ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ( нове тлумачення формули «щит і меч»)

Людині для нормального життя в суспільстві і благополуччя потрібна безпека. З нашої точки зору, безпека людини у суспільстві — це стан захищеності усього то­го, що є необхідним для її нормального, тобто узгодженого із законами соціальної природи, життя, від будь-якої сваволі з боку інших людей. Найбільшу небезпеку для людей становить такий прояв сваволі, як злочинність.

Усюди, де є людська воля, існує також можливість того, що ця воля, на­бравши форми сваволі, проявиться у вигляді злочину. Будь-що, підвладне волі людини, підвладне також і сваволі злочинця. Причому з розвитком суспільства межі такої підвладності розширюються.

Отже, небезпека тієї шкоди, яку можуть завдати злочинці іншим людям, необмежена нічим, крім можливостей людської волі впливати на фізи­чні та біологічні фактори, від яких залежить нормальне життя людей. На що в навколишньому світі може впливати воля людини взагалі, на те ж саме може впливати і воля злочинця, що має форму сваволі. Інакше кажучи, можливості злочинності, як і можливості людської волі, такі ж вічні й безмеж­ні. А якщо це так, то такою ж вічною і безмежною є загроза безпеці людини з боку інших людей, що мають волю, здатну набувати форми сваволі.

Як це не парадоксально, але добро і зло мають спільний корінь — це во­ля людини. Зло, в тому числі злочинність, не можна викоренити, не позбавивши людей волі, що є також коренем і добра. Тому можна сказати наступне: так само як у житті завжди є місце для добра, у житті завжди є місце для зла, в тому числі для злочинів.

У суспільному житті джерелом небезпеки для людини є воля іншої людини, від якої залежить небезпечна дія фізичних і біологічних факторів. Знаходячись у злочинців в стані сваволі, ця воля так керує фізичними, біологічними чи соціальними факторами, що вони завдають шкоди іншим людям. Таким чином, будучи формою волі, сваволя є коренем будь-якої небезпеки для людини у суспільстві. Із розвитком цивілізації можливості людської волі розширюються, а це означає, що розширюються можливості як для добра, так і для зла. Очевидно, існує закономірність: розширення свободи волі людей є однією і тією ж підставою для зростання в суспільстві як злочинності, так і доброчинності. Якою мірою з розвитком цивілізації розширюється свобода волі людей, такою ж мірою розширюються можливості для вчинення добрих вчинків (доброчинів) і злочинів. З цього випливає наступне: якою мірою підвищується в суспільстві злочинна активність, такою ж мірою підвищується і доброчинна активність. Це є норма розвитку суспільства. З цього випливає, що розвиток цивілізації збільшує можливості не лише для вчинення злочинних діянь, а й такою ж мірою збільшує можливості для вчинення протилежних їм доброчинних діянь. Тому суспільний прогрес не можна “звинувачувати” в зростанні лише злочинності, бо він так само спричиняє зростання доброчинності у світі. Як правило, злочинна активність вимірюється з допомогою такого показника як число зареєстрованих злочинів, вчинених на певній території за певний час. Доброчинну ж активність так вимірювати не прийнято. Можливо найповніше доброчинна активність проявляється у вироблені внутрішнього валового продукту (ВВП), який вимірюється у грошових одиницях (наприклад, у доларах). Виходячи з цього, тенденції злочинності найкраще можна визначити коефіцієнтом, який відображає співвідношення числа зареєстрованих злочинів до ВВП в даному суспільстві за наступною формулою: К = Число злочинів / ВВП. Цей коефіцієнт допоможе визначити чи діє в даному суспільстві норма, згідно з якою злочинна активність має врівноважуватись доброчинною активністю. Зазначена кримінологічна норма порушується, якщо суспільство опиняється в кризовому стані: тоді злочинна активність перевищує доброчинну.

На нашу думку, застосування принципу соціального натуралізму в кримінології приводить до так званої “класової теорії”. Згідно цієї теорії людське суспільство природним чином поділяється на два основних класи – клас злочинців і клас незлочинців (доброчинців). Ці два класи завжди були, є і будуть в будь-якому суспільстві. Людство приречене на вічну «класову боротьбу» між злочинцями і не злочинцями (доброчинцями). Злочинці – найнебезпечніші вороги суспільства. Суспільство прогресує настільки, наскільки у «класовій боротьбі» незлочинці (доброчинці) переважають злочинців, які, навпаки, є провідниками регресу у суспільстві.

Людство приречене вічним і безмежним можливостям злої волі (сваволі) протиставляти добру волю, тобто волю, узгоджену із законами природи. Іншого способу досягнення безпеки не існує. Не можна забезпечити безпе­ку людей від злочинності ніякими заходами і засобами, якщо не відбувати­меться у суспільстві розширення кола осіб, що мають добру волю за раху­нок звуження кола осіб, що мають злу волю (сваволю).

Отже, для забезпечення безпеки людство має пізнавати закони, за якими воля набирає форми сваволі та звільняється від неї. Цим зумовлюється, зокрема, значення кримінології як науки, що досліджує феномен сваволі, котра проявляється у вигляді злочинів.

Якщо виходити з того, що діяння, котрі загрожують національній безпеці, як правило, мають форму злочинів, то можна дійти висновку, що най­важливішою складовою системи національної безпеки є так звана криміно­логічна безпека.

Наукова розробка концепції кримінологічної безпеки суспільства була започаткована в Україні 1993 року. Основні її положення вперше представлені автором у доповіді «Злочинність як політична проблема для України і Європи» на міжнародному симпозіумі «Боротьба із злочинністю — завдан­ня загальноєвропейського характеру», що відбувся у Будапешті 1993 року.

Відповідно до запропонованої концепції, кримінологічна безпека людини у суспільстві — це стан захищеності усього того, що є необхідним для її нормального (тобто такого, що відповідає законам природи) життя, від сваволі, що проявляється у вигляді злочинів.

З урахуванням такого визначення кримінологічної безпеки можна зробити наступний висновок. Завдання кримінології — досліджувати феномен кримінальної сваволі для того, щоб забезпечити кримінологічну безпеку людей.

Це завдання кримінологія може виконати, якщо користуватиметься методом, придатним для дослідження людської волі, котра набирає форми кримінальної сваволі. З нашої точки зору, таким методом є застосування принципу соціального натуралізму (тобто «принципу природності соціального»). Зазначений принцип полягає в тому, що соціальні явища, в тому числі і воля людини, не виводяться за межі дії законів природи, а, навпаки, визнаються такими, що є більш високою формою пристосування до законів природи, ніж фізичні та біологічні явища. Інши­ми словами, соціальні явища, в тому числі людська воля, є не менш природ­ними, ніж фізичні та біологічні, а, навпаки, — більш природними, адже во­ни є більш високою формою пристосування до законів природи.

Принцип соціального натуралізму дозволяє зробити висновок, що злочинність — це прояв сваволі, котра є не що інше, як воля, неузгоджена із природними законами життя людей. Оскільки відповідно до принципу соціального натуралізму воля людини є вищим феноменом у розвитку природи, резонним було б вважати і науки, що її досліджують, вищими науками. Серед них особливу роль у забезпеченні безпеки людей має відігравати та­ка, що досліджує сваволю як криміногенну форму волі, — кримінологія. Особливість кримінології полягає в тому, що, "працюючи" на забезпечення безпеки людства, вона робить можливим використання людьми на добро, а не на зло досягнень інших наук — фізичних, біологічних, соціальних. Крім того, слід мати на увазі, що, маючи предметом свого дослідження феномен сваволі, кримінологія покликана тим самим пізнати вищі закони природи, за якими існує людська воля. Тому вона може досягти в розкритті таємниць природи більшого, ніж будь-які інші науки, зокрема, фізика чи біологія. Та­ка "вища місія" кримінології, яка займається дослідження злочинності як найнебезпечнішої форми зла.

Крім того, очевидно, слід мати на увазі наступне. Кримінологія, займаючись дослідженнями такої соціальної патології як злочинність, не зможе виявити сутність цього явища, якщо не звернеться до досліджень того, що є соціальною нормою – добрим вчинками (доброчинами). Що є соціальною патологією і що є соціальною нормою не можна пізнати, розглядаючи кожне з них окремо. Лише співставляючи їх між собою, можна пізнати, що є нормою і що є патологією. Для того, щоб пізнати що є зло, треба пізнати що є добро, і, мабуть, навпаки. З цього має виходити нова кримінологія.

Із запропонованої вище концепції кримінологічної безпеки випливає, що предметом кримінології має бути не лише питання “Чому людина вчиняє злочини?” а й питання, “Чому люди не вчиняють злочини?”. Іншими словами, кримінологія, щоб забезпечити безпеку людей від злочинності (кримінологічну безпеку) має досліджувати не лише причини того, чому люди вчиняють злочини, а й від причини того, чому люди не вчиняють злочини. Пізнавши останні, очевидно, вдасться більш ефективно забезпечувати безпеку людей в суспільстві.

Щодо можливостей кримінології слід зазначити наступне. Ніщо в суспільному організмі — ні економіка, ні держава, ні право, ні мораль — не може функціонувати нормально, якщо суспільство опиняється у стані криміналізму, тобто стані, за якого кримінологічна безпека стає неможливою, бо існують обставини, сприятливі для сваволі і несприятливі для доброї волі людей. Кримінологія, розробляючи «технологію» усунення стану криміналізму, може тим самим сприяти створенню умов, необхідних для нормального функціонування економіки, держави, права, моралі тощо.

Здійснене нами дослідження факторів, що забезпечують кримінологічну безпеку людей у суспільстві, стало підставою для розробки так званої культуроцентричної концепції злочинності.

Суть її полягає в наступному. Якщо існує стан неузгодженості волі людини із природними законами людського життя (названий нами станом сва­волі), котрий може проявлятися у вигляді злочинів, то має також існувати стан узгодженості волі людини із зазначеними законами, котрий не може проявлятися у вигляді злочину.

При найближчому розгляді виявляється, що стан узгодженості волі людини з природними законами людського життя утворює собою феномен, який ми називаємо культурою людини. Культура людини — це міра узгодженості її волі з природними законами людського життя.

Оскільки всі прояви людського життя — це прояви волі людей, то можна стверджувати, що "культура людей визначає їх життя". Яка культура людей — таке й їхнє життя.

Отже, культура людини в даному розумінні є феноменом, котрий виключає вчинення нею злочину. Якщо сваволя — це корінь будь-якої небезпеки для людини з боку інших людей, то культура людини — навпаки, є ос­новою кримінологічної безпеки у суспільстві. В цьому полягає антикриміногенна властивість культури людини, і особливо соціальної культури, тобто культури відносин між людьми у суспільстві.

Як свідчить досвід розвитку цивілізації, існує така закономірність: чим вища соціальна культура суспільства, на якій засновується соціальний порядок, тим менше в ньому свобода людей набуває форми свавілля, котре проявляється у вигляді злочинності.

Отже, для того, щоб забезпечувати кримінологічну безпеку в суспільстві, потрібно пізнати закономірності формування культури людей, і, зокре­ма, їх соціальної культури. Виявляється, що узгодження волі людей із при­родними законами людського життя відбувається завдяки двом чинникам: соціальному просвітництву та соціальній практиці і,зокрема, ринку [71]. Сприяючи пристосуванню людини до законів природи, що діють у суспільному житті, просвітництво і ринок, таким чи­ном, формують у неї культуру, зокрема соціальну культуру, котра стано­вить основу кримінологічної безпеки. Це тому, що згідно з принципом соціального натуралізму джерелом небезпеки завжди є протиприродність (волі і свідомості людей), а джерелом безпеки – відповідно, природність (волі і свідомості людей). Остання формується у людини через соціальну культуру.

Але, як свідчить досвід, у будь-якому суспільстві завжди є певна частина (більша чи менша) людей, які не піддаються культуризуючому впливу просвітництва і ринку, й тому їх воля набирає форми сваволі, котра прояв­ляється у вигляді злочинів. Цим і зумовлюється існування в суспільстві за­конодавства, зокрема, кримінального, яке покликане встановлювати правила реагування суспільства на злочинні прояви сваволі. Зазначене законо­давство сприяє забезпеченню кримінологічної безпеки у суспільстві, адже з допомогою покарання обмежує злочинні прояви сваволі в людей, у котрих не сформувалась антикриміногенна культура.

Усе зазначене стосується не лише кримінологічної безпеки, а й національної безпеки взагалі. Доктрина національної безпеки має теж засновуватися на тій ідеї, що основою будь-якої безпеки людей є їхня культура. Ніяка зброя чи будь-які інші засоби і заходи не можуть забезпечити національну безпеку, якщо вони використовують тими, хто, не маючи належної культури (в тому числі соціальної), не спирається на закони природи, в тому числі закони соціальної природи.І навпаки – чим вища ця культура – тим вище рівень національної безпеки в тій чи іншій країні. Ця фундаментальна ідея випливає з принципу соціального натуралізму.

Таким чином, виходячи з викладеного, можна сказати, що соціальний порядок, котрий є основою кримінологічної безпеки у суспільстві, має забезпечуватись відповідно до формули "культура плюс законодавство ".

Зазначена формула дозволяє по-новому тлумачити концепцію протидії злочинності, виражену у метафорі «щит і меч». Виходячи з цієї формули «щит» має символізувати культуру, а «меч» - законодавство, що передбачає застосування кари за злочин.

Застосування цієї формули пов'язане з використанням певних політичних чинників, які сприяли б розвитку просвітництва і ринку (що формують соціальну культуру) і законодавства. Тому, на нашу думку, доцільним було б започаткувати спеціальну галузь науки — політичну кримінологію. Пред­метом її дослідження мають стати політичні аспекти забезпечення соціального порядку, сприятливого для криміно­логічної безпеки у суспільстві, їх вивчення особливо актуальне для нашого суспільства, яке опинилось у стані криміналізму.

Поиск по сайту: