Соціопатична особистість у кримінологічному контексті (про так званий «корінь зла»)

Людство давно шукає відповідь на питання: чи існують такі властивості людини, лише маючи які вона вчиняє злочин? У Середньовіччя, наприклад, уважалося, що сама по собі людина таких властивостей не має, а здійснення людиною злочину - це прояв біса, що вселився в нього. Із цього й виходили в боротьбі зі злочинністю в Середні віки. Чезаре Беккаріа протиставив цьому доктрину, відповідно до якої людина сама творить свій злочин - вона є його автором, а не біс, що вселився в неї. Це була прогресивна кримінологічна ідея, що привела до революції в сфері протидії злочинності, зокрема, у застосуванні покарання до злочинців.

Однак, Ч. Беккаріа, указавши на те, що кримінальна поведінка - це прояв властивостей, які належать самій людині, не розкрив сутності цих властивостей. Спробу визначити ці властивості зробив Чезаре Ломброзо. Почате ним дослідження привело його до висновку про те, що це такі властивості, які людина одержує при народженні (теорія природженого злочинця: "злочинцями народжуються"). А оскільки народження людини - це біологічний акт, то й одержувані при народженні людиною властивості є біологічними. Тільки той, хто одержує їх при народженні й вчиняє злочин.

Теорія природженого злочинця не знайшла підтвердження, а питання про властивості людини, що породжують його кримінальну поведінку залишається без належної відповіді. При цьому, однак, саме непідтвердження теорії природженого злочинця має велике наукове значення, тому що виключає гіпотезу про біологічну сутність властивостей людини, що породжують злочини. У результаті залишається гіпотеза про соціальну сутність властивостей людини, що породжують вчинення нею злочину. Сьогодні саме в цьому напрямку здійснюється науковий пошук у кримінології. Відомо, що результат наукового дослідження визначається тим методологічним інструментарієм, яким користується дослідник. В кримінології нагромадилися проблеми, рішення яких можливо лише за допомогою нового методологічного інструментарію.

На нашу думку, плідним для наукового дослідження в цьому випадку може бути використання так званого принципу соціального натуралізму (або інакше кажучи «принцип соціальної природності» чи «принцип приодності соціального»). Використання його нами в кримінологічних дослідженнях з 1990 року допомогло по-новому вирішувати кримінологічні проблеми. Відповідно до цього принципу соціальні явища, у тому числі й людські вчинки, варто розглядати як такі, що існують за законами Природи. Для всього сущого Природа є Найвищим Законодавцем. Це випливає з ідеї природної цілісності світу, відповідно до якої все, що існує у світі має існувати за законами Природи.

Дуалістична формула "природа й суспільство" є небезпечною ілюзією, тому що виводить суспільство за межі "природи" й у такий спосіб заперечує, що суспільство - це теж "природа", хоча й інша, ніж фізична й біологічна. Якщо вважати, що суспільство - це "неприрода", то тоді йому залишається лише бути продуктом людського свавілля й ілюзій. Однак, суспільство є вищою формою розвитку "природи", що нашаровується на фізичну й біологічну форми "природи". Воно відрізняється від фізичної й біологічної "природи" не тим, що воно не є "природою", а тим, що це вища форма "природи", яка виникає в результаті розвитку фізичної й біологічної форм "природи" і при цьому перебуває в генетичному зв'язку з останніми.

Соціальний натуралізм дає можливість побачити, що існує, образно кажучи, не дві "природи" - фізична й біологічна, а три "природи": фізична, біологічна й соціальна. І ця "третя природа" (тобто, соціальна) не опускається до перших двох, а, навпаки, піднімається над ними як вища за них й існує по своїм, властивим тільки їй природним законам. Утворюючи ієрархічне нашарування "фізична природа - біологічна природа - соціальна природа", ці три "природи" генетично зв'язані між собою, тому що біологічна є результатом розвитку фізичної, а соціальна - результатом розвитку біологічної. Таким чином, відповідно до принципу соціального натуралізму соціальні явища не є позаприродными - вони природні, як і будь-які інші в цьому світі. Але визнання їх природними не означає, що вони цим самої опускаються до фізичної або біологічної природи. Тому соціальний натуралізм не є "фізикалізацією" або "біологізацією" соціальних явищ, як це може здатися на перший погляд, тобто він не веде до редукціонізму.

Виходячи з викладеної доктрини соціального натуралізму, людина - "тривимірна" істота: вона складається з трьох шарів - 1) шар "фізична річ"; 2) шар "біологічна особина"; 3) шар "соціальна особистість". Цей висновок дуже важливий для розуміння механізму поведінки людини. У поведінці людини проявляються всі ці три шари. Але кримінальний (тобто, соціально значимий) характер поведінці людини може задаватися лише властивостями шару, названого "соціальна особистість". Іншими словами, кримінальний характер поведінки людини визначається властивостями його "соціальної особистості" (а не фізичними або біологічними властивостями людини). Сутність "соціальної особистості" людини становлять його воля й свідомість, саме вони утворюють у людини шар "соціальна особистість". Таким чином, можна зробити висновок: які воля й свідомість людини - така і її соціальна поведінка як прояв її волі й свідомості.

Цей висновок, у свою чергу, указує на те, що кримінальна поведінка - це прояв певних властивостей "особистості", тобто властивостей її волі й свідомості, які надають поведінці кримінальний характер. На нашу думку, "особистість", що має такі властивості волі й свідомості, які можуть надавати поведінці людини характер соціальної патології слід називати "соціопатичною особистістю", на відміну від особистості, яка має такі властивості волі і свідомості, що можуть надавати її поведінці характер соціальної норми і яку слід називати «соціономічною особистістю». Поняття "соціопатичної особистості" є більше придатним, чим уживане в кримінологічній літературі поняття "особистість злочинця" або "криміногенна особистість". "Особистості злочинця" не існує, тому що існує соціопатична особистість людини, яка вчинила злочин. Також не існує "криміногенної особистості", тому що не існує "криміногенності" як властивості особистості, а існує "соціопатія" як властивість особистості.

Поняття "соціопатичної особистості" націлює дослідника на пізнання тих властивостей особистості, які можуть у майбутньому виявитися у вигляді вчинення людиною злочину. Це відкриває можливості для соціальної (зокрема, культурологічної) профілактики злочинів. Поняття ж "особистість злочинця" обмежує дослідника пізнанням особистісних властивостей людини, яка вже стала злочинцем (вчинила злочин), а поняття "криміногенна особистість" припускає існування в людини спеціальних властивостей, здатних породжувати винятково кримінальну поведінку й ніяку іншу, що не відповідає дійсності.

Які ж властивості волі й свідомості роблять особистість соціопатичною, тобто здатною за певних умов проявитися у вигляді здійснення людиною вчинку, що представляє собою соціальну патологію? Відповідь на це питання теж, на нашу думку, потрібно шукати за допомогою методологічного інструментарію, заснованого на принципі соціального натуралізму. Однак, відповідь на це питання залежить від вирішення за допомогою принципу соціального натуралізму так званого "основного питання кримінології", що може бути сформульоване у такий спосіб: "Злочин - це порушення законів природи чи кримінального законодавства, сформульованого людьми, чи того й іншого?".

Це питання відповідно до принципу соціального натуралізму має наступне вирішення: "Злочин - це порушення законів соціальної природи, втілених людьми в кримінальне законодавство". Якщо злочин - це порушення законів соціальної природи, то це значить, що воля й свідомість, які проявляються у вигляді злочинів, мають властивості, що протиставляють їх законам соціальної природи. Такими властивостями володіє воля, що перебуває в стані сваволі, і свідомість, що перебуває в стані ілюзій, утворюючи єдиний комплекс, якого можна назвати "комплексом сваволі й ілюзій". Цей комплекс, що утворюється в структурі "соціальної особистості", є "зародком" поведінки, яка порушує закони природи й тому визнається порушенням соціальних норм (релігійних, моральних, правових і т.д.). Будь-яке порушення соціальних норм на світі, що було, чинеться чи котре відбудеться в майбутньому, - це завжди прояв комплексу сваволі й ілюзій.

У будь-якої дорослої здорової (осудної) людини воля може перебувати у нормальному стані або у стані сваволі, так само і свідомість може знаходитися у нормальному стані або у стані ілюзій. Тому людина, будучи однаковою мірою здатною мати волю і свідомість у нормальному (узгодженому із законами природи) стані або у ненормальному (не узгодженому із законами природи) стані, може бути або людиною, що чинить добро або людиною, що чинить зло. Лише ця здатність бути або доброю, або злою людиною є природженою, але те, якою саме стане людини вже визначається соціальними факторами, які формують у людини одне з двох: або нормальний стан волі і свідомості (це - соціономія), або ненормальний їх стан (це – соціопатія). Отже, злочинцями не народжуються (як вважають ломброзіанці), але люди народжуються однаковою мірою здатними («відкритими») як до природного стану волі і свідомості, так і до протиприродного, тобто як до соціономії, так і до соціопатії. Ілише від соціальних факторів залежить якого стану вони наберуть, і якою стане людина внаслідок цього – злочинцем чи незлочинцем (доброчинцем).

Таким чином, відповідно до принципу соціального натуралізму соціопатія особистості - це неузгодженість волі й свідомості людини із природними законами соціального життя. Ця неузгодженість приводить волю в стан сваволі, а свідомість - у стан ілюзій, що утворюють так званий "комплекс сваволі й ілюзій". Саме цей комплекс і робить людську особистість "соціопатичною особистістю". Інакше кажучи, "соціопатична особистість" - це "особистість із комплексом сваволі й ілюзій ", на відміну від «соціономічної особистості», яка має комплекс «несваволі і неілюзій». Комплекс сваволі і ілюзій є спільним "зародком" для всіх проявів соціальної патології, тільки однієї з яких й є злочинність. Тому шукати які-небудь специфічні "криміногенні" властивості особистості, що є "зародком" тільки злочинності було б методологічною помилкою. Звідси випливає також, що до вчинення злочину не існує в особистості "криміногенних" властивостей, але існують "соціопатичні" властивості, які за певних умов можуть проявлятися у вигляді злочину. Виправлення цих "соціопатичних" властивостей забезпечує попередження всіх проявів соціопатії особистості, у тому числі кримінальних проявів.

Розуміння злочину як прояву комплексу сваволі й ілюзій, що утворюють соціопатичну особистість, приводить до наступного висновку. Усі, хто вчиняє злочини мають комплекс сваволі й ілюзій, але не всі, хто має комплекс сваволі й ілюзій вчиняють злочини - люди можуть проявляти цей комплекс в інших видах соціальної патології, так і не скоївши ніколи в житті злочин, якщо для кримінального прояву комплексу сваволі й ілюзій не наступили сприятливі умови. До речі, в епоху Середньовіччя наші предки людей, які чинили беззаконня, в тому числі і злочини, називали «своволниками» (тобто «свавільниками» у сучасній вимові), прирівнюючи їх до звірів.

Комплекс сваволі й ілюзій проявляється у вигляді "протиприродної" (соціопатичної) поведінки лише при настанні для цього певних умов, а не в кожному разі при здійсненні носієм цього комплексу того або іншого вчинку. Людина, яка має комплекс сваволі й ілюзій може, наприклад, якщо для цього не наступлять підходящі умови, прожити все життя, не вчинивши злочину, а вчиняючи інші соціопатичні вчинки. У неї цей комплекс може проявлятися у вигляді таких протиприродних (тобто порушуючих закони соціальної природи) феноменів як гріх, аморальність, некримінальні правопорушення, волюнтаризм, утопізм, містицизм, екстремізм і т.п.

Поняття "комплекс сваволі й ілюзій" дозволяє також по-новому підійти до розуміння причин і умов у механізмі кримінальної поведінки, що має розглядатися лише як одна з форм прояву соціопатичних властивостей особистості. Усе, що приводить до утворення в людини комплексу сваволі й ілюзій варто визначати як причину злочинності, а все, що сприяє прояву цього, що вже утворився в людини комплексу у вигляді вчинення злочину - це умова злочинності.

Поняття "соціопатичної особистості" як "особистості з комплексом сваволі й ілюзій" має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Воно націлює практику на радикальний спосіб протидії злочинності: а саме на усунення комплексу сваволі й ілюзій, що вражає соціальну особистість, як кореня будь-якої соціальної патології, у тому числі кримінальної поведінки. Усувати цей корінь, - відповідно до принципу соціального натуралізму, - можна лише формуючи в людей стан узгодженості їхньої волі й свідомості із законами природи. Такий стан називається соціальною культурою людини. Він формує «соціономічну особистість» у людини. Усе, що сприяє формуванню соціальної культури людини сприяє тим самим створенню в неї імунітету проти комплексу сваволі й ілюзій - кореня всякого зла, у тому числі й злочинності. Виходячи із цього, афоризм Чезаре Беккаріа "краще попередити злочин, щоб не бути змушеним карати за нього" можна перефразувати так: "краще за допомогою культури усунути комплекс сваволі й ілюзій, чим карати за прояв цього комплексу у вигляді злочину". Звичайно, формування соціальної культури, будучи радикальним засобом протидії злочинності, не виключає застосування покарання за вже скоєні злочини як палліативного засобу.

На нашу думку, протидія злочинності має здійснюватися по формулі: "культура плюс репресія". Ця формула може стати основою для так званої "культурно-репресивної концепції протидії злочинності", що розробляється за допомогою принципу соціального натуралізму в кримінології.

Поиск по сайту: