Одеса 2010

Затверджую

В.о. начальника кафедри

теорії й історії держави та права

підполковник міліції

Кузьменко В.Б.

Лекція

З навчальної дисципліни “Історія держави і права України”

По темі “Входження Західної України, Північної Буковини, Бессарабії до складу України. Зміни в їх державному ладі та праві (1939 - 1940)”

Для курсантів факультету підготовки фахівців кримінальної міліції,

підготовки фахівців транспортної міліції, міліції громадської безпеки, підготовки фахівців для підрозділів слідства та дізнання

Обговорено і схвалено на засіданні кафедри теорії й історії держави та права

Протокол №___
від “___”____________2010 р.

Одеса 2010

План

Вступ

1. Українське питання напередодні Другої світової війни. Пакт Молотова-Рібентропа та його історичне значення для долі України.

2. Приєднання Західної України, Північної Буковини та Бессарабії до складу України.

3. Встановлення радянської влади на приєднаних територіях.

Висновки

Навчальна мета лекції: ознайомити курсантів і студентів з історією приєднання Західної України, Північної Буковини, Бессарабії до складу України;

Виховна мета лекції: виховувати у курсантів почуття гордості за минуле своєї держави.

Зв’язок з іншими темами, навчальними дисциплінами:

Історія України т. 12.

Зв’язок з практикою: значення лекції для підготовки практичного співробітника ОВС обумовлене необхідністю дослідження специфіки історичного розвитку різних регіонів України з метою побудування роботи з урахуванням етно-історичних особливостей місцевого населення.

Джерела та література.

Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні, 1917 – 1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. – К., 1994.

Історія держави і права України: Підручник. – У 2-х т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – Том 1. – К.: Ін Юре. – 2000.

Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України. – К.: Україна, 2000.

Кульчицький В.С. Входження Галичини, Північної буковини та Закарпаття до складу України (1939-1945 рр.). – Дрогобич, 1995.

Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – Львів, 1993.

Настюк М.И. Создание и деятельность советских органов юстиции западных областей УССР (1939 – 1941 гг.) – Львов, 1977.

Парсаданова В.С. Депортация населения Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939 – 1941 гг. // Новая и новейшая история. 1989. № 2. - С. 26 - 41.

Вступ

Напередодні Другої світової війни українські землі залишалися роз'єднаними. Вони входили до складу чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій і дотримувалися різних моделей панування на підвладних їм територіях. Спільним для цих країн було ставлення до українства, намагання будь-що перешкодити створенню незалежної соборної України. Роз'єднаність території України була одним із дестабілізуючих чинників політичного життя Європи.

1. Українське питання напередодні Другої світової війни.

Ще до початку Світової війни чітко визначилися три групи держав, у політиці яких чільне місце займало українське питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. Кожна з них прагнула втримати українські території і по можливості приєднати нові. Альфою й омегою сталінської зовнішньої політики завжди було питання розширення кордонів СРСР шляхом здійснення ідеї світової революції чи насильного приєднання нових земель. Радянський Союз через дипломатичні канали постійно нагадував своїм західним сусідам, що захоплені свого часу українські землі мають бути повернені.

Документи свідчать, що Польща претендувала на Ра­дянську Україну, аби мати вихід до Чорного моря. Румунія заявляла про своє «історичне право посідання Півдня України від Буковини до Одеси». Румунський уряд просив Гітлера, щоб майбутня Українська держава не була надто великою, інакше вона «чинитиме тиск на Румунію та інші європейські країни». Угорщина була невдоволена умовами Тріанонського договору 1920 р. й активно домагалася повернення під її крило Закарпатської України.

Друга група — Англія, Франція й, частково, США (країни-творці Версальсько-Вашингтонської системи) Своїм втручанням у вирішення українського питання чи навпаки, дипломатичним нейтралітетом вони прагнули задовольнити свої геополітичні інтереси.

Намагаючись відвести від себе загрозу війни й спрямувати на схід, зіштовхнути нацизм із більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову 1938 р., яка поклала початок руйнації Чехословаччини. Західні держави були переконані, що Гітлер також мав намір створити «Велику Україну», а реалізація цих планів неодмінно викликала б воєнну протидію СРСР. Чехословацька проблема в цей період стала центральною в європейській політиці, а питання про подальшу долю Закарпатської України — важливою складовою цієї проблеми. 6 березня 1939 р. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехословаччину. Німеччина мала окупувати Богемію та Моравію а Угорщина дістала дозвіл на окупацію Карпатської України. Тим самим Гітлер ще міцніше прив'язував до антикомінтернівського пакту Угорщину, забезпечував собі нейтралітет з боку Польщі, певною мірою заспокоював СРСР, створюючи передумови для подальшого зближення обох країн. 18 березня 1939 р. СРСР виступив з нотою, в якій засуджувались дії Німеччини та Угорщини щодо Карпатської України. Проте ця заява була всього лише дипломатичним жестом. Окрилений успіхом, Гітлер 3 квітня віддає таємний наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. Цим було поставлено питання і про долю українських земель, окупованих Польщею.

Німеччина, яка боролася за «життєвий простір», також активно претендувала на українські землі. Плани щодо українських територій розроблялися фашистами ще задовго до початку німецької агресії проти СРСР.

Гітлер розглядав Україну не як етнічну чи національну одиницю, а лише як місце реалізації економічних інтересів Рейху. Через кілька місяців після приходу фашистів до влади (у березні —травні 1933 р.) Розенберг провів таємні наради з англійськими та італійськими державними Діячами, в ході яких обґрунтовував «план поділу Росії шляхом відриву від рад України». В червні того ж року на міжнародній економічній і фінансовій конференції в Лондоні німецька делегація відкрито висунула вимогу про передачу гітлерівцям України «для більш раціонального використання цієї родючої території».

Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити свого національного питання, створити свою незалежну державу. Фактичний розвиток політичних подій напередодні Світової війни залежав від балансу інтересів різних. у першу чергу великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси обстоювати. В цих умовах долю України фактично вирішували правителі СРСР і Німеччини. 23 серпня 1939 р. обидві країни підписали пакт про ненапад. Водночас велися таємні переговори про взаємне розмежування зон впливу у Східній Європі. Вони завершилися підписанням 23 серпня та 28 вересня таємних додаткових протоколів, які містили положення про розмежування «сфер інтересів» і стосувались також українських земель. В одному з них, зокрема, передбачалося таке: «У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарва, Вісла і Сян».

2. Приєднання Західної України, Північної Буковини та Бессарабії до складу України. На основі підступної сталінсько-гітлерівської угоди про сфери впливу, зафіксованої в таємному договорі, радянські війська 19 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і захопили територію Західної України. Ці події та їхні наслідки неоднозначне оцінюються істориками. Дехто з них вважає, що радянське військо звільнило поневолені західноукраїнські землі, створивши тим самим умови для возз'єднання Західної України з Наддніпрянською. На думку інших, ідеться саме про воєнну експансію тоталітарного режиму щодо Західної України. Звичайно, було б цілком справедливо, якби долю західного регіону вирішував сам український народ демократичним шляхом, завдяки самовизначенню. Проте події розвивалися за іншим сценарієм. На початку вересня 1939 р. німецькі війська окупували Польщу. Багатомільйонне українське населення Західної України було залишене напризволяще. В ноті, врученій радянським керівництвом польському послові в Москві В. Гжибовському було вказано на причини збройної акції проти Польщі. Зокрема, наголошувалося, що Радянський уряд не може бути байдужим до того, «що єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, залишилися беззахисними». Відомо, що радянський уряд проявляв демонстративну пасивність за ситуації, коли німецька армія окупувала Польщу.

22 жовтня 1939 р. в Західній Україні відбулися вибори до Українських Народних Зборів. Вибори проводилися на основі загального, рівного, прямого виборчого права, таємним голосуванням за єдиним офіційним списком. До складу Зборів було обрано 1484 депутати, в 11 округах кандидати в депутати не отримали необхідної кількості голосів і не були обрані. Серед обраних депутатів — бориславські нафтовики, лісоруби-верховинці, вчителі й лікарі, працівники культури, учасники революційних подій. 26—28 жовтня відбулося перше засідання Народних Зборів Західної України. Депутати ухвалили декларацію, в якій проголошувалося встановлення радянської влади в Західній Україні, возз'єднання її з Українською радянською соціалістичною республікою. Показово, що новообрані Народні Збори прийняли постанову просити Верховну Раду СРСР прийняти край саме до СРСР, а вже потім «включити» до складу УРСР. Збори прийняли рішення про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і великої промисловості. 14 листопада Верховна Рада Української РСР, розглянувши декларацію Народних Зборів, ухвалила Закон про прийняття Західної України до складу Української РСР. Тим самим визнавалися й нові кордони СРСР і УРСР. Відбулося законодавче, правове оформлення процесу входження Західної України до складу УРСР.

3. Встановлення радянської влади на приєднаних територіях. Всі події, зазначені вище, безперечно, мали велике значення для всього українського народу. Вони стали реальним кроком на шляху соборності українських земель, важливою передумовою створення незалежної Української держави. Спочатку населення Західної України щиро раділо об'єднанню з Наддніпрянською Україною. Повсюдно створювались органи народовладдя, запроваджувалася радянська символіка. Трудящі підтримували соціально-економічні перетворення, що проводилися в інтересах людей: запровадження безплатного медичного обслуговування, націоналізацію фабрик і заводів, ліквідацію осадництва, відкриття шкіл українською мовою, безплатну передачу малоімущим житла тощо. Разом з тим утвердження радянської системи влади здійснювалося жорсткими адміністративно-командними методами, відбувався процес уніфікації державного ладу, управління економікою, соціально-політичною і культурною сферами. Нова влада відразу ж заборонила діяльність усіх українських політичних партій, громадських об'єднань, товариств. Почалися активні пошуки «ворогів народу». Руйнувалися усталені місцеві традиції та звичаї. Московське партійно-державне керівництво нехтувало місцевими кадрами та фахівцями. На керівні посади призначалися особи, прибулі зі східних областей. Історичний акт возз'єднання був затьмарений злочинами сталінщини. Проводилася насильницька депортація місцевого населення. Звинувачувалися в антирадянських настроях і виселялися на Схід не лише окремі особи, а й родини, цілі соціальні верстви, представники різних політичних партій, громадських організацій тощо. Протягом грудня 1939 — березня 1940 р. із західних областей України та Білорусії радянські органи депортували понад 137 тис. осіб. Друга хвиля депортації прокотилася у квітні 1940 р.: до Сибіру було вислано близько б тис. родин заможних селян («куркулів»). Не пожаліли навіть поляків — біженців із Центральної і Західної Польщі, які знайшли притулок у Західній Україні від фашистів. У червні — липні 1940 р. власті депортували близько 75 тис. біженців.

До того ж значна частина українських земель потрапила під німецьку окупацію. Бажаючи добитися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини, Підляшшя. В результаті ці українські етнічні території, на яких мешкало 1,2 млн. чоловік опинилися під владою Німеччини.

«Збирання» українських земель під крило СРСР продовжувалося завдяки радянсько-німецькій таємній домовленості. 26 і 27 червня 1940 р. СРСР направив румунському урядові дві ноти, в яких пропонувалося негайно «переглянути бессарабське питання з метою його мирного розв'язання». Момент для цього демаршу було вибрано досить вдало: провідні країни Заходу були втягнуті у воєнний конфлікт, а можливі кроки Німеччини в підтримку румунської сторони були заблоковані таємною домовленістю між Москвою і Берліном. Отримавши ультимативні ноти від СРСР, Румунія поспішно звернулася за підтримкою до Німеччини. Та порадила румунському урядові піти на поступки. Як свідчать документи, Берлін запевняв румунів, що це тимчасова поступка. Не знайшовши очікуваної підтримки, Румунія була змушена задовольнити вимоги СРСР. 28 червня частини Південної групи радянських військ під командуванням генерала армії Г.К. Жукова вступили на територію Бессарабії і Північної Буковини. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про включення до складу Української РСР північної частини Буковини, Акерманського і Хотинського повітів Бессарабії. Водночас зі складу України було вилучено Молдавську Автономну Республіку й приєднано до новоствореної Молдавської РСР.

Поиск по сайту: