ХІХ століття

Мета: проаналізувати розвиток українських земель під владою Російської та Австрійської

імперій у першій половині ХІХ століття; закріпити навички самостійного складання

конспекту; визначати роль особистості в історії шляхом визначення персоналій.

Завданням для даної самостійної роботи є самостійне складання конспекту за темою «Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій у першій половині ХІХ ст.» за планом: 1. Суспільно – політичне та економічне становище українських земель під владою

Російської імперії в кінці XVIII - першій половині ХІХ ст.

2. Початки українського національного відродження.

3. Розвиток західноукраїнських земель в кінці XVIII - першій половині ХІХ ст.

4. Революція 1848 – 1849 рр. в Австрії та її вплив на розвиток українських земель.

Другим завданням самостійної роботи є визначення персоналій видатних представників української інтелігенції, які зробили значний внесок у процес українського національного відродженняХІХ ст.

Приступаючи до виконання роботи, студенти повинні ознайомитися насамперед із суспільно-політичним становищем України на початку XIX ст. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запроваджуючи загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління, самодержавною поліцейською владою. Вся українська територія, яка входила до складу Росії, була зрештою поділена на три генерал-губернаторства і дев’ять губерній Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську, Харківську. Жорстокий кріпосницький гніт і національне гноблення ще більше посилилися в період царювання Павла І та Олександра І. Важким тягарем на плечі українського населення лягло утримання 50-тисячної російської армії, розквартированої в Україні.

Одночасно в Україні відбувалися суттєві зміни у суспільно-політичній свідомості пов’язані із зростанням соціальної ролі міської буржуазії та інтелігенції, що було властивим для всієї Європи. Саме в цьому середовищі поширюються ідеї народності, нації та її прав, використані в гаслах Французької революції. Ці ідеї відбилися в романтизмі, тісно пов’язаному із зацікавленням народним життям, побутом, народною мовою, піснею, поезією, національним минулим. Саме весь народ, а не якийсь привілейований клас, як у попередні часи, стає уособленням нації; набувають пріоритету всі ті культурні елементи, що були пов’язані з побутом народу, його культурою.

Зазначені процеси дали поштовх українському національно-культурному відродженню, яке в свою чергу стало важливим чинником суспільно-політичних рухів в Україні, спрямованих до її соціального і національного визволення.

Після завершення війни 1812 р. уряд посилив насаджування деспотично-поліцейського режиму, забувши про свої обіцянки залишити як постійне козацьке військо добровільні формування українських козаків під час кампанії. Студентам слід знати, що в процесі появи в Росії масонських лож і таємних політичних товариств їхня діяльність поширилась і на Україну («Південне товариство» на чолі з Пестелем, «Товариство об’єднаних слов’ян»). Однак у програмних документах більшості з них ігнорувалися національно-державні прагнення українського народу.

Після придушення виступів декабристів, у тому числі й в Україні, тривало посилення соціального і національного гніту. Найгостріших форм гноблення зазнавало кріпосне селянство, яке нараховувало 5,3 млн. чол., або 50% усієї його кількості. З 1826 р. по 1847 р. в Україні мало місце близько 250 різних за своїми масштабами селянських виступів. Яскравою сторінкою визвольної боротьби були виступи селянства Поділля, пов’язані з ім’ям Устима Кармелюка (1787–1835). Подібні до Кармалюкових селянські повстанські загони створювалися і в інших регіонах України. Під впливом революційних подій 1848р.в Австрії прокотилася нова хвиля селянських виступів на Правобережній Україні, де уряд змушений був запровадити надзвичайний стан.

У 50-ті роки посилилися селянські рухи в Україні, які увінчалися масовим повстанням селян на Київщині – «Київською козаччиною» (1855). Цей виступ, що охопив регіони, де зберігалася жива пам’ять про козацтво, став яскравим свідченням піднесення антикріпосницького руху в Україні.

Важливим аспектом при виконанні самостійної роботи, який мають засвоїти студенти, є суспільно-політичний рух в Україні у другій чверті ХІХ ст. Перші вияви національного відродження, суспільно-політичні рухи проти самодержавства спостерігаються серед представників збіднілого дворянства, армійських офіцерів, чиновників До них прилучилися представники різночинної інтелігенції – студенти, вчи­телі. Опозиційні настрої мали місце в середовищі професорів вузів, письмен­ників, журналістів. Важливе суспільно-культурне значення мала літературна і видавнича діяльність харківської інтелігенції, зокрема В. Каразіна, Г. Квітки-Основ’яненки, І. Срезневського, М. Костомарова. Широкого розголосу набуло слідство про вільнодумство у Ніжинській гімназії вищих наук (згодом – ліцеї), серед випускників якої були активні учасники українського суспільно-культурного процесу: Л. Глібов, В. Тарновський, О. Лазаревський, М. Гербель та ін. Студентам слід усвідомити, що саме території колишньої Гетьманщини і Слобідської України, де зберігалися історичні традиції політич­ної автономії України й існували досить значні прошарки освіченої української шляхти, пройнятої прогресивними ідеями європейської суспільно-політичної думки, висунули найактивніших діячів українського національного руху.

Важливу роль у піднесенні визвольного руху в Україні відіграло польське повстання 1830–1831 рр. Однак студенти мають засвоїти, що його шля­хетсько-консервативний характер, небажання щось змінювати в становищі закріпачених і національно-гноблених народних мас завадило українському селянству підтримати цей виступ.

Всупереч намаганням царизму перетворити Київ на бастіон самодержав­ства й русифікації місто стає органічним центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки ідеї національного відродження й соціаль­ного визволення поширилися на всі українські землі. Саме з Києвом пов’язані перші кроки суспільно-політичної діяльності Т. Шевченка. Тут у 30–40-х рр. активну громадську і культурну роботу здійснювали М. Максимович, М.Костомаров, П. Куліш, О. Маркович, В. Білозерський та ін. У січні 1846 р у Києві виникло таємне українське товариство – Кирило-Мефодіївське братство, яке вперше в історії українського суспільного руху в нових умовах висунуло ряд політичних програмних завдань, спрямованих на докорінну перебудову тогочасного суспільства. На думку братчиків, у створенні майбутнього вільного кола слов’янських народів провідна роль відводилась Україні, яка в минулому ніколи не мала «ні царя, ні пана», була просякнута козацьким духом вільності та демократизму.

Виняткову роль у боротьбі українського народу за національне визволення і ліквідацію кріпацтва відіграла творчість Т. Шевченка, його громадсько-політична діяльність. Стихійні процеси національного відродження, пов’язані з творчістю і культурно-просвітницькою діяльністю українських романтиків, остаточно викристалізувалися у творчості Шевченка у певний політичний світогляд. Як справедливо зауважував І. Франко, від часів Катерини II в кожному гуртку російських діячів і письменників серед найпрогресивніших зустрічаємо українців (згадаймо Капніста, Каразіна, Гнєдича, нарешті, Гоголя та ін.). В об’єднаннях російських письменників 40-х рр. українців уже немає; натомість українські письменники ґрунтуються навколо Шевченка. Під його могутнім впливом формується вся новітня українська духовність. Саме Шевченко окреслив її національно-політичні ідеали. До його появи українська політична думка не могла суттєво впливати на народ у цілому, на його рух до соціального і національного визволення. Тільки велич Шевченкового духу, художня сила його поетичного слова, всеохоплююча історична програма об’єднували всі верстви народу, всю українську націю навколо ідеї боротьби за вільну і незалежну Україну.

Що стосується становища західноукраїнських земель, то наприкінці XVIII ст. після поділу Польщі під владою Австро-Угорської імперії опинилися Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття – західноукраїнські землі, на яких проживало 2–4 млн. українців. Більшість із них були селянами, оскільки українська шляхта була значною мірою полонізована ще у XVI–XVII ст. Важливу роль у західноукраїнському суспільстві відіграло греко-католицьке духівництво, середні й нижчі верстви якого були тісно пов’язані з масами і користувалися в народному середовищі великим і авторитетом.

Слід звернути увагу, що саме із-поміж греко-католицького духівництва явилися діячі, які започаткували національне відродження у Галичині. Серед них найвизначнішими були вихованці Львівської семінарії Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький – так звана «Руська трійця», яка 1837 р. видала у Будапешті альманах «Русалка Дністровая», написаний живою українською мовою.

Революція 1848–1849 рр. викликала національну консолідацію західних українців, які заснували свою Головну Руську Раду та її філії на місцях. Вона висунула низку вимог, спрямованих на задоволення національно-культурних потреб галицьких українців У червні 1848 р. українські делегати взяли участь у Слов’янському конгресі у Празі, де на повний голос заговорили про національні інтереси українського народу. Було відкрито кафедру української філології при Львівському університеті. Розпочалося створення українських громадських і культурних організацій, вийшов перший український часопис «Зоря Галицька» та інші українські видання. Важливу політичну роль у житті краю відігравали депутати-українці в австрійському рейхстазі. Українські діячі домагалися введення навчання українською мовою, застосування її в офіційному вжитку, зрівняння в правах греко-католицького духівництва з римо-католицьким, поділу Галичини на західну (польську) і східну (українську) адміністративні одиниці. Розпочався тривалий польсько-український конфлікт, в ході якого польська адміністрація краю та магнатсько-шляхетські кола намагалися не допустити послаблення польської гегемонії.

Література:

Бойко О.Д. Історія України.- К. 2001.

Лановик Б.Д.,Лазарович М.В. Історія України.- К. 2001.- с.264-279; 294-307

Сарбей В.Т. Історія України ХІХ –ХХ ст. – К.,1994

Методичні рекомендації до самостійної роботи № 6

Тема: Західноукраїнська Народна Республіка.

Мета: повторення основних подій, що привели до проголошення ЗУНР; характеристика

процесу державотворення на західних землях України у 1917-1920рр; визначення

історичних термінів відповідно даної теми; ознайомлення з персоналіями видатних

діячів історії ЗУНР.

Завдання самостійної роботи за темою «Західноукраїнська Народна Республіка» полягають у визначенні історичних понять стосовно даної теми та визначенні персоналій видатних діячів історії ЗУНР, що передбачає повторення студентами основних подій, що привели до проголошення держави та характеристики державотворчих процесів на західних землях України в 1918 році; визначення історичного значення Акту злуки УНР та ЗУНР; ознайомлення студентів з персоналіями видатних діячів історії ЗУНР.

В умовах поразки австро – німецького блоку у Першій світовій війні, під тиском національно – визвольної боротьби поневолених народів Австро – угорська імперія розпалася на кілька незалежних держав. З’явилась можливість заявити про своє прагнення утворити власну державу і в українців на західно – українських землях. 18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися українські політичні діячі та служителі церкви Східної Галичини та Буковини і утворили Українську Національну Раду – вищий орган майбутньої держави. До неї увійшли українські депутати до австрійського парламенту та крайових сеймів Східної Галичини та Буковини і представники українських партій. Очолив Раду Євген Петрушевич. Першим маніфестом Ради стало проголошення Української держави на етнічних українських землях – у Східній Галичині, Лемківщині, північній частині Буковини і Закарпатті.

Після закінчення Першої світової війни незалежність одержала і Польща. Польські політики готувалися відновити Річ Посполиту в кордонах 1772 року та узаконити свої права на Східну Галичину. 28 жовтня в Кракові була утворена польська ліквідаційна комісія, яка заявила про намір взяти владу в Галичині в свої руки.

Ці події прискорили повстання у Львові. У ніч на 1 листопада Національна Рада з дозволу австрійського уряду ввела свої збройні сили до Львова, а потім зайняла всю Східну Галичину. 13 листопада 1918 року було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом її став голова Української Національної Ради – Євген Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) – лідер національно – демократичної партії Кость Левицький.

Першим кроком уряду ЗУНР було утворення жандармерії та Української галицької армії (УГА). Однак сформувати власне велике військо уряд не встиг. Уряд ЗУНР виступив проти негайної передачі землі селянам, чим розчарував селян і втратив їх підтримку.

ЗУНР відразу стала об’єктом агресії з боку Польщі, яка намагалася включити західноукраїнські землі до відновленої польської держави. Західні держави, які прагнули створити з Польщі «санітарний кордон» для боротьби проти більшовизму, підтримували всі її прагнення,що значно ускладнювало ситуацію. 20 листопада з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів, і вранці наступного дня польські війська перейшли в наступ. Українське командування прийняло рішення залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше – до Станіслава.

Під час постання проти гетьманського режиму уряд ЗУНР вислав уповноважених представників до УНР, щоб домовитись про воз’єднання двох українських держав. 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній «договір про злуку». В ньому говорилось: «Західноукраїнська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою – значить заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти своєю територією й населенням як складова частина державної цілісності в Українську Народну Республіку».

3 січня 1919 р. Українська Національна Рада затвердила в Станіславі договір, опублікувала його та доручила урядові вжити заходів з метою реалізації ідеї про соборність української нації. 22 січня 1919 р. в Києві на Софійському майдані відбулося урочисте проголошення Злуки (об’єднання) двох частин України, Акт якої ратифікував Трудовий Конгрес. Але спроба возз’єднання двох українських держав через несприятливі зовнішньополітичні умови була приречена залишитися тільки декларацією. Переважаючі польські сили витіснили адміністрацію Західної області Української Народної Республіки (ЗО УНР) – такою стала назва ЗУНР після об’єднання з УНР – і Українську Галицьку армію з Галичини. В липні 1919 р. УГА і уряд ЗОУНР змушені були перейти через річку Збруч на територію УНР. Необхідної згоди в політиці урядів не було. Керівництво ЗО УНР орієнтувалось на союз з Денікіним при підтримці Антанти в боротьбі проти більшовиків, а Директорія та уряд УНР вважали основним противником «білу» і «червону» Росію, тому для отримання допомоги від Антанти готові були на союз з Польщею. Наприкінці червня – початку липня 1919 р. польські війська окупували Східну Галичину та Західну Волинь.

Формально уряд ЗУНР проіснував до 14 березня 1923 р., коли на засіданні Ради послів країн Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на сході, з умовою надання автономії Східній Галичині. Вже 15 березня уряд ЗУНР в еміграції припинив існування, а президент Петрушевич склав свої повноваження.

Нині можна стверджувати, що Західноукраїнська Народна Республіка не мала жодних історичних шансів вистояти. Несприятливою була міжнародна ситуація, недостатньо було внутрішніх ресурсів. Більше того, країни Антанти були всіляко зацікавлені в утворенні сильної Польської держави, як буфера проти Німеччини та Радянської Росії, ігноруючи при цьому інтереси західноукраїнської державності.

Приблизно за таким сценарієм розвивались події в Північній Буковині. Війська королівської Румунії захопили територію Буковини і єдиною владою в краї стала румунська Національна Рада. на початку 1919 р. Румунія захопила і південно – східну частину Закарпаття, де вона здійснювала жорстоку колоніальну політику: закривались українські школи,переслідувались громадські діячі, духовенство,здійснювалась румунізація населення, жорстоко придушувались будь-які прояви непокори з боку корінного українського населення.

Не вдалось вирішити національне питання і українцям Закарпаття. Із санкції країн Антанти Чехословаччини приєднала до себе більшу частину Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь (з 1928 р. землі Закарпатської України в складі Чехословаччини називались «Підкарпатський край»). Слід сказати, що чехословацький уряд надавав українцям деякі можливості політично та культурної самореалізації, сприяв діяльності культурних громад «Просвіта», Товариства русофілів тощо. Українське національне об’єднання (УНО) репрезентувало інтереси українців в Чехословацькому парламенті. Цілком очевидно,що в складі Чехословаччини українці мали найбільш сприятливі умови для свого розвитку.

Література:

Бойко О.Д. Історія України.- К. 2001.

Лановик Б.Д.,Лазарович М.В. Історія України.- К. 2001.- с.403 – 416.

Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914 – 1939: Підруч. Для 10 кл. загальноосв. навч. закл. – К.: Генеза, 2002. – с.135 – 144.

Методичні рекомендації до самостійної роботи № 8

Тема: Радянська модернізація України (1928 – 1939 рр.)

Мета:повторення та характеристика процесів індустріалізації та колективізації в Україні і

визначення причинно-наслідкових зв’язків між цими історичними процесами;

визначення причин та наслідків утвердження в Україні сталінського тоталітарного

режиму; визначення основних термінів, що характеризують даний етап історичного

розвитку України; надання коротких біографічних даних державних та політичних

діячів періоду.

Завдання до самостійної роботи передбачає складання термінологічного словника з основних понять теми, визначення персоналій та виконання тестових завдань для самоконтролю, що дозволяє з’ясувати, як студенти засвоїли основні положення теми.

Для виконання завдань студентам необхідно усвідомити, що перехід до непу не привів до подолання «воєннокомуністичних» уявлень про методи господарювання і шляхи суспільного розвитку.

Студентам слід усвідомити, що створена більшовизмом система, паразитуючи на довір’ї мас, яким постійно вбивали у свідомість тезу про можливість побудови світлого майбутнього у найближчій перспективі, зануривши все суспільство у стан страху і поклоніння вождю, приступила до індустріалізації і колективізації сільського господарства. При цьому ідеологи партії намагалися переконати маси, що утвердження державної власності на всі засоби виробництва – це і є торжество соціалізму. Розпочався тотальний процес одержавлення, створення величезної системи державних господарських підприємств, що супроводжувалось утворенням нового експлуататорського класу – партійно-господарської та військової бюрократії.

Студентам слід усвідомити, що здійснення процесу індустріалізації пояснювалося необхідністю зробити величезний стрибок у розвитку індустрії, що дало б змогу подолати техніко – технологічну відсталість порівняно з країнами Заходу і тим самим забезпечити обороноздатність країни.

Перший п’ятирічний план був спрямований на виконання цього завдання. Україна отримувала 20 % усіх капіталовкладень, що забезпечувало будівництво 400 нових промислових підприємств, серед яких були такі гіганти, як Харківський тракторний завод, Криворізький металургійний комбінат, Дніпрогес та ін. Друга і третя п’ятирічки вивели СРСР на перше місце в Європі та друге місце в світі по випуску промислової продукції. Цього було досягнуто ціною небачених обмежень народу, використання примусової праці, в тому числі в’язнів, ціною відмови від задоволення елементарних побутових потреб населення.

Індустріалізація призвела до кричущих диспропорцій у народному господарстві. Замість посилення економічного впливу на село держава вдалася до насильства. Сталін єдиний вихід із становища вбачав у форсованому створенні великих колективних господарств, якими легко можна було командувати, визискуючи за їх допомогою селянство і тримаючи його в покорі. Селяни відмовлялися продавати державі зерно за надто низькими цінами, і Сталін розпочав кампанію суцільної колективізації ”. У цій боротьбі із селом необхідно було подолати опір економічно найсильнішої соціальної верстви його, що була й політично небезпечною для радянського режиму. Саме на це була спрямована т. зв. «ліквідація куркульства як класу». Разом з тим до категорії куркулів часто потрапляли середняки, які не бажали вступати до колгоспу. Найпоширенішою формою “ розкуркулення ” стала депортація. Сотні тисяч селян з родинами вивозилися за тисячі кілометрів від своїх домівок на Північ або до Сибіру, де в нелюдських умовах вони працювали на користь держави.

Для здійснення своєї політики більшовицький режим спрямував на село десятки тисяч т. зв. активістів, які мусили заганяти селян у колгоспи.

На першому етапі суцільної колективізації в Україні до березня 1930р. у колгоспи було загнано близько 3,2 млн. селянських господарств. Однак ситуація загострилася настільки, що Сталін був змушений на деякий час послабити темпи колективізації, переклавши на місцевих працівників вину за т. зв. «перегини». За три місяці після публікації його статті «Запаморочення від успіхів» (газета «Правда», 2 березня 1930 р.) майже половина колективізованих селян вийшла з колгоспів. Однак це був короткочасний і тимчасовий відступ. Уже на кінець 1932 р. колгоспами було охоплено 70 % усіх господарств України. Більшовицький режим нав’язував українському селянству все більші плани хлібозаготівель, сподіваючись за рахунок награбо­ваного зерна забезпечити фінансування індустріалізації. Насильницьке утвердження колгоспного ладу призвело до фактичного закріпачення селянства, позбавлення його елементарних громадянських прав, а також спричинилося до різкого зниження зацікавленості селянина у результатах своєї праці, падіння продуктивності сільського господарства.

Апогеєм сталінського терору проти українського села і всієї української нації став штучний голод 1932–1933 рр., від якого загинуло від 6 до 8 млн. чоловік. Цією кривавою акцією більшовицький режим намагався зламати волю українського народу, ліквідувати традиційне українське село – потенційну соціальну основу українського визвольного руху.

В ході здійснення індустріалізації і колективізації Сталін покінчив з опозицією в партії, повністю підкоривши її своїй особистій диктатурі. Партія стала слухняним знаряддям утвердження сталінізму в СРСР. Важливим елементом функціонування сталінської тоталітарної системи стали репресії.

Радянсько-більшовицький режим створював атмосферу постійного нагнітання страху, пошуку ворогів зовнішніх та внутрішніх. Сталін висунув тезу про застосування класової боротьби в країні в міру просування її по шляху до соціалізму. Таке «теоретичне» обґрунтування відкривало шлях для посилення репресій.

В Україні фактично упродовж усіх 20-х рр. велися показові судові процеси. У вересні 1929 р. відбулися арешти ряду українських діячів науки, культури у справі інспірованої органами ДПУ т. зв. «Спілки визволення України». Процес над 45 «керівниками» Спілки став сигналом для масових репресій проти української інтелігенції. У 1931 р. була сфабрикована справа «Українського національного центру». Зазнала репресій і Українська автокефальна православна церква, яка була ліквідована, а більшість її священиків опинилася у сталінських таборах. У 1933 р. в Україні сталінська репресивна машина працювала на повні оберти. Вона перейшла до широкого й систематичного терору проти селянства, інтелігенції і, нарешті, радянських та партійних працівників. У лютому 1933 р. П. Постишев запропонував провести чистку державного апарату республіки, що стало сигналом до репресій в усіх установах України. Тільки за 1933 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Таким чином, Україна ще у 1933 р. пережила масштаби репресій, які для СРСР почалися у 1937 р. Що ж до масового терору 1937–1938 рр., то й тут Україна була серед тих республік, які найбільше постраждали від сталінської каральної машини.

Література:

Бойко О.Д. Історія України.- К. 2001.

Лановик Б.Д.,Лазарович М.В. Історія України.- К. 2001.

Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914 – 1939: Підруч. Для 10 кл. загальноосв. навч. закл. – К.: Генеза, 2002.

Поиск по сайту: