КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ДОКТРИНА УКРАЇНИ

(проблеми розвитку)

В культурно-правовій концепції забезпечення соціального порядку поряд з антикримінальною роллю культури важливу роль відіграє кримінальне право. В зв’язку з цим слід розвивати кримінально-правову доктрину, яка б допомогла точніше визначити і ефективніше реалізувати можливості кримінального права у протидії злочинності.

Як свідчить людський досвід, найбільш небезпечні і шкідливі для людей є свавілля й ілюзії, які, зароджуючись у «надрах» самої людини, являють собою «зародок» усякого зла.

Однією із найшкідливіших правових ілюзій є досить поширене уявлення, начебто закон, вступивши в силу, здатен діяти сам по собі. З цього робиться помилковий висновок: якщо закон не діє або діє не так як він мав би діяти, то цей закон поганий. Викликані цією ілюзією очікування не виправдовуються і тому усі зусилля спрямовуються на те, щоб прийняти новий закон, який би сам по собі “запрацював” і вирішив усі проблеми.

Не заперечуючи того факту, що законодавство може бути як хорошим, так і поганим, слід, на нашу думку, позбавлятися ілюзії, що ефективність законодавства залежить лише від нього самого. В зв’язку з цим сьогодні існує нагальна потреба в новій концепції ефективності законодавства, в тому числі кримінального.

Очевидно, ця концепція повинна ґрунтуватися на ідеї інструментальної функції закону. Закон – це не більш, ніж інструмент (хороший або поганий) у руках тих людей, що його застосовують (або повинні застосовувати). Відповідно до цієї концепції можна зробити наступні висновки:

1. Закон працює лише тоді, коли його застосовують люди.

2. Закон працює лише так, як його застосовують люди.

Для того, щоб застосовувати закон, люди повинні мати волю і свідомість. Від того, які ці воля і свідомість залежить як люди будуть застосовувати закон, тобто як цей закон буде «працювати».

Стан волі і свідомості людей, що застосовують кримінальне законодавство, визначається їх правовою культурою, під якою, на нашу думку, слід розуміти міру узгодженості волі і свідомості людини з законами соціальної природи, у т.ч. і законами природного права.

Якщо виходити з цього, то можна прийти до наступних висновків:

1. Те, як працює закон, у т.ч. і Кримінальний кодекс, залежить від правової культури громадян, що його застосовують, тобто від культури його застосування.

2. Культура застосування Кримінального кодексу залежить від міри погодженості волі і свідомості людей, що його застосовують, із законами соціальної природи.

3. Виходячи з «інструментальної» концепції закону, у т.ч. і Кримінального кодексу, культура застосування Кримінального кодексу є основним чинником його ефективності, а властивості самого КК – додатковим.

Тому цілком обґрунтованою є формула: «Культура – мати порядку!», а закон – це лише інструмент, що має використовуватися людьми відповідно до їхньої соціальної культури для забезпечення соціального порядку.

Формою існування правової культури людей, що застосовують Кримінальний кодекс, є правова доктрина, однією з різновидів якої є кримінально-правова доктрина, що має розроблятися кримінально-правовою наукою з допомогою теорії як способу всякого пізнання. Проте сьогодні у вітчизняній юридичній науці панує презирливе, навіть войовниче ставлення ставлення до теорії, яке перетворює цю науку у коментарій до законодавства і практики його застосування. Псевдовчені, які через нездатність до теорії нагадують «вершників без голови», намагаються компенсувати цю нездатність тим, що всіляко принижують роль теорії в науці. Саме вони є провідниками того помилкового принципу, що юридична наука має шукати критерій істини в юридичній практиці, а не в пізнанні законів соціальної природи, зокрема законів природного права, яке не можливе без теорії. Бо теорія – це єдиний спосіб відкриття законів природи. Коли люди безсилі протидіяти якомусь злу (соціальним негараздам, біологічним патологіям, фізичним стихіям), то це через брак адекватної теорії. Усе, що сьогодні є практикою колись було теорією.

Українську юридичну науку пригнічує нав’язана псевдонауковцями (войовничими антитеоретиками) точка зору, що відповідь на проблеми юриспруденції слід шукати в юридичній практиці, а не в дослідженні природних законів, на яких засновується право, як це, до речі робили Цицерон, Г.Гроцій, Дж.Локк, Ш.Монтеск’є, Ч.Беккаріа та інші юристи-теоретики, яких дехто називав «кабінетними вченими». Саме на їхніх теоретичних ідеях засновується сучасне кримінальне право у світі.

Для подальшого прогресу кримінального права в Україні сьогодні найбільше не вистачає теорії, яка б розвивала їхні ідеї у нових умовах суспільного життя людей. А в цей же час вітчизняна юридична наука займається «ходінням по замкненому колу», бо не розвиває теорію, здатну розірвати це коло: вона обмежується коментуванням юридичної практики і «вдосконаленням» законодавства, сприяючи таким чином легалізації недосконалостей цієї практики. Науковці, які стають войовничими антитеоретиками, при цьому, випрадовуються тим, що начебто «практизація» науки, приносить користі більше, ніж заняття теорією. Приклад наведених вище справжніх вчених переконливо свідчить, що такий підхід є драматичною помилкою, яка наносить шкоду як теорії, так і практиці. Зневажливе ставлення до теорії – це критерій наукового безкультур’я людини або відсутності наукових здібностей, що є проявом «комплексу наукової неповноцінності», хоч при цьому людина може мати видатний талант до того чи іншого практичного ремесла.

Однак, слід мати на увазі, що теорія може продукувати як істинні, так і помилкові доктрини, це і створює драматизм у науці. Наука і практика не можуть прогресувати без істинних доктрин, бо прогрес науки і практики – це результат поборювання істинними доктринами, що стають основою істинних практик, тих доктрин і заснованих на них практик, які є помилковими.

Якщо в суспільстві знецінюється теорія, то це приводить до того, що до когорти вчених зараховуються псевдовченні, які продукують не нові наукові ідеї, як продукти теоретичного дослідження, а «пусті» тексти. В той час як справжніми є вчені, що продукують не тексти, а наукові ідеї. У справжнього вченого тексти наукових праць – це лише форма, в яку він вкладає свої наукові ідеї. Він не пише текстів без ідей, як це робить псевдовчений. За цією ознакою їх і слід розрізняти.

Із знеціненням теорії пов’язане також знецінення наукового таланту і здібностей. Складається стан, за якого талант і здібності, як необхідні умови для справжної наукової творчості стають непотребом, бо не потрібні наукові ідеї, які створються завдяки таланту і здібностям. Серед псевдовчених навіть згадувати про талант і здібності вважається порушенням правил «хорошого тону».

Застосування закону, у тому числі Кримінального кодексу, неможливо без наявності правової доктрини в голові тих, хто його застосовує. Людина, що береться застосовувати який-небудь закон без правової доктрини, нагадує «вершника без голови».

Формою існування правової культури людей, що застосовують Кримінальний кодекс, є правова доктрина, однією з різновидів якої є кримінально-правова доктрина, що має розроблятися кримінально-правовою наукою з допомогою теорії як способу всякого пізнання.

Доктрина – це свого роду інструкція, без слідування якій, наприклад, користувач не може ефективно використовувати той або інший засіб (прилад, інструмент, препарати і т.п.). Іншими словами, як показує досвід людської діяльності, для того, щоб чим-небудь користуватися, людині потрібно чимось керуватися. У застосуванні закону роль керівного начала виконує те, що називається доктриною. Чим краще юрист (суддя, прокурор, адвокат і т.п.) володіє доктриною, яка відкриває йому закони природного права, – тим краще він вирішує практичні проблеми, зокрема пов’язані з застосуванням законодавства. Наприклад, для того щоб правильно застосувати законодавство про кримінальну відповідальність потрібне доктринальне тлумачення понять «життя», «здоров’я», «власність», «свобода», «безпека», «необхідна оборона», «справедливість», «незаконність», «порядок», «злочин», «підстава кримінальної відповідальності», «осудність», «вина», «причинно-наслідковий зв’язок», «мета покарання» тощо.

Правову доктрину, на нашу думку, можна визначити як уявлення про природу права, яким людина має керуватися, створюючи законодавчий акт або застосовуючи його. Спеціальним видом правової доктрини є кримінально-правова доктрина.

Зразком кримінально-правової доктрини може служити кримінально-правова доктрина, сформульована Чезаре Беккаріа, що і сьогодні продовжує бути доктринальною основою кримінального законодавства і практики його застосування в прогресивних правових системах країн світу.

При ближчому розгляді стає очевидним, що в основі кримінально-правової доктрини Чезаре Беккаріа знаходиться уявлення про природність права, виражене у виді ідеї природного права.

У зв'язку з необхідністю розробки сучасної кримінально-правової доктрини України актуалізуються проблеми, що стояли перед Чезаре Беккаріа, і особливо питання, що, на нашу думку, можна сформулювати як «основне питання правознавства». Це питання полягає в наступному: «Право – це витвір Природи чи людей? А якщо того й іншого, то яка роль Природи і яка роль людей в утворенні права?».

Як показують наші дослідження, «основне питання правознавства» може вирішуватися в сучасних умовах, виходячи з так званого принципу соціального натуралізму (тобто принципу, згідно з яким вознається природність соціального) [90].

Відповідно до цього принципу, Природа є вищим законодавцем для всього сущого, у тому числі і для соціальних явищ. Виходячи з принципу соціального натуралізму, право – це явище (феномен), природне по змісту і соціальне за формою.

Вирішення «основного питання правознавства» відповідно до принципу соціального натуралізму дозволяє визначити право в такий спосіб: право - це заснований на законах природи соціальний інститут впливу на поведінку людей, що виник у суспільстві для протидії проявам людської сваволі, що і визнаються правопорушеннями.

Звідси «золоте правило» юриспруденції: не чини свавільно, тобто всупереч законам соціальної природи, і тоді твій вчинок не буде правопорушенням, у т.ч. і злочином.

На цьому, на нашу думку, повинна ґрунтуватися і доктрина права взагалі, і кримінально-правова доктрина.

Відповідно до такої доктрини створення, а потім і удосконалювання будь-якого кримінального кодексу повинне полягати в тім, щоб природні закони, на яких ґрунтується кримінальне право, як можна повніше втілити в соціальну форму, тобто надати їм форму кримінального законодавства. Застосування кримінального законодавства відповідно до цієї кримінально-правової доктрини полягає в тому, щоб, пізнавши природне начало кримінально-правової норми, закріплене у КК, забезпечити його реалізацію в кримінальній юстиції.

На нашу думку, керуючись такою доктриною, людина, що застосовує кримінально-правову норму не буде застосовувати її під впливом свавілля й ілюзій і в такий спосіб удасться уникнути дуже розповсюдженого останнім часом зловживання правом, у т.ч. і зловживання кримінальним кодексом, а також різних помилок у правозастосовчій діяльності.

Очевидно, що викладене вище стосується лише основи кримінально-правової доктрини. У розвиток цієї доктрини мають бути ще виведені з цієї основи уявлення, якими слід керуватися при вирішенні окремих питань кримінального права. Ці уявлення можуть бути, зокрема, сформульовані у виді певних принципів кримінального права, які, на нашу думку, доцільно було б закріпити в тексті Кримінального кодексу України. Однак, кримінально-правова доктрина не може зводитися лише до принципів кримінального права. Вона повинна містити в собі й інші уявлення в сфері кримінального права, що випливають із принципу соціального натуралізму.

Відповідно до цього принципу є достатньо підстав для припущення, що першою нормою права, яку винайшло людство була норма, яка охороняла безпеку людини, тобто саме норма кримінального права. І ймовірніше всього ця зародкова норма була такою, що охоплювала собою усі посягання на безпеку людини. Інакше кажучи, вона була не диференційованою, типу: “не завдавай будь-якої шкоди іншому, бо за це будеш покараний!”.

Сьогодні ця фундаментальна норма права, яка стоїть на сторожі безпеки людини, знаходиться в кримінальних кодексах. Звідси випливає, на наш погляд, роль самих кримінальних кодексів для нормального існування суспільства. Кримінальний кодекс є основою правопорядку в будь-якому суспільстві, як сфери соціального порядку. Без нього ні Коституція, ні будь-які інші законодавчі акти не можуть забезпечити правопорядок. Не випадково, наприклад, законодавці Іспанії охарактеризували свій Кримінальний кодекс як «Негативну Конституцію». У «Вступній статті до Кримінального кодексу Іспанії Органічного закону №10 «Про Кримінальний кодекс» від 23 листопада 1995 року» зазначається: «…Враховуючи те особливе місце, що його займає Кримінальний кодекс в системі регулювання правовідносин, його не без підстав можна назвати «Негативною Конституцією» [91].

Злочин може вчинятися всюди, де може проявлятися воля і свідомість людини. Тому можна сказати так: «В житті завжди є місце для злочину!». Це зумовлює також унікальність Кримінального кодексу – він є законодавчим актом, який на відміну від інших найповніше відображає в собі стан соціальної культури людей «мовою» права. «Читаючи» Кримінальний кодекс за певною методикою, тобто розшифровуючи його зміст з допомогою правильно підібраного методологічного «ключа», можна отримати уявлення про стан усіх сфер суспільного життя людей: ідеологію, економіку, політику, мораль, науку, техніку, медицину, педагогіку, мову, мистецтво, релігію, народні звичаї, стан навколишнього середовища тощо. Інформацію про усе це у «закодованому» вигляді несе у собі Кримінальний кодекс будь-якої країни.

Варто звернути увагу на й те, що видатний юрист Шарль Монтеск’є (1689-1755 р.р.) вважав свободу і безпеку громадян залежними від кримінальних законів і тому ці закони є таким предметом, яким рід людський має перейматися більше всього на світі[92].

Очевидно, кримінальне право слід визнати найважливішою галуззю права, бо воно є засобом забезпечення найвищого соціального блага – соціального порядку, сприятливого для безпеки людини, і зокрема, безпечного її життя.

Той, хто має безпеку – має можливість мати усе інше, а той, хто не має безпеки втрачає можливість мати будь-що. Наприклад, хіба можуть діяти цивільно-правові договори там, де панує кримінальний спосіб надбання майна? Будь-які правові договори чи конституційні норми стають неможливими, якщо поширення набуває злочинне свавілля.

Тому таким важливим є розвиток науки кримінального права, що сприяє утвердженню безпеки людини, її прав і свобод, тобто тієї основи, за якої може нормально функціювати усе інше законодавство: конституційне, цивільне, адміністративне тощо.

У той же час, є підстави вважати, що сучасна вітчизняна наука кримінального права гостро потребує нового методологічного інструментарія, з допомогою якого можна було б більш ефективно відповідати на нові виклики часу, котрі постають перед цією наукою.

На нашу думку, досить продуктивним може бути використання у науці кримінального права зазначеного принципу соціального натуралізму, згідно з яким злочин має розглядатися як феномен соціальної реальності, що суперечить законам природи, тобто, є протиприродним, а норми кримінального права є соціальною формою законів природи. Вважаємо, що сучасну кримінально-правову доктрину слід розробляти на основі принципу соціального натуралізму. Відповідно до принципу соціального натуралізму злочин – це протиприродне і тому небезпечне, передбачене кримінальним законом діяння особи, що є проявом її комплексу сваволі і ілюзій. Іншими словами, відповідно до принципу соціального натуралізму, злочин – це явище реальне, але протиприродне, як і, наприклад, хвороба.

При цьому під комплексом сваволі і ілюзій, розуміється утворення, в якому воля, будучи неузгодженою із законами природи, знаходиться у стані сваволі, а свідомість, будучи неузгодженою із законами природи, знаходиться у стані ілюзій[93].

Якщо виходити з того, що злочин - це протиприродне, передбачене кримінальним законом небезпечне діяння, котре є проявом комплексу сваволі й ілюзій особи, то з цього випливає наступне. Об`єктом будь-якого злочину слід визнати безпеку, тобто захищеність можливості людей жити за законами природи від посягань, які є проявами комплексу сваволі й ілюзій. Оскільки злочин завжди є небезпечним діянням, то цілком логічним являється припущення, що об`єктом, на який посягає будь-який злочин, завжди є безпека.

Отже, виходячи з цього можна сказати, що загальним об’єктом злочину – є “загальна” безпека, родовим – “родова” безпека, а безпосереднім – “безпосередня” безпека нормального існування людини в суспільстві. Саме діяння, яке є проявом комплексу сваволі і ілюзій, спричиняє наслідки у вигляді шкоди тому чи іншому виду безпеки існування людей у суспільстві.

Для певних складів злочинів, в т. ч. і злочинів проти особи, обов’язковою ознакою є наявність причинно-наслідкового зв’язку між небезпечним діянням суб’єкта злочину, що є проявом його комплексу сваволі і ілюзій, і наслідками у вигляді шкоди, яка завдається безпеці, зокрема, безпеці особи.

Шкода, що завдається злочином особі, наприклад, є, безумовно, соціальним феноменом, а не лише фізичним чи біологічним, тобто, вона завдається соціальній природі людини.

Відповідно до розуміння злочину з позиції соціального натуралізму не лише злочинні наслідки, а й причина, що породила ці наслідки, є феноменами соціальної природи, тобто, вони є не лише фізичними чи біологічними факторами, а й соціальними. Такою причиною у складі злочину являється діяння, що є проявом комплексу сваволі і ілюзій злочинця, тобто, не просто рух тіла людини, а такий рух, який є проявом її криміногенної волі і свідомості.

На нашу думку, сам по собі прояв криміногенної волі і свідомості особи (тобто комплексу сваволі і ілюзій цієї особи) у вигляді небезпечного діяння, що спричинило злочинні наслідки, є не що інше, як вина. Якщо виходити з такого розуміння вини в кримінальному праві, то слід визнати неправильним визначення вини в ч.1 ст.23 КК України як “психічного ставлення особи” до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків.

Вина – це не психічне ставлення особи до своєї дії чи бездіяльності та її наслідків, бо вона є проявом волі і свідомості особи у вигляді цієї дії чи бездіяльності, що спричиняє злочинні наслідки. Умисел і необережність – це форми прояву комплексу сваволі і ілюзій у вигляді небезпечного діяння особи, яке спричиняє певні наслідки.

Якщо злочин – це протиприродне, передбачене кримінальним законом небезпечне діяння особи, в якому проявляється її комплекс сваволі і ілюзій, то вину можна визначити як прояв комплексу сваволі і ілюзій особи у виді протиприродного, передбаченого кримінальним законом небезпечного діяння.

З цього можна зробити висновок, що кримінально-правове значення має не причинно-наслідковий зв’язок між рухом тіла злочинця і його наслідками, а зв’язок між діянням, що є проявом волі і свідомості особи і злочинними наслідками, спричиненими цим діянням. Інакше мав місце не злочин, а фізичний чи біологічний процес, навіть якщо дія чи бездіяльність однієї особи спричинили настання смерті іншої особи.

Таким чином, використання принципу соціального натуралізму в науці кримінального права, приводить, зокрема, до необхідності розробки концепції так званої “винної причинності” в кримінальному праві. Згідно з цією концепцією, причинно-наслідковий зв’язок у складі злочинів, у тому числі і злочинів проти особи, слід розуміти не як зв’язок між дією (чи бездіяльністю) особи і її наслідками, а як зв’язок, між діянням, в якому проявилася криміногенна воля і свідомість особи, тобто, винним діянням, і злочинними наслідками, ним спричиненими.

Практичне значення концепції “винної причинності” полягає, зокрема, в тому, що вона допомагає розмежувати вбивство від доведення до самогубства за тією ознакою, що при вбивстві злочинець проявляє свою волю і свідомість у вигляді діяння, яке спричиняє настання смерті потерпілого, а при доведенні до самогубства злочинець проявляє свою волю і свідомість у вигляді діяння, яке спричиняє не смерть потерпілого, а такий стан, коли потерпілий вчиняє самогубство. Тому у першому випадку особа винна у вбивстві, а в другому – у доведенні до самогубства.

Відповідно до концепції “винної причинності” суб’єкт злочину, передбаченого ст.135 КК України (“Залишення в небезпеці”), спричиняє своїм діянням наслідок у вигляді “стану, який полягає в неотриманні допомоги”. І тому неправильною є редакція диспозиції ч.3 ст.135 КК “діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили смерть особи або інші тяжкі наслідки”. Причиною смерті в цьому випадку слід вважати не діяння особи, а стан, який полягає в неотриманні допомоги.

Отже, у складі злочину, передбаченого ч.3 ст.135 КК, є два причинних зв’язки:

1) “умисний” причинний зв’язок між діянням суб’єкта злочину і настанням стану неотримання допомоги; і

2) “необережний” причинний зв’язок між станом неотримання допомоги і настанням смерті потерпілого чи інших тяжких наслідків.

Таким чином, з концепції “винної причинності” випливає наступне правило: якщо в складі злочину має місце так звана “подвійна вина”, то в цьому складі має бути і так званий “подвійний причинно-наслідковий зв’язок”.

Відповідно до концепції “винної причинності” при вчиненні злочину проти особи у співучасті причинно-наслідковий зв’язок полягає у тому, що злочинні наслідки, передбачені в диспозиції норми Особливої частини КК знаходяться у зв’язку з діянням лише виконавця (виконавців). Наслідком же діянь інших співучасників (організатора, підбурювача, пособника) є лише настання стану готовності у виконавця вчинити діяння, передбачене в Особливій частині КК (наприклад, вбивство). Причинно-наслідковий зв’язок між діяннями співучасників і саме цим наслідком має значення для кваліфікації діянь співучасників. Отже, вчинення злочину у співучасті передбачає два причинно-наслідкових зв’язки:

1) між діяннями організатора, підбурювача, пособника і настанням стану готовності вчинити певний злочин у виконавця (виконавців);

2) між діянням виконавця (виконавців) і настанням злочинних наслідків, передбачених кримінально-правовою нормою Особливої частини КК.

Таких, зокрема, можна дійти висновків, виходячи з концепції “винної причинності”, розробленої з допомогою принципу соціального натуралізму.

Крім того, з кримінально-правової доктрини, заснованої на принципі соціального натуралізму випливає наступне уявлення про покарання. Покарання – це передбачений кримінальним законодавством засіб впливу на волю і свідомість злочинця, що має властивість утримувати як самого цього злочинця, так і інших людей, які мають комплекс сваволі й ілюзій від прояву цього комплексу у виді злочину.

Звідси можна зробити висновок, що покарання не має властивості усувати сваволю, що виявляється у злочині, а має властивість лише утримувати людину від прояву цієї сваволі у виді злочину. Не більше і не менше. Спроби використовувати покарання для досягнення інших цілей є проявом правового волюнтаризму й утопізму.

Інші цілі, зокрема, усунення сваволі, що виявляється у виді злочинів, можна досягти вже не за допомогою покарання, а за допомогою соціальної культури людей. Як показують дослідження, існує наступна закономірність: чим вище соціальна культура людей, тим ефективніше покарання. А підвищення ефективності покарання сприяє, у свою чергу, його зм'якшенню в суспільстві з високою соціальною культурою.

Виходячи з викладеного, можна, на нашу думку, сформулювати культурно-правову концепцію протидії злочинності [94], відповідно до якої, злочинності слід протидіяти за формулою: «культура + закон». З цієї концепції випливає наступний висновок: культура людей визначає їхнє життя, яка культура - таке і життя. Соціальна культура громадян вище будь-яких конституцій, кодексів, законодавчих актів. Від неї залежить як вони будуть використовуватися для забезпечення правопорядку в суспільстві.

Перефразовуючи відомий афоризм Ч.Беккаріа про те, що «краще запобігати злочину, ніж потім за нього карати», культурно-правову концепцію протидії злочинності можна сформулювати наступним чином: «краще за допомогою культури усунути сваволю людини, ніж карати за прояв цієї сваволі у виді злочину».

Згідно з концепцією “культура+закон” в суспільстві має розвиватися так звана “ антикриміногенна культура ”, що є основою безпеки людей в суспільстві. У свою чергу, безпека являється необхідною передумовою суспільного прогресу. Не випадково, очевидно, останнім часом політичні партії ряду країн все частіше на чільне місце в забезпеченні нормальних умов суспільного життя виносять протидію злочинності.

В Україні сьогодні має місце кримінальна експлуатація людини людиною: „клас” злочинців жорстоко визискує „клас” чесних людей. Теперішня ситуація в нашому суспільстві свідчить про драматичну помилку К. Маркса щодо соціальної експлуатації і класової боротьби: насправді експлуататорським класом є не буржуазія, а різноманітні злочинці – мафіозі, псевдопідприємці, корумповані політики і посадовці, шахраї різного роду та інший нечистий на руку люд, що живе за рахунок своїх ближніх. І класова боротьба сьогодні – це боротьба між „класом” злочинців і „класом” незлочинців. Доля народу України залежить від результату цієї „класової” боротьби. І найбільше зробить для України той, зокрема, та політична сила, яка допоможе „класу” чесних людей перемогти тих, хто їх пригнічує і нещадно експлуатує – „клас” злочинців. Без цього будь-які реформи, будь-які вибори до представницьких органів державної влади будуть „криміналізуватися”, тобто обертатися на користь „класу” злочинців.

На нашу думку, без розвитку антикриміногенної культури ніякі політичні сили нездатні забезпечити прогресивний поступ українського суспільства, бо існуюча в Україні сьогодні злочинність є такою, що криміналізує усі клітини суспільного життя, в т. ч. політику, економіку, судочинство, і тому вона зводить нанівець будь-які реформи. Така злочинність є злочинністю кризового типу і вона вводить суспільство у стан криміналізму, формулою якого є наступне: “кожен змушений вибирати одне з двох - або бути злочинцем, або бути потерпілим від злочинців, третього не дано”. Цей стан криміналізму виникає тоді, коли громадяни отримують свободу, не маючи належної соціальної (політичної, економічної, правової тощо) культури. Свобода без культури - це свобода сваволі і ілюзій. Вона проявляється у вигляді волюнтаризму, утопізму, містицизму, екстремізму, аморальності, злочинності та інших видах соціальної патології. В суспільстві, в якому декультуризовані громадяни, влада (в т. ч. законодавча, виконавча, судова) не може не бути криміналізованою. Це – закон, підтверджений історичним досвідом. Вражаючи законодавчу, виконавчу, судову владу, злочинність в Україні, що за статистикою менша від, наприклад, злочинності у ФРН приблизно у 7 разів, є такою, що гальмує соціальний прогрес в Україні, на відміну від ФРН. Тому, очевидно, злочинність в Україні сьогодні є політичною проблемою №1, розв’язувати яку слід відповідно до концепції “культура+закон”. Ця концепція дозволяє по-новому тлумачити формулу протидії злочинності, виражену у вигляді метафори «щита і меча». Під «щитом» маємо розуміти «культуру», а під «мечем» - передбачену законом кару.

Крім того, в умовах декультуризації громадян, тобто, ураженості їх комплексом сваволі і ілюзій, надзвичайного поширення набувають криміногенні катастрофи. Як криміногенні катастрофи мають, на нашу думку, розглядатися будь-які катастрофи, що виникають з вини людей, починаючи з аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році й закінчуючи автомобільними аваріями. В сучасних умовах так звані “техногенні катастрофи”, “екологічні лиха”, “нещасні випадки” відбуваються, як правило, з вини людей, отже, усіх їх, крім стихійних лих, слід визначати саме як криміногенні катастрофи.

Культурно-правова концепція повинна, на наш погляд, стати важливою частиною нової кримінально-правової доктрини України. Вона може допомогти в усуненні кримінально-правового волюнтаризму й утопізму як у законотворчості, так і в правозастосуванні, а також у протидії злочинності.

Виходячи з викладеного, можна дійти також наступних висновків: 1) кримінальна юстиція в країні є такою, якою є кримінально-правова доктрина; 2) інтеграція української кримінальної юстиції в європейську кримінальну юстицію залежить від ступеня «європеїзації» кримінально-правової доктрини України, а не тільки кримінального законодавства.

Отже, для розвитку сучасної кримінально-правової доктрини слід використовувати принцип соціального натуралізму, який дає можливість по-новому розглядати роль кримінального законодавства і роль правової культури в механізмі протидії злочинності і забезпеченні соціального порядку.

Для вітчизняної кримінально-правової доктрини важливе значення може мати також розвиток з допомогою принципу соціального натуралізму вчення про склад злочину [95].