Образ автора у художньому творі (оповідач, розповідач). Поняття «наратор», «нарація»

Образ автора в концепції В. Виноградова є багатофункціональним утворенням, оскільки визначає експресивно-мовленнєві форми оповіді й, відповідно, прийоми словесного вираження, будучи “індивідуальною словесно-мовленнєвою структурою, яка пронизує стрій художнього твору”, забезпечує взаємозв’язок і взаємодію елементів художнього цілого і, нарешті, несе центроутворювальну й інтеграційну функції, бо є “концентрованим втіленням суті твору, що об’єднує всю систему мовленнєвих структур персонажів у їх співвідношенні з оповідачем, розповідачем або розповідачами й через них стає ідейно-стилістичним осереддям, фокусом цілого” [9, с. 87, 151, 118]. Застосування категорії автора зумовлює специфіку розробленого Б. Корманом методу системно-суб’єктного аналізу художніх творів. Літературознавець вважає, що потрібно закріпити за терміном “автор” значення “носій певної концепції, певного погляду на дійсність; суб’єкт (носій) свідомості, вираженням якої є весь твір або їх сукупність” і так уникнути ототожнення автора – художнього феномену, або “концепованого” автора, з автором біографічним, а також з різними суб’єктами оповіді, “виявами автора”, характер яких залежить від родової і жанрової специфіки твору

Поняття «нарація» і «наратор». Типи наради.

Опові́дачем (нім. Erzähler, англ. Narrator, рос. рассказчик) називають особу в оповідному художньому творі, від імені якої письменник веде розповідь

Автор може не називати оповідача, але завжди наділяє його рисами характеру, що проявляються у манері говорити, у ставленні до людей і подій, про яких йдеться у творі.

Нарати́в (англ. і фр. narrative — розповідь, оповідання, від лат. narrare — розповідати) — історично і культурно обґрунтована інтерпретація деякого аспекту світу з певної позиції. У літературі наратив — лінійний виклад фактів і подій у літературному творі, тобто те, як воно було написано автором.

Походження терміну

Наратив (лат. narrare — мовний акт, тобто вербальний виклад — на відміну від уявлення) поняття філософіїпостмодернізму (постмодерну), що фіксує процесуальність самоздійснення як спосіб буття розповідного (або, як писав Ролан Барт, «який повідомляє») тексту.

Термін запозичений з історіографії, де виникає в рамках концепції «наративної історії», що трактує зміст історичної події не як обґрунтований об'єктивною закономірністю історичного процесу, але як виникаючий у контексті розповіді про подію і нерозривно зв'язаний з інтерпретацією (наприклад, робота Тойнбі «Людство і колиска-земля. Наративна історія світу», 1976).

Розповідач, або Наратор (лат. narrator —- розповідач) — різновид літературного суб'єкта, вимислена автором особа, від імені якої в епічному творі він веде розповідь про події та людей, з допомогою якої формується весь уявний світ літературного твору. Р. — літературна постать, котра, як правило, є водночас автором і персонажем (Рудий Панько у "Вечорах на хуторі коло Диканьки"). Від співвідношень автора і Р. залежить характер розповіді літературного твору, спосіб розкриття його змісту. Діапазон їх широкий: від P., який не має нічого спільного з автором, крім того, що ним вимислений, до P., що є безпосереднім виразником авторських ідей, його ідеологічної позиції. Характеристика Р. включає два важливі моменти: його позицію щодо твореного ним уявного світу твору; ступінь його видимості в структурі літературного твору. Позиція Р. — то насамперед його погляд на персонажів і події, що відбуваються; його активна участь у них (Р. — співучасник подій) чи часово-просторова віддаленість (Р. — споглядач, "суддя", "вчитель"). Ступінь видимості залежить від того, називає автор свого Р. чи ні; наскільки явне у творі його "я" граматично; наскільки виразною є його характеристика. Автор може не називати свого Р., та читач має виразне уявлення про його вік, стать, соціальне становище, симпатії й антипатії, характер, оскільки про це свідчить його розповідь. Тип Р. залежить від жанру та його історичного розвитку. Для реалістичного роману XIX ст. характерним є класичний тип Р. — всезнаючого, категоричного й безапеляційного у своїх оцінках. В українському літературознавстві побутують терміни "Р." і "оповідач", які різняться граматичним виявом розповіді: оповідач виступає у формі першої особи, Р. — у формі третьої особи. В новелі М. Хвильового "Я (Романтика)" — оповідач, а в оповіданні "Іван Іванович" — Р.

Науковців, літературознавців, наратологів цікавлять питання становлення, історичний розвиток, розквіт нової дисципліни та теорії як у зарубіжному літературознавстві, так і в українському. На цьому етапі розвитку та становлення є чимало монографій, наукових збірників, дисертацій, присвячених саме проблематиці наратології як теорії оповіді. Серед них можна відмітити такі: Капленко О.М. «Наративні структури в українській авангардній прозі 20-х років XX ст.» (2005), Сірук В.Г. «Наративні структури в українській новелістиці 80-90-х років XX ст. (типологія та внутрішньотекстові моделі)» (2003), Ткачук О.М. «Наратологічний словник» (2002), Проте повного висвітлення проблема становлення й розвитку наратології у працях науковців та літературних критиків не знайшла.

Наратологія – це розділ літературознавства, що почав формуватись наприкінці 60-х років ХХ ст. у результаті перегляду структуралістської доктрини з по-зицій комунікативних уявлень про природу мистецтва. Предметом вивченнянаратології є природа, форма і функціонування наратива. У вужчому значен-ні наратологія фокусує увагу на можливих співвідношеннях між розповіддю і наративним текстом, наратуванням і наративним текстом, розповіддю і нара туванням. Зокрема вона досліджує проблеми часу, способу й голосу.

У наратології йдеться також про способи подавання цієї формальної структури в межах прямого чи опосередкованого діалогу письменника й читача.

Є два види наративних структур – лінійні та нелінійні. Лінійні прозові тексти – це ті, у яких подієвість моделюється лінійно, тобто розгортається з мину- лого через теперішнє в майбутнє при можливих ретроспекціях і характеризується наявністю іманентної логіки. Наратор при цьому відіграє головну роль

– йому відомий фінал, який фіксується на родієвому рівні. Характерними дляцього типу структури є наявність історії; присутність фіналу. Другий тип нара тивної структури – лінійна будова художнього тексту, але з відсутнім фіналом. Третій тип наративної структури – лінійна розповідь, що ґрунтується не так на зовнішніх подіях, як на внутрішніх почуттях героя і називається психологічною.Другий вид становлять нелінійні тексти, у яких сюжет не збігається з фабулою, однак присутні причинно-наслідкові зв’язки, а також фінал на родієвомуі розповідному рівнях. До нелінійних художніх текстів належать також психо-логічні, якщо в них простежується рух почуттів. Лінійні художні тексти маютьпевні особливості: фіксоване буття, послідовність у зображенні подій, їхня лінійність, незворотність, імовірність, фінальність, фіксований час, оповідь або розповідь ведеться переважно в минулому часі. До традиційних наративних структур належать і нелінійні художні тексти в сенсі сюжетних, які характери-зуються фіксованим буттям, але непослідовністю у зображенні подій.

Нетрадиційні наративні структури – це тексти, у яких подія втрачає свою об’єктивність, реальний статус [6, c. 48; 53; 69].

Поняття наратора ототожнюють із поняттям оповідача, розповідача чи повістяра, оскільки це є фіктивна особа, створена автором чи письменником. Утеорії розповіді розрізняють два типи нараторів: явний (експліцитний) та неявний (імпліцитний). Наратор формує об’єкт розповіді, художній світ, може дистанціюватися від оповіді, персонажів. Наратор може набувати ролі протагоніста, бути важливим персонажем, другорядною особою, простим спостерігачем [7].Наратор подеколи виконує функцію важливого для твору самостійного персонажа, може бути й пасивним слухачем або позбавлятися статусу літературного героя. Розповідач у художньому творі може експлікуватися в ролі суб’єкта, який посідає центральне місце в наративі, та суб’єкта, який сам структурує твір. У необмеженій всеохоплюючій перспективі наратор перебуває поза художнім хронотопом; у концентрованій перспективі розповідь ведеться з чиєїсь точки зору. Оповідач (розповідач) відмежований від прихованого автора, який нічого не розповідає, хоча вважається відповідальним за вибір, розподіл, компонування зображуваних подій, виводиться з цілого тексту, а не відіграє ролі оповідача.

На сучасному етапі розвитку літературознавства існує два типи наративної форми: наратор у першій особі, тобто «я»-нарація, та розповідач у третій особі, тобто об’єктивний показ. Літературознавці вводять поняття «позиція олімпійця», коли письменник від імені третьої особи розповідає про колізії, де він при-

сутній як персонаж. Нарація, застосована у кількох значеннях, указує передусім на оповідь, що почергово розкриває одну або кілька подій, виявляє її відмінність від опису та коментарю. Нарацію вважають засадничим принципом епічних творів, застосовуваним у формі третьої особи або залежним від форми першої особи. Нарація використовується здебільшого в епічних творах, виражається нейтральною лексикою у формі третьої особи та емоційно забарвленими словами за наявності форми першої особи. У літературознавстві та наратології слідрозрізняти два типи оповіді: об’єктивізована розповідь від 3-ої особи розмежовується залежно від присутності чи відсутності наратора в структурі наратива та суб’єктивізоване розгортання наратива є центральною точкою зору наратора.

За визначенням В. Шміда, наратор – адресант фіктивної наративної комуні- кації. Поняття є досить поширеним, його ототожнюють з розповідачем чи опо-відачем. Наратор констатується в тексті і сприймається читачем не як абстрактна функція, а як суб’єкт, неминуче наділений певними антропоморфними рисами мислення та мови. В. Шмід визначив основні риси наратора: всезнання та всюдисущість, здатність проникнути у найбільш потаємні закутки свідомостіперсонажів, наявність певної точки зору на події та ситуації [8, c. 64-65].

За визначенням М. Легкого, наратор – мовно-стилістичний епіцентр викладу. Наратор – особа фіктивна, вигадана автором, похідна від його свідомості За Н. Фрідманом можна простежити таку типологію: авторське всезнайство– з продуктивним використанням 1-ої особи; нейтральне всезнайство – автор-ське невтручання з використанням 3-ої особи; наратор-очевидець; наратор-пер-сонаж; колективний наратор; одиничний наратор; драматичний наратор – зо-внішній опис персонажів; ракурс [2, c. 12].Аукторіальний наратор перебуває поза світом нарації, він стоїть понад цимсвітом. Це всезнаючий і повсюдний наратор. Аукторіальними можуть бути два типи нарації: там, де ауктор виступає як чистий оповідач, об’єктивно незалеж-ний від описуваних ним подій, і не є дійовою особою розповідної історії (гетеродієгетичний наратор), і там, де ауктор виконує подвійну функцію: оповідача і дійової особи, учасника подій, що відбуваються у фіктивному, вигаданому світі художнього твору (гомодієгетичний наратор).Персональний наратор – персонажна наративна ситуація, першоособовий наратив. Наратор використовує ролі кореспондента, спостерігача, свідка.Персоніфікований наратор, тобто названий певним іменем, виступає у формі «він», проте у читача створюється враження, що це один із персонажівтвору.

Ж. Женнет запропонував таку класифікацію нараторів залежно від ситуацій, у яких вони перебувають: гетеродієгетичний наратор в екстрадієгетичнійситуації – розповідається історія, у якій він не виконує функцій персонажа; гетеродієгетичний наратор в інтрадієгетичній ситуації – оповідач другого ступеня, котрий розповідає історії, у яких, як правило, відсутній; гомодієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації – розказує власну історію, у якій він фігурує якперсонаж; гомодієгетичний наратор в інтрадієгетичній ситуації – оповідь другого ступеня, що розповідає власну історію [8]. Основними рисами наратора єобізнаність, всюдисущість, самосвідомість. -

Нарати́в (англ. і фр. narrative — розповідь, оповідання, від лат. narrare — розповідати) — історично і культурно обґрунтована інтерпретація деякого аспекту світу з певної позиції. У літературі наратив — лінійний виклад фактів і подій у літературному творі, тобто те, як воно було написано автором.

Поиск по сайту: