проти сваволі, - його дає тільки участь в "соціальномуобміні" (участь в "ділі"), зокрема, підприємництво.

Власність Свидригайлов використовує не для виробництва, а лише для споживання. А при цій умові він не може бути учасником "соціальногообміну", тому що він споживач, що не виробляє «товар чи послугу» для обміну з іншими людьми. Тому він відкритий для ураження "бісом" сваволі й ілюзій так само, як і Раскольніков, що не має власності.

Реалізм Ф.М.Достоєвського показує, що в людину вселяється "біс" сваволі, - будь це сваволя з добрими намірами "революціонера" С.Г.Нечаєва чи сваволя із злими намірами злочинця Свидригайлова, - тоді, коли людина відривається від "ґрунту". Образно говорячи, уражена "бісом" сваволі людина в кожному разі – це людина, "зірвана з петель" (за висловом Ф.М.Достоєвського).

Людина, "зірвана з петель", має свободу, але це свобода сваволі. Вона проявляється в"бісівстві" двох видів. Коли людина, "зірвана з петель", боїться своєї свободи сваволі, то вона іде в "підпілля", як герой "Записок з підпілля". Це "бісівство" першого виду. «Говорю тебе, что нет у человека заботы мучительнее, как найти того, кому бы передать по­скорее тот дар свободы, с которым это несчастное существо рождает­ся. Но овладевает свободой людей лишь тот, кто успокоит их со­весть»[49]. Ці слова Ф.М.Достоєвського стосуються саме людини, що проявляє "бісівство" першого виду, тобто тієї "людині, що зіскочила з петель", яка боїться своєї свободи сваволі.

Її антиподом є та «зірвана з петель» людина, яка не боїться своєї свободи сваволі. У такої людини немає болісної турботи як знайти того, кому передати свою свободу сваволі. Це другий вид "бісівства", що проявляється у вигляді "раскольніковщини" або "нечаєвщини". Обоє ці виду "бісівства" «людини, що зіскочила з петель», можуть бути переборені прилученням до "ґрунту" ("діла"). Людину, залучену до "діла", тобто ту, що бере участь в "соціальному обміні" не мучить турбота ні про те, кому передати свою свободу сваволі, ні про те, на кому виявити свою свободу сваволі. "Ґрунт" дає людині іншу свободу – свободу несваволі, що потрібна їй самій для всебічного прояву й розвитку своєї особистості разом з ншими.

Тут потрібно зазначити, що до висновку проте, що "діло" створює імунітет проти сваволі, у тому числі й кримінальної, приводить не тільки дослідження творчості Ф.М.Достоєвського, але й, зокрема, дослідження педагогічного досвіду А.С.Макаренка. Головним у його методі, як відомо, було залучення вихованців – безпритульників в "діло", тобто в діяльність, що являється участю в "соціальному обміні", зокрема через канал підприємництва. Це стало благодатним "ґрунтом", що дав разючі результати.

У світовому досвіді є й інші факти, що підтверджують зроблений, виходячи із соціопсихологічної концепції сваволі, висновок про те, що участь людини в "соціальному обміні" створює в неї "імунітет" проти сваволі й ілюзій, здатний вигнати "біса" сваволі й ілюзій.

Сааме "ґрунт" ("діло"), до якого прагнув Разуміхін у романі "Злочин і покарання", і є передумовою розвитку людства "історичним, живим шляхом" у нормальне суспільство, в якому зникнуть злочини як прояв сваволі. Ігнорування "ґрунту" ("діла") ставить Лебезятнікова, як і Раскольнікова, на шлях сваволі, тобто соціопатизує їх. До такого висновку приводить розгляд ідеї «грунтівництва» ("почвенничества") Достоєвського відповідно до соціопсихологічної концепції сваволі.

Сучасники Ф.М.Достоєвського незрозуміли цієї його ідеї, мабуть, тому, що йому невдалося перевести ї з рівня творчої інтуїції на рівень свідомого визначення, доступний для розуміння іншими людьми. Очевидно, це нерозуміння породжувало у Достоєвського болісні сумніви в тім, чи є його ідея «грунтівництва» ("почвенничества") реалістичною, чи відповідає вона "закону правди". У долі ідеї «грунтівництва» ("почвенничества") виявилася історично обумовлена обмеженість свідомості, що відстає внаслідок цієї обмеженості від творчої інтуїції. Таке "відставання" відчував і сам Ф.М.Достоєвський. В "Щоденнику письменника" він пише, що «видел истину — не то что изобрел умом, а видел, и живой образ ее наполнил душу... Но как устроить рай — я не знаю»[50]. Ту істину, "живий образ" якої наповнював йому душу, він намагався перевести на рівень свідомого визначення в ідеї «грунтівництва» ("почвенничества"). Завдяки творчій інтуїції, він розумів, що має існувати в цьому світі якийсь "ґрунт", відірваність від якого веде людину до сваволі, що творить зло, а прилучення до якого веде до вигнання "біса" сваволі й порятунку свту. Але що це за "ґрунт", його свідомість ще "зобразити" не могла, у силу своєї історично обумовленої обмеженості.

На нашу думку, на даний час людство вже досить дозріло для того, щоб за допомогою соціопсихологічного методу сучасної науки перевести ідею «грунтівництва» ("почвенничества") Ф.М.Достоєвського з рівня творчої інтуїції на рівень свідомого визначення. Тут ми зробили спробу такого "перекладу" на основі генераційно-регуляційної моделі поведінки, побудованої відповідно до "закону годинника". У результаті ми прийшли до висновку, що "ґрунт", про який говорив Ф.М.Достоєвський, - це, очевидно, не що інше, як "соціальний обмін", що є основою "громадянського суспільства", і зокрема така форма соціального обміну як підприємництво.

Крім того ідея «грунтівництва» ("почвенничества") указує на те, що у Ф.М.Достоєвського соціопсихологічний метод дослідження припускає єдність двох начал:

1) соціальне начало, у якому проявляється відношення людини до "ґрунту", що утворює той або інший феномен волі: несваволя ("ґрунтова" воля) або сваволя ("негрунтова" воля);

2) психічне начало, у якому проявляються думки й почуття, що відображають відношення людини до "ґрунту", утворюючи той або інший феномен свідомості: не ілюзорну ("ґрунтову") ідею або ілюзорну ("негрунтову") ідею.

Залежно від відношення до "ґрунту" ці два начала, поєднуючись, можуть утворювати або комплекс упорядкованих (адекватних законам природи) волі й свідомості, або комплекс невпорядкованих неадекватних законам природи) волі й свідомості, тобто комплекс сваволі й ілюзій. Останній і є тим станом волі й свідомості, що Ф.М.Достоєвський називає "бісівством". Відповідно до "закону годинника" "бісівство" – це такий комплекс волі й свідомості, при якому поведінка людини генерується сваволею, а регулюється ілюзіями. Інакше кажучи, при "бісівстві" "пружиною" поведінки є неузгоджена із законами природи воля (тобто сваволя), а "маятником" – неузгоджена із законами природи свідомість (тобто ілюзії). Цей стан волі й свідомості людини ми тут і називаємо соціопатією особистості. Очевидно, саме таку залежність стану волі й свідомості людини від відношення до "ґрунту" інтуїтивно відчував Ф.М.Достоєвський.

Ідея «грунтівництва» ("почвенничества") Ф.М.Достоєвського залишається актуальною й сьогодні, тому що й сьогодні актуальна проблема людської сваволі, що творить зло. І сьогодні існує "біс" сваволі й ілюзій, від якого потрібно рятувати світ. Розвиток ідеї «грунтівництва» ("почвенничества") за допомогою соціопсихологічного методу на основі "закону годинника" може бути надзвичайно плідним у цьому аспекті.

Художнє дослідження Ф.М.Достоєвським проблеми людської сваволі, а також його ідея «грунтівництва» ("почвенничества") мають важливе значення не тільки для етики й кримінології, але й для розвитку сучасної концепції світопорядку. Творчість Достоєвського збагачує не лише філософію, соціологію, психологію, але й інші науки. До Достоєвського зверталися представники самих різних філософських течій. Досить своєрідно використав у своєму дослідженні його творчість Фрідріх Ніцше, який шукав у Достоєвського "психологічний матеріал" для обґрунтування своєї філософії.

Так, обґрунтовуючи свою ідею про те, що "всі новатори в області духу носять на собі протягом відомого часу печать зневаження", тобто є злочинцями, Ф.Ніцше пише: «Для разрешения намеченного здесь вопроса весьма важно свидетельство Достоевско­го - единственного психолога, кстати сказать, у которого я кое-чему научился. Знакомство с Достоевским принадлежит к числу самых счастливых случайностей в моей жизни... Этот человек глубокого ума и души... пришел к совершенно неожиданному для него взгляду на сибирских каторжников, среди которых он долгое время жил. Все это были тяжкие преступники, для которых уже не было возврата в общество, но которые, по мнению Достоевского, были как бы выруб­лены из самого лучшего, самого крепкого и ценного дерева, какое только может произрастать на русской почве»[51].

Ф.М.Достоєвський дійсно в "Записках з Мертвого дому" виявив, що ті злочинці, яких він бачив в острозі були як би "вирубані із самого міцного й коштовного дерева, яке тільки може виростати на російському ґрунту". Однак, на відміну від Ф.Ніцше, він розумів, що відкритий ним "біс" сваволі – це хворобливе (соціопатизуюче) начало, що проникає в душі людей через відірваність від "ґрунту", а Ф.Ніцше, навпаки, думав, що відкритий Ф.М.Достоєвським у душі людини-злочинця "біс" сваволі – це здорове начало.

Таке розуміння Ф.Ніцше людської сваволі, у тому числі й кримінальної, обумовлене тим, що він, як і Раскольніков, плутає поняття "сваволя" й "нова воля", не будучи здатним відрізнити одне від іншого. Ф.М.Достоєвського від цієї плутанини оберігає ідея Грунтівництва» ("почвенничества"), тому він ніяк не міг стати на точку зору, подібну до тієї, котру викладає герой його роману «злочин і покарання» Раскольніков. Ф.Ніцше, навпаки, виявився на такій точці зору.

Розповідаючи Порфирію Петровичу про ідею своєї наукової статті, Раскольніков говорить: «Я вовсе не настаиваю, чтобы необыкновен­ные люди непременно должны и обязаны были творить всегда всякие бесчинства, как вы говорите... Я просто-запросто намекнул, что «не­обыкновенный» человек имеет право... то есть не официальное право, а сам имеет право разрешить своей совести перешагнуть... через иные препятствия, и единственно в том только случае, если исполнение его идеи (иногда спасительной, может быть, для всего человечества) того требует...»[52]. Тут Раскольніков спеціально підкреслює, що він не наполягає, щоб незвичайні люди неодмінно повинні й зобов'язані були творити завжди всякі беззаконня, він у своїй статті "натякнув", що "незвичайна" людина "сама має право дозволити своїй совісті переступити... через інші перешкоди, і єдино в тім лише випадку, якщо виконання його ідеї...того вимагатиме".

У такий спосіб Раскольніков намагається обґрунтувати ідею про те, що "незвичайна" людина немає "право вбивати кого спаде на думку, зустрічних і поперечних, або красти щодня на базарі", але вона "сама має право дозволити своїй совісті переступити... через інші перешкоди, і єдино в тім лише випадку, якщо виконання її ідеї... того вимагатиме". Отже, Раскольніков розрізняє два види сваволі: безумовну сваволю ("убивати кого спаде на думку, зустрічних і поперечних, або красти щодня на базарі"), властиве "звичайним" ("безідейним") злочинцям; умовну сваволю - "заради ідеї" ("сама має право дозволити своїй совісті переступити... через інші перешкоди, і єдино в тім лише випадку, якщо виконання ідеї того вимагатиме"), властиве "незвичайним" ("ідейним") злочинцям.

Пропонуючи розрізняти "звичайних" й "незвичайних" ("ідейних") злочинців, Раскольніков говорить: «Я развиваю в моей статье, что все... ну, например, хоть законодатели и установи­тели человечества, начиная с древнейших, продолжая Ликургами, Солонами, Магометами, Наполеонами и так далее, все до единого были преступники, уже тем одним, что давая новый закон, тем са­мым нарушали древний, свято чтимый обществом и от отцов пере­шедший, и уж конечно, не останавливались и перед кровью, если только кровь (иногда совсем невинная и доблестно пролитая за древ­ний закон) могла им помочь... Одним словом, я вывожу, что и все... должны, по природе своей, быть непременно преступниками, — бо­лее или менее, разумеется. Иначе трудно им выйти из колеи, а оставаться в колее они, конечно, не могут согласиться, опять-таки по природе своей, а по-моему, так даже и обязаны не соглашаться»[53]. Із цього виявляється, що під "незвичайними" ("ідейними") злочинцями Раскольніков розуміє тих "законодавців й установителів людства", які, "даючи новий закон", "повинні, по природі своїй, бути неодмінно злочинцями".

На нашу думку, соціопсихологічна концепція сваволі дозволяє виявити в міркуваннях Раскольнікова ту фатальну ілюзію, що штовхнула його вчинити злочин "заради ідеї". Ця ілюзія полягає в тім, що Раскольніков не розуміє, що свобода виділених ним "незвичайних" ("ідейних") злочинців проявляється не у вигляді сваволі "заради ідеї", а у вигляді несваволі, тому що ці злочинці, на відміну від "звичайних" ("безідейних"), не відірвані від "ґрунту". У цьому сутність розглянутої Раскольніковим у своїй статті проблеми.

Раскольніков, не будучи під впливом ідеї «грунтівництва» ("почвенничества"), не розумів, що виділені ним "незвичайні" ("ідейні") злочинці насправді спричиняються до вчинення своїх "злочинів" не сваволею "заради ідеї", а «новою волею», що виражає прилучення цих «злочинців» до нового "ґрунту", тобто до нового світопорядку. Отже, Раскольніков сплутав «сваволю» і «нову волю», не розуміючи різниці між ними.

Справа в тому, що "ґрунт" не існує без розвитку, поряд зі старим "ґрунтом" завжди існує новий, що приходить в результаті розвитку йому на зміну. Тому, що існує старий і новий "ґрунт", то, відповідно, існує стара воля у людей, які живуть на старому «грунті» й нова воля у людей, які живуть на новому «грунті». Між людьми старої й нової волі відбувається боротьба розвитку у формі конкуренції. Ця конкурентна боротьба проявляється в тім, що, перш ніж новий "ґрунт" здолає старий, вчинки, що виражають нову волю, неодмінно визнаються злочинами в свідомості людей, що виражають стару волю. Будучи прилучені до нового "ґрунту", прогресивні «законодавці й установителі людства» по суті виражали нову волю, за що визнавалися злочинцями людьми старої волі.

Раскольніков же, указуючи на те, що "незвичайні" ("ідейні") злочинці з'являються "за законом природи", нерозумів того "закону". Це й обумовило його ілюзію щодо того, у якому виді проявляється воля в "незвичайних" ("ідейних") злочинців: у вигляді сваволі чи у вигляді несваволі. У результаті він вбачав сваволю "заради ідеї" там, де насправді була несваволя у формі нової волі. Злочин Раскольнікова виявилося саме проявом кримінальної сваволі "заради ідеї", хоча він тішив себе ілюзією, що поступає як Наполеон, не розуміючи, що Наполеон своїми "злочинами" виражав не кримінальну сваволю "заради ідеї", а несваволю у формі нової волі.

Ф.Ніцше, розглядаючи ту ж проблему, що й Раскольніков, теж не розрізняє у феноменології волі не сваволю й сваволю. Однак, якщо Раскольников розрізняє сваволю безумовну ("безідейну") і сваволю умовну ("ідейну"), то в Ніцше цього розрізнення немає. Ніцше, не зауважуючи своєї ілюзії, новою волею людей типу Наполеона виправдує будь-яку сваволю: він приписує будь-якій сваволі ті достоїнства, які властиві новій волі. Це приводить його до того, що в будь-якому злочинці він вбачав достоїнства людей типу Наполеона (н авідміну від Раскольнікова, який бачив ці достоїнства лише в "незвичайних" злочинців, хоча й не розумів природу цих достоїнств).

Однак "законодавці й установителі людства" не були одержимі ні "сваволею заради ідеї", як думав Раскольніков, ні просто "сваволею", як вважав Ф.Ніцше, тому що вони не були відірвані від "ґрунту". Їхня відмінність від інших людей полягала у тім, що вони були прилучені до нового "ґрунту", а інші люди – до старого. Тому їхня воля проявлялася у вигляді нової волі. Люди зі старою волею визнавали людей з новою волею злочинцями доти, поки не перемагала нова воля, тобто воля, упорядкована новим світопорядком, після чого людей з новою волею визнавали героями. Ілюстрацією цього може бути доля Сократа, що брав участь в "соціальному обміні",створюючи нові ідеї, які уявлялися злочинними для людей, прихильних старим ідеям. Коли нові ідеї Сократа восторжествували, його стали визнавати як героя, всупереч тому, що раніше присудили до смерті як злочинця. Сократ, створюючи для «соціального обміну» нові ідеї, був у такий спосіб прилучений до нового "ґрунту", що породжував у нього нову волю; не будучи ураженим сваволею, він не був і злочинцем. Раскольніков же й Ф.Ніцше помилково бачили в людях типу Сократа одержимих свававолею злочинців. А якщо "незвичайні" люди – суть одержимі сваволею злочинці, то можна тако ж зробити висновок, що одержимі сваволею злочинці – суть "незвичайні" люди. Цей висновок і робить Ніцше, впадаючи в ілюзію.

Не розуміючи, що феноменологія волі людини визначається її відношенням до "ґрунту", Ф.Ніцше, по-своєму інтерпретуючи відкриття Ф.М.Достоєвського, проголошує ідеалом сваволю надлюдини ("білявої бестії"), достоїнства якої насправді властиві новій волі людей типу Наполеона. Відповідно до цього Ніцше визначає "тип злочинця" як "тип сильної людини при несприятливих умовах". "Природнішою стала наша оцінка людей і речей, - стверджує Ніцше у творі "Воля до влади", - ми вважаємо пристрасть за перевагу, ми не визнаємо великим нічого, до чого б не домішувалося й великого злочину; ми сприймаємо всяку велич як постановку себе поза колом моралі"[54].

У романі "Біси" Олексій Кирилов, якого Ф.М.Достоєвський бачить як людину, відірвану від "ґрунту", говорить: «Если бог есть, то вся воля его, и из воли его я не могу. Если нет, то вся воля моя и я обязан заявить своеволие... Неужели никто на всей планете, кончив бога и уверовав в своеволие, не осмелится заявить своеволие, в самом полном пункте?»[55] . У Достоєвського людина, "яка заявляє сваволю", - це людина ненормальна у силу того, що вона відірвана від "ґрунту". Ніцше, навпаки, лише таку людину бачить нормальною. Божественній волі, що проголошується релігією, аби щось протиставити людській сваволі, Ніцше навпаки - протиставляє сваволю людини, здатної стати надлюдиною. Причому способом існування сваволі в ніцшеанської надлюдини є "воля до влади". "Але що таке життя? Моя формула цього поняття говорить: життя – це воля до влади", - пише Ніцше[56].

Це приводить до висновку, що сваволя надлюдини в Ніцше – це "сваволя до влади", або що "воля до влади" ніцшеанської надлюдини проявляється у вигляді сваволі. Називаючи "сваволю до влади" творчістю, Ніцше заявляє: "Єдине щастя, це - творити: беріть участь усі в творчості, і в кожному вчинку своєму намагайтеся мати саме це щастя!"[57]. Тому Ніцше, вважаючи злочинців справжніми творцями, займається їхньою апологією.

У творі "Людське, занадто людське", він пише: "Наш злочин проти злочинців полягає в тому, що ми ставимося до них як до негідників"[58].

Ф.М.Достоєвський, на відміну від Ф.Ніцше, бачив у злочинці не справжнього творця, а людину, уражену "бісом" сваволі в силу її відірваності від "ґрунту"; порятунок світу не в "сваволі до влади" надлюдини, а у вигнанні "біса" сваволі. Це бачення обумовлювалося саме його ідеєю «грунтівництва» ("почвенничества"). Реалістичне зображення долі Раскольнікова в "Злочині й покаранні" і героїв роману "Біси" показує, що "сваволя до влади" надлюдини являє собою загрозу для людства.

Філософія "сваволі до влади" надлюдини, створена Ніцше, - це та філософія, у якій страждає відкрита Достоєвським "людина з підпілля", тобто людина, "позбавлена ґрунту". Ніцше, усвідомлено чи не усвідомлено, присвятив свою творчість створенню філософської опори для відкритої Достоєвським "людини з підпілля". Очевидно, це помітив А.М.Горький, що заявляв: "Весь Ф.Ніцше для мене в "Записках з підпілля""[59].

Але тому що на час відкриття Ф.М.Достоєвським "людини з підпілля" у нього ще не було «під руками» створеної Ф.Ніцше філософії, то ця «підпільна» людина шукала філософську опору для своєї сваволі (і індивідуалізму) в ідеях А.Шопенгауера й М.Штирнера. Достоєвський, будучи, очевидно, знайомий з ідеями цих філософів, не міг не розуміти цього.

Чим же підходить філософія А.Шопенгауера "людині з підпілля", тобто людині, ураженій "бісом" сваволі в результат її "відчуженості від ґрунту"? Шопенгауер, "повставши" проти філософії Гегеля, поставив на місце гегелівської «Розумної Ідеї» так звану «Нерозумну Волю». У цьому відмінність шопенгауерівского волюнтаризму від гегелівського ідеалізму, що дозволяє краще зрозуміти і те й інше. "Під річчю в собі, або внутрішньою сутністю свту, я маю на увазі те, що ближче всього нам знайоме - волю... Таким чином, незрівнянно краще називати сутність світу волею, чим Брамою, світовою душею чи ще як-небудь інакше"[60].

У чому ж сутність шопенгауерівского волюнтаризму й у чому він проявляється? Покладена Шопенгауером в основу сущого Нерозумна Воля проявляється як "воля до життя". "Вихідною точкою варто брати те, - пише він, - що більше необґрунтоване, але в той же час безсумнівне,-те, що по буттю своєму вірогідно, хоча й не з'ясовно. А це і є воля до життя"[61]. Таким чином, суще має у своїй основі Нерозумну Волюдо Життя. При ближчому розгляді виявляється, що ця Нерозумна Воля до Життя проявляється у вигляді сваволі. Шопенгауер не допускав, що "воля до життя" може проявлятися у вигляді несваволі, тому що він не розумів, що феноменологія волі визначається двома способами відношенням людини до "ґрунту": 1) прилученністю до нього, що формує у людини волю у формі несваволі і 2) відірваністю від нього, що формує у людини волю у формі сваволі.

Поиск по сайту: