ІІ-й етап. Друга половина XVII – перша третина ХХ століття

Класична політична економія як напрямок світової економічної думки сформувалася в другій половині ХVII - на початку першої ХІХ ст. Це був період становлення капіталістичної промисловості як основної виробничої сфери всього національного господарства.

Засновники класичної політичної економії – В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо - виходили з того, що багатство створюється в будь-якій сфері матеріального виробництва, а його джерелом є праця людини. Таким чином, вони стали фундаторами трудової теорії вартості.

Вільям Петті (1623-1687рр.) називав політичну економію «полі-тичною анатомією» (засобом аналізу економічного устрою суспільства та «політичною арифметикою» (засобом визначення величини ціни, національного багатства, тощо). Її завданням вважав дослідження суті таких явищ, як капітал, торгівля, вартість, бан-ківський відсоток, прибуток, гроші тощо.

В. Петті відстоював точку зору, згідно якої праця є змістом вартості. Він вніс значний вклад в теорію грошей. Визначав їх як товар, вартість якого створюється працею, потраченою на їх виробництво. Він вперше в економічній теорії поставив питання про кількість грошей (втім, не вирішив його).

Особливе місце в розвитку економічної теорії належить Адаму Сміту (1723 -1790). За його визначенням, предметом політичної економії є «природа причини багатства», а завдання науки – сприяння збагаченню народу та держави. Він розкрив дві сторони товару – вартість і споживчу вартість, провів розмежування простої і складної праці, показав значення розподілу праці та зробив геніальний висновок: обмін товарів одночасно і еквівалентний, і взаємовигідний (проблема, з якою не могли впоратися теоретики попередніх шкіл).

А. Сміту належить ідея «невидимої руки» (здатність ринку до саморегулювання), що збалансовує ринок, яка і зараз знаходить багато прихильників серед економістів-теоретиків.

Рікардо Давид (1772-1823). Вважав, що політична економія повинна вивчати закони, за якими в суспільстві здійснюється розподіл зроста-ючої маси продукту. Вперше дав характеристику суспільно-необхідних витрат, як основи вартості товарів, з’ясував питання про перенесення вартості знарядь праці на виготовлений продукт.

Післякласична політична економія – напрям економічної теорії, який сформувався в першій половині ХІХ ст. На відміну від класичної політичної економії цей напрямок економічної теорії основну увагу переніс на дослідження сфери обігу, на опис поверхневих (втім, часто дуже важливих) явищ. Серед відомих прихильників цього напрямку – Ж. Б. Сей, Т. Мальту.

Сей Жан Батіст (1767-1832) розглядав політичну економію як суто теоретичну науку про економічний устрій, природу багатства, закони, що ним управляють та способи його формування. Поділяв цю науку на три самостійні частини виробництво, розподіл власності і споживання. Автор концепції (дуже популярної свого часу) трьох факторів виробництва, згідно якої складовими частинами багатства (вартості) є вартість праці, капіталу і землі. Поглибив існуючі погляди щодо важливої ролі підприємців і підприємництва.

Марксистська політична економія – економічна теорія, яка, базу-ючись на класичній політичній економії, обґрунтовувала концепцію кризи капіталізму і побудову комуністичного суспільства через соці-альну революцію. Засновники - К. Маркс, Ф. Енгельс.

Маркс Карл Генріх (1818-1883). В економічному плані розкрив дво-який характер праці, дав аналіз виробництва додаткової вартості, функціонування закону вартості та формування цін як результату внутрішньогалузевої і міжгалузевої конкуренції. Розробив концепцію формування вартості робочої сили в умовах капіталістичного вироб-ництва. Одночасно, в його поглядах ціла низка суттєвих недоліків: вважав несумісними приватну власність і соціалізм, необґрунтовано відносив підприємців до паразитичного класу тощо.

Енгельс Фрідріх (1820-1895). Першим дав комплексне визначення вартості, показав важливу роль держави в економіці, поклав початок аналізу впливу монополій на господарську діяльність, висловив ідею можливості мирного переходу до соціалізму.

Поиск по сайту: