Зловживання кримінальним законом і Конституція

Життєвий досвід свідчить про існування наступної закономірності: всюди, де має місце людська воля, є місце і для сваволі, бо воля може набирати у певних випадках стану сваволі.

Цю закономірність слід мати на увазі, розглядаючи одну із найпоширеніших правових ілюзій про те, що правовий закон здатен “діяти” сам по собі, самочинно, як, наприклад, закон всесвітнього тяжіння. З цього робиться помилковий висновок: якщо законодавчий акт держави не діє, або діє не так, як він мав би діяти, то в цьому винен сам закон. Викликані цією ілюзією очікування не виправдовуються і тому усі зусилля спрямовуються на те, щоб прийняти новий закон, який би сам по собі “запрацював” і вирішив всі проблеми.

Не заперечуючи того факту, що закон може бути як хорошим, так і поганим, слід, на нашу думку, позбавлятися ілюзії, що законодавство є самодіючим чинником, тобто воно, начебто, наділено власною волею, яка приводить його в дію, змушує його “працювати”.

Очевидно, доктрина сучасної юриспруденції має засновуватися на тому, що законодавчий акт не може діяти – він може лише набирати і втрачати чинність, а також застосовуватися чи не застосовуватися людьми. У такий спосіб законодавство має бути демістифіковане, тобто слід розвінчати ілюзію про те, що воно наділене якоюсь власною силою.

На нашу думку, доктрина сучасної юриспруденції має ґрунтуватися на ідеї інструментальної функції закону. Законодавство – це не більш, ніж інструмент (хороший чи поганий) у руках людей, які його застосовують. Згідно з цією “інструментальною концепцією закону” можна зробити наступні висновки:

1. Закон діє лише тоді, коли його застосовують люди.

2. Закон діє лише так, як його застосовують люди.

Отже, лише воля і свідомість людей, які застосовують закон, приводить його в дію. Сам же по собі законодавчий акт – це інструмент, призначений для застосування людьми, наділеними волею і свідомістю. Від того, які ці воля і свідомість, залежить як буде діяти закон.

У зв’язку з тим, що воля людини за певних умов може набирати стану сваволі, завжди існує можливість, що законодавство буде застосовуватись свавільно. Свавільне застосування законів і є тим феноменом, який називається “зловживанням правом”, або “зловживанням законом”.

Зловживання законом має місце у будь-якому суспільстві. Воно може проявлятися, зокрема, у вигляді корупції.

Має місце зловживання законом і в Україні. Особливістю цього явища в Україні є те, що в ній надзвичайного поширення набуло зловживання законом з боку держави, її органів. Зазначене стосується і зловживання державних органів і посадових осіб законодавством про кримінальну відповідальність, тобто Кримінальним кодексом України.

Зловживання кримінальним кодексом може здійснюватися в двох формах:

1) притягнення до кримінальної відповідальності завідомо невинної особи;

2) завідомо незаконна відмова в притягненні до кримінальної відповідальності винної особи.

Що стосується притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, то це діяння Кримінальним кодексом України визнається злочином і за нього передбачена кримінальна відповідальність слідчого, прокурора чи іншої уповноваженої особи (ст. 372 КК України). Проте КК України не передбачає кримінальної відповідальності зазначених осіб, якщо вони завідомо незаконно відмовляють у кримінальному переслідуванні особи, що вчинила злочин.

На нашу думку, це відкриває можливість для зловживань кримінальним кодексом, тому що, наприклад, із політичних мотивів може прийматися рішення про незаконну відмову у кримінальному переслідуванні винної особи, а кримінальна відповідальність за таке незаконне рішення не передбачається. І насправді таких зловживань, що залишаються безкарними, в Україні багато.

Виходячи з цього, слід було б ввести в КК України норму, яка передбачала б кримінальну відповідальність уповноважених осіб, які завідомо незаконно відмовляють у кримінальному переслідуванні того, хто вчинив злочин.

Свавільне застосування кримінального кодексу може мати місце у боротьбі з політичною опозицією, у конкурентній боротьбі в економічній сфері, при вирішенні питань приватизації державного майна, в корупційній діяльності тощо. Є, наприклад, достатньо підстав вважати, що зловживання кримінальним кодексом мало місце по справі вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Зокрема, це проявляється в тому, що державні органи не застосовували кримінальний кодекс для притягнення винних до кримінальної відповідальності. Навпаки, створювалися умови, щоб унеможливити кримінальну відповідальність винних.

Відомі випадки, коли в Україні щодо лідерів політичної опозиції кримінальне переслідування то розпочиналося, то припинялося залежно від політичної коньюнктури.

Також має місце зловживання депутатським імунітетом для уникнення кримінальної відповідальності за вчинені злочини.

Органи кримінальної юстиції можуть використовувати кримінальний кодекс як інструмент розправи над тими, хто перешкоджає владі чинити свавілля, або активно захищає свої права і свободи людини і громадянина.

Можливість зловживання кримінальним кодексом є ґрунтом для “корумпізації” кримінальної юстиції.

Службова особа, уповноважена застосовувати кримінальний кодекс, може, зловживаючи своїми повноваженнями, застосовувати кримінальний кодекс у власних корисливих цілях.

Згідно із ст. 1 Кримінального кодексу України, він, тобто цей кодекс, має своїм завданням, зокрема, “правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина”. Тому, зловживання так чи інакше порушує права і свободи людини і громадянина.

Звичайно, Конституція України, як це є властивим для сучасних конституцій, проголошує захищеність прав і свобод людини, даних їй Матір’ю-Природою. Конституція України містить норми, які мали б протидіяти зловживанню кримінальним кодексом. Зокрема, у ст. 3 записано, що “Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність”.

Однак, при найближчому розгляді виявляється, що зазначена конституційна норма не може бути використана як інструмент для протидії зловживанням кримінальним кодексом, тому що відсутній механізм використання цього інструменту.

В той же час, як свідчить досвід, зокрема, Австрії, Іспанії та ФРН, механізм приведення в дію конституційних норм проти зловживань кримінальним кодексом може бути створено шляхом надання громадянам права на конституційну скаргу, що подається до конституційного суду у разі порушення передбачених Конституцією прав і свобод людини.

На жаль, в Україні право громадян на конституційну скаргу відсутнє. На нашу думку, це є перешкодою на шляху залучення громадян до протидії свавіллю влади і зловживанням кримінальним кодексом зокрема.

У ст. 93 Основного Закону ФРН записано, що федеральний конституційний суд виносить рішення «по конституційним скаргам, які можуть бути подані будь-якою особою, котра стверджує, що державна влада порушила одне із її основних прав або одне із прав, вказаних в абзаці 4 статті 20, стаття 33, 38, 101, 103 і 104». Таким чином, будь-яка особа у ФРН має право з допомогою конституційного суду привести в дію норму Основного Закону ФРН на захист своїх прав і свобод, порушених державною владою і захистити себе у цей спосіб від свавілля з боку держави.

Український громадянин такої можливості не має, тому він безсилий протидіяти, зокрема, зловживанням кримінальним кодексом, до яких вдаються державні органи чи посадові особи прокуратури, міліції, суду тощо.

На нашу думку, відсутність у громадян України права на конституційну скаргу унеможливлює реалізацію в Україні принципу верховенства права, передбаченого ст. 8 Конституції України. У цій же статті передбачається: “Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”. Але в Розділі XII Конституції України, де йдеться про Конституційний Суд, право на таке звернення до Конституційного Суду не передбачається. Отже, передбачене у ст. 8 право громадян на звернення до суду невиправдано обмежуються у розділі ХІІ Конституції таким чином, що виключається право громадян на звернення для захисту своїх конституційних прав і свобод саме до Конституційного Суду.

На нашу думку, українським громадянам має бути надано право на конституційну скаргу, тому що: по-перше, це усунуло б протиріччя в самій Конституції, викликане невиправданими обмеженням права на звернення до будь-якого суду, передбаченого ст. 8 Конституції України; по-друге, це забезпечило б реалізацію принципу верховенства права в Україні, тому що без участі громадян його реалізація неможлива.

Надання громадянам права на конституційну скаргу сприяло б протидії свавіллю держави, і, зокрема, зловживанням кримінальними законами.

При цьому слід мати на увазі, що поява у Конституційного Суду України нового повноваження – виносити рішення по конституційній скарзі громадян, вимагає нового підходу у діяльності цього органу.

Оскільки загальновизнано, що основні права і свободи людини, які мають гарантуватися сучасними конституціями є природними, то Конституційний Суд може належним чином захистити їх лише керуючись при винесенні своїх рішень принципом соціального натуралізму, на якому засновується доктрина природного права[119]. Згідно з доктриною природного права принцип “верховенства права” має тлумачитися як принцип верховенства саме природного права, а не так званого “позитивного” права.

Відповідного до принципу соціального натуралізму і доктрини природного права кваліфікувати дії держави як свавілля, зокрема, як зловживання кримінальним законом, Конституційний Суд зможе лише взявши за критерій природність прав і свобод людини. Чи є та чи інша дія свавіллям і зловживанням можна визначити лише розглядаючи її відносно природних прав людини. “Позитивний” же закон може бути використаний для легалізації будь-якого свавілля і будь-якого зла. Про це незаперечно свідчить історичний досвід, зокрема, факти легалізації тоталітаризму.

Виходячи із викладеного, можна зробити наступний висновок. Найкращою гарантією забезпечення принципу “верховенства природного права”, спрямованого на протидію будь-якому, у тому числі державному, свавіллю і зловживанням кримінальним кодексом є громадяни, що мають високу соціальну (політичну, економічну, правову) культуру.

Ніякі державні інституції, якими б вони демократичними не вважалися, нездатні краще виконувати цю роль, ніж громадяни. Тому, зокрема, право громадян на конституційну скаргу – це необхідний інструмент протидії будь-якому свавіллю і зловживанням, в т.ч. і зловживанням кримінальним кодексом. Українським громадянам має бути надано таке право. Досвід користування цим правом можна запозичити, зокрема, у ФРН. А для того, щоб Конституційний Суд України приймав правильні рішення по конституційним скаргам громадян, йому слід також, на нашу думку, взяти на озброєння ту доктрину, якою керується конституційний суд Австрії, Іспанії, ФРН, а також Верховний Суд США при розгляді конституційних скарг громадян. На нашу думку, успішним виконанням повноважень по прийняттю рішень за конституційними скаргами громадян конституційні суди цих країн мають завдячувати саме доктрині природного права, якою вони користуються.

Поиск по сайту: