у межах соціальних інститутів виділяється система соціальних ролей

Інституалізація робить поведінку кожного окремого члена суспільства передбачуваною за орієнтацією і за формою вияву. Зрозуміло, що завжди є окремі винятки, існують, наприклад, сексуальні відносини поза сім'єю, корупція, проституція чи наркоманія, але такий, позаінституційний тип поведінки негативно оцінюється суспільством.

Кожен соціальний інститут виникає і функціонує, виконуючи певну соціальну потребу. Якщо інститут не здатний ефективно справлятися із цією потребою, то відбувається падіння його авторитету, криза цього інституту. Наслідком такої кризи є перерозподіл функцій. Скажімо, з середини 80-х рр. XX ст. в Україні розпочиналась криза загальноосвітньої школи, яка, зокрема, виявлялася у тому, що школа була не спроможна підготувати випускників до вступу у вищі навчальні заклади. Суспільство миттєво відреагувало на нову потребу: з'явилися репетитори — інститут посередників.

Якщо ж якась суспільна потреба стає незначною або зовсім зникає, то зникає і потреба в існуванні цього інституту. Щоправда, він за інерцією ще може продовжувати деякий час функціонувати як данина традиції, але врешті-решт припиняє своє існування. Найважливішими чинниками змін є політика, економіка і культура.

Зародження і загибель соціального інституту можна розглянути на прикладі інституту дуелей. Дуелі були інституіалізованим методом з'ясування стосунків між дворянами в період з XVI до XVIII ст. Цей інститут виник у зв'язку з потребою захисту честі дворянина і впорядкування стосунків між представниками цього соціального прошарку. Поступово система процедур і норм розвивалася і спонтанні сварки та скандали перетворювалися у високо формалізовані поєдинки зі спеціалізованими ролями (секунданти, медики, обслуговуючий персонал). Цей інститут підтримував ідеологію незаплямованої дворянської честі, що панувала в привілейованих верствах суспільства. Він передбачав достатньо жорсткі норми захисту кодексу честі: дворянин, який отримав виклик на дуель, повинен був або прийняти його, або з ганьбою покинути світське життя. Але з розвитком капіталістичних відносин змінювалися етичні норми в суспільстві, що виявилося, зокрема, у непотрібності захисту дворянської честі зі зброєю в рунах.

Стан соціальних інститутів с чітким індикатором соціальної стабільності усієї соціальної системи: суспільство стабільне тоді, коли функції соціальних інститутів зрозумілі, очевидні і стійкі. У нестабільному суспільстві функції соціальних інститутів амбівалентні (неоднозначні, суперечливі) і нестабільні. Наприклад, ще недавно, на початковому етапі перехідного періоду від соціалізму до капіталізму, досить непросто було провести межу між кооператором, провідником нових форм господарювання і економічним злочинцем,

У міру ускладнення соціальної організації певної спільноти, те саме відбувається і з її основними інститутами. У примітивних суспільствах існувало лише декілька головних соціальних інститутів — господарство, родина, релігія. Але зі збільшенням розмірів спільноти й ускладненням її структури, з'являються додаткові інститути — уряд, право, армія, освіта, медицина, наука тощо. Сучасному суспільству притаманне розростання та ускладнення системи соціальних інститутів. Адже постійно з'являються нові проблеми, які породжують нові потреби і вимагають нових розв'язань. Виникають нові галузі науки і господарства, ускладнюється система управління суспільством. Наприклад, в українському суспільстві сьогодні активно розвиваються інститути багатопартійності та місцевого самоврядування, провадяться дискусії стосовно запровадження такого політичного інституту, як верхня палата парламенту та і н.

-Як і будь-який інший складний суспільний процес, інституціалізація є тривалою і поступовою. Для її здійснення необхідні такі умови:

1. Об'єктивна потреба, усвідомлювана в суспільстві як загальнозначуща, загальносоціальна. Її задоволення можливе тільки у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування соціального інституту стає неактуальним, навіть гальмівним.

Відомий соціальний дослідник Г. Ленскі визначив ключові соціальні потреби, які породжують процеси інституціалізації:

— потреба комунікації (мова, освіта, зв'язок, транспорт);

— потреба у виробництві продуктів і послуг;

— потреба у розподілі благ і привілеїв;

— потреба безпеки громадян, захисту їх життя і благополуччя;

— потреба у підтримці системи нерівності (розміщення соціальних груп за позиціями, статусами тощо);

— потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства (релігія, мораль, право).

Сучасне суспільство характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів. З одного боку, одна і та сама потреба може породжувати існування численних інститутів, з іншого — кожен інститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалізації індивідів, трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.

2. Наявність особливого, притаманного конкретному інституту культурного середовища (субкультури) — системи цінностей, соціальних норм і правил.

Кожен соціальний інститут має свою систему цінностей та правил (нормативних очікувань), які визначають мету його діяльності. Діючи в межах інститутів, а також всередині різних соціальних ролей, пов'язаних із специфічними соціальними позиціями (статусами), ці норми дозволяють, пропонують або забороняють певні види поведінки, що робить дії людей доцільними, корисними та односпрямованими. Наприклад, у межах інституту сім'ї подружня зрада, позашлюбні діти, кровозмішення є порушенням інституціальних (нормативно встановлених) вимог. З цієї точки зору інституціалізація — це прийняття індивідом, групою культурних норм, цінностей, еталонів, що регулюють різні аспекти людської діяльності, сприяють задоволенню потреб, прийнятній поведінці.

3. Наявність необхідних ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, організаційних), які суспільство повинне стабільно поповнювати шляхом капіталовкладень у них та підготовкою кадрів.

Інституціалізація є процесом, за якого певна суспільна потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальна, а не приватна. Для її реалізації у суспільстві встановлюються особливі норми поведінки, формуються відповідні ролі, готуються кадри, виділяються ресурси. Зміни у соціальній практиці можуть привести як до модифікації існуючих інститутів, так і до появи нових інституціальних форм. Так, криза адміністративно-командної системи започаткувала соціальні процеси і відносини, які спричинили докорінні суспільні зміни — появу нових соціальних інститутів господарювання, управління, парламентської демократії. У процесі інституціалізації складаються основні структурні ознаки, що характеризують соціальні інститути в сучасному суспільстві. Вони мають універсальний характер і охоплюють:

— певну сферу діяльності та суспільних відносин;

— установи для організації спільної діяльності людей, уповноважених виконувати соціальні, організаційні, управлінські ролі та функції;

— норми і правила відносин між членами суспільства, що належать до сфери діяльності соціального інституту;

— систему санкцій за невиконання ролей, норм і стандартів поведінки;

— матеріальні засоби (громадські будинки, обладнання, фінанси тощо).

Соціальні інститути класифікують на основі різних критеріїв. Найпоширенішою є класифікація за критерієм цілей (змістових завдань) і сферою дії. У такому разі прийнято виокремлювати економічні, політичні, культурні та виховні, соціальні комплекси інститутів:

За критерієм способу регулювання поведінки людей у межах певних інститутів виділяють формальні та неформальні соціальні інститути.

Формальні соціальні інститути. Засновують свою діяльність на чітких принципах (правових актах, законах, указах, регламентах, інструкціях), здійснюють управлінські й контрольні функції на підставі санкцій, пов'язаних із заохоченням і покаранням (адміністративним і кримінальним). До таких інститутів належать держава, армія, школа тощо.

Неформальні соціальні інститути. Вони не мають чіткої нормативної бази, тобто взаємодія у межах цих інститутів не закріплена формально. Є результатом соціальної творчості та волевиявлення громадян. Соціальний контроль у таких інститутах встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях. До них відносять різні культурні і соціальні фонди, об'єднання за інтересами тощо.

Кожен соціальний інститут виконує специфічну функцію. Їх сукупність формує загальні функції. Основоположними і найбільш значущими серед них є:

— регулятивна функція — полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межах соціальних відносин (забезпечується виконання бажаних дій і усунення небажаної поведінки);

— функція відтворення, безперервності суспільних відносин — завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління; соціальні інститути існують у всіх суспільствах і є частиною звичаїв народу;

— інтегративна функція — полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства;

— комунікативна функція — спрямована на забезпечення зв'язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.

Підтриманню функціональності соціального інституту сприяють:

— наявність соціальних норм, приписів, які регулюють поведінку людей;

— інтеграція інституту в соціальну систему суспільства, що забезпечує йому підтримку самого суспільства;

— можливість здійснювати соціальний контроль за дотриманням норм поведінки;

— наявність матеріальних засобів та умов для підтримки діяльності інституту.

Якщо цих умов не дотримуватися, соціальні інститути стануть дисфункціональними, у їх роботі виникнуть збої, порушення, що може дестабілізувати суспільство.

Серед найпоширеніших дисфункцій виділяють:

— невідповідність інституту конкретним потребам суспільства (нечіткість інституціальної діяльності);

— розмитість, невизначеність функцій, вироджування їх у символічні, неспрямовані на досягнення раціональних цілей;

— зниження авторитету соціального інституту в суспільстві;

— персоналізація діяльності інституту, яка означає, що він перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб, змінює свої функції залежно від інтересів окремих людей, їх особистих рис.

У сучасному українському суспільстві, яке переживає соціальну трансформацію, простежуються типові риси інституціальної кризи (дисфункції у діяльності основних соціальних інститутів). Так, дисфункції політичних інститутів проявляються у нездатності стабілізувати суспільне життя, працювати в інтересах більшості населення, беззаконні, криміналізації, корумпованості. Простежується тенденція зниження авторитету і недовіра до основних інститутів державної влади.

Соціологія з однаковим зацікавленням ставиться як до функціональної, так і дисфункціональної діяльності основних соціальних інститутів, оскільки стан інституціальної системи є важливим індикатором стабільності суспільства.

Суспільство як соціальна реальність упорядковано не тільки інституціально, а й організаційно. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням — об'єднанням людей, закладам, установам тощо.

Соціальна організація — соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов'язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.

Багато соціологів називають соціальні організації різновидом соціального інституту, але вони мають відмінні від них риси:

1. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) вирішення завдань. Переслідувана організацією мета не обов'язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає індивідів до діяльності для досягнення загальної мети.

2. Соціальна організація має чіткий загальнообов'язковий порядок, система її статусів і ролей — ієрархічну структуру. Їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно правила, регламенти, розпорядок охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких — чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування (субординацію).

3. Для підтримування стабільності відносин, координації дій кожна організація повинна мати координуючий орган або систему управління. Функції її різноманітні, а оптимальний їх набір залежить від цілей організації, зовнішнього середовища.

Диференціація завдань і координація дій на етапі їх реалізації впливають на структуру і форму організації. Основний критерій структурування соціальних організацій — ступінь формалізації існуючих у них відносин. З урахуванням його розрізняють формальні й неформальні організації.

Формальні організації. Будують соціальні відносини на підставі регламентації зв'язків, статусів, норм. Ними є, наприклад, промислове підприємство, фірма, університет, муніципальна структура (мерія). В основі формальної організації лежить розподіл праці, її спеціалізація за функціональною ознакою. Чим розвинутіша спеціалізація, тим багатостороннішими і складнішими будуть адміністративні функції, тим багатогранніша структура організації. Формальна організація нагадує піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Крім горизонтального розподілу праці, їй притаманна координація, керівництво (ієрархія посадових позицій) і різні спеціалізації по вертикалі. Формальна організація раціональна, для неї характерні виключно службові зв'язки між індивідами.

М. Вебер розглядав організацію як систему влади і розробляв теоретичні основи її управління. На його думку, вимогам спеціалізованої і багатогранної організації найліпше відповідає бюрократична система. Переваги бюрократії найпомітніші, коли їй (бюрократії) під час виконання службових обов'язків вдається виключити особисті, ірраціональні та емоційні елементи. Відповідно до цього бюрократії притаманні: раціональність, надійність, економічність та ефективність, невиразність, нейтральність, ієрархічність, законність дій, централізація влади. Головний недолік бюрократії — відсутність гнучкості, шаблонність дій.

Неформальні організації. Ґрунтується на товариських взаєминах та особистому виборі зв'язків учасників і характеризується соціальною самостійністю. Ними є любительські групи, відносини лідерства, симпатій тощо. Неформальна організація має значний вплив на формальну і прагне змінити існуючі в ній відносини за своїми потребами.

Переважна більшість цілей, які ставлять перед coбою люди, соціальні спільноти, неможливо досягти без соціальних організацій, що зумовлює їх повсюдність і різноманітність. Найбільш значущі серед них:

— організації з виробництва товарів і послуг (промислові, сільськогосподарські, сервісні підприємства і фірми, фінансові установи, банки);

— організації в галузі освіти (дошкільні, шкільні, вищі навчальні заклади, заклади додаткової освіти);

— організації в галузі медичного обслуговування, охорони здоров'я, відпочинку, фізичної культури і спорту (лікарні, санаторії, туристичні бази, стадіони);

— науково-дослідні організації;

— органи законодавчої, виконавчої влади.

Їх називають ще діловими організаціями, які виконують суспільно корисні функції: кооперацію, співробітництво, підпорядкування (співпідпорядкування), управління, соціальний контроль.

Загалом кожна організація існує у специфічному фізичному, технологічному, культурному, політичному і соціальному оточенні, повинна адаптуватися до нього і співіснувати з ним. Немає організацій самодостатніх, закритих. Усі вони, щоб існувати, функціонувати, досягати цілей, повинні мати численні зв'язки з навколишнім світом.

5) Середній клас - сукупність соціальних верств населення, що займають в стратифікаційних системі суспільства проміжне положення між нижчим класом (бідними) та елітою (багатими). У країнах, що вважаються розвиненими, середній клас становить найчисленнішу групу населення.

Функціями середнього класу вважаються привнесення інновацій та відтворення кваліфікованих кадрів, а також підтримання стабільності в суспільстві.

1. Історія та еволюція терміна

Вперше поняття "середні шари" стосовно до суспільства використовував ще Аристотель, який стверджував, що чим більше буде ця середня частина суспільства, тим стабільніше буде і саме суспільство.

В марксизмі поняття "середній клас" при капіталізмі застосовується до всіх, крім пролетаріату і буржуазії. Таким чином, в нього включаються селяни, ремісники, інтелігенція. Частка цих груп у виробництві постійно зменшується, звідси по Марксу середній клас поступово зникає з розвитком капіталізму.

На початку XX століття до середнього класу відносили дрібних підприємців. Але потім у розвинених країнах відбулося підвищення життєвого рівня кваліфікованих працівників найманої праці, яких також стали відносити до середнього класу.

Немає єдиних критеріїв виділення середнього класу. Зазвичай в якості основних об'єктивних критеріїв називають рівень освіти і доходів, стандарти споживання, володіння матеріальної чи інтелектуальної власністю, а також здатність до висококваліфікованої праці. Крім цих об'єктивних критеріїв велику роль грає суб'єктивне сприйняття людиною свого становища як представника "соціальної середини".

Соціальний клас складають люди, які мають приблизно однакові умови життя, життєві шанси і можливості. Американський соціолог Л. Уорнер приводить, наприклад, наступні ознаки класу: рід занять, джерело і розмір прибутку, район мешкання, тип життя.

Існують різні моделі класового розподілу суспільства. Найбільш часто використовують трьох або дев'ятикласні моделі. Трьохкласна модель ділить суспільство на вищий, середній і нижчий класи.

На думку більшості соціологів, середній клас має найскладнішу структуру, оскільки об'єднує і бізнесменів, і людей найманої праці (інтелігенцію, управлінців і т.д.), це може бути три чверті всього населення. Зростання середнього класу найбільш часто пов'язують з розвитком освіти. При цьому, традиційно зростання середнього класу розглядається як джерело стабільності і розквіту суспільства. В дев'ятикласній моделі кожний основний клас, у свою чергу, ділиться на три підкласи: вищий, середній і нижчий. Трьохкласна модель суспільства більш яскраво, ніж дев'ятикласна, показує соціальну нерівність між людьми, яка заснована на різних життєвих можливостях; в той же час, дев'ятикласна модель має перевагу у виявленні нюансів в положенні, яке займають люди певного соціального класу. Наприклад, в США відмінність в прибутках людини, яка відноситься до нижчого підкласу середнього класу, і людини, яка входить у виший підклас того ж самого класу, може складати 50 тисяч доларів на рік.

В трьохкласній моделі вони можуть бути віднесені до категорії людей, які входять до середнього класу. Але людина, що має додаткові 50 тисяч доларів щороку, має більші можливості задовольняти свої потреби і інтереси, ніж перша людина. Дев'ятикласна модель суспільства здатна виявляти таку відмінність в можливостях людей і розглядати їхню потенційну значущість.

Середній клас — шар в системі соціальної стратифікації, який розмішений між вищим і нижчим (або робітником) класом. Поняття використовується як описове для позначення положення системі ієрархічних відмінностей.

Що стосується теоретичного визначення середнього класу, то тут загальна позиція не вироблена і використовуються різні критерії його виділення і визначення.

Найпростіший економічний критерій — середній для даного суспільства рівень поточного прибутку, а також накопиченого багатства ("стандартний" майновий набір у вигляді будинку або квартири, машини, предметів тривалого користування і т.п.), який в сукупності визначає рівень загальної матеріальної забезпеченості.

Як показують опитування населення, саме цей критерій використовується як підстава само віднесення до середнього класу. В розвинених країнах основна маса населення (60—70%) має загальний рівень матеріальної забезпеченості, близький до середнього, число бідних і багатих відносно невелике.

Для України характерна інша схема — глибока поляризація суспільства за рівнем прибутку і матеріальної забезпеченості в цілому. Проте суб'єктивно більше 40% українців відносять себе до середнього класу, оцінюючи свій матеріальний стан як середньостатистичний.

З точки зору класових критеріїв (відношення до засобів виробництва і характер і зміст праці) — до середнього класу відносяться володарі дрібної власності на засоби виробництва — дрібні і середні підприємці, торговці, ремісники і т.п. Це так званий "старий середній клас". До нього ж відносяться і люди, зайняті розумовою працею, яка в ієрархії статусів визнавалася більш престижною і забезпечувала відносно сприятливу ринкову позицію для "білих комірців".

Проте зараз позиції різних груп працівників розумової праці істотно диференціювалися, і "білі комірці" без вищої освіти втрачають престиж на ринку праці (їх тепер позначають як "нижній середній клас"). "Вищий середній клас" складають переважно представники так званого "нового середнього класу", який росте швидкими темпами і в західних країнах досягає 20—25%.

Головним критерієм його виділення є рівень освіти і кваліфікація. До нього відносять фахівців з вищою освітою — професіоналів. Іноді групи професіоналів об'єднують з менеджерами і адміністративними працівниками ("сервіс-клас"). "Новий середній клас" пов'язаний із становленням постіндустріального, інформаційного суспільства, новими технологіями. Тому по сукупності ринкових, трудових і статусних позицій, по рівню престижу він займає стійке "середнє" положення в суспільстві — відмінне від елітних, але також і від нижніх шарів.

З точки зору соціально-політичних характеристик, середній клас звичайно розглядається як гарант стабільності в суспільстві, носій центристських політичних поглядів, опора еволюційного розвитку суспільства.

Поиск по сайту: