Ефективність протидії корупції залежить від того, як це явище розуміється. Правильне розуміння корупції є необхідною умовою правильного вибору засобів протидії їй

Проведене нами дослідження сутності корупції дає підстави для наступного її визначення. Корупція – це посягання на публічну владу, що полягає у свавільному (протиприродному, тобто всупереч законам соціальної природи) її використанні в приватних (корпоративних) інтересах. Виходячи з цього визначення, корупція не може не мати політичного аспекту.

Для дослідження цього аспекту корупцію слід розглядати як проблему політичної кримінології. І ось чому.

На наш погляд, політичні аспекти злочинності взагалі, і корупції,зокрема, стають усе більш актуальною проблемою для кримінології й політології. У той же час є підстави вважати, що політологія залишила поза увагою злочинність як фактор соціальної дезорганізації, а кримінологія – політику як фактор соціальної організації. Від цього багато втрачають обидві.

Зловживання владою, і, зокрема, у вигляді корупції, є фактором, який має політичне значення. „Корупція як явище, - пише Флора Люїс, - майже така ж давня, як і суспільство. Час од часу її покірні жертви повстають, прагнучи покласти їй край. Це було головним, коли не єдиним чинником більшості революцій. Так, наприклад, основаною причиною Реформації був протест вірних проти зловживань католицького кліру”[75].

Проте не лише революції є політичним наслідком корупції. Вона породила також політичні організації суспільства нового типу, засновані на принципі поділу влади. Формулюючи даний принцип, Шарль Монтеск’є робив це саме для того, щоб протидіяти руйнівній силі корупції. До речі, це ще одне свідчення на користь того, що головним призначенням держави, як і права, є протидія людській сваволі, в тому числі і тій, що проявляється у вигляді корупції, інших формах злочинності. Саме по цій лінії і відбувається розвиток держави і права у світі.

Таким чином, зв’язок між корупцією й принципом поділу влади вказує на те, що існують явища, наукове дослідження яких вимагає політологічно-кримінологічного підходу.

З 1999 р. нами розвивається такий напрям в кримінології як політична кримінологія. Відповідно до нашої концепції предметом політичної кримінології повинні бути політичні аспекти породження злочинності і політичні засоби протидії їй. Як свідчать дослідження, політична кримінологія може зіграти важливу роль у забезпеченні кримінологічної безпеки в суспільстві.

З погляду політичної кримінології причиною корупції (у політичному аспекті) є наступне: влада стає доступною для корупції тоді, коли в суспільстві недостатньо розвинута політична культура.

Цей висновок у політичній кримінології можна зробити з допомогою культурно-правової концепції забезпечення соціального порядку, згідно з якою соціальний порядок можна створити за формулою „культура + закон”[76]. Відповідно до цієї концепції основу правової держави становить правова культура громадян. З цього випливає, що і влада може бути правовою лише тоді, коли її зроблять такою „правові громадяни”, або, інакше кажучи, громадяни, що мають належну правову культуру. Тобто, від правової культури громадян залежить щоб влада була правовою, а не була свавіллям тих, хто цю владу здійснює – державних службовців.

Культурно-правова концепція в політичній кримінології дозволяє також розвінчати досить поширену ілюзію щодо очікування від представників влади так званої „політичної волі”, спрямованої на подолання корупції. Начебто така „політична воля” може з’явитися з їхньої власної ініціативи. Чекати цього означає не розуміти закони функціонування держави і права. Те, що називають „політичною волею” – це воля представників влади, що може формуватися в демократичній державі лише під впливом громадян. Вона не може виникати іншим шляхом, тобто сама по собі. Так звані „державні люди”, що здійснюють державну владу, - це агенти, що за своєю природою можуть лише одне з двох: або виконувати політичну волю громадян, або, вирвавшись з-під волі громадян, діяти за власною волею, тобто свавільно. Останнє і проявляється у вигляді корупції.

Корупція – це правопорушення, яке здійснюється на лише з участю представників влади, а й з участю громадян, уражених комплексом сваволі і ілюзій, який спричиняє у них стан соціопатії. Звідси можна зробити висновок, що поширення корупції – це завжди наслідок зростання корупційної активності наших співгромадян, а не лише представників влади.

Отже, концепція протидії корупції має включати заходи, спрямовані на зниження корупційної активності на лише представників влади, а й громадян. Більше того, ключовими у цій концепції слід визнати заходи, спрямовані на підвищення соціальної культури громадян, які і мають за законами демократії визначити правову поведінку представників влади. І праві, на наш погляд, Бахгат Ельнаді та Адель Рифаат, які пишуть, що „як і завжди, лише вільний громадянин суспільства, яке має правові інституції й ґрунтується на розподілі влади, володіє ключем до невтомної і плідної боротьби”[77], маючи на увазі боротьбу з корупцією.

Виходячи з цього, очевидно у боротьбі з корупцією слід зосередити зусилля на засобах, що забезпечують підвищення соціальної культури громадян, що включає в себе економічну, політичну і правову культуру. Виходячи з цього, радикальним засобом протидії корупції слід вважати формування антикорупційної культури як елемента соціальної культури громадян. Інші засоби, як, наприклад, репресія чи вдосконалення діяльності органів державної влади, є паліативними. До такого висновку приводить використання культурно-правової концепції в політичній кримінології.

У зв'язку з кризою політичної культури в Україні, яка спричиняє кризу соціального порядку, і корупцію в ній можна визначити як корупцію кризового типу. Особливістю корупції кризового типу є те, що в суспільстві через кризу соціального порядку немає альтернативних корупції засобів правомірного використання влади в приватних інтересах.

Зокрема, громадянам, як правило, для того, щоб скористатися послугами влади, нічого не залишається як удатися до корупції. Це і є однією з ознак корупції кризового типу. Подолати цей тип корупції можна лише усунувши за допомогою розвитку політичної культури мотивацію громадян до корупції, і сформувавши в них мотивацію до некорупційних засобів використання влади в приватних інтересах.

Зокрема, культуризуючими, а значить антикриміногенними властивостями наділені ринок і такі його атрибути як підприємництво, власність, конкуренція, а також наукове і релігійне просвітництво. Цей висновок випливає з так званої культурологічної концепції злочинності, відповідно до якої злочинність розглядається як прояв особливого стану волі людей – сваволі, яка формується через відсутність у них соціальної культури.

Виходячи з культурологічної концепції злочинності, ефективність юридичної відповідальності, у тому числі відповідальності службових осіб за корупційну діяльність, визначається відповідно до наступної закономірності: чим вище соціальна культура громадян, тим ефективнішою є юридична відповідальність, і, зокрема, кримінальне покарання. Тому, протидія корупції повинна здійснюватися згідно формули: «культура + відповідальність». Цю закономірність потрібно враховувати при розгляді проблеми відповідальності службових осіб за корупційну діяльність.

Кримінальна юстиція, - тобто уся система засобів правової протидії злочинам, - може ефективно протидіяти корупції лише у тому випадку, коли вона через демократичні механізми приводиться у дію громадянами, що мають належну соціальну (в т.ч. і правову) культуру. Якщо цього немає, то ніякі вдосконалення кримінальної юстиції не допоможуть. Більше того, кримінальна юстиція може стати знаряддям для зловживань у руках корупціонерів.

Виходячи з цього основним в протидії корупції (у політичному аспекті) є створення умов для підвищення політичної культури в суспільстві, носієм якої є громадяни.

Корупцію не можна розглядати тільки як прояв протиправного свавілля службових осіб. Як це не парадоксально, але визначальним у її існуванні є те, що вона є проявом протиправного свавілля громадян, які за допомогою корупції намагаються неправомірно скористатися послугами влади, не маючи, як правило, можливості, або, не маючи мотивації скористатися нею правомірним шляхом. Цим і потрібно керуватися, протидіючи корупції.

Корупція є однією з форм такого феномена як зловживання правом (законом). Зловживання правом полягає в тому, що закон чи інший нормативно-правовий акт використовується в приватних інтересах одних на шкоду публічним інтересам чи приватним інтересам інших. Цей феномен має тенденцію до все більшого поширення, а в той же час не знаходить відповідної протидії. Згідно з культурно-правовою концепцією, свобода без культури – це сваволя. Отже, і свобода застосування закону, що не засновується на культурі - це особливий вид сваволі, а саме: „законна сваволя”. Проявом „законної сваволі” і є те, що називається зловживанням правом, в т.ч. і зловживанням кримінальним правом (наприклад, використання норм Кримінального кодексу як засобу політичної боротьби чи розправи над ким-небудь).

З огляду на небезпеку зловживання правом, а також такої його форми як корупція, варто було б розробити механізм протидії зловживанню правом. Зокрема, варто було б у законодавчу практику впровадити правило, відповідно до якого при наданні кому-небудь тих чи інших прав у законодавчому акті повинне передбачатися також надання іншим прав, необхідних для протидії тому, хто намагатиметься зловживати наданими йому правами. Це правило можна було б, наприклад, назвати правилом конкуренції прав, чи правилом демонополізації прав.

Поиск по сайту: