Німецька імперія в 1871-1914 рр

Створення Німецької імперії, її державний і політичний устрій. Урочисте проголошення Німецької імперії, яке відбулося 18 січня 1871 р. у Версальському палаці під Парижем, стало наслідком переможної війни німецьких держав над Францією ((1870-1871 рр.). Попередні війни Пруссії з сусідніми державами - Данією (1864 р.) і Австрійською імперією (1866 р.) призвели до утворення в 1866 р. Північно-німецького союзу. На основі цього союзу і з'явилася Німецька імперія після того, як внаслідок війни з Францією південно-німецькі держави, найвпливовішими серед яких були Баварія і Вюртемберг, увійшли до його складу.

Німецька імперія утворилася як федеративна держава у складі 22 монархій і 3 вільних міст (Гамбург, Бремен і Любек), а також особливої імперської провінції Ельзас-Лотарингія. Це був союз монархій, які й після проголошення імперії зберегли повну внутрішню адміністративну самостійність, місцеві королівські династії, уряди, представницькі органи (ландтаги) тощо. Колективними носіями суверенітету вважалися 22 німецькі государі й сенатори трьох міст (а не народ і не імператор).

До компетенції імперського уряду перейшли зовнішня політика, армія і флот, імперські фінанси, чеканка монети і випуск кредитних білетів, пошта і телеграф, митна політика. Прийнята в квітні 1871 р. ліберальна конституція Німецької імперії, в основу якої було покладено конституцію Північно-німецького союзу, закріпила в державі монархічну форму правління і провідне становище Пруссії, яка складала понад 60% населення і 55% території всієї імперії.

За імперською конституцією законодавча влада в державі належала Союзній раді (бундесрату) та парламенту (рейхстагу). До бундесрату входили представники усіх німецьких держав, призначувані їхніми урядами. З 58 місць бундесрату 17 належало Пруссії, тож без згоди її представників не міг бути прийнятим жоден імперський закон. На відміну від Союзної ради рейхстаг (у складі 397 депутатів, 1 депутат від 100 тис. чол.) обирався кожні 3, а з 1888 р. – кожні 5 років на основі загального й прямого виборчого права, що поширювалося на чоловіків з 25 років, за виключенням військових (жінки права голосу не мали). На відміну від федерального рейхстагу, вибори до ландтагу Пруссії й надалі відбувалися на основі трикласного виборчого закону 1849 р., що ділив усіх виборців на три рівні групи в залежності від розміру сплачуваних ними податків (на кожен клас припадала 1/3 усієї суми оподаткування країни). Таким чином, найбільші платники податків першого класу мали однакове представництво з третім класом, кількість якого майже в 20 разів перевищувала перший клас.

Союзна рада і рейхстаг затверджували бюджет і закони (приймалися спільно обома палатами), однак не мали законодавчої ініціативи. Їх влада зводиться до права погоджуватися чи не погоджуватися на податки і закони, запропоновані урядом.

Імператором (кайзером) Німеччини за конституцією міг бути лише король Пруссії. Він був верховним командувачем збройних сил і представляв Німеччину на міжнародній арені. Тільки армія Баварії у мирний час підкорялася своєму королю, але у випадку війни переходила від командування кайзера. Кайзер суттєво впливав на законодавчу владу - був главою Союзної ради, мав право затверджувати чи відхиляти всі законопроекти, скликати й розпускати рейхстаг, однак не міг накладати вето на одностайне рішення рейхстагу і бундесрату. Першим кайзером став Вільгельм І (1871 - 1888 рр.).

Імперський уряд, що складався з рейхсканцлера та статс-секретарів, не був відповідальним перед рейхстагом, він призначався кайзером і ніс відповідальність тільки перед ним. Рейхсканцлером, який за конституцією був також міністром-президентом (главою уряду) Пруссії, з 1871 р. до березня 1890 р. був князь Отто фон Бісмарк. Статс-секретарі, які очолювали окремі відомства, фактично були лише помічниками рейхсканцлера, а не самостійними міністрами. Усі їхні спроби безпосередньо звертатися до імператора одразу кривалися Бісмарком. З 1878 р. основні загальнонімецькі міністерства були закріплені за відповідними прусськими міністрами.

Роль О. фон Бісмарка в справі об'єднання Німеччини демонструє провідну роль сильних особистостей (а не політичних об'єднань чи партій) в історії Німеччини. Конституційний конфлікт у Пруссії 1862-1866 рр. показав, що канцлер може діяти на свій розсуд, лише заручившись підтримкою короля, не беручи до уваги протидію парламенту. Таке ставлення до прусського ландтагу канцлер переніс і на імперський рейхстаг, який продовжував відігравати в імперії другорядну роль.

Слід брати до уваги ще два важливі елементи, що формували опору державної влади – армію і систему управління, які залишалися прерогативою окремих держав, тож на них не поширювалися повноваження рейхстагу. Оскільки прусська армія була основною складовою імперської армії, що підкорялася прусському королю як головнокомандувачу союзними військами, а система управління на 3/5 складалася з прусських чиновників, вирішальною силою в державі була влада прусського короля (імператора).

Отже, в Німецькій імперії виконавча влада отримала перевагу над законодавчою, склався авторитарний політичний режим, який проте був органічним продовженням в нових умовах визначальних рис прусського “освіченого” абсолютизму з його патерналістською турботою про підданих.

Утворення об'єднаної Німеччини не завершилося її офіційним проголошенням, яке лише створило відповідні політичні й конституційно-правові умови, на основі яких мала відбуватися подальша, більш тісна інтеграція німецьких земель. Вся наступна політика Бісмарка на посаді імперського канцлера була спрямована на формування єдиних імперських інститутів й уніфікацію різних сторін життя німецьких держав. Адже спочатку відчуття “малої вітчизни” було для німців набагато важливішим, ніж загально-німецький патріотизм. На південь від р. Майн знаходилися землі, приєднані до Північно-німецького союзу лише в 1870 р., де переважали католики, зберігався французький культурний вплив й ідеї формування “третьої Німеччини” (на противагу Пруссії й Австрії). У той час як західна частина Пруссії - Рейнська область (Рейнландія) - відзначалася швидким промисловим розвитком, кордон по р. Ельбі відділяв її від аграрно-патріархального Сходу, що був джерелом постачання в столицю впливової консервативної політичної еліти.

Спочатку німецькі держави непокоїлися обмеженням їх суверенітету. Навіть Пруссію турбувала можливість розчинитися в конгломераті дрібних німецьких держав і втратити свій вплив у Європі. Однак бурхливий економічний розвиток Німеччини після об'єднання сприяв поступовій ліквідації замкнутості “малої батьківщини”, в тому числі через масову міграцію населення.

За Вільгельма І країною фактично управляв його канцлер О.фон Бісмарк, якому імператор повністю довіряв і який добре орієнтувався в складностях парламентської боротьби і європейської дипломатії. Характерною рисою системи правління Бісмарка було постійне балансування між окремими державами в Союзній раді й політичними партіями в рейхстагу, протиріччя між якими дозволяли канцлеру проводити власну політичну лінію.

До 1878-1879 рр. головною опорою Бісмарка в рейхстагу була Націонал-ліберальна партія, яка перебувала в центрі політичного спектру. Вона виникла в результаті розколу в 1867 р. ліберальної опозиції і спиралася на широкі кола торгівельної і промислової буржуазії та інтелігенції, насамперед, у протестантських регіонах Німеччини. З середини 1870-х рр. в партії утворилися ліве крило на чолі з Е.Ласнером і право-ліберальна більшість на чолі з Р.Беннігсеном. Після виходу з неї в 1880 р. противників протекціонізму вона еволюціонувала в бік обстоювання інтересів великої фінансової буржуазії і на виборах 1887 р. утворила спільний блок з консерваторами.

Оскільки здійснена Бісмарком «революції згори» вирішила більшість з питань, які не вирішила революція 1848-1849 рр., передусім – об'єднання Німеччини, в перші роки після об'єднання націонал-ліберали загалом підтримували його курс, тим більше – не ставили питання про перерозподіл влади на користь законодавчої. Серед сильних сторін авторитарної політичної системи вони вбачали концентрацію адміністративних ресурсів в одному центрі й «органічний» зв'язок монарха з підданими, такий необхідний для реального зрощування окремих частин країни.

В опозиції до Бісмарка перебувала Німецька прогресистська партія, яка обстоювала принципи лівого лібералізму, виступала за політику вільної торгівлі, створення правової держави і парламентаризацію імперії. З більшості питань прогресистів підтримувала Німецька народна партія, регіональна партія, діяльність якої обмежувалася в основному південним заходом країни.

З кінця 1870-х рр. підтримку Бісмарка в рейхстазі забезпечували дві консервативні партії, які захищали традиційні суспільні цінності і формували праве крило політичного спектру імперії. Це були Партія вільних консерваторів (з 1871 р. – Імперська партія) і Німецька консервативна партія. В Імперській партії провідну роль відігравали великі аграрії Пруссії і магнати важкої промисловості Рейнсько-Вестфальської області (серед них – Штумм і Крупп). Німецька консервативна партія була створена в 1876 р. і виражала інтереси юнкерства Східної Пруссії, Бранденбурга, Померанії, а також прусського офіцерства, лютеранського духовенства і заможного селянства. В кінці 1870-х рр. дві консервативні партії утворили парламентську більшість, яка прийшла на зміну націонал-ліберальній.

Особливе становище серед політичних партій посідала партія Центру на чолі з Людвігом Віндхорстом - конфесійна католицька партія, утворена на початку 1871 р. Її назва пов'язана з тим, що в 1850-60-ті рр. католицька фракція посідала центральні місця в залі засідань прусської палати депутатів. Насправді партія належала до правого спектру. Вона захищала інтереси католиків, які складали третину населення об'єднаної Німеччини (в тому числі поляків та жителів Ельзас-Лотарингії), чинила спротив політичним і культурним централізаторським зусиллям прусської протестантської держави, намагалася зашкодити поширенню світської влади на противагу духовній, різко виступала проти ідей лібералізму і соціалізму. Партія Центру мала велику соціальну базу серед різних верств католицького населення. Керівну роль у ній мали аристократи-католики, духовні особи й деякі представники великої буржуазії.

Інтереси пролетаріату обстоювала Соціалістична робітнича партія Німеччини, створена в 1875 р. (з 1890 р. – Соціал-демократична партія Німеччини).

Однобічна залежність від влади, неможливість впливати на долю уряду, безпартійність уряду зменшували роль партій в політичному житті Німеччини і виштовхувала їх в сферу теоретичних дискусій, що робило їхні коаліції нестійкими, а самі їх - об'єднаннями інтелектуалів, які спрямовували свою діяльність скоріше на створення філософсько-ідеологічних програм, аніж на здійснення прагматичної політики.

Бісмарк, будучи творцем об'єднаної Німеччини, після 1871 р. спрямував усі свої зусилля на збереження і зміцнення створеної ним державно-політичної системи. Послідовний провідник «революції згори» Бісмарк рішуче боровся з усіма силами, які, на його думку, могли зруйнувати створену ним систему, оголошуючи «ворогами імперії» усіх, в кому бачив загрозу для неї – будь то католицька Партія центру, соціал-демократія чи лівий лібералізм.

Економічний розвиток Німеччини після об'єднання. В перші роки після об'єднання Німеччина здійснила стрімкий економічний ривок. Швидке економічне зростання почалося вже після економічної кризи 1866 р. і було тимчасово загальмоване франко-прусською війною. Після об'єднання промисловий переворот в Німеччині вступив у завершальну стадію. Вже з кінця війни, з 1870 по 1872 рр. промислове виробництво зросло на третину, виплавка чавуну на 40%, сталі – на 80%, видобуток кам'яного вугілля - майже на 30%.

Найбільш інтенсивно розвивалися галузі важкої промисловості, пов'язані з державними потребами (військовими, будівництвом залізниць тощо), головним замовником продукції яких виступала держава, передусім сталеливарна промисловість. Поштовх для її розвитку дало поєднання вугілля Руру з величезними покладами залізної руди Лотарингії, що після винаходу Сідні Джилькріста Томаса (1878 р.) (видалення фосфору зі сталі) перетворилася на цінну сировину.

Країну покрила мережа залізниць; почалося впровадження техніки у сільське господарство. Наукові відкриття вивели технологію на якісно новий рівень. Можливо, найяскравішим символом нової епохи став чотирьохтактний двигун внутрішнього згорання, винайдений в 1876 р. німецьким інженером Ніколаусом Отто, який за кілька десятиліть витіснив з промисловості й транспорту парові машини. Швидкими темпами розвивалося машинобудування, що поставляло техніку на заводи і фабрики. В 1884 р. німецькі інженери Даймлер і Майбах створили бензиновий двигун, після чого Даймлер і Бенц першими налагодили виробництво автомобілів і заклали основу одного з найбільших концернів світу.

Швидкими темпами розвивалася текстильна промисловість, де помітне місце посідало бавовняне виробництво верхнього Ельзасу (більше половини усіх зайнятих в текстильній промисловості складали робітники-надомники). З розвитком текстильного виробництва швидко зростало значення хімічної промисловості, що поставляла йому три найважливіші компоненти – сірчану кислоту, соду і хлор.

За період з 1870 р. по 1900 р. доля Німеччини у світовому виробництві зросла з 13 до 16% (Англії зменшилася з 32 до 18%). Тобто індустріалізація Німеччини йшла надзвичайно швидкими темпами і на рубежі століть вона була найбільш динамічною державою Європи. Це було пов'язано з такими факторами: 1) економічний розвиток Німеччини мав інноваційний характер, відбувався на основі останніх досягнень науки і техніки, новітніх технологій і серійного виробництва; 2) він спирався на високий освітній рівень населення Німеччини, працьовитість і раціональність мислення німецьких підприємців, високу кваліфікацію робітників, які вийшли з ремесла, і технічних спеціалістів. Після впровадження обов'язкової восьмирічної освіти, на початку ХХ ст. в країні практично не залишилося неграмотних; 3) значну роль мав розвиток німецької науки, якою в І половині ХІХ ст. було зроблено більше відкриттів, ніж англійської і французької разом узятих. Технічні університети, що ставали центрами прикладних досліджень, та науково-дослідні інститути перебували під патронажем імператора; 4) на початковому етапі значний приток капіталів в економіку забезпечила 5-мільярдна французька контрибуція. Більша її частина пішла на реорганізацію й модернізацію армії, значна сума була спрямована на погашення державних боргів. Частина грошей пішла на залізничне і житлове будівництво, створення пенсійного фонду для інвалідів війни; 5) важливим стимулом розвитку промисловості були зростаючі державні асигнування на озброєння армії, зокрема, на виконання програм будівництва могутніх військово-морських сил. Вигідні замовлення військового відомства сприяли вкладенню підприємцями вільних капіталів у важку промисловість; 6) велике значення мала державна політика підтримки національної економіки та авторитарний державний устрій, що сприяв концентрації й ефективному використанню ресурсів.

Після об'єднання країни було створено єдиний емісійний Імперський банк, введено єдину валюту – марку, яка з 1873 р. базувалася на золотому стандарті замість колишнього срібного, що полегшило німецькій торгівлі вихід на світовий ринок. Об'єднання створило сприятливу економічну кон'юнктуру, яка характеризувалася заснуванням маси нових промислових і банківських установ, акціонерних товариств, створення яких було спрощено, масовими біржовими операціями. Цей період бурхливої торгівельно-промислової активності, справжньої лихоманки створення нових фірм і спекулятивної гарячки 1870-1873 рр. отримав назву «грюндерства». Лише за два роки в Імперії було створено майже 700 акціонерних товариств з капіталом в 2 млрд. марок; акції купувалися і продавалися на біржі за участю широких верств населення, від аристократів до рознощиків газет, що давало можливість швидко розбагатіти. Промислові потужності при цьому розширювалися без будь-яких гарантій їхньої рентабельності. У зв'язку зі значним розвитком акціонерних товариств різко зросла роль банків. Тільки в одній Пруссії в 1872 р. з'явилося 49 нових банків і кредитних товариств. Найбільшими банками імперії стала «велика Д-четвірка»: Дойче банк, Дисконто-Гезелльшафт, Дрезденський, Дармштадський банки.

У зв'язку з грюндерським бумом образ Німеччини змінився. Вона остаточно перетворилася з аграрної країни на індустріальну, завдяки інтенсивному будівництву залізниць виник єдиний економічний простір Німеччини. Водночас прірва між індустріальним Заходом країни і колонізованими землями на схід від Ельби ще більш поглибилась. Традиційна простота способу життя вищої верстви німецького суспільства, продиктована браком коштів, поступилася надмірній помпезності нуворишів, що виявилося в архітектурі, меблях, одязі, в стилі життя. Лише Вільгельм І зберігав свій простий спосіб життя і намагався чинити опір духу часу, прагнучи бути зразком поведінки для своїх підданих.

Невдовзі фінансово-економічні процеси стали некерованими і в 1873 р. «грюндерство» завершилося біржовою панікою, банкрутством більшості новоутворених банків і підприємств, втратою набутих спекуляціями багатств. Розпочавшись восени 1873 р. крахом Віденської біржі, в результаті якого сотні акціонерів виявилися розореними, процес перейшов у гостру кризу надвиробництва, яка виявилася передусім у різкому падінні цін. У той час як обсяг промислового виробництва в Німеччині в 1873-1874 рр. знизився на 5 %, сукупна вартість її продукції впала на 15%. Промислова криза доповнилася в 1875 р. аграрною кризою у зв'язку зі значним припливом у Європу більш дешевого, ніж прусське, зерна з США, Канади, Росії, Австралії.

Криза 1873 р. призвела до принципової переорієнтації усього економічного і політичного життя імперії. Як виявилося, на початку 70-х рр. ХІХ ст. капіталізм вільної конкуренції досяг апогею свого розвитку і впродовж наступного десятиліття в німецькій економіці виразно виявлялися тенденції концентрації виробництва й капіталу, створення об'єднань підприємств для досягнення угод про обсяги виробленої продукції, ціни, поділ ринків збуту (картелів). Поступово картелі посіли провідне місце в німецькій економіці; на кінець ХІХ ст. їх нараховувалося 250.

Внутрішня політика Бісмарка в 70-80-ті рр. ХІХ ст. Впровадження протекціонізму. Фінансовий і торгівельно-промисловий крах 1873 р. призвів до різкої критики економічної політики уряду, основаної на принципах вільної торгівлі (фрітрейду). Кризу пояснювали не лише легковажним створенням нових підприємств, не лише колосальним, безконтрольним, архаїчним виробництвом, але й незабезпеченістю «національного ринку для національної промисловості», пов'язану з вільним ввезенням товарів з-за кордону. Так, в 1873 р. в Німеччині ввізне мито на вироби із заліза було одним з найнижчих у світі, а мито на чавун взагалі було відмінено. До краху 1873 р. політика вільної торгівлі, на якій наполягав економічний лібералізм, мала блискучі результати. Після краху основною причиною усіх бід почали уявлятися фрітрейдерські ідеї.

Основну провину за виникнення кризи було покладено на лібералів. Ідеї лібералізму зазнали суворої критики влітку 1875 р. в брошурі «Проти течії» Вільгельма Кардофа, одного з провідних німецьких промисловців і лідера вільних консерваторів. В наступному 1876 році р. було створено могутню організацію представників важкої промисловості – Центральний союз німецьких промисловців, який вимагав відмови від політики вільної торгівлі й переходу до протекціонізму як головного засобу спасіння національної економіки. Він розгорнув широку агітацію по всій країні і організував у рейхстагу спеціальну фракцію – Вільне народногосподарське об'єднання для тиску на канцлера з метою “захисту національної праці”. Разом з ним виступали прихильники протекціоністського мита серед прусського юнкерства. З 1865 р. ввіз зернових в Німеччину не обкладався митом, так само і збут німецького хліба на англійському ринку відбувався на пільгових умовах. Але з початком аграрної кризи 1875 р. британський ринок став для прусських аграріїв фактично недоступним, а на внутрішньому ринку різко зросла конкуренція більш дешевого привізного хліба.

Поки більшість місць у рейхстазі належала націонал-лібералам і прогресистам, провести через нього протекціоністські закони було неможливо. Після виборів 1878 р. відбулося перегрупування сил у рейхстазі (консерватори збільшили своє представництво, а ліберали зазнали значних втрат), з уряду було вилучено ліберальних прихильників фрітрейдерського курсу, канцлер Бісмарк змінив свій курс і став відкрито підтримувати агітацію протекціоністів.

Восени 1878 р. в рейхстазі утворився блок прихильників протекціонізму, до якого увійшли консерватори, більшість депутатів Центру і група правих націонал-лібералів. На черговій сесії рейхстагу в лютому 1879 р. з тронною промовою виступив імператор, який відкрито засудив фрітрейдерську політику і закликав повернутися до випробуваних протекціоністських принципів Митного союзу першої половини ХІХ ст. Після бурхливих дебатів у пресі та в рейхстазі прихильники протекціонізму отримали перемогу. В 1879 р. було прийнято закон, що значно підвищував митний тариф, який майже закривав німецький ринок для іноземної конкуренції з усіх основних галузей промисловості. В 1885-1887 рр. відбулося велике підвищення митного тарифу на сільськогосподарську продукцію.

Впровадження протекціонізму поліпшило можливості вітчизняних промисловців і аграріїв на збут в Німеччині власної продукції та призвело до зростання митних прибутків держави. Хоч це мало наслідком підвищення вартості життя населення, успішний розвиток німецької промисловості загалом забезпечив постійне зростання його життєвого рівня.

«Культуркампф». Серйозною внутрішньою проблемою Німецької імперії була необхідність «внутрішньої консолідації рейху», тобто національного примирення з різними групами французького (Ельзас-Лотарингія), польського (Сілезія), датського (Шлезвіг) населення. Бісмарк вважав, що усі меншини, партикуляристи, невдоволені (наприклад, партія вельфів, яка залишилася вірною ганноверській династії після приєднання Ганноверу до Пруссії в 1866 р.) були «ворогами нового рейху». В центрі уваги канцлера були проблеми зменшення впливу тих політичних сил, в яких він бачив загрозу єдності Німецької імперії.

Передусім його турбували партикуляристські, сепаратистські настої в південних католицьких державах Німеччини, Рейнській області, польських провінціях Пруссії. Їх підтримувало католицьке духовенство, а також партія Центру, яка з початку 70-х рр. ХІХ ст. чинила впертий спротив політичним і культурним централізаторським зусиллям прусської протестантської держави. Боротьбу з такими настроями Бісмарк назвав «культуркампф» – боротьбою за культуру (тобто за світську культуру, проти клерикалізму).

Приводом до початку політики «культуркамф» став конфлікт між німецьким урядом і Ватиканом в справі «старокатоликів». У той час як об'єднання Німеччини було метою протестантської за віросповіданням ліберальної буржуазії Пруссії, ідеї лібералізму були рішуче засуджені папою Пієм ІХ в 1864 р, а Ватиканський церковний собор 1870 р. проголосив догмат про непогрішимість папи і підтвердив його повну владу над католицьким світом. Проти догмату про непогрішимість папи в Німеччині виступила т.зв. «старокатолики» (професори теології, вчителі релігії, військові капелани). Їх відлучення папою від церкви Бісмарк розцінив як втручання Ватикану у внутрішні справи імперії, оскільки вони були не лише служителями церкви, але й державними службовцями. Цей конфлікт дозволив Бісмарку по-новому оформити взаємовідносини між державою і церквою.

Перші заходи, згідно з якими єпископам заборонялося інспектувати школи, а священикам - торкатися в проповідях державно-політичних проблем і вести будь-яку політичну агітацію, було здійснено в 1871-1872 рр. До кримінального кодексу внесено статтю, що передбачала ув'язнення за образи з церковної кафедри; заборонено діяльність єзуїтського ордену, а його провідні діячі вислані з країни. Впродовж наступних чотирьох років (1872-1875 рр.) щорічно в травні уряд пропонував закони, що стосувалися обмеження політичного впливу католицької церкви («травневі закони»). В Пруссії в 1873 р. у відставку було відправлено міністра народної освіти, який співчував католикам і прийнято закони, за якими церква ставилася під контроль держави, так само як навчання священників – семінарії ліквідовувались, натомість майбутні священики мали закінчити німецький університет і здати перевірочний екзамен з філософії, історії й німецької літератури. Вони були зобов'язані приносити присягу на вірність державі, а єпископи повинні були повідомляти уряд про будь-яке призначення священників тощо (т.зв «прусські травневі закони»). В 1874 р. було впроваджено цивільний шлюб і цивільну реєстрацію народження й смерті (оскільки священики відмовлялися вінчати «старокатоликів»). У 1875 р. католицьку церкву було позбавлено державних фінансових дотацій, в Пруссії було заборонено діяльність усіх чернечих орденів.

Деякі прусські єпископи відмовилися підкорятися цим законам, папа оголосив їх недійсними і відлучив від церкви усіх, хто візьме на себе виконання церковних функцій, не будучи призначений єпископом. Священики опинилися в дуже незручному становищі: розпорядження папи й уряду суперечили один одному; призначення єпископів і священників припинилися. У 1876 р. багато католицьких єпископів було заарештовано й вислано, замість них держава оголосила вибори «державних священників», які населення бойкотувало, та призначила світську комісію для управління справами єпископств і приходів.

Політика «культуркампф», яку можна розглядати в контексті давньої боротьби за владу між імператорами Священної римської імперії і папським престолом, намагалася вирішити питання: хто має більше влади над німецькими католиками – папа римський чи імператор, хто вони в першу чергу – католики чи громадяни Німеччини, піддані імператора? Фактично «культуркампф» був політичною боротьбою за зменшення політичного впливу католицької церкви в державі, проти сепаратизму, за зміцнення єдності імперії

Політика «культуркампф» не досягла своєї мети. Католицька церква ставала в очах віруючих мученицею за віру, а це лише посилювало її духовний вплив. В таких умовах відбулася активізація партії Центру, яка виступила на захист гарантованої конституцією самостійності окремих німецьких держав від втручання в їх внутрішні справи імперського центру, а точніше, протестантської Пруссії. В період «культуркампфу» партія Центру подвоїла кількість депутатів у прусському ландтазі й рейхстазі, отримавши там майже чверть місць, і стала однією з найбільш впливових фракцій рейхстагу (за період існування імперії за неї голосувало близько 20% німців). З часом Бісмарк зрозумів, що тенденції до сепаратизму не настільки небезпечні, що в збереженні єдності Німеччини були зацікавлені усі верстви суспільства. Поступово на перший план внутрішньополітичного життя імперії вийшли інші проблеми, такі як соціалістичний рух і митна проблема (перехід до протекціонізму). Після смерті папи Пія ІХ і переговорів Бісмарка з папськими нунціями більшість антиклерикальних законів, незважаючи на протести лібералів, у 1882-1883 рр. були скасовані за виключенням цивільного шлюбу і нагляду уряду за школами. Партія Центру після завершення «культркампф» відмовилася від принципової опозиції політиці Бісмарка..

Робітниче питання в політиці Бісмарка «Винятковий закон» проти соціалістів. У середині 1870-х рр. найбільш небезпечним серед чинників, що, на думку Бісмарка, підривали основи держави, стала діяльність Соціалістичної робітничої партії Німеччини, створення якої відбулося в травні 1875 р. на основі об'єднання лассальянського Загального німецького робітничого союзу (ЗНРС) (заснованого в 1863 р.) і марксистської Соціал-демократичної робітничої партії (СДРП, або ейзенахців) (заснованої в 1869 р.). Лідерами об'єднання стали ейзенахці Август Бебель і Вільгельм Лібкнехт. Програма партії, прийнята на з'їзді в Готі (Готська програма), що стала результатом компромісу між марксистами і лассальянцями, проголошувала, що партія виступає за знищення існуючого державно-суспільного устрою, усуспільнення засобів виробництва і створення «вільного народного господарства». Домагатися поставлених цілей партія планувала «усіма засобами в рамках законів», що означало фактичну відмову від ідеї насильницької соціалістичної революції і викликало серйозну критику з боку К.Маркса.

Після об'єднання вплив соціалістів серед робітників значно зріс. Якщо на виборах до рейхстагу в 1871 р. соціалісти отримали 124 тис. голосів і провели лише 2 депутатів, в 1874 р. – 352 тис. голосів (6,8%) і 9 депутатів, то після об'єднання в 1877 р. вони отримали підтримку 483 тис. виборців (9,1%), посівши четверте місце за чисельністю голосів серед усіх партій і здобули 12 депутатських місць. При цьому соціалісти отримали більше голосів, ніж консервативна Імперська партія, яка провела до парламенту 38 депутатів за рахунок дрібних сільських виборчих округів. Оплотом соціалістів стала промислова Саксонія, яка дала 7 мандатів. Вибори наглядно продемонстрували, що поділ виборчих округів був несправедливим на користь малонаселених сільських округів і на шкоду промисловим центрам.

Страх перед революцією був одним з рушійних мотивів політичної поведінки Бісмарка, який різко посилився після Паризької комуни 1871 р. і виступу А.Бебеля в рейхстазі з промовою на її підтримку (громадянська війна у Франції, за його словами, була лише невеличкою сутичкою передових загонів пролетаріату порівняно з тим, що очікувало заможні класи попереду). Для канцлера соціалісти й анархісти становили один і той самий підривний рух. Таке уявлення було досить поширеним, тим більше, що деякі провідні німецькі соціалісти (І.Мост, Й.Хассельман) дійсно були близькі до анархізму.

Перебільшення небезпеки революції і зростання популярності соціалістичної партії спонукало Бісмарка до заборони її діяльності. Однак його перші спроби закрити в 1874 р «антидержавну» пресу і впровадити в 1875 р. в кримінальний кодекс покарання за «розпалювання класової ненависті» зустріли опір ліберальної більшості у рейхстагу. Хоча ліберали, як і Бісмарк, були противниками соціалізму, вони прагнули залишатися на ґрунті законності й поваги політичних прав людини.

Бажаний привід для прийняття відповідного закону надали Бісмарку замахи на кайзера. В травні 1878 р. невдалий замах на Вільгельма здійснив колишній член лейпцігської організації соціалістів М.Гедель. Однак підготовлений проект закону про заборону соціалістичної партії не отримав підтримки ліберальної більшості рейхстагу. Через тиждень стався другий замах, у результаті якого імператора було тяжко поранено вистрілами з дробовика. Хоч ніякого зв'язку між терористом та соціалістами встановити не вдалося, поранення імператора викликало в країні сильне хвилювання, яке роздмухувала преса, описуючи жахи майбутнього «червоного терору».

Скориставшись ситуацією, Бісмарк розпустив рейхстаг, розраховуючи отримати в новому бажану підтримку. За результатами виборів 1878 р. обидві консервативні партії отримали 115 мандати замість колишніх 78, обидві ліберальні партії втратили 42 мандати. Вже в ході передвиборної кампанії стало очевидно, що, враховуючи суспільну думку, націонал-лібералам доведеться погодитися з пропозицією канцлера. В жовтні 1878 р. рейхстаг прийняв «Закон проти суспільно небезпечних устремлінь соціал-демократії», що отримав назву «виняткового закону проти соціалістів». «За» голосували консерватори, націонал-ліберали і деякі незалежні депутати (усього 221), «проти» – Центр, прогресисти, соціалісти і польська фракція (149). Законом заборонялася діяльність усіх соціалістичних союзів і організацій та їхня преса. Соціалістична агітація каралася ув'язненням або висилкою, місцеві власті отримували право у разі необхідності впроваджувати облоговий стан терміном до одного року. З цього часу агітація соціалістичної партії в легальній пресі і на мітингах ставала неможливою. Партія переходила на напівлегальне становище. Єдине пом'якшення, якого досягли націонал-лібералам, стосувалося обмеження терміну дії закону 2,5 роками, але в подальшому його продовжували до 1890 р.

Після заборони соціалістичної партії в 1880 р. на з'їзді в Швейцарії в її програму було внесено суттєве положення про досягнення поставлених цілей «усіма засобами», у тому числі революційними. Заборонені партійні організації часто діяли під вивіскою робітничих спортивних і співочих союзів, кас взаємодопомоги тощо. Соціалістичні видання друкувалися в Швейцарії і нелегально доставлялися в Німеччину через розгалужену мережу «червоної польової пошти». Соціалістів, як і раніше, обирали до рейхстагу, лише як незалежних депутатів від робітників. На виборах в 1884 р. соціалісти зібрали 550 тис. голосів виборців (9,7%) і провели 24 депутатів; у 1887 р. - 763 тис. голосів. Наявними були всі ознаки того, що політика Бісмарка, направлена на придушення соціалістичного руху, так само як і «культуркампф», зазнала поразки.

Завершення «ліберальної ери». «Винятковий закон» проти соціалістів зачепив і націонал-лібералів. В суспільстві похитнулася віра у їх вірність принципам правової держави, загострилися суперечності всередині самої партії, з якої у 1880 вийшло ліве крило (на чолі з Людвігом Бамбергером), яке об'єдналося з прогресистами.

У 1878-1879 рр. відбувся розрив Бісмарка з націонал-лібералами. Крім політики Бісмарка щодо заборони соціалістичної партії, це було також викликано переходом уряду від політики вільної торгівлі до протекціонізму; різним ставленням до політики «культуркампф», продовження якої вимагали ліберали; різними поглядами на роль держави у господарському житті держави (в той час як ліберали обстоювали принципи невтручання держави в самоуправну економіку, Бісмарк готував державні соціальні реформи); конфліктом Бісмарка зі спадкоємцем престолу кронпринцем Фрідріхом, який був противником внутрішньої політики канцлера і підтримував тісні зв'язки з лідерами лівого націонал-лібералізму. У випадку смерті Вільгельма І, якому було вже понад 80 років, опозиційне Бісмарку ліве крило отримало б підтримку нового монарха для обмеження всевладдя канцлера. Головною причиною конфлікту була проблема парламентаризму й конституціоналізму (розширення повноважень парламенту, відповідальність уряду перед парламентом, реформа виборчого права в Пруссії).

Доки Бісмарк опирався на націонал-лібералів, це робило нереальним його зближення з консерваторами, представленими головним чином Пруссією. Це, в свою чергу, викликало затяжну внутрішньополітичну кризу в Пруссії, яка чинила опір прагненням Бісмарка інтегрувати її в загальноімперську систему. Пруссія, яка раніше входила в п'ятірку великих держав Європи, хоча й займала в Німецькій імперії провідні позиції, боялася розчинитися в ній, а прусське юнкерство боялося втратити свій колишній політичний вплив. Отже, зміцнюючи імперію, Бісмарку доводилося боротися не лише з сепаратизмом Рейнланда, південних католицьких держав і польських провінцій, але і Пруссії.

Наприкінці 70-х рр. позиції прусських консерваторів зміцнилися. Ліберально-демократичні сили були витіснені на задній план, на роль опозиційної меншості. Німецька імперія остаточно визначилася як держава авторитарного типу, в якій панівне становище посів союз аграрної аристократії і магнатів важкої промисловості. Шанс переходу Німеччини до ліберально-демократичного розвитку пов'язувався зі вступом на престол в березні 1888 р. після смерті Вільгельма І його сина - англофіла і ліберала Фрідріха ІІІ. Але він вступив на престол вже смертельно хворим і правив усього 99 днів.

Соціальна політика Бісмарка. Восени 1881 р. в Німеччині розпочалася «ера робітничого законодавства», тобто проведення через рейхстаг з ініціативи імперського уряду низки законів, спрямованих на захист інтересів праці. Одна з основних цілей реформ полягала у боротьбі з ідеями соціалізму в умовах «виняткового закону». Отже, реформи стали відповіддю канцлера на діяльність соціалістів.

Було розроблено і проведено через рейхстаг серію законів про соціальне страхування. Першим в 1881 р. до рейхстагу було внесено закон про страхування робітників від нещасних випадків (схвалений в червні 1884 р.). Він встановлював обов'язкове страхування робітників від нещасних випадків на усіх промислових підприємствах. Виплата компенсації й винагороди постраждалим повністю покладалася на товариства підприємців. В 1911 р. застрахованими від нещасних випадків були 24,5 млн. робітників і службовців.

Другий закон, поданий до рейхстагу в травні 1883 р., стосувався страхування на випадок хвороби, яке формувалося на двосторонній основі (за рахунок внесків робітників у лікарняні каси і підприємців). Третій закон про страхування робітників на випадок непрацездатності у зв'язку з інвалідністю і за віком після тривалого обговорення пройшов лише у травні 1889 р. і передбачав страхування на тристоронній основі - за рахунок підприємців, держави та внесків самих робітників. Робітникам надавалося також право створювати легальні профспілки, каси взаємодопомоги, випускати робітничі газети за умови, що вони не будуть пропагувати соціалістичні ідеї.

Проводити соціальні реформи Бісмарку довелося, долаючи опір не лише лібералів, але й соціалістів. Ліберали заперечували проти створення імперського страхового відомства і державного фінансування фонду соціального страхування, проти державного втручання в сферу соціальних відносин загалом. Це, на їх думку, обмежувало свободу особистості і робило її залежною від влади. Законопроекти канцлера вони називали «державним соціалізмом». Сам Бісмарк не заперечував проти цього терміну, хоча віддавав перевагу терміну «практичне християнство», яке, за його словами, може вирвати бідняків з-під шкідливого впливу «красномовних честолюбців, які стоять на чолі робітничого руху». Соціалісти ж критикували закони за їхню обмеженість, оскільки виплата пенсій передбачалася лише з 70 років, хоч до цього віку більшість робітників не доживали; надто великою була доля робітничих внесків тощо.

Дійсно, закони мали недоліки - система страхування охоплювала лише частину робітників, значна доля витрат покладалася на них самих. Проте на той час ці закони були безперечним кроком вперед порівняно з робітничим законодавством, що існувало в інших країнах, які приймали аналогічні закони на основі вивчення німецького досвіду. До 1900 р. страхуванням на випадок виробничих травм у Німеччині було охоплено 71% усіх робітників, системою допомоги на випадок хвороби – 32%, пенсійним забезпеченням за віком – 53%.

Особливості внутрішньополітичного розвитку Німеччини у 1880-ті рр. Внаслідок припинення «культуркампф», впровадження протекціонізму і соціального законодавства у 1880-ті рр.. змінилася розстановка політичних сил в країні та їх позиція щодо політики Бісмарка. Якщо до кінця 1870-х рр. Бісмарк керував за підтримки лібералів, тепер він переорієнтувався на консервативні партії та консервативну прусську бюрократію. Партія Центру, яка мала в рейхстазі найбільшу фракцію, відмовилася від принципової опозиції і в окремих випадках (при голосування за закони про соціальне страхування і підвищення в 1885 р. мита на сільськогосподарську продукцію) разом з консервативними партіями підтримувала уряд.

Протекціонізм і соціальні закони поглибили розходження між ліберальними партіями. В 1883 р. Націонал-ліберальну партію очолив Іоганнес Мікель, за якого партія повернула вправо, відмежувалася від лівого лібералізму і налагодила зв'язки з консерваторами. Натомість фрітрейдерське крило націонал-лібералів в 1884 р. об'єдналося з прогресистами, в результаті чого виникла Німецька партія вільнодумних на чолі з О.Ріхтером, послідовним критиком політики Бісмарка В створенні нової партії канцлер не без підстав вбачав підготовку до можливої зміни монарха, оскільки кронпринц Фрідріх мав з нею тісні зв'язки. Лівий лібералізм нарівні з соціал-демократією розглядався ним як загроза існуючому ладу і став у 80-ті рр. основним об'єктом нападок Бісмарка в його парламентських виступах. На думку Бісмарка, прагнення лівих лібералів до встановлення парламентської республіки було не меншою загрозою, ніж соціалістична революція.

Особливу увагу Бісмарк приділяв посиленню обороноздатності Німеччини. Ще в 1874 р. він домагався від рейхстагу прийняття військового бюджету раз і назавжди, але тоді після напруженої боротьби пройшов військовий бюджет лише на 7-річний термін. В 1887 р., скориставшись буланжистським рухом у Франції, Бісмарк висунув вимогу збільшити військовий бюджет і чисельність армії на 40 тис чол. Голосування партії Центру і «вільнодумних» проти збільшення військового бюджету призвело до розпуску рейхстагу і проведення нових виборів. На них консерватори і націонал-ліберали уклали союз («картель», т.зв. «картельні партії») і отримали в новому парламенті понад половину місць (220 мандатів), у той час як ліві ліберали, проти яких велася основна урядова агітація, більше, ніж наполовину скоротили своє представництво (з 77 до 32). Новий рейхстаг затвердив витрати на військові потреби в розмірі 300 млн. марок і схвалив збільшення армії. В результаті реорганізації служби в запасі, Німеччина могла на випадок війни виставити армію в 700 тис. чол.

При цьому в 1880-ті рр. за сумою витрат на сухопутну армію Франція випереджала Німеччину (витрати Франції складали у 1880 р. 22,8 млн. ф. ст.; у 1890 р. - 28,4 млн. ф. ст.; аналогічні показники Німеччини - 18,2 і 24,2 млн. ф. ст.). Німеччина випередила Францію за витратами на армію лише в 1900 р. – 33,6 млн. ф. ст. проти 27,8 млн.

В березні 1888 р. помер імператор Вільгельм І, що призвело до різкого послаблення позицій Бісмарка, особливо після того, як на престол, після трьох-місячного правління смертельно хворого Фрідріха ІІІ в червні 1888 р. вступив його син 29-річний Вільгельм ІІ. Новий кайзер сам прагнув керувати державою, що рано чи пізно мало призвести до зіткнення з Бісмарком.

Між Вільгельмом ІІ і Бісмарком відразу ж проявилися гострі розходження з різних проблем внутрішньої та зовнішньої політики. У сфері зовнішньої політики Бісмарк, на думку кайзера та його оточення, діяв не надто рішуче і зазнав серйозних невдач у відносинах з Великою Британією і Росією та в колоніальній експансії. Проте головною причиною відставки Бісмарка стали внутрішні справи, зокрема, неспівпадіння поглядів імператора і канцлера на шляхи виходу з кризи, викликаної посиленням робітничих виступів у 1889 р. і на початку 1890 р..

Коли в травні 1889 р. майже 150 тис. шахтарів Руру припинили роботу, вимагаючи введення 8-годинного робочого дня, підвищення зарплати, відміни надурочної праці, Вільгельм ІІ виступив з ініціативою проведення реформи в області трудових відносин, скликання конференції за участю уряду, роботодавців і робітників для обговорення становища робітників. Він схилявся до думки про необхідність відмови від репресивних заходів проти соціалістів і вимагав від підприємців згоди на часткові поступки робітникам. Натомість Бісмарк пропонував силові методи заспокоєння робітників, головним серед яких було безстрокове продовження виняткового закону проти соціалістів. Проте відповідний законопроект у січні 1890 р. було відхилено рейхстагом, а на виборах до рейхстагу в лютому 1890 р. картельні партії зазнали поразки, втративши майже половину місць. Найсильнішою фракцією стала партія Центру, ліві ліберали збільшили своє представництво вдвоє. Головною несподіванкою виборів став великий успіх соціалістів, за яких проголосувало найбільше виборців (майже 1,5 млн.чол.) і які отримали в рейхстазі 35 місць.

Кардинальна зміна розстановки сил в парламенті привела Бісмарка до думки про необхідність державного перевороту шляхом провокації соціального-політичного конфлікту, яких міг стати приводом для розпуску парламенту й відміни загального виборчого права. Він був готовий навіть на те, щоб німецькі государі відмовилися від договору про створення Німецької імперії, а прусський король – від імператорської корони, щоб пізніше відновити імперію в чисто авторитарному вигляді. Однак імператор відмовився прийняти план Бісмарка, не бажаючи починати своє правління з гострого соціально-політичного конфлікту з непередбаченими наслідками. Провалом скінчилася і спроба канцлера заручитися підтримкою партії Центру, яка була готова перейти на сторону Бісмарка у разі згоди консерваторів, але ті категорично відмовилися. Переговори Бісмарка з лідером партії Центру Віндхорстом поза його спиною викликали обурення Вільгельма і стали формальним приводом для відставки канцлера, що відбулася в березні 1890 р.

Бісмарк був реальним і тверезим політиком. Прусський юнкер, архі-консерватор, який відіграв головну роль в об'єднанні Німеччини, він зумів піднятися над потребами свого стану заради загальнонаціонального інтересу. Він не лише створив Німецьку імперію, але й зміг перетворити її з конгломерату окремих держав у єдиний організм, борючись при цьому і з партикуляристськими настроями окремих держав, і з авторитетом католицької церкви, і з тиском організованих робітників. Він вдало балансував між різними державами, різними партіями, різними соціальними групами, використовуючи їх суперечності для зміцнення особистої влади, а врешті – Німецької імперії. Хоча саме з іменем Бісмарка пов'язане закріплення в Німеччині авторитарної форми правління, такої, що надавала надто велику владу в руки однієї особи, позбавляла партії реального впливу на державну політику, робила можливим використання репресивних заходів проти опонентів, але все це відбувалося в рамках закону. Соціально-економічний прогрес країни, досягнутий в «епоху Бісмарка», свідчить, що саме така форма правління відповідала історичній традиції й тогочасним потребам Німеччини. Відповідаючи на звинувачення в диктаторських методах правління, Бісмарк відповідав: «Спочатку потрібно побудувати міцний, захищений ззовні й національно скріплений зсередини будинок.., а вже потім можна обставляти його меблями з більшою чи меншою долею лібералізму…Існують часи, коли треба правити диктаторськими методами, але немає нічого постійного».

Європейська політика Бісмарка в 1870-1880-ті рр. Зовнішня політика Бісмарка мала «континентальний» характер, тобто вона визначалася в першу чергу інтересами імперії в Європі, на відміну від наступного періоду, коли Німеччина стала на шлях світової політики. Вважаючи, що з укладенням Франкфуртського миру 1871 р. територіальне розширення Німеччини завершене і для зміцнення німецької єдності потрібен перепочинок, Бісмарк направляв усі зусилля на підтримку цілісності щойно заснованої імперії. З цією метою він намагався забезпечити Німецькій імперії зовнішньополітичну могутність і домінуючі позиції в Європі. Головним знаряддям такої політики була дипломатія, що спиралася на постійно зростаючий мілітаризм. Цілком виправдано європейські держави сприймали об’єднану Німеччину як потенційну загрозу існуючій на континенті рівновазі.

Лідер британських консерваторів Б.Дізраелі висловив загальне занепокоєння європейських урядів, заявивши, що «утворення пруссько-німецької імперії є революцію, більшою, ніж Французька революція минулого століття, а пов'язані з цим небезпеки для майбутнього найвищою мірою серйозні».

Бісмарк виходив з переконання, що найбільш небезпечним, непримиримим ворогом Німеччини була переможена Франція, яка буде прагнути до реваншу і шукати для цього союзників. «Кошмар коаліцій», або ж страх перед ворожими союзами, що охоплюють Німеччини з усіх боків, став нав’язливою ідеєю Бісмарка. Одна з основних його турбот полягала, щоб уникнути війни на два фронти. Тому він намагався ізолювати Францію на міжнародній арені і привернути на бік Німецької імперії можливих французьких союзників. З цією метою Бісмарк шукав одночасно зближення з Австро-Угорщиною і Росією. Він використав англійсько-російські суперечності і чвари між Росією й Австро-Угорщиною на Балканському півострові, через які кожна з них намагалася в особі Німеччини знайти союзника. Забезпечивши взаєморозуміння Австро-Угорщини і Німеччини й уладнавши російсько-австрійські протиріччя, Бісмарк заклав підґрунтя для створення в 1873 р. Союзу трьох імператорів – Німеччини, Росії й Австро-Угорщини, що передбачав «спільну лінію поведінки» трьох держав у випадку загрози нападу на одну з сторін. Союз трьох імператорів не міг бути міцним передусім через напружені відносини між Росією та Австро-Угорщиною з огляду на їхнє суперництво за вплив на Балканах. Періодично посилювалося напруження і у відносинах між Німеччиною і Росією.

Убезпечивши себе від створення антинімецької коаліції, Бісмарк розпочав галасливу провокаційну кампанію проти Франції, закликаючи до розправи над нею. «Військова тривога 1875 року» підвела Німеччину і Францію до межі війни. Втручання Росії та Великої Британії, які хотіли зберегти рівновагу сил у Європі і боялися зміцнення позицій Німеччини, поклали край військовій тривозі. Німеччина змушена була відступити. Це призвело до охолодження німецько-російських відносин і ослаблення єдності Союзу трьох імператорів.

Про зростання німецько-російських суперечностей свідчив й той факт, що на Берлінському конгресі 1878 р. Бісмарк зайняв ворожу Росії позицію. Він сприяв перегляду Сан-Стефанського мирного договору, що був укладений після перемоги Росії в російсько-турецькій війні 1877 – 1878 рр., на шкоду Росії та на користь Австро-Угорщини. Росія була змушена відмовитися від ідеї створення «великої Болгарії» з виходом до Чорноморських проток, натомість Австро-Угорщина, яка не брала участь у воєнних діях, отримала право на окупацію Боснії й Герцеговини.

Російсько-турецька війна і Берлінський конгрес привели до різкого загострення протиріч між Австро-Угорщиною і Росією. Бісмарк розумів, що ці відносини можуть остаточно зіпсуватися і перед ним постане питання з ким бути разом – з Росією чи Австро-Угорщиною. Він зробив «вибір» на користь Австро-Угорщини, яку вважав більш надійним і передбачуваним союзником. Подолавши опір кайзера Вільгельма І, який не хотів загострення відносин з Росією, Бісмарк підписав 7 жовтня 1879 р. таємний союзний договір з Австро-Угорщиною. Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися надавати одна одній допомогу у випадку нападу на одну з них Росії. Якщо ж на одну із сторін нападе третя держава (не Росія), друга сторона буде зберігати сприятливий нейтралітет. Спроба Бісмарка залучити до австро-німецького союзу Велику Британію була безуспішною.

Укладаючи союзний договір з Австро-Угорщиною, Бісмарк прагнув зберегти роль посередника, «чесного маклера» у суперечливих австро-російських відносинах. Тому у відповідь на російську пропозицію Німеччині укласти з Росією оборонний і наступальний союз Бісмарк висунув ідею відновити Союз трьох імператорів. Після тривалих дипломатичних маневрів у червні 1881 р. Німеччина Росія і Австро-Угорщина підписали договір про відновлення Союзу трьох імператорів, у відповідності з яким учасники зобов’язувалися дотримуватися позитивного нейтралітету у випадку війни одного з них з «четвертою великою державою». Після трьох років у 1884 р. цей договір був продовжений і проіснував до 1887 р.

Скориставшись загостренням французько-італійських відносин після загарбання Францією Тунісу у 1881 р., Бісмарк пішов на зближення з Італією, а також сприяв нормалізації австро-італійських відносин. У підсумку 20 травня 1882 р. у Відні був підписаний Троїстий союз між Німеччиною, Австро-Угорщиною й Італією. Договір передбачав, що Австро-Угорщина і Німеччина нададуть допомогу Італії у випадку нападу на неї Франції. Італія брала на себе аналогічні зобов’язання надавати допомогу Німеччині в разі нападу на неї Франції. На випадок війни з будь-яким іншим противником сторони зобов’язувалися зберігати дружній нейтралітет. Бісмарк, який невисоко оцінював військову силу Італії, вбачав у Троїстому союзі скоріше політичну, ніж військову користь. Вона полягала в посиленні ізоляції Франції та в можливості для Австро-Угорщини в разі конфлікту з Росією не боятися нападу Італії з тилу (що й сталося в роки першої світової війни).

Загострення міжнародної ситуації в зв’язку з агресивним реагуванням Бісмарка на буланжистський рух у Франції та східною кризою 1885 – 1887 рр., що була викликана подіями навколо об’єднання Болгарського князівства і Східної Румелії, німецько-австрійсько-російський Союз трьох імператорів розпався. Коли в 1887 р. Росія відмовилася від його продовження, аргументуючи це антиросійською політикою Австро-Угорщини, Бісмарк запропонував укласти таємну двосторонню німецько-російську угоду – «договір перестрахування». Цей договір (червень 1887 р.) укладений на три роки, передбачав, що сторони будуть зберігати дружній нейтралітет у разі нападу на одну з них будь-якої третьої держави. У спеціальному секретному протоколі Німеччина обіцяла Росії дипломатичну підтримку, якщо Петербург вважатиме за необхідне «взяти під свій захист вхід у Чорне море». Такою підтримкою німецька дипломатія підштовхувала Росію на загарбання Константинополя, тобто фактично на війну не лише проти Туреччини, але й проти Великої Британії.

В 1890 р., вже після відставки Бісмарка, німецький уряд відмовився від продовження «договору перестрахування», одним з наслідків чого стало укладення в 1891-1893 р. російсько-французького військово-політичного союзу, хоча саме на його унеможливлення була спрямована уся багаторічна дипломатична діяльність канцлера.

Іншим напрямком дипломатичної діяльності Бісмарка щодо ізоляції Франції була підтримка ним колоніальної експансії французьких урядів, налаштованих на співпрацю з Німеччиною. Це мало сприяти формуванню сприятливої для Німеччини суспільної думки у Франції, відволікати її від ідеї реваншу. Водночас колоніальне суперництво Франції з іншими державами - Англією, Італією, Іспанією - унеможливлювало досягнення між ними союзу антинімецького спрямування. Дійсно, на грунті колоніального суперництва за Туніс загострилися відносини Франції з Італією; за Єгипет – з Англією.

Коли ж методи умиротворення Франції не спрацьовували, Бісмарк переходив до погроз. Це мало місце під час так званих «воєнних тривог» 1875 і 1887 рр. Так, в 1886-1887 рр. буланжистський рух у Франції переконав Бісмарка, що його сприяння колоніальній експансії Франції не призвели до відмови французів від Ельзасу і Лотарингії. Заходи військового міністра Буланже щодо зміцнення й переозброєнню французької армії викликали стурбованість Бісмарка, а його реваншистська заява про те, що «Ельзас і Лотарингія чекають на нас» неодноразово друкувалася в німецькій пресі. В 1887 р. Бісмарк заявив послу Франції, що у разі, якщо Буланже очолить кабінет міністрів, це буде означати війну. В результаті гострого дипломатичного конфлікту Буланже втратив свою посаду військового міністра (але не популярність в суспільстві).

Колоніальна політика Німеччини за канцлерства Бісмарка ХІХ ст. До 1884 р. сфера зовнішньої політики Бісмарка обмежувалася Європою. Бісмарк тривалий час не співчував ідеї колоніальних загарбань і ставився до питання про колонії стримано і навіть прохолодно. Колонії його цікавили лише тією мірою, яка сприяла збереженню європейської рівноваги і ускладненню відносин між Англією та Францією, Англією й Росією, Францією та Італією. Зокрема, підштовхуючи Францію до колоніальних авантюр, Бісмарк намагався відволікти її від ідеї реваншу.

До початку 1880-х рр. колонії не цікавили німецьке суспільство. Тому перші німецькі колоніальні експедиції були здійснені приватними особами – купцями, судновласниками, банкірами – на свій страх і ризик. Німецький уряд утримувався від виділення коштів на ці експедиції. У січні 1880 р. рейхстаг відхилив законопроект про призначення субсидії для німецьких починань на островах Самоа, а в 1881 р. був провалений законопроект про державні асигнування пароплавних товариств, які підтримували зв’язок з азійськими і австралійськими портами.

Але в 1882 р. було створено Німецький колоніальний союз, до якого увійшли представники торгово-промислових кіл. Активну роль в союзі відігравав провідний німецький історик Генріх Трейчке, який запевняв: якщо Німеччина хоче бути великою державою, вона обов'язково повинна мати колонії. На колоніальну експансію Німеччину штовхав і бурхливий розвиток її економіки, пошук джерел сировини, ринків збуту, способів здешевлення продукції тощо.

Перелом у ставленні Бісмарка до колоніальної політики стався в 1884 р., коли він погодився взяти під протекторат імперії землі, куплені бременським торговцем А.Людеріцем на південному заході Африки в районі бухти Ангра-Пекенья (близько 50 тис. кв. км.) і офіційно повідомив про те усі держави. З цієї території виросла колонія Південно-Західна Африка, сучасна Намібія. На думку Бісмарка, колонії мали стати опорними пунктами німецької торгівлі в конкурентній боротьбі з іншими країнами. Не бажаючи обтяжувати державний бюджет, він прагнув передати управління ними приватним кампаніям. Іншим мотивом канцлера було прагнення домогтися єдності німецького суспільства в досягненні, як в період об'єднання, спільної мети – здобуття колоній.

Після захоплення Південно-Західної Африки Німеччина у липні 1884 р. оголосила про встановлення влади над Того і Камеруном; потім поділила з Англією Нову Гвінею, отримавши її північну частину, де до того закріпилася Новогвінейська компанія, створена банком «Дисконто-Гезелльшафт». В 1885 р. вона здобула в Східній Африці володіння занзибарського султана і суміжні території, велика частина яких вже належала Товариству німецької колонізації на чолі з Карлом Петерсом. Велику частину цих територій у Східній Африці німці передали за договором 17 червня 1890 р. Великій Британії в обмін на о. Гельголанд в Північному морі. Та частина східно-африканських володінь, що залишилася, пізніше доповнилася новими анексіями і ця колонія (Німецька Східна Африка, Таньганьїка) вважалася до 1914 р. найбільшим колоніальним володінням Німеччини. До німецьких колоніальних здобутків цього часу належить також група островів - архіпелаг Бісмарка в Тихому океані (з 1884 р.).

Момент для початку колоніальної політики було обрано досить вдало, в період загострення англійсько-російських і англійсько-французьких відносин. Тому опір Британії німецьким колоніальним загарбанням тривав недовго, після переговорів британський прем'єр-міністр У.Гладстон публічно визнав право Німеччини на придбання колоній.

В 1886 р. через ускладнення у Європі колоніальна активність Бісмарка затихла і залишилася в його політиці лише епізодом. Ні кількісно, ні якісно німецькі колонії не йшли в порівняння з французькими, а тим більше з англійськими колоніями, що включали найбагатші частини земної кулі, такі як Індія, Канада, Австралія, Південна Африка. Бісмарк вважав, що геополітичне становище Німеччини не дозволяє їй проводити активну колоніальну політику. В 1888 р. у бесіді з дослідником Африки Вольфом він сказав: «Ваша карта Африки прекрасна, але моя карта Африки в Європі. Ось Росія, ось Франція, ми ж знаходимося всередині – ось така моя карта Африки». Незацікавленість Бісмарка в колоніальній експансії викликала критику з боку промислових кіл і була одним з факторів, що призвели до його відставки в 1890 р.

Зовнішня політика Бісмарка вимагала не лише політичного самообмеження, якого важко було дотримуватися в умовах експансіоністського духу того часу, але й надзвичайних здібностей, була складною дипломатичною грою, на яку після його відставки ніхто не був спроможним, тому врешті вона зазнала краху.

Економічний розвиток Німецької імперії в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. Впровадження в Німеччині в 1879 р. протекціонізму в умовах «великої депресії» сприяло успішному розвитку німецької промисловості. Особливо вражає її розвиток з початку ХХ ст. до 1914 р. З 1910 р. імперія вийшла на друге місце в світі після США за обсягом у світовому виробництві, обігнавши Велику Британію. Якщо в 1870 р. доля Англії в світовому виробництві складала 32%, а Німеччини – 13%, то в 1900 р. ці дані були відповідно 18% і 16%, а в 1913 р. - 14,1% і 15,8%.

У світовій торгівлі Німецька імперія вийшла на друге місце після Британії. Якщо в 1900 р. всянімецька зовнішня торгівля оцінювалася в 10 млрд. золотих марок, а в 1913 р. складала вже 21 млрд. марок. В європейській торгівлі Німеччина вийшла на перше місце, обігнавши Британію (в 1910 р. англійський експорт на європейський ринок складав 155 млн. ф. ст., німецький – 281 млн. ф. ст.). Вартість експорту з Німеччини у Велику Британію зросла в 1912 р. до 57 млн. ф. ст., вартість британського експорту в Німеччину – до 41 млн. ф. ст.

Навіть такий чинник як приріст населення більше сприяв Німеччині. Населення Великої Британії зростало щорічно на 400 тис. чол., Німеччини – на 900 тис. За 35 років – з 1870 по 1905 рр. населення Великої Британії зросло на 12 млн. чол. (з 31 млн. до 43 млн.), населення Німеччини – на 21 млн. (з 41 млн. до 62 млн.). В 1914 р. в Німеччині проживало 68 млн. чол., в Британії – 45 млн. чол.

На початку ХХ ст. в німецькій промисловості відбулися глибокі структурні зміни, пов'язані з процесами концентрації й централізації виробництва. Якщо доля дрібних підприємств постійно падала, то число великих (з кількістю робітників понад 50) на початку ХХ ст. виросло більш ніж втричі у порівнянні з початком 1880-х рр. Хоча від загального числа промислових підприємств великі складали усього 1,5%, на них була зайнята майже половина усіх німецьких робітників

Швидка концентрація виробництва виявилася в прискореному утворенні картелів, кількість яких зросла з 250 у 1896 р. до 385 у 1905 р. і до 600 у 1911 р. Деякі з них досягли гігантських розмірів і перетворювалися на монополії. Найбільш концентрованою в Німеччині була важка промисловість, яка розвивалася найбільш швидкими темпами. Рейнсько-Вестфальський кам'яновугільний синдикат був справжньою монополією, він контролював 95-98% видобутку вугілля в цьому районі й половину вугілля в усій Німеччині. Всі сталеплавильні заводи об'єдналися в один Стальний трест. В електротехнічній промисловості панували два товариства – “Сіменс-Хальске” і АЕГ (Загальна електрична компанія), в найбільш передовій хімічній промисловості – “ІН Фарбеніндустрі” і БАСФ, на яких вироблялося 2/3 усього світового виробництва анілінових фарбників.

Аналогічний процес концентрації відбувався у банківській справі, де в 1909 р. 9 берлінських банків контролювали 83% усього банківського капіталу, володіючи величезною сумою в 11,2 млрд. марок. Почали створюватися могутні банківські групи з розгалуженою мережею провінційних відділень, що мали тісні зв'язки з найбільшими промисловими підприємствами. В 1910 р. директора шести провідних банків Берліну були членами керівництва майже 800 промислових товариств. Перед світовою війною концентрація капіталу привела до утворення 5 банківських концернів, що панували на грошовому ринку країни. У спостережницьких радах цих банків було понад 50 великих промисловців. Фюрстенберг, Крупп, Стіннес, Штумм, Тіссен, Кірдофи, Маннесмани та інші представляли фінансову і промислову монополістичну олігархію Німеччини. З розвитком фінансового капіталу значну роль стали відігравати закордонні інвестиції, передусім у Південно-Східну Європу, Австро-Угорщину, Туреччину й Південну Америку. За розміром вивезеного капіталу Німеччина зрівнялася з Францією і поступалася лише Великій Британії. Якщо в 1900 р. німецькі інвестиції за кордон поступалися британським втричі, то в 1914 р вже вдвічі й оцінювалися в 35 млрд. марок.

Сільське господарство Німеччини розвивалося досить успішно. Якщо в 1900 р. було зібрано 3,1 млн. т. пшениці, то в 1913 р. – 3,7 млн. т., у 2,5 рази збільшився збір жита. Зростання відбувалося головним чином за рахунок збільшення врожайності, а не за рахунок розширення посівних площ. Одним з чинників, що сприяв зростанню сільськогосподарського виробництва, була протекціоністська політика уряду, обмеження ввозу сільськогосподарських товарів у Німеччину, що підвищувало ціни і збільшувало прибутки поміщиків. У той же час сільське господарство значно відставало від промисловості, Велике юнкерське землеволодіння Східної Німеччини, особливо Пруссії, зберігало багато різноманітних пережитків кріпосництва

Забезпечуючи завдяки дешевій ціні робочої сили і сприятливій митній політиці великі прибутки юнкерству, сільське господарство в той же час не задовольняло потреб країни в продовольстві та сировині. Все більше зростала залежність Німеччини від закордонних ринків сировини і предметів харчування.

Юнкери, особливо прусські, зберігали провідні політичні позиції в країні, вони домінували в адміністративному апараті імперії, в офіцерському корпусі, в дипломатичній сфері. Юнкери спиралися на міцні позиції в економіці Німеччини. В 1907 р. 22 тис. сімей, 0,1% всього населення зосередили в своїх руках 7,8 млн. га, або 28%

Поиск по сайту: