В поезії Івана Франка

Вболівання за долю рідного краю і. Франко виніс ще з батьківської кузні, яка була його першим “університетом”. “На лні моїх спогадів, – зга­дував він потім, – і досі горить маленький, але міцний вогонь. Це огонь із кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі” Символом увійшла батькова куз­ня у його поезію – як ідеал громадського і морального виховання:

Усе життя Івана Франка пройшло під знаком любові до рідного наро­ду. Він не тільки вважав за святий обов'язок служити людям, а й благосло­вляв добровіль-но взятий на свої плечі тягар.

Своєю творчістю І. Франко звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щасливої долі. Вже друга поетична книга “З вершин і низин” (1887) засвід-чила, що у літературу прийшов мужній поет-громадянин, яко­му боліли кривди свого уярмленого, роздертого ворожими кордонами на­роду.

У вірші “Гімн” мільйони пригноблених і скривджених покликав голос “вічного революціонера”, що не мириться з неволею. Розійшовшись “по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких”, цей голос дає людям наснагу, породжує в них силу й завзяття: “Не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”. Важливо, що поет наголошує не на ру­їнницьких закликах, а на великій перетворюючій силі “науки, думки, волі”. Саме вони протистоять тій “пітьмі”, що з давніх-давен принижувала люди­ну, надломлювала її сили, зводила до становища раба. Енергійний ритм, за­кличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національно "поневоленого народу. Вірш І. Франка “Гімн”, як і Шевченків “Заповіт”, був од­ним із неофіційних гімнів бездержавного народу.

Поезії з циклу “Веснянки” пронизані пафосом торжества весняних, тобто справедливих сил. Вони утверджували непереможність нового у сус­пільстві. У вірші “Дивувалась зима” люта зима дивується, чому почали та­нути сніги і скресати ріки". Їй важко зрозуміти причини своєї слабкості, причини появи того леготу, що “теплом пронима”. Зимі нестерпно бачити первоцвіт, проліски, “дрібні” квітки, які посміли “проклюнутись”, проби­тись крізь снігову кору.

Зима дмухає на них морозом, жбурляє снігом. Здавалося, що вже смерть обняла квіти: вони прив'яли, похилилися під жорстокими ударами, Та минула буря. і вони знову ожили, піднялися. Усі алегоричні образи пря­мо вказували на нездоланність молодих суспільних сил, які, незважаючи на опір, репресивність антинародної політичної системи, продовжували свою боротьбу за краще майбутнє українського народу.

За принципом паралелізму побудовано поезію “Гримить!”. Весняний грім символізує прихід “благодатної пори”, котра відроджує природу. Грім соціальних виступів є провісником благодатних, щасливих подій у суспіль­ному житті, яких чекають мільйони.

Ліричний герой “Веснянок” розуміє, що бажані суспільні зміни мож­ливі за умови, коли і він, і його однодумці набиратимуться сили в народі. Така ідея проймає поезію “Земле моя, всеплодющая мати...”. Щоб бути не­здоланним у боротьбі із тими силами, які спричиняють нещастя у його рідному краї, герой просить у рідної землі і краплю сили, яка живе в її глибині, і теплоти, що “розширює груди, чистить чуття”, і вогню, щоб ним “слово налити”, “правді служити”. Усі животворні якості акумулюю­ться у заключному катрені.

Завершується цикл віршем “Vivere Memento!”, який усіма трьома дванадцятирядкивими строфами конкретизує смисл латиномовної назви –пам'ятай, що живеш!

Весна пробуджує до активності навіть збайдужілих, тих. хто “вчора тлів” “в горя домовині”. Весна змиває з людини смуток та безнадію, дає їй нові сили. Такою впевненістю наснажені заключні рядки твору.

У поезії “Наймит” із циклу “Excelsior” створено образ безправної людини, Франко у “Зів'ялому листі” створює узагальнений і досить абст­рактний жіночий образ, дбаючи про цілість, про єдиний монументальний портрет коханої, до якої постійно звертається його трагічне “я”,

Виразним автобіографічним моментом позначена поезія із третього “жмутку” “Тричі мені являлася любов”. Знаємо його три любові: одна – “лілея біла”, “невинна, як дитина”; друга– “гордая княгиня”, “тиха та сумна”, “мов святиня”: третя – “женщина чи звір”, “сфінкс”, “мара”, “з гострими кіггями”. Силою своєї майстерності Франко творить не три особи, а три силуети однієї й тієї ж постаті.

Поезія “Чого являєшся мені...”, що належить до другого “жмутку” – це монолог-сповідь зболеної душі ліричного героя. В його уяві облич­чя коханої, її постава, рухи, хода. Художні засоби поезії – епітети, порі­вняння – мають подвійне значення. Вони малюють чудову жіночу вроду і водночас передають крижаний холод у ставленні до ліричного героя: “уста твої німі”, очі – “немов криниці дно студене”. Серце закоханого ліричного героя, “неначе перла у болоті, марніє”. Поезія сповнена вели­кого самозреченого почуття: “Являйся, зіронько, мені хоч в сні!”

Більшість поезій другого “жмутку” витримана в дусі народної твор­чості. У вірші “Ой ти, дівчино, з горіха зерня” врода коханої певною мі­рою протиставля-ється характерові дівчини. Серце – “колюче терня” чи слово гостре, “як бритва”, не свідчать про черствість і жорстокість герої­ні. Суть у тому. що вона не любить. Ліричний герой не осуджує її, навпа­ки, він захоплений красою очей, “темніших ночі”, її чаром, “що то запа­лює серце пожаром”. У вірші багато пестливих форм: серденько, устонька. Збентежена душа ліричного героя ще сподівається на взаєм­ність. Поєднання контрастних оцінок (“Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе!”) передає збентеженість ліричного героя. Цей твір І.Франка покладений на музику А. Кос-Анатольським.

Яскравою народнопоетичною символікою відзначається поезія “Червона калино, чого в лузі гнешся”. Червона калина – молода, врод­лива дівчина, дуб – могутній, дужий юнак. Твір має форму діалогу між калиною і дубом. Відповіда-ючи на зверхні, несправедливі запитання ду­ба, калина їх спростовує: в неї немає сили тягнутися вгору, тому й свої ягідки схиляс додолу. Повторення в кожній строфі закінчення попере­днього непарного рядка концентрує увагу на висловле-ній думці, посилює мелодійність звучання твору.

Геній Франка найповніше розкрив себе у другому “жмутку” віршів “Зів'ялого листя”. Обробки народних пісень чи вірші, написані спеціально в народнопісенному ключі, мінорні й драматичні за змістом, входять у “Зів'яле листя”, за словами Д. Павличка, “як сонячні промені в осінню га­лузку”. Тут є речі такої простоти і глибинності, що їх можна зарахувати до най геніальніших поетичних творінь світової любовної лірики.

Ліричний герой Франка тут маііже непомітно іронізує: не тривожся, це не сирота, не жебрак, а всього-на-всього прийшла любов. Цей вірш – як діамант-самородок, без нього важко уявити собі гігантський материк Фран­кової поезії.

Поиск по сайту: