Філософія екзистенціалізму

Лекція 10.

В 1939 – 1945 р.р. центром екзистенціального руху стала Франція.

Одним із найвизначніших філософів цього руху був Ж.-П. Сартр.

Сартр критикує класичну філософію за визнання розумності буття і кваліфікує подібні погляди як релігійний сурогат. Свою філософію він називає послідовним, радикальним атеїзмом, а всю попередню філософію вважає такою що ще не звільнилась від релігії.

Будь-які уявлення про упорядкованість світу, закономірність у розвитку природи і суспільства Сартр кваліфікує як данину релігії.

Основні погляди Сартр виклав у книзі “Буття і ніщо” (1943).

Світ, на думку Сартра, це універсальне “не те”, це повна відсутність будь-чого відповідного людським сподіванням, надіям, поглядам, поняттям.

Бути реальним – означає бути чужим свідомості, абсолютно випадковим, нерозумним, абсурдним. Світ ні в чьому не схожий ні на Бога, ні на людину, тому він не може визначати людські вчинки, впливати на людину.

Уявлення про детермінованість людської поведінки є пережитком релігійності.

Таємниця людської поведінки полягає в її абсолютній необумовленості, спонтанності, безпричинності. А будь-яка спроба пояснити вчинок якимось зовнішнім спонуканням, обставинами, що склалися це лише хитрість, спроба втекти від відповідальності, страх перед особистісною відповідальністю.

Світ Сартр позначає терміном “в-собі-буття”, де немає нічого схожого на намір, тенденцію.

Йому протистоїть людина як “для себе буття”, яка завжди є проектом, наміром, тенденцією.

Світ як “в собі буття” – це безформена мішанина, одноманітна маса. Людина як “для себе буття” вносить у світ все багатство та розмаїття, заперечуючи світ як “в-собі-буття”.

Не маючи змоги вибирати свою епоху, людина вибирає себе в ній, своє місце і свої діяння в ній.

Людина як заперечення “в собі буття” є “ніщо”.

“Людина, - говорить Сартр, - це таке буття, через яке “ніщо” входить у світ”.

Це “ніщо” є більш реальним, ніж буття. Цю реальність Сартр демонструє на такому прикладі:

“Припустимо що я домовився зі своїм другом П’єром зустрітися в кафе о 4-ій год. Я запізнююсь і, знаючи пунктуальність П’єра, тривожно оглядаю кафе: бачу столи, дзеркала, задимлене повітря, запахи – це все буття. А П’єра немає. Коли б він був тут, він теж був частиною буття. Але його немає. Всі елементи буття кафе згортаються у нерозрізнюване тло, на якому я шукаю П’єра: мені потрібен П’єр, тому я не зупиняюся на деталях наявних предметів, не помічаю виразів окремих облич, да і самі ці обличчя лише невиразними плямами фіксуються в моїй свідомості. На цьому тлі я сприймаю відсутність П’єра, небуття П’єра. Причому його небуття більш реальне, ніж лаштунки та відвідувачі кафе: останні ніби “нігілюються” небуттям П’єра, яке витісняє їх із реальності.”

Небуття – це не просто відсутність, а те, чого я потребую, що мене кличе до себе, притягує, володіє всіма моїми почуттями і переживаннями.

Світ як “в собі буття” приваблює, притягує людину не тим, що в ньому є, а тим, чого в ньому немає “тут і тепер”, але що людині потрібне.

Знання про те, що в світі не діють ніякі внутрішні закономірності, підкреслює Сартр, не можливо спростувати. Проте і бажання, щоб йому були притаманними внутрішні закономірності є нездоланним.

Це знання і бажання породжують метафізичну тугу, яку Сартр оцінює як найглибше переживання людиною свого становища у світі.

Тужити – означає мати філософськи тверезу, істинну свідомість. Будь який інший настрій є ілюзорним і патологічним.

До туги наближається за значенням ще лише два переживання:

Нудота – тобто відчуття абсолютної нестійкості світу, безпідставність будь-яких очікувань; і Нудьга – тобто передчуття нездійсненності будь-яких практичних починань.

Усі позитивні переживання є самообманом, усі вони ілюзорні і є результатом втечі від страждань, моментом вдалого самонавіювання, самогіпнозу.

Категорія туги у Сартра пов’язується з категорією свободи.

Сартр відкидає гайдеггерівське розуміння свободи як свободи для смерті. Він підкреслює що свобода не має до смерті ніякого змістовного відношення.

Свобода є найсуттєвішою характеристикою людського буття, причому до такої міри суттєвою, що не існує відмінності, - говорить Сартр, - між буттям людини і її буттям вільним. Людина або вільна або ж її не має зовсім.

Сартр також звертається до аналізу часових характеристик людського буття.

Минуле – це вже здійснене, це фактичність людської реальності, його неможливо змінити. Воно вже було. Проте, це не означає, що воно завжди панує над людиною, завжди детермінує людські вчинки.

Людина постійно перебудовує в уяві своє минуле, надає минулому інше продовження і тим самим виривається з під диктатури детермінації.

Буття минулого, переосмислюючись через теперішнє набуває смислу небуття.

Головним змістом людського буття є постійний політ із фактичності в проект, в небуття, в ніщо.

Теперішнє і розкриває людині її нетотожність своєму минулому і світу, своєму тілу, професії, соціальній ролі, національній та класовій належності.

Сказати про людину, що вона офіціант, - підкреслює Сартр, - не означає сказати про неї щось суттєве, це зовсім не те саме, що сказати про чорнильницю, що вона чорнильниця.

Щоб розкрити зміст її людських характеристик, слід звернутися до її бажань, прагнень, проектів, задумів, якими вона керується в своєму житті.

“Людина завжди є своїм задумом, своїм проблематичним майбутнім” – підкреслює Сартр.

Завдяки постійній орієнтації в майбутнє людина переживає своє буття як свободу, адже майбутнє реально існує як пучок можливостей, які запрошують і спонукають до вибору.

Відмовитись від вибору неможливо, оскільки відмова –це теж вибір, а саме вибір не вибирати. Кожний здійснений вибір потребує наступного, і так постійно і завжди до безкінечності.

Тому людина не в змозі постійно витримувати свою свободу.

Специфічним способом, яким людина усвідомлює свою свободу і є туга.

Саме звідси і виростає специфічний “захисний засіб”, яким людина намагається захиститись від нестерпних променів свободи – самообман.

Найбільш поширеною формою самообману є прагнення втекти від себе, розділити свою свободу з іншими у різних формах спілкування.

Проте, і це не є надійним захистом. Людина приречена до свободи.

“Свобода не є буттям, - пише Сартр, - вона є буттям людини, або позбавленність буття. Людина не може бути іноді вільною, а іноді обмеженою у свободі: вона завжди або цілком вільна, або її немає зовсім.”…

- “Ми є свободою, яка вибирає, але ми не вибираємо бути вільними, ми приречені, засуджені до свободи”.

Свобода має у Сартра абсолютно негативний характер. Це свобода від…, а не свобода для…, це свобода від усього. Свобода – це абсолютне заперечення світу фактичності, абсолютна незалежність від практичних потреб та інтересів.

Показовою в цьому плані є поведінка Ореста, героя драми Сартра “Мухи”. Здійснивши руйнівну частину своєї справи, убивши тирана і узурпатора Егісфена та зрадницю – матір Клітемнестру, Орест виявляється нездатним стати царем, царювати на троні батька Агамемнона, бо не в змозі виконати позитивну програму царювання. Справа в тому, що ставши царем, він включиться у встановлений порядок буття, у фактичність і втратить свободу.

Ухиляючись від позитивного вчинку, побоюючись вписатися у світ фактичності, Орест вступає в полеміку з Юпітером, який втілює універсальний порядок Всесвіту. Юпітер, намагаючись примусити Ореста підкоритись, говорить:

“Поглянь на ці планети, які рухаються у строгому порядку, ніколи не стикаючись. Це я упорядкував їх орбіти. Завдяки мені продовжується життя на Землі. Це я звелів, щоб людське дитя було людиною, щоб від собаки народжувалась собака; завдяки мені м’який язик приливу лиже пісок і відступає в належний час. Опам’ятайся, Орест! Проти тебе увесь Всесвіт, а ти у Всесвіті – лише жалюгідний черв’як. Прийми природний порядок речей!”

Але Орест не підкоряється – ти цар богів, Юпітер – кидає він в очі владиці, – ти цар каміння та зірок, цар морських хвиль. “Але ти, Юпітер, не цар над людьми”

“- Поза природою, проти природи, без будь-якого опертя, окрім самого себе. Я не повернуся у лоно твого закону. Я приречений не мати ніякого закону, окрім мого власного. Я не повернуся у твій природній світ: тисячі шляхів прокладені там і всі вони ведуть до тебе, а я можу йти лише власним шляхом. Тому що я людина, Юпітер, а кожна людина повинна сама відшукати свій шлях!”

Проте результат цього пошуку виявився протилежним очікуваному.

Свобода, що виростає із абсолютного заперечення, обертається чимось абсолютно чужим життю.

Це змушений визнати словами Ореста сам Сартр: “Коли свобода зненацька вдарила в нього, природа відійшла і він виявився самотнім, як людина, що загубила свою тінь”.

Життя, дійсно, втрачає смисл, якщо орієнтувати поведінку на свободу, яка “закреслює буття”.

Герої Сартра є втіленням приреченої до свободи людини, якій нікуди подітися від свободи, нікуди ухилитися.

Існує лише один шлях. Взяти на себе всю повноту відповідальності за все, що відбувається у світі, бо тотальна свобода породжує таку ж саму тотальну відповідальність.

Будучи приреченою до свободи, говорить Сартр, - людина несе весь тягар світу на плечах своїх: вона відповідальна за світ і за себе. Відповідальність її є абсолютною і всеохоплюючою.

Свобода тим самим перетворюється у свою протилежність – у несвободу.

В житті людини немає необхідності, яка б детермінувала її вчинки і яка б виправдовувала їх, знімаючи відповідальність.

Жодна суспільна подія не приходить із зовні, якщо я беру у ній участь: якщо мене мобілізувати на війну – це моя війна і я винний у ній, я її заслуговую. Я її заслуговую перш за все тому, що міг ухилитися від неї – стати дезертиром, або ж покінчити життя самогубством. Якщо ж я цього не зробив – то, отже, я її обрав, став її співучасником”.

І все ж, на думку Сартра, інколи людина здатна реалізувати свою свободу, досягти, за виразом Сартра, “свята екзистенції”.

Таким “святом екзистенції” є бунт, “безумство сміливих”, нічим не обумовлений екстатичний протест проти буття.

Проте це буває надзвичайно рідко і, як правило, недосяжне для більшості людей.

Саме тому найхарактернішим і найвживанішим терміном Сартра при аналізі людського буття є прокляття:

- людина проклята бути необумовлено вільною істотою;

- вона двічі проклята перебувати у постійному пошуку цієї свободи;

- вона тричі проклята ніколи її не знайти.

Проте, незважаючи на такі сентенції, книгу Сартра “Буття і ніщо” називали “Маніфестом Французького Опору”, принаймні так вона сприймалась французькою інтелігенцією того періоду.

Заборона виправдовувати свої вчинки, думки, переживання історичними обставинами сприяла боротьбі проти капітулянтської ідеології.

Капітулянт виправдовував свою позицію тим, що перемога завойовників неминуча, а Сартр наголошував, що історія сама по собі не може змусити людину ні до яких вчинків: історія як така ні до чього не спонукає, не містить у собі ніякого виклику. Все це привноситься у світ і в історію людиною як суб’єктному вибору та моральнісної відповідальності.

Категорія “в-собі-буття”, як людського буття – вільного і нічим необумовленого – виявилась санкцією стихійного протесту, “безумства хоробрих” – цього спонукального мотиву багатьох учасників опору тих років.

В екзистенціалізмі виділяють два основні напрямки: атеїстичний – М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю, Н. Аббаньяно; та релігійний – К. Ясперс, Г. Марсель, М. Бубер, М. Бердяєв.

Атеїстичний екзистенціалізм заперечує будь-яку закономірність у природі та історії, будь який зв’язок людського буття зі світом природи, історії, культури, абсолютно протиставляючи їх одне одному, наголошуючи на тому, що людина є абсолютно вільною істотою і в своїх діях має покладатися лише на саму себе і є абсолютно відповідальною за усі свої вчинки.

Релігійний екзистенціалізм закликає людину до руху від світу до Бога, до самозаглиблення, що дозволить досягти нового, “трансцендентного виміру буття”.

Самозаглиблення, як стверджують представники релігійного екзистенціалізму, є розширенням меж індивідуального “я”, оскільки у цьому процесі долається егоїстична замкнутість і відкриваються горизонти зв’язку людської екзистенції зі своєю епохою і з вічністю.

Як приклад розглянемо концепцію Миколи Олександровича Бердяєва, погляди якого справили значний вплив на формування і розвиток європейського екзистенціалізму як в релігійному, так і в атеїстичному його варіантах.

Спільною рисою усіх варіантів екзистенціалізму є також абсолютне протиставлення екзистенції, людського існування усім видам реальності; природній, суспільній, культурній як духовності, свободи, творчості – оречевленості, необхідності, інертності.

Історія екзистенціалізму як самостійного філософського напрямку західної філософії датується 1927 роком, коли була опублікована робота М. Гайдеггера “Час і буття”.

Основне завдання, яке ставить перед філософію Гайдеггер, - це розкрити смисл буття.

Тому філософія, наголошує Гайдеггер, повинна зробити своїм предметом те, у чому виявляється цей смисл, тобто людину.

Оскільки людина – це єдина істота в світі, яка постійно ставить питання про смисл свого буття, яка не може існувати, не замислюючись над смислом свого існування.

Науковими засобами виявити цей смисл неможливо. Тому слід відмовитись від науково-раціоналістичної традиції і замінити науковий аналіз так званого екзистенціального аналітичного буття, яка повинна розкрити світ у його неповторності і цілісній унікальності.

Екзистенціальна аналітика прагне зафіксувати буття як “це”, “тут” і “тепер” буття.

Гайдеггер його позначає терміном “Dasein” – “тут-тепер буття”.

Dasein – це людське буття в усій його унікальності і неповторності.

В чому ж полягає специфіка людського буття?

Його специфіка виявляється у тому, що воно є завжди буттям в – можливості, “не-буттям”; тим чого ще немає.

Саме тому, завдяки цьому людське буття завжди перебуває в пошуку, в пошуку свого призначення.

Людина – це істота, що приносить життя в жертву своєму призначенню.

Готовність до самопожертви заради свого призначення, за Гайдеггером, є найсуттєвішою визначеністю людини.

Але людина йде на самопожертву не тому, що існує ідеал, гідний жертві.

Людина просто не може існувати, не присвячуючи чомусь своє життя.

Пошук безумовного, деякого абсолюту, якому людина могла б присвятити своє життя – це фундаментальна характеристика людського існування.

В традиційних суспільствах таким абсолютом був Бог, віра в Бога, істини одкровення.

В сучасному світі символи одкровення втратили цінність для більшості людей. Людина опинилась віч на віч перед світом без Бога, або ніщо.

Але ніщо, - це не просто світ без Бога, це ще і сам мертвий Бог, який продовжує притягувати людину, кликати її своєю відсутністю.

Ніщо – це не просто пустота, це пустота, відсутність, що притягує до себе більшою, значнішою реальністю, ніж наявне буття.

В цьому ніщо, у цій відсутності і є наявною дійсна туга (тоска) за безумовним.

Цим обумовлена така специфічна риса людської екзистенції як страх, страх втратити безумовне.

Гайдеггер розрізняє життєвий страх і страх онтологічний.

Життєвий страх – це страх втратити життя чи життєві блага.

Онтологічний страх – це страх не знайти такого призначення, заради якого людина добровільно жертвує своїм життям, це страх просто бути.

Завдяки вкоріненості цього страху в бутті людини та прагненню до ніщо, людина постійно руйнує відносні, постійно трансцендує за межі історії.

Куди ж приведе її це трансцендування?

Безумовно, - говорить Гайдеггер, - зовсім близько воно в нас самих, воно відкривається людині не в історичних цілевказівках, не в символах релігійного міфу, а у її власних, нічим не обумовлених діях, які є виходом за межі власної свідомості, бунтом, екстазом.

А це можливе лише всупереч суспільному існуванню.

Життя людини в суспільстві Гайдеггер оцінює як “закинутість”, приреченість, втрату людиною своєї унікальності, неповторності, своєї самості, розчинення в суспільності.

Гайдеггер це позначає терміном “das man”.

Саме живучи в суспільстві, в man, людина і відчуває, переживає тугу за безумовним і страх не знайти його.

Тому страх є постійним переживанням людини, невід’ємним від її екзистенції.

Почуття страху розкриває людині всю несправжність, неістинність її повсякденного життя, її існування в суспільстві і в той же час вказує на сутність її дійсного життя як буття до смерті.

Лише віч на віч перед смертю людина має можливість осягнути свою дійсну екзистенцію і досягти її.

Саме смерть виділяє людину із маси інших людей, оскільки їй ніхто не може послідувати, ніхто не може їй уподібнитись, ніхто не може її замінити.

“Смерть, - говорить Гайдеггер, - це завжди тільки моя смерть”.

В момент смерті усе суспільне виступає чимось зовнішнім, неважливим щодо людини.

Близькість смерті виявляється тим двигуном, що приводить у дію механізм усвідомлення своєї унікальності, своєї власної “самості”, усвідомлення своєї відмінності від інших людей і від суспільства.

Тут людина переживає себе такою, якою вона є насправді, на відміну від того, що думають про неї інші, і чим вона здається сама собі, переживає свою справжню, дійсну екзистенцію.

Екзистенція, - говорить Гайдеггер, - це доля – покликання (судьба – призвание), якій людина безумовно і стоїчно підкоряється.

Історія – це доля – ситуація, яку людина змушена витримувати.

Дане протиставлення є однією з найсуттєвіших ознак екзистенціалізму. Людина в екзистенціалізмі трактується як істота, якій судилося перебувати в історії, яка “закинута” в історію і не може прожити поза нею і яка в той же час здатна з усією стійкістю витерпіти саму перспективу занепаду і кінця історії.

Отже дійсне існування людини (екзистенція) спрямоване на внутрішній світ людини, не на зовні, а всередину.

Внутрішній онтологічний страх пробуджує в людині совість, поклик совісті, голос совісті ніби закликає людину повернутися із безособового суспільного, із man до дійсного, справжнього існування, від панування натовпу до екзистенції.

Завдяки совісті людина усвідомлює неістинність свого існування в man, в історії в долі – ситуації.

Якщо ж людина продовжує існувати в man, вона, відчуває почуття провини, яке розкриває їй її совість.

Совість визначає людині її обов’язок перед собою.

“Кожна людина, - підкреслює Гайдеггер, - сама собі є і підсудною і суддею, і засудженою до смерті і виконавцем вироку.”

Такою є вічна природа світу і людини і ніякі соціальні катаклізми, ніякі революції нічого змінити не можуть.

В долі – ситуації нічого змінити неможливо, існує лише питання: як жити в ній?

Відповідь однозначна: Підкоритися і жити, незважаючи ні на що, бо безумовним у цьому світі є лише буття спрямоване до смерті.

Буття до смерті, - наголошує Гайдеггер, - це єдина фундаментальна можливість людської екзистенції. Це єдина можливість звільнитися з під влади man, з під влади натовпу, виходу із повсякденності.

“Буття до смерті” – це голос власної неповторної долі, поклик людської самості.

Буття до смерті є фундаментальною характеристикою людської екзистенції також і з точки зору її структури.

Як уже відмічалось, специфічною рисою людського буття, на думку Гайдеггера, є те, що це завжди буття в можливості.

Людина завжди є можливістю чимось стати.

Тому людське буття є завжди турботою, стурбованим буттям.

“Людина, - говорить Гайдеггер, - це буття стурбоване можливістю свого буття.”

Тому з точки зору структури екзистенція виявляється єдністю трьох чолових моментів: майбутнього – теперішнього – минулого.

Теперішнє – це спосіб буття людини в його відкритості світу, історії, суспільству. Це сфера впливу man, що перетворює людське існування у недійсне, повсякденне, це сфера людського існування як буття-у-світі.

Буття-у-світі – це спільне з іншими буття, суспільне буття, спів-буття, це сфера впливу man, що нівелює особистісну неповторність. Люди тут нагадують камінці на березі моря. С початку кожний камінець індивідуально неповторний, але під дією хвиль вони поступово втрачають первинну форму, стають всі однаково округлими, схожими один на одного.

Так само і екзистенції, постійно стикаючись одна з одною втрачають свої неповторні риси, знеособлюються, а єдиною цінністю стає загальне значиме.

Саме в такі ситуації das man розгортає свою диктатуру. Виникає незначена влада Іншого: кажуть, є така думка. Людина перетворюється на безлику одиницю натовпу, схожу на інших. Мені добре в натовпі, я роблю як усі: розважаюсь як інші, суджу як судять інші, сміюся над тим, над чим сміються інші і т.д.

Звичайно ж, люди не камінці, тому цей приклад не могли розкрити механізм розчинення екзистенції у натовпі, не ясно чому люди так легко погоджуються з втратою своєї індивідуальності.

Щоб пояснити це, Гайдеггер звертається до категорії свободи.

Кожна екзистенція, будучи унікальною, індивідуально неповторною, усвідомлюючи свої можливості і намагаючись їх реалізувати, діяла б згідно з принципом свободи.

Проте, будучи вільною, людина повинна була б нести на своїх плечах всю повноту відповідальності за кожний свій вчинок.

Але саме відповідальність і є тим непосильним тягарем, який людина намагається розділити з іншими, перекласти його на інших.

Чим більше людей діють однаково, тим меншою буде відповідальність, тому людина завжди уникає свободи. Навіть від смерті вона намагається заховатися у натовпі: усі там будуть, і вона вже не думає про свою смерть.

Такою є екзистенція в момент теперішнього.

Проте, завдяки онтологічному страху, людина іноді здатна вириватися з полону повсякденності, з полону man і виходити у майбутнє, трансцендувати у майбутнє, яке Гайдеггер називає “забіганням вперед.”

Тут, і саме тут екзистенція має можливість стверджувати своє дійсне буття як свободу, усвідомити свої можливості і здійснити вибір.

Проте, яким би не був цей вибір, людина не в змозі реалізувати усі можливості, тому вона переживає своє буття як провину, як буття у провині.

Усвідомлення свого буття як буття у провині є наслідком розуміння принципової неспроможності реалізувати усі можливості.

Проте, “забігання вперед” виявляє серед багатьох можливостей ту єдину, за якою не має вже більше ніяких можливостей – це можливість більше не бути, тобто смерть.

Будучи останньою дійсною можливістю, від якої неможливо ні відмовитись, ні розділити з іншим, ні уникнути, - смерть і виражає смисл людського існування.

Завдяки тому, що смерть – це завжди моя смерть, саме вона і розкриває мою дійсну індивідуальну неповторність.

“Забігання вперед, - пише Гайдеггер, - відкриває існуванню, екзистенції загубленість у самому собі і приводить її до можливості, не спираючись на стурбовуючу опіку вперше бути самим собою, і шукати страшну, позбавлену ілюзій, фактичну, впевнену у собі і лякаючу себе свободу для смерті.”

В результаті у Гайдеггера людське буття постає буттям до смерті, а свобода – свободою для смерті.

Поиск по сайту: